Hic sunt Mercuria

Якщо Сонце входить до твого дому, то входить і в твою душу.
— Ле Корбьюзьє.

 В епоху Світанку людська фантазія облетіла всі планети Сонячної системи, наповнюючи кожну чудернацьким життям і химерними цивілізаціями. На Марсі – тисячолітні міста із літаючими кораблями та магічною наукою, на Венері – глибокі хащі, в яких мешкають дикі аборигени. Навіть Каллісто, на орбіті далекого Юпітера – і та могла похвалитись тінню химерної цивілізації плаща і шпаги.

А Меркурію не пощастило. Його описували як планету вулканічного та льодового пекла, між якими пролягав тоненький сутінковий пояс, в якому жило або дуже недовговічне, або надзвичайно чуже життя, з яким не те що контакт встановити, в одному відсіку неможливо знаходитись.

Втім, бували і виключення. Погляд Олега зупинився на плакаті, який прикрашав рубку управління: там була зображена Мідзуно Амі в біло-синьому однострої льотчиці тридцятих років минулого століття, в хвацько заломленому набік береті, на який були зсунуті масивні бронзові окуляри-гогли. Це треба було додуматись, зробити Меркурій планетою, що уособлює воду – але із всіх фантазій ця виявилась найбільш реалістичною, адже ані пекла, ані чудернацького життя тут нема, а ось води більше ніж достатньо.

Зітхнувши, Олег повернувся до пульта управління, який своїми численними перемикачами, рукоятками та кнопками більше нагадував танкову панель. Хоча чому нагадував: “Повзик” і є танк – схожий одночасно на велетенського слимака та вимерлу мільйони років тому гельмецію – гігантська тьмяно-бронзова багатоніжка із сегментованим панцирем і масивною головою із висувними антеннами, яка неквапливо і поважно повзе крізь щільну меркуріанську ніч. Тільки око у неї одне: прожектор для освітлення шляху, глибоко утоплений в корпус.

Дорога була знайомою, по дну неглибокого шарпа – тріщини в меркуріанській поверхні між двома зонами гравітаційних аномалій, із майже прямовисними обривами.

Колись, мільярди років тому недалеко звідси знайшла свій останній спокій гігантська комета, і від її гучного падіння по всій поверхні розійшлись сейсмічні хвилі. А поверхня Меркурія стара і глибоко пропечена сонячним вогнем, тож вона просто тріснула якраз по лінії кордону різних гравітаційних зон, утворивши урвище. А за наступні мільярди років воно наповнилось уламками вигорілих порід і пилом, перетворивши шарп на зручну дорогу для геодезичного танка.

У дороги була офіційна назва – Уступ Вікторія, а Олег звав її Великим Північним Трактом. Він починався невеличким кратером Наматьїра на самому краю Північних Лавових Рівнин, зміївся уздовж межі лавового плато Бореаліс, а закінчувався могилою тієї самої комети, яка колись його прокреслила – кратером Енхедуанни.

Вона жила тисячі років тому, прокотилась стародавнім світом як справжня комета, написавши перші в історії вірші, щоб потім зникнути в розпечених пустелях Месопотамії – так само, як безіменна комета, що колись упала на пустельну першу планету Сонячної системи. Олег вбачав в подібних збігах певну поетичну романтику, яка робила самотність трохи легшою.

Інші спейсери, мешканці колоній Сонячної Системи, бурхливої фантазії не потребували – до їх послуг була ціла транссолярна інформаційна система. Олег до неї доступу не мав із вкрай простої причини: магнітні інтерференції Сонця та нерівномірної гравітації Меркурія створювали перешкоди, через які можна було пробитись тільки потужним відбійним молотом системи Морзе. Він був космічним Робінзоном, єдиним зв’язком якого із цивілізацією були “сундуки” – одноразові контейнери, які щорічно надсилали йому з корпоративної бази. Саме за черговим сундучком і прямував зараз “Повзик”.

Добре, що меркуріанський рік – заледве три земних місяці, а то б зовсім паршиво було – оптимістично думав Олег, дрімаючи під заколисуюче рівномірне гудіння потужних моторів та легку вібрацію геодезичного танка.

