Розділ 1.
Гнат Руденко не любив реклами. Особливо тієї, що останніми роками заполонила місто. Та ще більше він не любив розклеєних по всюди оголошень, що сповіщали про зникнення людей. А їх останнім часом було таки багатенько.
Гнат зупинився біля газетного кіоску, чекаючи, поки важкий трамвай зі скреготом пройде перехрестя. На протилежному боці вулиці висів черговий плакат. Цього разу просто під вікнами його кабінету. На ньому молода жінка тримала на руках дитину, а за її спиною сходило велике золоте сонце.
«Геліос. Майбутнє, яке ми створюємо разом».
— А можна створювати так, щоб і мою вивіску було видно? — пробурмотів Гнат.
І справді, напис «Приватний детектив „Іржа“ Гнат Руденко» здавався тепер мізерним та непомітним.
Він не заперечував, що корпорація зробила чимало. Місто вже не сиділо без світла по кілька днів, заводи знову працювали, а в лікарнях з’явилися препарати, про які ще донедавна можна було тільки мріяти. Навіть трамваї тепер ходили за розкладом. Принаймні на тих маршрутах, які встигли відновити.
Гнат дістав із кишені пачку цигарок, не зводячи погляду з банера. Витрусив одну й затиснув губами. Лівою рукою підніс запальничку. Металеві пальці протеза трохи незграбно втримували її, але з поставленим завданням упоралися. Клацнув кремінь, спалахнув вогник. Він затягнувся і, випустивши хмару диму, скривився.
Дощ, на відміну від вчорашнього дня, сьогодні стипав дрібною мжичкою. Важке небо низько висіло над темною бруківкою вулиць. Осінь. Листопад. Гнат любив цей місяць. П’ять років тому закінчилася Велика Війна, і він врешті зміг повернутися додому.
Наслідки наймасштабнішого протистояння в історії людства ще досі залишали на стінах і дахах будинків, на тротуарах і вулицях, нагадування. Але світ потроху оговтувався.
Гнат докурив цигарку, провів поглядом вантажівку, що несамовито гуркотіла своїм дизельним двигуном, і попрямував до своєї контори.
Усередині пахло тютюном, старим папером і мастилом для друкарської машинки. Гнат кинув пальто на вішалку, поклав на стіл ключі й помітив кілька конвертів.
— Знову, — зітхнув Гнат.
Він знав: пошту сюди принесла орендодавиця. Інакше й бути не могло. Фарбована блондинка з модною зачіскою та кирпатим носиком виявляла непомірну симпатію до ветерана-детектива. Гнат інколи користувався цим: затримував орендну плату і не тільки. А сама Ліля не раз натякала, що за певних обставин оренду можна було б і не платити.
Гнат сів у крісло й побіжно переглянув конверти. Рахунки, рахунки, рахунки… Лише один підписаний: «Єва Кравець». Гнат розпечатав конверт. Всередині знаходилась телеграма.
«Допоможи…»
В правому нижньому кутку букви Р. К.
— Дуже смішно, — знизав плечима Гнат і відклав листи. Не до цього йому було зараз. Хоч ім’я Єва Кравець чув він не раз.
Гнат перевів погляд на світлину, що висіла на стіні навпроти. Він і троє товаришів. Це вони назвали його Іржею. Через прізвище. З усіх живим залишився лише він.
Гнат важко зітхнув. Останнім часом він надто часто згадував тих, кого не стало. Війна залишила йому кілька шрамів, механічну руку, звичку спати впівока та небажання заводити нові знайомства.
А тепер ще й це…
Телефон на столі задзвонив. Гнат підняв слухавку.
— Алло.
— Це я.
— Мамо? Щось трапилось? Вам гірше?
— Ні. Навіть навпаки. Просто хотіла запитати, чи не з’явився твій брат? Чи нічого не чути від Віктора? — Вона схлипнула.
— Поки ні, мамо. Я займаюся цим. Усі справи відклав.
— Шостий день, як він пропав. І ні слуху, ні духу. Такого раніше не траплялося.
— Я приїду. Ввечері. Поговоримо.
А що Гнат ще міг сказати матері?
Його погляд зупинився на світлині, що стояла на столі. Два брати усміхалися з неї.
Віктор — худорлявий, зі світлими кучерями з братовою гвинтівкою. Гнат стояв поруч у військовій формі й тримав руку на його плечі. Це було за рік до закінчення війни.
— Ти ще малий, — сказав він тоді, коли брат знову заповзявся йти до війська.
— Мені вже вісімнадцять.
— І що? Сказано ж ні!
— А тобі в дев’ятнадцять можна було?
Гнат не знайшов, що відповісти. Просто наказав йому викинути дурниці з голови. На щастя, той, хоч і образився, та все ж дослухався. Тоді Гнат уберіг брата. А тепер, у мирний час, Віктор зник.
Розділ 2.
Єва зняла сережки й поклала їх на туалетний столик. У дзеркалі відбивалося трохи втомлене після виступу обличчя. Усмішка, яку публіка звикла бачити на сцені тепер зникла. Вона взяла рушник і обережно приклала до шиї, намагаючись не зіпсувати зачіску.
У двері постукали.
— Пані Єво, до вас відвідувач. Каже, що має важливу справу.
— Хто саме?
— Орест Левицький.
Єва на мить затримала погляд блакитних очей на дзеркалі.
— Запросіть.
Чоловік увійшов із величезним букетом червоних троянд. Квіти ледь не зачіпали одвірок.
Левицький був невисоким, гладко поголеним чоловіком років сорока. Дорогий костюм сидів на ньому трохи затісно.
— Пані Кравець! Ви сьогодні були неперевершені! — широко усміхнувся Орест.
— Дякую, пане Левицький. Дуже приємно, що вам сподобався виступ.
— Сподобався? О! Це надто скромне слово! Ви зачарували весь зал. Я, мушу зізнатися, ледве дочекався закінчення концерту.
Він простягнув їй букет.
— Це вам.
— Дякую. Дуже гарні троянди. — Єва відклала квіти. — Наскільки я розумію, ви хотіли зі мною поговорити?
— Так, звісно. Хоча, зізнаюся, побачивши вас, я на мить забув, навіщо прийшов.
Левицький недоречно засміявся.
— Ви, мабуть, маєте до мене ділову пропозицію?
— Саме так! Бачите, я останнім часом розширюю свою справу. Відкриваю нові крамниці, налагоджую постачання. Люди повинні знати, куди йти за якісним товаром. А хто краще за вас міг би представити мою продукцію?
— Що саме ви пропонуєте рекламувати?
— Усе залежить від того, що вам більше до вподоби. Парфуми, одяг, прикраси… Все одразу? Ви могли б стати обличчям моєї торговельної мережі. Ваше ім’я вже відоме місту, а ваша зовнішність приверне увагу навіть тих, хто не надто цікавиться рекламою. І навпаки — моя продукція зробить вас ще відомішою.
— Припускаю, що це могло б бути цікаво. Але хотілося б спершу побачити конкретні умови.
— Безперечно! Ми все обговоримо. Можемо повечеряти, поспілкуватися в спокійній атмосфері. Я знаю чудовий ресторан…
— Для ділової розмови цілком достатньо мого адміністратора та письмової пропозиції, — спокійно відповіла Єва. — Передайте її, і я ознайомлюся.
Левицький на мить розгубився, але швидко повернув усмішку.
— Звісно, звісно. Я лише хотів запропонувати вам приємний вечір. Не щодня випадає нагода добре провести час у хорошій компанії.
— Тоді варто розділяти приємне з корисним, пане Левицький.
Він знову засміявся. Цього разу голосніше, ніж вимагала ситуація. А тоді вмить став поважно серйозним.