Цікаво, що на цей раз вони вирішили йому надіслати? Жодної електроніки – Меркурій гарантовано убивав всі технології, засновані на цифрі чи мініатюризації. Що не доведе до сказу примхливе магнітне поле, те доб’є Сонце своїми спалахами. Власне, тому “Повзик” і був таким величезним – в ньому було ані грама сучасних технологій, навіть кібернетичне ядро, яке служило бортовим комп’ютером та асоціатором, було аналоговим. Найбільше Олег очікував пошту, старомодні листи від родичів та друзів. Але швидше за все, надішлють креслення та купу нудних і правду кажучи, малозмістовних завдань. Найбільше мороки буде, якщо в цьогорічному контейнері виявиться яка-небудь чудернацька машина, яку доведеться спершу збирати, а потім доводити майже вручну до хоча б мінімальної працездатності.

Місію на Меркурій надіслали не науковці, а корпоративні бонзи, надихнувшись казками про селенові озера і моря, якими мала бути переповнена розжарена частина планети. Олег іще в перший рік розвінчав їх – селену, звісно, тут було достатньо, але знаходився він в підземних кавернах, до яких ще піди доберися. Після цього відкликати місію зненацька виявилось задорого, і його мало не “списали”, як низку інших невдах-дослідників, про яких ходили похмурі анекдоти-страшилки.

Як не дивно, його врятувало те саме, що мало не убило. Меркурій виявився ідеальним тестовим майданчиком для різноманітних ретротехнологічних механізмів.

Сонячна система із самого початку обрушила льодяний дощ на усіх, хто уже подумки проводив кордони іншопланетних колоній. Майже всі високі технології виявились нежиттєздатними в умовах інших планет, за винятком хіба що Марса – де із величезними зусиллями вдалося побудувати низку купольних міст. Але і там уже почала розвиватись власна технологічна гілка, яку раніше можна було побачити хіба що в старомодному кіно про азімовських роботів. Найбільш модними стали технології ранньоіндустріальної епохи – величезні механізми із лапами-маніпуляторами, лампові комп’ютери, двигуни внутрішнього згоряння та вряди-годи мала атомна енергетика, якщо було як транспортувати хоча б тліючий реактор і змусити його працювати.

Власне, “Повзик” і був майже абсолютним втіленням позаземного ретротеха. За минулі роки Олег майже повністю перебудував його, користуючись машинами та кресленнями, які йому надсилали з “великого космосу”, і тепер танк, захищений товстезними жаростійкими пластинами – бронзу для їх покриття Олег винайшов, досліджуючи місцеві природні сплави в зоні сутінок – навіть наважувався заповзати далеко вглиб розжареної сторони Меркурію.

Ось і мета подорожі – крізь лобове скло в світлі прожектора уже вгадувались контури природніх кручених колонн із застиглої лави, за якими лежала неглибока чаша кратера Енхедуанни. Рівномірне гудіння моторів “Повзика” підсилилось, стало басовитим. Тут починалось “хаотичне кільце” – біля хребтів кратера сонячний вітер нагортав вали із пилу та осаду важких фракцій плазми, які потім переплавляла спека, перетворюючи поверхню на хвилясту пральну дошку.

Олег скинув обійми дрімоти і став уважно спостерігати за індикаторами. Про візуальні витребеньки, без яких відмовився б працювати сучасний земний науковець, він давно уже забув, та й не такі вони виявились і необхідними. Танець вогників на аналоговій панелі та стрілки численних сейсмічних покажчиків розповідали значно більше.

“Повзик” був настільки важким, що навіть в умовах половинної гравітації змушував поверхню двигтіти – тобто, створював невеличкі сейсмічні хвилі, які правили не гірше за ехолот. Одна із них проявила невеличку каверну прямо на шляху широкої гусеничної “ноги” геодезичного танка. Власне, нічого страшного – потенційна газова западина, яка на світанку перетвориться на видовищний газовий гейзер-фумарол із вогняною короною. Але Олег все-таки натиснув кілька кнопок, аби “Повзик” пройшов трохи в стороні, не продавлюючи тоненьку корочку над западиною. Судячи із оцих і оцих індикаторів, в западині не просто зріджений холодом нічної сторони газ, а пірокластичний сульфатар – щільно насичений сірчистими сполуками гель, з якого вийдуть чудові паливні елементи для ненажерливих моторів геодезичного танку. Олег позначив його на інерційній карті, пересуваючи якірці на лінійках навколо маленького дісплея із схематичним зображенням поверхні, і знову відкинувся на спинку крісла.