— Я лише подумав, що зможу розраховувати на вашу прихильність.
— І не лише ви, пане Левицький.
— Знаю, — кивнув він. — У такої чарівної жінки, як ви, прихильників хоч відбавляй. Я знаю, ви кохали свого чоловіка. Як і він вас. Але його немає з нами уже майже п’ять років. Може, все ж варто…
— Варто не набридати мені, — голос Єви став грубим.
— Такі ж красиві і водночас колючі, як ви, пані Кравець, — Левицький подивився на букет.
— Сподіваюся, троянди не образяться на таке порівняння.
Єва ледь помітно, хоч і вимушено, всміхнулася. Левицький зрозумів усе, вклонився, запевнив, що неодмінно надішле ділову пропозицію, і нарешті попрощався.
Коли двері зачинилися, Єва на кілька секунд заплющила очі. Подібні зустрічі траплялися дедалі частіше. Одні чоловіки хотіли бачити її поруч із собою, інші — на рекламних плакатах, треті не приховували, що їх цікавить лише її зовнішність і тіло. Іноді за діловою пропозицією справді стояла лише робота, але здебільшого до неї намагалися додати щось особисте.
На вулиці було прохолодно. Дощило. Тьмяне світло падало на землю з вуличних ліхтарів. Єва підняла комір, подивилася вниз і, взялась навшпиньки обходити калюжу, що утворилася просто перед входом. Ліхтарі натужно застогнали. Світло стало яскравим від перепаду напруги. Лампи по усій вулиці потріскали, видаючи характерний звук. Скло затарабанило по мокрій бруківці. Єва сахнулась від несподіванки у бік і відчула, як із кимось зіткнулася. На мить втратила рівновагу й наступила незнайомцю на ногу підбором.
— Ой! Перепрошую, — швидко промовила вона, відступаючи.
Чоловік скривився й опустив погляд на черевик.
— Якщо сподобався, то скажіть. Не обов’язково для цього по ногах топтатися.
Єва здивовано підняла брови.
— Якщо ви мій шанувальник, концерт уже закінчився. Але як вибачення можу залишити вам автограф.
— Шанувальник? А ви хто?
— То ви ще й хам?
— Та ну, облиште. Я Іржа. Приватний детектив. А це моя контора.
Він простягнув візитку, а тоді вказав на будівлю навпроти. Єва перевела погляд на фасад. На ньому висіла зовсім нова вивіска, але не та, на яку вказував чоловік.
— Бачу лише рекламний банер корпорації «Геліос», — усміхнулася Єва.
— Дотепно, — буркнув чоловік.
— Вже , як є. Та все ж у мене цікавіше, — Єва поглядом вказала на афішу кабаре.
— Єва Кравець, — прочитав чоловік. — Неабияке це-бе. Та на вашому місці я б усе ж попрацював над псевдонімом.
Він потер підборіддя, розглядаючи афішу, і нахмурився.
— Єва Кравець? — спохватився.
Але вона вже сідала в автомобіль.
— Зачекайте, — кинувся Гнат до Єви.
— Хамам автографи не роздаю.
Двері зачинилися, і автомобіль рушив, залишаючи по собі хмару кіптяви.
Розділ 3.
Анна відчинила двері ще до того, як Гнат постукав удруге.
— Заходь, синку.
Він переступив поріг, обійняв і поцілував матір. У квартирі витав запах чаю і ліків. На кухонному столі стояла чашка, поруч лежали окуляри та розгорнута газета.
— Як ти, мамо?
— Та нічого. Потроху. А ти? Знову мало спиш?
— Усе нормально.
Анна лише похитала головою. Вона добре знала цю відповідь і давно перестала вірити, що син справді почувається нормально.
— Є якісь новини? — запитала Анна, коли вони сіли за стіл.
— Поки що ні.
Анна опустила очі.
— Я телефонувала до нього. Двічі. І на роботу також. Спочатку сказали, що він не вийшов на зміну, а потім узагалі відмовилися щось пояснювати.
— Коли це було? — запитав Гнат, але одразу сахнувся. — Повтори-но ще раз?
— Я сказала, що телефонувала на роботу…
— А ще куди?
— Додому.
— Тобто? Він же з тобою живе.
— Віднедавна — ні. Віктор знайшов кращу роботу. Зарплата там, казав, значно більша. Отож і квартиру собі винайняв. Хвалився, що з таким заробітком зможе і власну купити. Уявляєш?
— І ви мовчали про це? Чому?
— Віктор не хотів розповідати. Боявся, що ти почнеш втручатися в його справи.
— Я ж ніколи… — Гнат зітхнув. Помовчав мить, а тоді продовжив: — А де він працює тепер? Де живе?
— У мене є записана адреса. А про роботу не сказав. Говорив, що його перевели до якогось спеціального відділу, але подробиць не пояснював.
— І ти не запитувала?
— Запитувала. Відмахнувся: мовляв, потім розповість. Ти ж знаєш Віктора.
Гнат відпив чаю.
Анна нахилилася вперед і поправила край скатертини.
— Головне, щоб із ним нічого не сталося, — майже пошепки сказала вона.
— Ми його знайдемо, мамо. Скажи краще, як твоє лікування? Виглядаєш краще.
— Добре. Лікарка каже, що результати кращі, ніж очікували. У тій новій клініці справді знають свою справу. Обладнання таке, якого раніше в нас і близько не було. Спеціалісти високого рівня. Кажуть, «Геліос» усе це профінансував.
— Ти задоволена?
— Якби не вони, невідомо, що зі мною було б зараз. Лікарі дають хороші прогнози. Рак потроху відступає. Тож не хвилюйся за мене.
Вона сказала це спокійно і Гнату трохи відлягло від серця.
— А речі Віктора ще тут? — запитав він, попиваючи чай.
— Дещо залишилося. Він забрав основне, коли переїжджав, але деякі папери й старі речі покинув. Я склала все. Зараз принесу.
Анна підвелася й вийшла до сусідньої кімнати. За хвилину повернулася з невеликою картонною коробкою та поставила її на стіл.
— Тут його блокнот, кілька паперів, фотографії. Я нічого не викидала. А це адреса помешкання, — вона протягнула шматок паперу.
Гнат відсунув чашку й почав переглядати вміст. Квитанції, старі записки, кілька аркушів із незрозумілими позначками. Потім він дістав невеликий чорний блокнот. Почерк Віктора він упізнав одразу.
Гнат перегорнув кілька сторінок. Спершу записи здавалися звичайними робочими нотатками. Дати, цифри, короткі фрази. Потім його погляд зупинився на одному слові.
«ГЕЛІОС».
Він перегорнув сторінку. Там лежав складений аркуш. Гнат розгорнув його і пробіг очами по написаному.
Проєкт «Світанок».
«Другий відділ. Переведення. Допуск».
Нижче — ініціали: «Р. К.».
— Ти знаєш, що це? — запитав Гнат, повернувши аркуш до матері.
Анна нахилилася над столом.
— Ні. Я вперше це бачу.
Гнат ще раз переглянув сторінки. Записи були зроблені в різні дні. Деякі закреслені, біля інших стояли позначки. Він переписав адресу квартири до свого записника.
— Ти знайшов щось важливе?
— Поки не знаю.
Він підвів очі. Мати чекала на відповідь. Але Гнат її не мав. Принаймні зараз.
Він поклав блокнот та аркуш до внутрішньої кишені пальта й підвівся.
— Ти вже йдеш?
— Треба все перевірити. Навідатись на квартиру Віктора. Речі його я також заберу.
Анна провела його до дверей.
— Передзвони, коли щось дізнаєшся.
— Обов’язково.