На цей раз “поцілили” майже в центр чаші кратера. Олег перемкнув ручне управління і обережно об’їхав напівзанурений в землю сигароподібний “сундук”, який на фоні велета-“Повзика” здавався тоненькою паличкою. Потім він зупинив мотор і побіг вузьким склепінчастим коридором до заднього сегменту, де розташовувався грузовий модуль.

Екзоскелетний скафандр було спроектовано так, щоб в нього можна було буквально застрибнути, поки задній сегмент неквапливо розкривається, і з нього повільно вимотується механічний пандус та висуваються здоровенні клешні стаціонарного вантажного робота. В ньому Олег виглядав майже як космодесантник – із товстезними руками і ногами, підсиленими тугими штучними фібром’язами, і глухим шоломом із горизонтальною проріззю візора, масивним комірцем, рюкзаком, та складаною “третьою рукою”-автоподавачем.

На поверхню Олег зійшов, важко крокуючи та здіймаючи невеличкі хмаринки пилу. Гравітація половинна – не вшестеро менша, як на Місяці – так що особо не побігаєш і не пострибаєш, особливо в скафандрі, здатному витримати як чотиристаградусну спеку “дня”, так і двохсотградусний мороз “ночі”.  Він підійшов до “сундука”, і услід за ним потяглись довгі вантажні маніпулятори. Само собою, ніяких штучних інтелектів із розпізнанням образів і автоматичним підбором вантажа – вручну, за допомогою джойстика всередині масивної рукавиці, зафіксував клешні, і “сундук” акуратно перекочував всередину “Повзика”.

Олег закрив грузовий відсік, задав курс назад, до сульфатара і заходився розбирати посилку.

Більшу частину “сундука” займав контейнер, схожий на саркофаг, із затемненою кришкою із поляризованого органічного скла – анабіозна капсула: в такій колись він сам прибув на Меркурій.

Заміна! Це могла бути тільки довгоочікувана заміна, яку нарешті сподобились надіслати!

Однак на будь-які спроби запустити процес пробудження капсула не реагувала. Олег зняв кожух з керівного блоку, і навіть побіжного огляду вистачило, аби упевнитись – корпорати так нічому і навчились, і продовжили економити навіть на дрібницях. Керівний модуль був стандартною мікропроцесорною системою – таке б добре працювало на будь-якій іншій планеті Сонячної Системи, але не тут, де електромагнітні поля встигли гарненько все підсмажити ще під час посадки.

На щастя, стазисний модуль був побудований на аналоговій оптоелектроніці, сумісній із кібернетичним ядром “Повзика”. Отже, в теорії можна з’єднати із ним капсулу напряму і спробувати все-таки воскресити небораку, якого туди запхали – шанс невеличкий, зате вартий того.

Знадобився добрячий жмут дротів, а ще довелось зібрати корелятор сигналів – довелось добряче залізти в запасні частини для панелі управління танком. Поряд із щільними фабричними схемами капсули олегів пристосик виглядав домашньою саморобкою, зібраною із того, що знайшлось в найближчому радіомагазині – візерунки, складені із тріодних ламп, виблискували в світлі люмінофорів на стелі і кидали тіні на пласкі масивні блоки, всередині яких ховались екрановані котушки індуктивності, підмонтовані для вирівнювання пульсуючих сигналів кібернетичного ядра.

Коли Олег повернув перемикач, капсула відреагувала. На сервісній газорозрядній матричній панелі, підключеній замість підсмаженого рідкокристалічного медичного монітора, спалахнули цифри – температура тіла, серцебиття, мозкова активність. Все в порядку, він встиг…

Далі було просто. Бібліотека кібернетичного ядра містила всі протоколи старої капсули, достатньо було кількох рядків кода, аби оживити нову. З Олега цебенів холодний піт, коли його руки завмерли над клавіатурою термінала…

Затамувавши дихання, він все-таки всмалив по клавішам із такою силою, ніби саме від цього все залежало. Тріодні лампи замерехтіли золотавим і багрово-червоним, перетворюючи команди в послідовності аналогових імпульсів. Олег буквально рахував серцебиття, поки знову не запрацював газорозрядний дисплей. Цифри на ньому почали повільно змінюватись, супроводжуючись короткими повідомленнями – “нормально”, “прийнятно”, “добре”. Жодного поганого – процес пробудження пішов штатним порядком, можна було видихнути і заспокоїтись.

Пробудження займе кілька годин. Олег витер спітніле чоло, і поплентався трохи відпочити – наче недовго попрацював, а нервів витріпав більше, ніж під час сонячних штормів. У своїх снах він уже подумки був на Землі, лежав посеред жита і дивився на блакитне небо…

…а до реальності його повернув пронизливий дзвін-клич, який розлігся всіма коридорами “Повзика” в пошуках оператора. Олег аж підскочив і притьмом кинувся в грузовий відсік. Він якраз влетів в стрільчасту арку шлюза, коли кришка важко від’їхала, а капсулу оповив майже спецефектний білий пар.

– Марс! – зненацька вигукнув дівочий голос.

Коли пар улігся, Олег отетеріло витріщився на симпатичну дівчину із мокрим темним волоссям, яка повільно сіла в капсулі і сонно озирнулась.

Грузова зала “Повзика” зовсім не нагадувала великі та світлі простори корпоративних марсіянських будівель. Вона більше скидалась на гараж винахідника-ретротехнолога, із високою склепінчастою стелею та стрільчатими арками в стилі арт-деко, які ділили його на зони. Підлогою зміїлись товсті кабелі. Частину із них Олег протяг від капсули до енергетичного розподільника, а частина розпадалась на дроти поменше, що уходили під кожух термінала кібернетичного ядра – із широчезною дугою головного газорозрядного дисплея, старовинною клавіатурою, і набором невеличких сервісних газорозрядних матричних панелей на штативах. Однієї не вистачало, бо вона нині слугувала медичним монітором капсули.

Обабіч височіли різноманітні чудернацькі машини та роботи-косиніжки із спицеподібними суставчатими ходулями – їх надіслали минулої поставки для дослідження надглибоких шарпів, але до них “Повзик” іще не встиг добратись.

Загалом виглядало, ніби на дворі п’ятдесяті роки минулого століття, в уявленні фантастів двадцятих. Олег у синьому комбінезоні, пошитому за тогочасним британським зразком, чудово в них вписувався, а ось дівчина у чорному водолазному трико, із вшитими тоненькими яскраво-синіми трубками життєзабезпечення, виглядала прибулицею з далекого майбутнього.

– Марс?! – неупевнено повторила вона, округливши очі. – Господи-и-и-и…

А потім її знудило, залишками білувато-прозорої рідини, яка заповнював її легені під час анабіоза, навпіл із слизом. Олег вилаяв себе за вайлуватість, і кинувся допомагати – підставив плече, аби дівчині було легше вибратись. Потім майже на своєму горбу доволік її до лазарету, бо прибулиця мало того, що ледве переставляла задубілі ноги, так її ще й постійно душив кашель, і вона повсякчас намагалась знову блювонути, щоб прочистити горло.

Олег умостив її на лежак і недипломатично звелів мовчати – бо щоразу, як вона намагалась щось вимовити, слова губились в сильному кашлі, аж очі вилазили з орбіт. Одночасно він намагався зрозуміти, як допомогти, бо такої сильної реакції на пробудження бути не повинно. Раптом сяйнула здогадка: певне, дівчина звикла до чистоти земного повітря, а всередині “Повзика”, попри фільтри, все-таки відчувався сильний металічний присмак, приправлений сірчистим “ароматом” догораючого сірника через бертолетову сіль, що використовувалась в рециркуляторах.

Він дістав кисневу маску із довгою трубкою, перемикачами встановив подачу штучного земного повітря, і приклав до обличчя прибулиці. Та глибоко вдихнула і майже блаженно зітхнула. Олег закріпив маску, і настроїв наближення до місцевого повітря по таймеру, який негайно зацокав, наче старомодний будильник, і задзижчав коліщатками.

Про всяк випадок Олег дочекався, поки дихання дівчини вирівнялось, і та задрімала. Графіки на матричних панелях коливались в межах норми – серцебиття, кардіограма, енцефалограма, окремо мозкові дельта-ритми… Поступово звикне до забрудненого повітря і все буде гаразд, подумав він, і пішов далі розбирати посилку.