Гнат поцілував матір у щоку й вийшов на вулицю.
Розділ 4.
Помешкання Єви займало верхній поверх старого будинку неподалік центральної площі. Єва любила проводити вечори на терасі, за келихом вина. Вона зловила себе на думці, що заспокоюється, коли чує звуки трамвая й бачить кіптяву над масивними заводськими трубами за містом. І все це — під музику на улюбленій радіохвилі приймача.
Погляд зупинився на вікнах сусіднього будинку. Там вечеряло подружжя, десь дитина бігала кімнатою, хтось сперечався, розмахуючи руками. Звичайне життя, якого їй бракувало.
З динаміка лунала легка мелодія. Єва глибше закуталася в плед, зробила невеликий ковток вина й заплющила очі.
— Єво…
Вона завмерла на мить. З радіоприймача продовжувала лунати музика. Їй причулося. Це звичайна втома після довгого виснажливого дня.
— Єво, кохана…
Єва повільно повернула голову до радіоприймача. Голос лунав звідти. Тихий, хрипкий, майже невпізнанний. Але вона знала його.
— Романе?
Єва сахнулась. Це точно був голос її чоловіка. І він продовжував лунати. Усе ті ж слова.
Зрештою, Єва не витримала, вимкнула радіоприймач, закуталась у шовкову ковдру і дозволила собі випити вина більше, ніж зазвичай. Лише так їй вдалося забутися і задрімати.
Дзвінок розітнув тишу. Єва здригнулася, впустила келих на підлогу. Залишки червоного вина залили білий килим.
Єва не одразу зрозуміла, що відбувається. Коли прийшла до тями, усвідомила — телефон. Вона подивилася на апарат, на приліжковій тумбі. Він дзвонив знову і знову.
Єва не хотіла відповідати. Щось всередині підказувало, що не повинна. Та дзвінок не припинявся.
Нарешті вона зняла слухавку.
— Алло? — її голос тремтів.
Спершу почулося легке потріскування. А тоді:
— Єво, кохана…
Вона впустила слухавку і та глухо вдарилась об підлогу.
Розділ 5.
Гнат припаркував автомобіль і звірив адресу в записнику. Помилки не було. Це був один із тих будинків, які відбудували після війни. Власність корпорації «Геліос».
Біля під’їзду Гнат помітив вантажівку. Двоє чоловіків у робах переносили до неї коробки.
Гнат зачинив автомобіль і попрямував до них.
— З якої квартири? — запитав він у вантажників.
— Що? — розгубився один, помітивши штучну кисть Іржі.
— З п’ятої, — швидко відповів інший.
Кинувши погляд на напіввідчинену коробку, Гнат упізнав трофейну запальничку. Він подарував її братові ще в перший рік війни. Поруч лежала знайома фотографія: вони удвох на березі річки.
— Хто дозволив вивозити речі?
Вантажник кивнув.
Біля під’їзду стояв високий чоловік у темному костюмі. У руках він тримав шкіряну теку.
— Пане Руденко, — промовив він, припідіймаючи чорний капелюх. — Арсен Вольський. Юридичний відділ корпорації «Геліос».
Гнат затримав на ньому погляд.
— Ти тут за головного?
— Можна сказати, що так.
— Тоді поясни, що відбувається?
— Виконуються умови контракту, підписаного вашим братом.
— Які ще умови? Що за контракт?
Вольський відкрив теку й дістав один аркуш.
— Це витяг із відповідного пункту, — сказав юрист і продовжив, випередивши Гната: — Повний текст контракту засекречений на весь термін його дії.
Гнат пробіг очима по рядках. Формулювання були сухими й однозначними. Підпис Віктора стояв знизу, в куті. Гнат не спутав би його ні з чим іншим.
Він повернув аркуш.
— А якщо я не дозволю забрати речі?
— Ваш дозвіл не потрібен, — Вольський спокійно прибрав документ до теки. — Усі дії проводяться відповідно до законодавства.
Гнат зробив крок до нього і процідив крізь зуби:
— Тоді, може, поясниш мені, де він?
— Інформація про працівників, залучених до закритих контрактів, розголошенню не підлягає.
— Навіть родичам?
— Навіть родичам, — затарабанив пальцями по теці Вольський. — Пункт 3.5.
— Зручна штука, ваша секретність.
— Важко з вами не погодитись.
Гнат зневажливо всміхнувся.
— То ти хочеш сказати, що він сам погодився зникнути?
— Я такого не казав.
— Тоді не крути словами. Де Віктор?
— Не можу вам повідомити. За умовами…
— Чув уже, — відрубав Гнат. — Слухай сюди, Вольський. Мені начхати на ваші контракти, відділи й печатки. Я хочу знати, що сталося з братом?
— Розумію, — майже байдуже відповів юрист. — Можу сказати одне: Віктор живий.
Гнат завмер. Кілька секунд дивився на співрозмовника, намагаючись зрозуміти, чи не приховано за цими словами чергової маніпуляції. Вольський не відводив погляду.
— Вважаю, цієї інформації достатньо, щоб ви припинили хвилюватися за життя Віктора.
— Передай тим, хто там у вас сидить за зачиненими дверима, якщо з Віктором щось трапиться, я знайду кожного, хто до цього причетний.
Вольський поправив рукав пальта.
— Пане Руденко, я розумію ваше бажання знайти брата. І не збираюся перешкоджати вам у цьому. Але мушу попередити, що будь-які спроби отримати відомості про його роботу через працівників «Геліоса» можуть мати наслідки.
— І які ж? — затиснув зуби Гнат.
— Юридичні, звичайно.
— Це погроза?
— Це попередження. Я б не хотів, щоб через необдумані дії ви створили собі зайві проблеми.
Він дістав із теки візитівку і протягнув Гнату.
— Якщо виникнуть питання, звертайтеся безпосередньо до мене.
Гнат глянув на картку, але брати її не став.
— А якщо виникнуть питання щодо мого брата?
— Боюся, тут я нічим не зможу допомогти.
— Тоді ще побачимося.
— Не сумніваюся, пане Руденко. І бажаю якнайшвидшого одужання вашій матері.
— Що ти сказав?!
Гнат бризнув слиною і вхопив юриста за комір. Механічні пальці лівої руки стиснулись у кулак.
— Гарна цяцька, — вказав поглядом на руку Вольський. — Цікаво, яка компанія виготовляє і обслуговує такі якісні протези?
Гнат щодня бачив гравійований напис «Геліос» на своїй штучній руці.
— Не втрачайте контроль, пане Руденко. Негоже, щоб ветеран війни, нагороджений орденом мужності, втрапив у неприємності.
— Схоже, ти занадто багато знаєш про мою сім’ю. Розумника із себе корчиш?
— Це всього лише моя робота.
Пальці Гната розтиснулись. Він сплюнув і пішов геть. По дорозі вихопив із коробки запальничку і світлину.
— Ви не можете це забрати, — сухо кинув юрист.
Та у відповідь Гнат, не озираючись, виставив середній палець на штучній руці.
Розділ 6.
Єва сиділа у вітальні. Нею ще досі трусило — чи то від алкоголю, випитого вночі, чи від голосу покійного чоловіка. На столику стояла склянка води, в якій шипів аспірин.
Що радіоприймач, що телефон вона від’єднала від електромережі. Та все одно не зводила з них очей, боячись знову почути одні й ті самі слова.
Єва не могла збагнути, що відбувається. Чотири роки і п’ять місяців тому вона стояла біля могили, бачила труну, нарешті прийняла, що Романа більше немає. Та його голос вона впізнала б серед сотень інших. І це був він. Від усвідомлення цього голова йшла обертом.