Окрім прибулиці, там знайшовся стосик підсмажених цифрових банків даних. А судячи із штрих-кодів на їх корпусах, “посилка” взагалі не призначалась для Меркурія. Безпілотний грузомодуль мав потрапити на Марс, а це значить, що таємнича прибулиця зовсім не заміна.

Вона – “космічний заєць”.

В кращому випадку. В гіршому справа тхнула людським трафіком: колись, іще в бутність свою земним мешканцем, йому доводилось читати про таке. Люди давали величезні хабарі, аби потрапити на марсіянську “землю можливостей”, а потім погано скінчували, бо їх запихали в грузомодулі, а ті часто не сідали, а врізались в планету. З Меркурієм “зайчисі” сильно пощастило – траекторія для “сундуків” була настільки накатаною, що вони акуратно і м’яко лягали на дно кратера Енхедуанни – а ось на Марсі у неї був непоганий шанс на аварію. Як казав герой якогось старого фільму: Марс і Земля вкрай незручно розташовані, аби надсилати посилки всліпу…

Поміж всього іншого в “сундуку” знайшлась скринька із плашкою “Не відкривати. Особисті речі Найри К.”. Прізвище було ретельно затерте, що підтверджувало припущення про “космічну зайчиху”, і натякало на спробу за собою спалити всі можливі мости.

Як би там не складалось її земне життя, а Меркурій – не місце для явно надміру романтичної дівчини, яка вирішила втекти на пошуки позаземного щастя чи хоча б успіху. Життя в геодезичному танку Олег би не побажав навіть ворогу – попри всі можливі і неможливі чудеса, які могли ховатись в закапелках хаотичних ландшафтів планети, це квиток в один кінець.

Зітхаючи, він пішов в радіорубку відстукати повідомлення і запросити вказівок. Листаючи кодову книгу, він раптом збагнув, що дівчина могла не тільки летіти за можливостями, а й тікати від когось чи чогось. А тому повідомлення склав в найбільш обтічних виразах, які тільки знайшлись в товстезній книзі, і лише кілька разів перечитавши його, відправив.

Найра проспала майже повну земну добу. За цей час “Повзик” практично повністю заповнив всі паливні елементи, запустивши довгий щуп всередину сульфатара, з якого тепер ритмічними хвилями викачувався гель. Зовні танк став нагадувати не багатоніжку, а пересувний хімзавод – один із бічних сегментів зсунувся, відкриваючи масивні труби очищувальної установки, які періодично вивергали відпрацьовані дими.

Олег теж був зайнятий: його повідомлення викликало неочікувану активність начальства. Обклали з усіх боків, справляючись передусім про стан прибулиці (загалом здорова, спить, адаптується) та обставинах її появи на “базі Меркурій-Прайм” (поняття не маю, вона була в черговому грузомодулі). Частина метала громи та блискавки, а частина вимагала отпрямщас знайти спосіб відправити дівчину назад (нема такого, надішліть хоча б креслення стартового модуля).

– Не мала баба… тобто, дід клопоту, принесли порося… – втомленно буркотів Олег, розбираючи чергову кодограму, для зручності передану на масивний криптопланшет, який можна було тримати на колінах як великоформатну книжку.

За цим заняттям його і застала Найра, ще не твердо тримаючись на ногах і про всяк випадок періодично опираючись на холодну стіну, але все-таки більш-менш упевнено доплентавшись від лазарета до радіорубки. Водолазне трико вона змінила на комбінезон і туфлі, які Олег завбачливо залишив для неї – трохи завеликі, але принаймні не треба було чвалати босоніж по металопластиковій підлозі, йдучи на звук олегового баритона, що гучно перебирав ущипливі приказки аж до дитячих віршиків.

– Це не Марс! – заявила вона, оминаючи звичні питання “де я” і “що ти в біса за один”.

– Не Марс, – підтвердив Олег, піднявши погляд. – Офіційно вітаю вас на Мобільній Дослідницькій Базі “Меркурій-Прайм”, шановна пані Найра. А мене звати Олег.

– Офіці-ійно… – протягнула Найра і скривилась так, ніби гамузом з’їла три лимони.

– Ви неабияке цабе, – пояснив Олег, пильно дивлячись на прибулицю. – Мені тут уже погрожують карами небесними, якщо з вашої голови впаде хоч волосинка.