Єва підвелася й підійшла до вікна. На вулиці загорялися ліхтарі. Дощ припинився. Іншого дня Єва пішла б прогулятися. Осінь, запах вологого повітря в задушливому місті вона обожнювала. Та зараз її сковував страх чогось невідомого.
У двері постукали. Єва здригнулась, але не поспішала відчиняти. Вона ні на кого не чекала.
Постукали вдруге, наполегливіше та гучніше.
Вона повільно відступила від вікна. Погляд зупинився на телефоні. Потім ковзнув до дверей.
— Пані Кравець? — почувся чоловічий голос. — Це Гнат Руденко.
Єва пригадала.
— Чого вам?
— Маю до вас кілька запитань.
Єва нервово закусала нижню губу.
— Мені немає чого обговорювати з незнайомцем.
— Власне, ми знайомі.
— На жаль, пам’ятаю. Краще йдіть собі.
Єва навшпиньках підійшла до стола, відкрила шухляду і витягла дамський однозарядний пістолет.
— Можливо, вам потрібна допомога? — запитав Гнат.
— З чого ви це взяли?
В шпарину під дверима проліз конверт.
— З цього.
Єва тримала пістолет напоготові і кралась до дверей, притискаючись до стіни.
— Де ви це взяли? — запитала Єва, побачивши своє прізвище.
— У поштовій скриньці — очевидно.
— Але як?
— Прочитайте. Там усередині — прохання про допомогу. Саме тому я прийшов.
Єва підняла листа. Руки її тремтіли. Та коли вона побачила вміст, мало не зімліла.
— Я відчиню. Але не робіть різких рухів. Попереджаю, я озброєна.
— Домовилися.
Замок клацнув. Єва прочинила двері, залишивши ланцюжок на місці. Гнат уважно подивився на неї. На
— Ви завжди так зустрічаєте гостей?
— Лише тих, кого не запрошувала.
— Справедливо, — він показав їй руки. — Я без лихих намірів.
Єва зняла ланцюжок. Гнат увійшов, витер підошви об килимок і зупинився в передпокої.
— Пальто можете не знімати, — сказала Єва, зачиняючи двері. — Розмова буде короткою.
— Як скажете.
Вона провела його до вітальні. Гнат одразу помітив телефонну трубку, що лежала окремо від апарата.
— Набридли прихильники?
— Ні.
— Тоді навіщо ви це зробили?
— Ви завжди ставите стільки запитань, перш ніж перейти до справи?
— Що це може означати? — запитав Гнат, киваючи на листа. — Адресат — ви.
— Я його не відсилала.
— Нехай — так. Можете щось сказати про вміст? — Гнат оцінююче змірив поглядом Єву.
Вона помітила це і щільніше закуталась в халат.
— Що саме вас цікавить? Тут лише одне слово.
— Букви внизу, — Гнат пальцем вказав на напис. — Я так підозрюю, що це скорочено від «Роман Кравець».
— Так він колись підписувався, — кивнула Єва. — Він помер.
— Знаю.
— Чого ж тоді хочете? Невже прибігли рятувати мене?
— Не зовсім, — щиро зізнався Гнат. — Спочатку я прийняв лист за невдалий жарт. Поки не натрапив на оце вчора ввечері.
Він подав документи Віктора.
— Саме так, — закивав Гнат. — Ті ж самі «Р. К.». Гляньте на дату.
— Цього не може бути, — важко ковтнула слину Єва. — Шість днів тому?
— Ото ж бо й воно. Якось занадто багато збігів, як на один день: лист, зустріч із вами вчора ввечері, якій передувала аномальна напруга. А, як квіточка на торті — ініціали вашого покійного чоловіка на свіжих документах. Може, ви мені скажете, що таке проект «Світанок»?
— Я не знаю… Але є ще дещо… Дещо, що важко пояснити… Краще самі послухайте. Може, я божевільна?
Єва поспішила увімкнути радіоприймач і поклала слухавку телефону на апарат.
— Що ви робите?
— Потрібно зачекати. Просто зачекати.
— Я думав, що не затримаюсь надовго.
Та жарт Гната перебив погляд Єви. Твердий, жорсткий, але водночас благальний.
— Гаразд, — переступив з ноги на ногу Гнат.
Здавалось, Єва прислухалась до найменшого звуку, кожної ноти музичної композиції, що лунала з радіоприймача. Гнат відмітив про себе, що жінка явно не при собі. І якщо їй потрібна допомога, то хіба спеціаліста. Окрім підтвердження його здогадок щодо підпису, вона нічим більше не допомогла.
— Гаразд, — обережно сказав Гнат. — Напевне, я таки піду.
— Ви не вірите мені? Я розумію. Маєте за божевільну.
Єва поглянула ще раз на радіоприймач і безнадійно опустилась на диван. Гнат ще постояв недовго і вирішив піти.
— Може, вам усе ж таки потрібна допомога?
— У мене є ваша візитка, — сухо кинула Єва.
— Тоді бувайте.
І в цю ж мить радіоприймач захрипів. Мелодію перервали слова:
— Єво, кохана…
Розділ 7
Кілька секунд обоє мовчали. Гнат дивився на радіоприймач. В погляді Єви з’явилась дрібка надії.
— Ви ж також це чули? — запитала вона.
— Так.
— Тепер вірите мені?
Гнат відповів не одразу.
— Ваш чоловік помер майже п’ять років тому. Як це трапилось?
— Нещасний випадок. Тіло сильно понівечило. Тому труна була закрита. Я його так і не побачила.
— І ви не сумнівалися?
— Тоді ні. Я не мала підстав. Роман працював на «Геліос». Вони займалися похороном, надали всі необхідні документи.
— Дивно це все, якщо не сказати більше.
— Тепер саме так це виглядає, — погодилась Єва. — Але тоді я була не при собі. Та й Арсен запевняв, що мені не варто бачити Романа таким. Говорив, що спогади мають залишатись світлими.
Гнат спершу кивав, поглинутий власними роздумами. Але, почувши ім’я, спохватився.
— Ви зараз про Арсена Вольського? — його брови стрибнули на лоба.
— Так. Ви знаєте його?
— Перетинались.
— Арсен — давній наш друг. З Романом він товаришував ще зі школи.
— Цікаво, — Гнат потер гладко виголене підборіддя.
— Роман багато зробив для Арсена, — Єва на мить затнулась, а тоді підняла вказівний палець угору, немовби щось пригадала. — Зачекайте-но.
Вона метнулась у комірчину, намацала на верхній полиці коробку від взуття і поставила її на стіл перед Гнатом.
— Що це?
Єва не відповіла. Відкрила коробку і з-поміж інших світлин знайшла ту, на якій були зображені Арсен із Романом. Вольський — худий, із видовженим обличчям — сидів у екріслі колісному. Позаду стояв Роман. Гнату довелося взяти фотографію в руки, щоб розпізнати у виснаженому чоловікові юриста «Геліоса».
— Арсен був поранений на війні. Важко. Осколком пошкодило хребет та спинний мозок. Відмовило усе тіло. Він міг ворушити лише головою. Лікарі були безсилими.
Гнат мимоволі стиснув у кулак штучну руку. Єва почула характерний звук і глянула на протез.
— Так, — кивнув Гнат і зняв шкіряну рукавичку, демонструючи механічні пальці.
— Це була Романова мрія. Він уже тоді працював у «Геліосі» і хотів, щоб ветерани… покалічені війною, могли жити повноцінно.
— Можу сказати, йому це вдалося. Можливість мати другу руку мені повернули роки два тому. Тож справа його живе.
На очах Єви забриніли сльози.
Гнат обернув світлину. Він одразу впізнав на звороті почерк Романа з розмашистими закарлючками:
Проєкт «Світанок».
Операція «Повернення». Експеримент номер 7.
Гнат продемонстрував напис Єві.
— Ви підтримуєте зв’язок із Вольським? — запитав він.
— Так. Арсен був опорою для мене. Особливо на початку. Займався усіма справами, поки я не могла знайти зв’язок зі світом. Тепер ми бачимось значно рідше, але досі приятелюємо.
А тоді Єва зрозуміла, що не це цікавить Гната.
— Чому ви запитуєте?
— Тому що він знає більше, аніж здається.
— Не може такого бути, — закрутила головою Єва.
— І все ж, — стояв на своєму Гнат, — чи не могли б ви організувати з ним зустріч? На трьох, звичайно.
Розділ 8.
Гнат сів у чорну автівку бізнес-класу, що припаркувалася під вікнами його офісу. Як і домовлялися, Єва заїхала за ним по дорозі на зустріч із Вольським. А те, що юрист чекав у своєму кабінеті, в головній будівлі «Геліоса», неабияк потішило Гната.
— Ви їздите за кермом? — запитав Гнат, зручно вмощуючись на шкіряному сидінні.
— Роман навчив.
Коли автомобіль рушив, Єва сказала:
— Не знаю, чому я до вас дослухаюсь, але Арсену я не сказала про вас жодного слова. Так, як ви просили.
— Повірте — це на краще.
— Сподіваюся, він не образиться.
Вольський чекав у своєму кабінеті. Побачивши Єву, він підвівся, і на його обличчі намалювалася лагідна усмішка. Та вона зникла в ту мить, як слідом увійшов Гнат.
— Якого біса..? — юрист смикнув краї піджака і кивнув головою, розминаючи шию. — Пане Руденко, що вас сюди привело?
— Доброго вечора, пане Вольський, — спокійно відповів Гнат.
— Ви знайомі? — здивувалася Єва.
— Не те щоб…
— Я ж казав, пересікалися нещодавно, — перебив Вольського Гнат.
Арсен на мить затримав на ньому погляд, потім перевів очі на Єву.
— У тебе щось трапилося?
— Власне, так, — ступила крок уперед Єва. — Я чую голос Романа. Спочатку на радіо, а потім і телефоном. Він називає мене на ім’я, говорить, що кохає. Я навіть не знаю, що думати.
— Господи, Єво… Ти ж розумієш, що це неможливо? Ти пережила важку втрату. Минуло майже п’ять років, але я розумію, що тобі досі непросто.
— Я думала, що божеволію, але пан Руденко також чув.
Гнат кивнув, не відводячи прискіпливого погляду від юриста. Він помітив ту коротку мить розгубленості Вольського, яку останній намагався приховати.
— Скоріш за все — якісь перешкоди на радіохвилях. Прогрес розвивається небаченими кроками. От і трапляються дивні збої.
— Це був голос Романа, — Єва заледве стрималась, щоб не схлипнути.
— Я б порадив звернутися на радіостанцію. Може, вони щось прояснять?
— До якої? Тій, що називається «Геліос»? — в’їдливо поцікавився Гнат.
— Ти це зараз серйозно, Арсене? — вона швидко змахнула непрохану сльозу.
Юрист перевів погляд на Гната.
— А ви маєте інше пояснення, пане Руденко? Увійшли в довіру до нещасної жінки, щоб отримати власну вигоду, а показуєте із себе благодійника. Хоча насправді переслідуєте свої корисливі цілі.
Гнат хотів було сказати щось, скривив губи, але його випередила Єва.
— Арсене, я благаю тебе… Я не бачила його тіла. Це ж ти переконував мене, що так буде краще. Тепер я хочу почути правду.
— Єво, я вже пояснював. Наслідки нещасного випадку були жахливими. Ти сама розумієш, що побачене…
— Досить! — втрутився Гнат. — Ти водиш нас за носа. Бог з ним — мене. Це хоч якось можна зрозуміти. Та навіщо ти обманюєш її?
Він витягнув із внутрішньої кишені пальта договір, який підписував Віктор, і продемонстрував Вольському.
— Що ти скажеш на це? Мій брат уклав його з «Геліосом» сім днів тому. І о диво! Що ми тут маємо? — Гнат вказав на правий нижній кут.
— Там підпис Романа, Арсене, — підтвердила Єва. — Як і в листі, що його отримав пан Руденко.
— Це все дуже просто пояснюється.
Гнат помітив, як стиснулися кулаки Вольського. І знову цей нервовий рух головою.
— Тоді поясни, — напосідала Єва.
— Так, звичайно. Ми з тобою сядемо і все обговоримо. Одразу після того, як цього нахабу виведе звідси охорона.
— Щоб ти знову їй пудрив мізки, як і останні п’ять років?
Руденко наблизився. Тепер їх розділяв лише стіл.
— Де мій брат, ти довбаний клерку?! Кажи все, як на сповіді, а то я тобі макітру розчереплю.
— За умовами контракту…
— Начхати на контракт! Де він?!
Двері позаду прочинилися. Всередину забігли двоє охоронців.
— Викиньте цього нахабу геть!
Вони поспішили до Гната, вхопили його й заломали руки за спиною, втискаючи обличчя в кришку столу. Гнат відчув металевий присмак крові в роті.
Розділ 9.
Заскрипів механізм, натужно застогнали поршні. Гнат усміхнувся, оголивши побагровілі зуби. Ліва рука легко відкинула одного охоронця з такою силою, що той пролетів усю кімнату. Іншого ж Гнат вдарив у груди — почувся хрускіт кісток.
— Поговоримо, пане Вольський, усі разом, — сплюнув Гнат.
Але не встиг він закінчити, як масивний стіл підлетів угору і збив Гната з ніг, притиснувши своєю вагою. Арсен скинув із себе піджак, немовби той тиснув.
— Я ж попереджав тебе, Руденко, — визвірився Вольський, — не пхай носа, куди не треба.
— Що ви робите?! — закричала Єва.
Вона помітила, як змінився Арсен. Завжди спокійний, тепер він виглядав загрозливо. Очі прорізали червоні жилки, обличчя побагровіло, а щелепи ходили ходором. Окрім цього, він ніби збільшився в розмірах: плечі стали ширшими, а руки — товстішими. Єва зрозуміла, у чому річ. Спочатку вона почула характерний звук механізмів, а коли Арсен наблизився до Гната, помітила, як крізь тонке полотно білої сорочки проглядаються темні обриси. Це був екзоскелет, що кріпився до хребта і далі до кінцівок.
Гнату вдалося штучною рукою підняти стіл і звільнитися з-під нього. Тепер вони стояли один навпроти одного, готові вчепитися у горлянки, не зважаючи на благання Єви.
Першим кинувся у бійку Гнат. Він завдав удару протезом у надії збити Арсена з ніг, але той вдало заблокував, при цьому навіть не скривившись. Кінцівка також залишилася цілою, що здивувало Гната. Але не зупинило. Наступним був удар у щелепу. Цього разу правою рукою. Арсен подався назад. Гнат наблизився і зверху до низу махнув штучною рукою. Знову блок. І цей звук — дзенькіт металу об метал.
Рукав Арсенової сорочки розірвався до плеча, оголивши механізм, що кріпився до його руки. Він і прийняв на себе неймовірної сили удари.
Вольський самовдоволено усміхнувся і втер кров, що проступила на вустах. Іншою рукою він щосили заїхав Гнату в груди. Той відлетів, немов іграшка. Зробив кілька перекидів, поки його не спинила стіна. Гнат відчув, як перехопило подих. Він намагався хапнути повітря, але воно відмовлялося проникати всередину.