– … чого б це… – сонно позіхнула дівчина, а потім заклякла на півслові.

Залишки сна миттєво злетіли з її обличчя, а очі розширились, ніби вона зненацька усвідомила щось важливе і навіть жахливе. Олег ледве рота відкрив, а вона уже була поряд і тягла на себе планшет.

Найра мало не впустила його і незграбно перехопила за ручку на верхньому торці, яка робила планшет схожим на маленьку валізку із гофрованим протиударним покриттям. Олег мимоволі усміхнувся: меркуріанський планшет і близько не нагадував тоненькі скляно-прозорі прилади, які вже близько століття як стали частиною земного побуту.

Над переносним варіантом матричних панелей свого часу він майже зламав голову. Адже далеко не завжди поряд буде термінал кібернетичного ядра, щоб зазирнути в його велетенську бібліотеку. Він перебрав купу варіантів – від рідкісних панаплексових панелей, які йому надіслали в одній з “посилок”, до нафабрикованих газорозрядних індикаторних блоків – і нарешті зупинився на гібридному варіанті. Матричний дисплей він набрав із вакуумних флуоресцентних планок, а логіку та пам’ять зібрав на малесеньких лампах-“жолудях” – і як тільки бортовий фабрикатор, обчекрижений в порівнянні із земними установками, зміг їх виробити. Зате тепер можна було похвалитись справжньою електронною книжкою, щоправда, важила вона як стародрук із металевими оковками на обкладинці, а завантажувати тексти та мікропрограми доводилось через мініатюрні скляні дискети.

Нарешті, Найра освоїлась із дітищем дозугарного меркуріанського ретротеха. Рядок за рядком почали спалахувати багряно-помаранчеві літери останнього повідомлення, яке отримав Олег.

– Що?… Що це?.. Амбла… кадабра?!… – наморщила вона лоба.

Замість очікуваного листа від менеджменту на дисплеї планшета її ошелешений погляд ковзнув по акуратним кодовим стовпчикам. Вона навіть спробувала вимовити перші рядки:

AWYEK GLAGR AMBLA
AKOUK EVNEX AJXTO

– Це кодограма. Натисніть внизу кнопки, там внизу, – підказав Олег. – Вперед-вперед-вгору-назад.

Невеличка аккордна клавіатура із всього п’ятьма кнопками знайшлась в правому нижньому кутку планшета. Над ними акуратно були надписані літери, але Олег команди краще запам’ятовував як чіт-коди в старих приставочних іграх.

Найра, очевидно, теж не один раз ними користувалась, бо її великий палець майже автоматично забігав по кнопках. Шифрограма зникла, а замість неї дисплеєм плавно побігли слова: “Вантаж надісланий не за призначенням. Особа червоної категорії. Не завдавати найменшої шкоди інакше серйозне покарання. Надішліть координати найближчої стоянки для екстракції. Виконати негайно.”.

– Попервах я думав, що ви просто “космічний заєць”, – тихо зауважив Олег. – Але “зайців” із червоною категорією, я думаю, не буває і на Марсі.

– Ні, я просто “заєць”, окей? – похмуро буркнула Найра. – Ви ж можете просто не відповідати?

– Можу, – погодився Олег. – Але тоді нагорі вирішать, що ми дуба дали, і не надішлють жодного “сундука”. От “Повзику” добре: він залюбки їсть місцеві сульфати. А людям треба щось більш суттєве…

Замість Найри зненацька відповів її живіт, голосним буркотінням вимагаючи “щось суттєве” собі.

– Добре, – поступливо сказав Олег. – Відкладемо важку розмову на потім. Ви походу не їли сімдесят сім мільйонів кілометрів[1]…

Їдальня була гордістю Олега, але він, правду кажучи, трохи нервував, коли запрошував туди прибулицю. Переважна більшість приміщень “Повзика” були функціональними і швидше нагадували тісні та переповнені машинерією відсіки підводного човна, в яких все диктувалось можливостями протягти дріт чи розташувати громіздкі лампово-котушкові схеми. А ось на “кухонну зону” відводився величенький простір, тому що першопочатково екіпаж “Повзика” розраховувався на чотирьох дослідників.

Олегу було страшенно некомфортно сидіти в пустому приміщенні із утилітарними алюмінієвими столами і стільцями в корпоративному стилі. Це було єдине місце, де навіть під час розпеченого дня відчувався морозець. Одного дня він не витримав, згодував меблі фабрикатору і витратив майже цілий меркуріанський рік на створення кухні. Він навіть використав свою особисту квоту вантажу, щоб замовити кілька книжок з сучасного кухонного дизайну і вручну креслив план.

Чверть він відділив стінкою і перетворив на холодильник, відвівши трохи рідкого азоту від блока виробництва паливних елементів. На внутрішню механіку пішов практично весь алюміній оригінальних меблів: креслення він власноруч прорахував за допомогою кібернетичного ядра і перевірив на тих же стендах, які використовувались і для випробувань серйозної техніки. Решту поділив на дві частини хвилястою стійкою: в одній сконструював цілу кухонно-хімічну лабораторію, а іншу залишив для власне їдальні. Місце знайшлось б навіть повному експедиційному складу, досить було просто розсунути на окремі сектори лавку-скамницю, закільцьовану навколо стола.

Найра здивовано підняла брову, коли увійшла в їдальню. Очевидно, вона очікувала саме такого сталево-холодного стилю, від якого Олегу шматок в горло не ліз. А потрапила в невеличке, майже квадратне приміщення, освітлене приємним золотавим світлом, яке випромінювала люмінесцентна куля під стелею, на плетеному із бронзової проволоки кріпленні. Справа височіли і виблискували скляні циліндри, реторти, трубки та змійовички, в яких весело булькотіли якісь різнокольорові речовини. На стійці вишикувались явно саморобні сифони із напоями і батарея стаканів. Стіни прикрашали вінтажні плакати, на яких буяли яскравими фарбами фантастичні сюжети епохи світанку – Азімова, Саймака, Кларка Ештона Сміта, Бакстера та інші фантастів, в чиїх книжках траплявся Меркурій.

Дівчина підійшла до круглого столика і погладила його напівпрозору поверхню. У неї був незвичайний, темно-бурштиновий відтінок, схожий одночасно на загустілий мед і застиглу дерев’яну живицю, а якісь темні вкраплення створювали повний ефект деревини, якимсь магічним чином перетвореної на гладенький камінь.

– Бронзит, – пояснив Олег. – Місцевий піроксен, я сам його вирізав із стінки шарпу.

– Красивий, – оцінила дівчина. – Це його сонце так обробило?

– Точніше, виверження сонячної корони. Воно дме крізь шарп, як через аеродинамічну трубу, і його стінки оплавлюються майже до скла. Це, загалом, і є скло – основа оксид кремнію…

– Із добавками марганцю, селену та стибію, – закінчила Найра. – Я знаю, що таке піроксени…

Вона зручно умостилась за столиком, на відстані руки до круглого диска холодильного шкафа, і не очікуючи дозволу, тут же його і відкрила. Зсередини виїхала алюмінієва таця, на якій в акуратних квадратних комірочках лежало щось, підозріло схоже одночасно на рисові канапки та на суші, загорнуті в листочки капусти або солодкий перець.

– О! А на Меркурії, виявляється, непогано годують… – вона дістала одну канапку.

Олег залишив при собі ущипливе зауваження. Він уже зрозумів, що Найра прийшла із вищих прошарків корпоративного суспільства, і звикла, що по замовчанню їй “можна” все.

– Ух ти! – вона облизнулась. – Рис, трохи фаршу та… терті горіхи?..

– Смачно? – майже самодовольно засміявся Олег. – Це меркуріанські холодні голубці. Там… різні є, це так, знічев’я зроблено. Ними не наїсися. Почекайте, я зараз швиденько…

Погляд Найри зацікавлено ковзнув по циліндрам і ретортам, поки Олег відмірював щось сипуче, потім засипав через воронку і ставив на водяну баню. Потім нащось закрутив міксер, а те, що звідти дістав, обережно набрав пипеткою – Найра навіть витягнула шию, але побачила тільки, як важкі червоні краплі падають в невеличку посудину із прозорою водою.

Невдовзі він поставив на стіл дві глибокі тарілки із добре пропареним рисом, на якому височіли купки яскраво-червоних куль – чимсь схожих на ікру, але не помаранчевого кольору, як зазвичай, а насичено-бурякового. Поряд із рисом лежав коричневий брикетик – коли Найра обережно торкнулась його вилкою, той затремтів, як желе.