В голові ще паморочилось, коли пальці Арсена стиснулися на шиї. Гнат хаотично почав бити по руці противника, та марно. Навіть його механічна рука не рятувала, а після відбитих ударів вона працювала вже не так ефективно.
— Думав, можеш приходити сюди й рознюхувати, нишпорка?
Гнат почав намацувати пістолет, що ховався за плащем, припнутий до пояса. Але тільки-но він вихопив зброю, як Арсен щосили жбурнув його. Цього разу Гнат влетів у книжкову шафу. Пістолет випав із рук і з шурхотом ковзнув по підлозі. Від удару головою об полицю Гнат розсік брову. Кров заливала обличчя й потрапляла в око. Та, не зважаючи на це, він вперто намагався звестися на ноги. Опорою стали полиці, і Гнат таки підвівся. Він оцінив відстань до Вольського, тоді до пістолета — і зрозумів, що надії мало.
— Де мій брат, виродку?
— Це не твоє діло, детективе.
Вольський повільно наближався. Єва помітила, що він отримує насолоду від того, що зараз відбувається. Таким вона Арсена не пам’ятала.
— Ти не розумієш, куди вліз, Руденко. Думаєш, можеш ось так припертися сюди і щось тут вирішувати? Це «Геліос» — корпорація, яка робить цей світ кращим. Але хіба тобі, вузьколобому, це зрозуміти?
— Запитую востаннє, — втер обличчя від крові Гнат. — Де Віктор?
Удар знову був неймовірної сили. Якби Гнат не виставив механічну руку, кістки б тріснули. А так він знову покотився кімнатою до наступної перепони. Тепер Гнат сидів, не маючи сили навіть підняти голови. Світ крутився так, що спроби підвестися закінчувалися осіданням на підлогу.
Гнат підняв механічну руку. Вона вийшла з ладу. Пальці вже не рухалися, а механізми вкрилися мастилом.
— Твій брат зробив правильне рішення — став частиною корпорації, складовою людського добробуту.
Міцні пальці Вольського знову обхопили горлянку Гната. Той ще намагався звільнитися, але марно — хватка була занадто міцною.
Перш ніж втратити зв’язок зі світом, Гнат почув слова Єви:
— Арсене, досить! Що ти робиш? Ти ж уб’єш його.
Розділ 10.
Гнат відчув, як слабшає хватка на шиї. Ще мить тому пальці Вольського не давали змоги вдихнути, а тепер поволі розтиснулися. Гнат звалився на підлогу, жадібно хапаючи повітря. Кашель супроводжувався болем у грудях, з очей текли сльози, а світ навколо несамовито гойдався.
— Не роби цього, — чи то попросила, чи то наказала Єва.
Арсен випростався. Кілька секунд дивився на Гната, а тоді повільно повернув голову.
Єва тримала пістолет обома руками. Її руки тремтіли, але дуло дивилося просто на Арсена.
— Поклади зброю!
— Не наближайся, — з очей Єви покотилися сльози.
— Не потрібно робити дурниць!
Арсен почав повільно наближатися. Пролунав постріл — Єва випустила кулю в стелю.
— Не смій. Я не жартую.
Вольський зробив крок назад, потім ще один. Він не поспішав, наче намагався показати, що не становить загрози.
Гнат тим часом перевернувся на бік. Механічна рука не слухалася, а кілька металевих пальців вигнулися у інший бік. Він спробував спертися на лікоть і, переборюючи біль, змусив себе підвестися на коліна.
— Цей нишпорка занадто далеко зайшов і занадто багато знає, — промовив Арсен, не відводячи погляду від Єви.
— Як і я. Мене ти також уб’єш?
Вольський на мить затримав погляд на її обличчі.
— Невже ти думаєш, що я можу тобі зашкодити, Єво?
— Я вже не знаю… Нічого не знаю.
— Не говори дурниць. Ти просто стала жертвою обставин і не розумієш, у що тебе вплутав цей нездара.
— Тоді поясни… — вона схлипнула. — Благаю, Арсене.
— Ти справді готова вистрілити в мене?
Вона не відповіла. Відчувала, яким важким стає пістолет у її руках, але продовжувала цілитись.
— Ти тут говориш про правильні рішення, Вольський, — врешті звівся на ноги Гнат, але, щоб знову не впасти, обперся на книжкову полицю. — Але водиш нас за носа. І ще б нічого, якби це стосувалося мене. Воно й не дивно. Але Єва має право знати правду.
— На твоєму місці я б стулив писка, пане Руденко, — юрист кинув на Гната презирливий погляд.
— Він має рацію, Арсене. Я розумію, ти мене оберігав, відгороджував від усього, що могло б мені нашкодити. Та біда в тім, що від цього легше не стало. Навпаки, я загрузла в депресіях і апатії. Арсене…
Він не встиг відповісти. Двері з гуркотом прочинилися, і всередину забігли озброєні люди. Не звичайні охоронці, як двоє попередніх, що тихо сиділи тепер по кутках, не втручаючись у те, що відбувалося. Ці мали автоматичну зброю, бронежилети й чорні шоломи з тонованими броньованими забралами. На грудях і передпліччях виднілися корпоративні емблеми з написом: «Воєнізована охорона. Геліос».
Побачивши Єву з пістолетом у руках, вони відреагували миттєво. Клацнули затвори, і чорні дула націлились в бік наляканої жінки.
— Зброю на підлогу! — крикнув один із них.
— Стій! — різко наказав Вольський.
Світло згасло. Кабінет занурився в темряву. За кілька секунд лампи спалахнули з такою силою, що приміщення залило яскравим світлом. Почулося потріскування. Скляні колби одна за одною луснули, обсипавши підлогу дрібними уламками.
Арсен подивився на розбиті лампи, потім перевів погляд на охоронців, а тоді на Єву. Вона плакала, але не здавалася — усе ще тримала Арсена на прицілі.
— Опустіть зброю, — Вольський зітхнув і опустив погляд, що тепер знову набув людяності, в підлогу.
Охоронці стояли, не до кінця розуміючи, що відбувається. Один із них повернув голову до Арсена:
— Але ж, пане Вольський…
— Ви що, оглохли?! — гримнув Арсен.
Стволи в ту ж мить опустилися.
— Вочевидь, таки прийшов час.
Вольський оглянув усіх навколо і зупинився на Єві.
— Ми йдемо до нього, — обличчя Арсена сіпнулося, виказавши натяк на сумну, але усмішку.
Розділ 11.
— Якщо тобі так спокійніше, Єво, можеш залишити зброю при собі, — сказав Вольський майже пошепки. — Тільки не вимахуй нею без потреби.
Вона опустила пістолет, витерла обличчя від сліз і винувато промовила:
— Вибач, Арсене…
Вольський вийшов із кабінету першим. За ним рушила Єва. Гнат, налягаючи на ногу, шкандибав слідом. Рукою він тримався за ребра, які несамовито боліли при кожному вдиху.
— Далі ми самі, — розпорядився Арсен, коли вони дісталися службового ліфта.
— Але ж, пане… — намагався заперечити один з охоронців.
— Я впораюсь, — твердий погляд Вольського змусив охоронця замовкнути. — Там достатньо охорони.
Ліфт повільно рушив униз. Спочатку відчувалася лише легка вібрація під ногами, але що нижче вони опускалися, то виразнішим ставав глухий гуркіт. Десь під землею працювали сотні потужних двигунів.
— Ці приміщення з Великої Війни? — запитала Єва.
— Так. Тоді під землею облаштували величезні сховища, склади й резервні командні пункти. Мало хто знав про їхнє існування.
Єва здивувалась. Арсен тепер говорив спокійно, як і зазвичай. Ніби й не було тої страшної бійки у кабвінеті ще кілька хвилин тому.
— І ви вирішили використати їх у власних цілях? — примружив залите кров’ю око Гнат.
— Після війни споруди перейшли у власність корпорації. Дещо довелося перебудувати. Дещо, навпаки, залишили майже без змін. Міцні стіни, глибоке залягання, окремі системи вентиляції. Для певних потреб важко знайти краще місце.
Ліфт зупинився. Двері роз’їхалися, відкривши шлях у довгий бетонний коридор. Уздовж стін тягнулися товсті шланги та масивні електричні кабелі. Подекуди вони зникали за металевими кожухами, а потім знову виринали назовні. Зі стелі звисали труби, на яких тремтіли стрілки манометрів.
Гуркіт механізмів тут був значно гучнішим. Десь за стіною натужно працювали поршні. Час від часу долинали металеві удари й протяжний свист пари.
— Вражає, правда? — промовив Вольський, помітивши, як Єва та Гнат роздивляються приміщення.
— І це все належить «Геліосу»? — запитала Єва.
— Кожен метр. Хоча ще кілька років тому тут була закинута пустка. Ми вклали чимало коштів у відновлення цих споруд. Так само, як і в десятки інших об’єктів по всій країні.
Вони рушили коридором. Той поступово огинав центральну шахту, спускаючись дедалі нижче. За кілька хвилин Гнат зрозумів, що вони рухаються по велетенській спіралі.
Зрідка на шляху траплялися масивні двері. Біля кожних чергували озброєні охоронці. На металевих табличках були викарбувані назви: «Реконструкція», «Оздоровлення», «Відновлення».
— Люди бачать освітлені вулиці, працюючі заводи, лікарні, — продовжував Арсен з незрозумілим для Єви захопленням.’ — Бачать, як місто повертається до життя. Але мало хто замислюється, скільки всього потрібно для цього за лаштунками. Не усвідомлюють ціну добробуту. Мало хто на це здатен.
— І ви хочете сказати, що все це заслуга корпорації? — у запитанні Гната звучали непідробні нотки сумніву.
— Значною мірою. Після війни сотні тисяч людей залишилися без домівок, роботи, доступу до медичної допомоги. Хтось мав узяти на себе відповідальність за відбудову. Держава не мала ні ресурсів, ні можливостей діяти достатньо швидко. Та й усі знають цих політиканів. Брехня, корупція, нажива — усе, що їх цікавить.
— Хіба корпорація мала ресурси? — не вгавав Гнат.
— Ми ризикнули. І, як бачиш, не помилилися.
— Ми — це хто? Адже «Геліос» також заснували політикани.
Арсен не відповів, лише кинув кепкувальний погляд на Гната.
— Якщо «Геліос» зробив і досі робить стільки корисного, навіщо всі ці таємниці? Закриті контракти, засекречені відділи, озброєна охорона. Чого вам боятися, якщо ви справді допомагаєте людям? — щиро не розуміла Єва.
— Бо дуже часто люди обирають мораль замість прагматичного мислення. Особливо тоді, коли не здатні оцінити наслідки власних рішень.
— Тобто?
— Побачите.
Гнат неприховано хмикнув, але сперечатися не став.
Вони продовжували йти, коли Гнат прочитав напис на ще одних дверях.
— Операція «Повернення». Я вже бачив цю назву. На звороті світлини.
Арсен затримав погляд на його штучній руці, але нічого не сказав.
За кілька десятків метрів з’явилися ще одні двері з написом «Відродження».
— З цим зачекаймо, — випередив Гната Вольський. — Усьому свій час.
Повітря було теплим і важким, із виразним запахом мастила та гарячого металу. Нарешті коридор закінчився перед масивними двостулковими дверима. На них висіла велика металева табличка з одним словом:
«Світанок».
Біля входу стояли двоє охоронців. Побачивши Вольського, вони мовчки відчинили двері.
Арсен зупинився й обернувся.
— Може бути важко усвідомити те, що ти побачиш за цими дверима. Але ти впораєшся, — сказав він Єві.
Вона подивилася на нього, потім на Гната. Той стояв, спираючись здоровою рукою на стіну. На його обличчі засохла кров, а пошкоджений протез безвольно звисав уздовж тіла.
Вольський повернувся.
— Прошу за мною, — поманив рукою.
Розділ 12.
За дверима знаходилася величезна зала. Приміщення було настільки великим, що його протилежну стіну ледь можна було розгледіти крізь густу мережу металевих конструкцій, труб і кабелів. Під стелею тягнулися масивні балки, на яких висіли десятки електричних ліхтарів. Їхнє світло відбивалося від металевих поверхонь, вихоплюючи з темряви окремі частини складного механізму.
Посеред зали височіла велетенська конструкція, від якої розходилися десятки товстих кабелів. Навколо розташовувалися ряди капсул. Крізь прозорі оглядові вікна можна було побачити людей усередині. Вони лежали нерухомо, під’єднані до численних трубок та кабелів.
Єва повільно ступила вперед. Її погляд ковзав по капсулах. Вона намагалась збагнути побачене.
— Що це за місце? — ледь чутно запитала Єва.
— Серце «Геліоса», — відповів Арсен.
Гнат роздивлявся людей за склом. Чоловіки, жінки, молоді й літні. Деякі здавалися просто сплячими, інші мали бліду, зморщену шкіру, а змарнілі обличчя робили їх схожими на мерців.
— Де Віктор? — запитав Гнат.
Арсен не відповів. Натомість рушив до центральної конструкції. Єва пішла слідом. Гнат, крекчучи від болю, також змусив себе йти.
Що ближче вони підходили, то теплішим ставало повітря. У самому центрі конструкції, серед металевих опор і кабелів, перебувала людина.
Чоловіче тіло було закріплене у вертикальному положенні. Від грудей, шиї, спини й навіть голови відходили десятки кабелів. Шкіра на обличчі втратила природний колір, місцями була стягнута й потемніла. Волосся майже повністю випало. Риси обличчя змінилися настільки, що впізнати людину було майже неможливо. Та Єва впізнала. А може відчула.
— Романе…
Вона зробила обережний крок, потім ще один. Зупинилася зовсім близько. Простягнула руку, але не наважилася торкнутися.
— Господи милостивий… Романе, ти чуєш мене?
Чоловік не ворухнувся.
Вона поклала тремтячу долоню на його щоку. Шкіра була теплою. Єва відсмикнула руку, наче обпеклася, а тоді знову торкнулася обличчя.
— Коханий, благаю…
Жодної реакції.
Вона обернулася до Арсена. На очах стояли сльози.
— Що ти з ним зробив?
— Нічого.
— Ти хочеш сказати, що він сам погодився на таке?
— Погодився? — звів брови Арсен. — Це його дітище. Він розробник проєкту «Світанок».
— Відключи його від цього жахіття, — вона схлипувала. — Я заберу його додому.
— Не вдасться. Це вже не той Роман, якого ти знала. Він — складова частина системи. Більше машина, я б навіть сказав функція, аніж людина.
— Але ж я чула його голос.
— Голоси — всього лиш залишки його свідомості. Сплесками, що час від часу проривалися крізь систему. Тіні минулого, Єво.
— Але ж він тут. Він живий!
— Його тіло ще функціонує. Проте людини, яку ти знала, майже не залишилося.
Єва знову подивилася на чоловіка. Тепер вона вже не намагалася до нього торкнутися.
— Навіщо «Геліос» зробив це?
— Ти досі не зрозуміла? — здивувався Арсен. — Ми і є «Геліос».
— Що це означає? — запитав Гнат.
— Коли ми починали роботу, корпорацією володіли політики, бізнесмени та банкіри. Їх цікавили лише прибутки й влада. Вони хотіли отримати технологію, яка дозволила б контролювати енергетику, медицину, транспорт, виробництво. Уяви, скільки можна заробляти, коли від тебе залежить усе. Коли ти монополіст. Доля країни їх не хвилювала. А тим паче доля людей.
— І Роман запропонував їм «Світанок»? — запитала Єва.
— Саме так. Він переконав власників, що проєкт зробить їх неймовірно багатими. Вони погодилися на фінансування і надали нам необхідні повноваження. Але Роман мав власний план. Коли настав час, він пожертвував собою заради запуску системи. Я йому допоміг. І ми усунули тих, хто міг нам завадити.
— Усунули? — перепитав Гнат.
— Убили. Усіх, хто стояв на нашому шляху. Власників, політиків, їхніх поплічників. Вони хотіли використати «Світанок» для власного збагачення. Ми ж мали іншу мету.
— То тепер ви керуєте корпорацією?
— Тепер «Геліос» — це ми. Я, Роман і усі ці люди в капсулах. Колективний розум, зібраний у носії, у Романі, — Арсен розвів руками, охоплюючи поглядом величезну залу. — Подивись навколо. Після війни країна лежала в руїнах. Люди помирали від хвороб, голоду, нестачі найнеобхіднішого. Тепер працюють заводи, лікарні, транспорт, у містах є електрика. І це завдяки «Світанку».
— Але ж усі ці люди… — Єва поглянула на капсули.
— Вони свідомо погодилися стати частиною системи. Як і Роман.
— Легко так говорити тому, кого не пронизують наскрізь десятки кабелів, — зневажливо сплюнув Гнат.
— Справедливе зауваження, — погодився Арсен. — Та я не підходжу. Для такого потрібно бути здоровим. Як фізично, так і психологічно. У мене, як ви могли помітити, не склалося з цим. Поранення, кілька важких контузій. Тож я став оберігати «Геліос» в інший спосіб.
— Вони жертвують собою заради інших? — запитала Єва.
— Саме так. Згадайте війну. Ти, Гнате, втратив руку. Я втратив здатність ходити. Скільки людей загинуло? Заради чого? Заради рідних, захисту країни, тих, хто залишився жити. Хіба ми тоді не розуміли, що можемо не повернутися? А тепер ці люди роблять свій вибір заради інших.
— А якщо вони передумають? Захочуть повернутися? — окинула поглядом сотні капсул Єва.
— Після підключення це вже неможливо. З плином часу організм не здатний витримувати навантаження. Стан під’єднаних поступово погіршується. Одних доводиться замінювати раніше, інших — пізніше. Але це необхідність.
— Тобто вони помирають, — тихо промовила Єва.
— Так. Але завдяки їм живуть сотні тисяч, мільйони інших.
Гнат повільно рушив уздовж ряду капсул. Нарешті побачив знайоме обличчя.
— Вітю… — поклав долоню на скло. — Він знав, на що погоджується?
— Так. Віктор працював у нас задовго до підписання останнього контракту. Навчався, проходив підготовку, здавав тести, брав участь у розробках. Він був здібним працівником і розумів, для чого все це потрібно.
— А мати? — Гнат повернувся до Арсена. — Що я маю сказати їй?
Вольський байдуже знизав плечами.
— Якби не «Геліос» і безпосередня участь Віктора, ваша мати навряд чи отримала б таке лікування. А ти не мав би свого високотехнологічного протеза.
Гнат опустив голову. Він згадав матір, яка раділа успіхам молодшого сина, його новій роботі, окремій квартирі. Вона й гадки не мала, якою ціною це все.
— Він хотів бути корисним, — продовжив Вольський. — Хотів, щоб його робота мала значення. Але кому ж це знати, як не тобі. І він цього досяг.
— Замовкни!
Арсен на мить затримав погляд на детективі.
— Ти можеш ненавидіти мене, Романа, «Геліос». Але від цього нічого не зміниться. «Геліос» і проєкт «Світанок» забезпечують життя сотень тисяч людей. І вони навіть не здогадуються якою ціною. Більшість не захоче знати правду. Декого вона обурить, хтось спробує скористатися нею. Але абсолютній більшості буде байдуже.
Гнат узяв у Єви пістолет, націлив на Вольського, глянув йому в очі і сказав:
— Це якесь викручене сприйняття реальності.
— Хіба? Шкода, що ти досі не зрозумів.
— Вимкни це, — наказав Гнат.
— Що?
— Ти почув. Вимкни систему.
— Це неможливо зробити ось так просто, Руденко. «Світанок» — складний комплекс. Ти навіть не уявляєш, що станеться, якщо припинити його роботу.
— Мене не цікавить! Вимикай! Люди не повинні ось так гнити у металевих коробках.
— Люди багато чого не повинні. Вмирати в злиднях, від голоду чи хвороб, без окрайця хліба. Мати не повинна дивитись, як згасає життя немовляти, яке вона притискає до грудей. Люди не повинні відловлювати щурів через брак їжі…
— Досить! Наслухався вже, — Гнат демонстративно звів курок.
— Якщо я відмовлюсь?
— Пристрелю тебе.
— Стріляй.
Гнат міцніше стиснув руків’я.
— Не змушуй мене.
— Я не боюся смерті, Руденко. Якщо моя загибель стане ціною збереження «Світанку», я готовий її заплатити.
— З чого ти взяв, що маєш право вирішувати за інших?
— А ти маєш? — Арсен зробив крок назустріч. — Ти знаєш, скільки людей загине, якщо система зупиниться? Що буде з лікарнями, пацієнтами, які залежать від наших технологій? Що, зрештою, станеться з твоєю матір’ю? Ти готовий позбавити її шансу на одужання?
— Не смій згадувати мою матір!
— А Віктор? Він сам погодився стати частиною системи. Ти збираєшся знехтувати його рішенням лише тому, що не можеш його прийняти? Як тоді, коли він рвався на фронт?
Гнат дивився на Арсена, але той навіть не намагався відступити. Вольський справді був готовий померти.
Гнат глянув на Віктора, потім на Романа. Єва стояла біля центральної конструкції, не відводячи погляду від чоловіка, і плакала.
— Тепер ти розумієш, — сказав Вольський, самовдоволено усміхаючись, — чому люди так рідко хочуть знати правду?
Епілог.
Гнат дивився у вікно зі своєї детективної контори на другому поверсі, тримаючи в руках чашку кави. Далеко за містом, вгору здіймалися промислові труби з яких клубився дим. Ковані ліхтарі кидали жовтяве світло на темну вулицю. Бруківкою їздили трамваї та поодинокі автомобілі. Один із них припаркувався коло будинку навпроти. З нього вийшла жінка, одягнена в дороге кашемірове пальто. Голову прикрашав модний капелюшок. Вона підняла голову, і їхні погляди перетнулися.
На афіші поруч красувався напис:
«Сьогодні ввечері — виступ неймовірної Єви Кравець. Початок о 20:00».
Єва обережно підняла руку, вітаючись. Гнат відповів взаємністю.
Вона завмерла на мить перед входом, а тоді, опустивши голову, увійшла всередину.
Гнат розумів, що збентежило Єву. Звідси він не міг розібрати, що було написано на пожовклому аркуші паперу, наклеєному на дверях. Та добре знав, що це чергове оголошення-прохання про допомогу:
«Зник безвісти. Прізвище, ім’я. Просимо повідомити будь-яку інформацію за номером телефону або за адресою.
Не повернувся з роботи, число. Був одягнений. Опис».
«Геліос», «Світанок», — майнуло в голові Гната.
Він подивився на протез і заворушив пальцями.