– Спершу візьміть рис із ікрою, – порадив Олег, сідаючи навпроти.

– Будь-ласка, давай без офіціозу, – скривилась Найра. – Цієї страви я наїлась, аж із вух тече. Мене звуть Найра, тебе Олег, і все. Добре?

– Ну, тоді спершу рис, а вже потім візьмешся до решти, – хитро усміхнувся Олег. – Смачного.

Найра одразу нагребла на вилку і того, і іншого, відправила в рота… і очі у неї розширились майже до анімешного стандарта. Вона тут же ухопила іще, іще і ще…

– Це ж борщ! Ти в ікру борщ закатав! – вигукнула вона. – Кульки прямо на язику вибухають! Слухай, а як ти… Хоча ні, мовчи. Я сама вгадаю! Альгінат натрію?! Саме так, ти в концентратний борщ додав лише трохи води, а потім долив розчином альгінату натрію. А в тій посудині була не вода, а розчин хлориду кальцію – він потрібен, щоб капля перетворилась на штучну ікру…

– А ти непогано знаєш хімію, – зауважив Олег із невеличким смутком, адже він розраховував на сюрприз. – Все правильно.

– Ну, взагалі-то у мене ступінь з хімії, – після паузи, майже сором’язливо сказала Найра. – Щоправда, не харчової, а органічної. Чекай, я іще маю вгадати, що іще ти нахімічив з цією стравою…

Вона сміливо зачерпнула куточок таємничого желейного брикетика, який, як виявилось, всередині більше нагадував пташине молоко, а на смак був як ніжний шматочок сома.

– Теж смачно, – оцінила вона із набитим ротом. – Хоча й не так круто. Це рибна котлета, правильно? Ти розчинив у гарячій воді якийсь термополісахарид, а потім залив ним дегідратований фарш і запік в тепловій шафі?

– Він зветься “ірландським желатином”, – кивнув Олег. – У мене тут невеличка оранжерея…

– Хочу подивитись! – негайно зажадала Найра, не припиняючи їсти.

– … так ось там, окрім всього іншого, є невеличка плантація ірландського червоного моху. З нього й виділив. Мені, знаєш, в основному надсилають концентровані пайки, іноді вакуумні, іноді дегідратовані. А на Меркурії, загалом, нема чого робити. От я й вирішив трохи побешкетувати…

– У нас в Синергії такого бешкетника б з руками відірвали… – зауважила Найра.

– Синергії? – підняв брову

– Містечко, де я виросла, і з якого втекла, – пояснила дівчина. – Точніше, екополіса. Всюди все екологічно чисте, суто сонячна енергія, всюди квіти, пастельні тони і такий спокій, що аж зуби ниють…

Вона мерзлякувато поїжачилась і скривилась. Після чого із ще більшим жаром налягла на рис із борщем. Трохи пізніше, за чаєм вона трохи відійшла, і поділилась своєю історією.

Найра виросла в корпоративному екополісі, її родина займала далеко не останні місця в директораті тієї самої компанії, яка послала Олега на Меркурій. На відміну від своїх однолітків, їй було нудно посеред надмірного – як вона сказала – спокою. Їй хотілось досліджувати щось нове, цікаве, а не жити хай утопічним, але все одноманітним та повністю прогнозованим життям. Через це і з батьками всі горщики побила. Спересердя вона домовилась із якимись темними людцями через екзонет, і ті за доволі велику суму – Олег аж крякнув, коли вона прозвучала – поклали її в анабіозну ванну, присягнувшись, що доставлять в марсіянські колонії, де її зустрінуть друзі.

А потрапила вона на Меркурій, припустив Олег, тому, що в Сонячній Системі тільки у двох планет двохбуквені адресні коди – “MЕ” та “MА”. “Темні людці”, либонь, виявились не такими вже й меткими, або хотіли десь сховати приспану Найру, аби збити додаткову копійчину із багатеньких родичів – не знали тільки, що Меркурієм мандрує “Повзик”, у якого теж є адреса.

– Так, цілком можливо, – задумливо сказала Найра, тримаючи чашку. – Тепер я розумію, яку дурість вчинила. Але з іншого боку, мені напевне пощастило, а то лежала б десь в кутку космічного пакгауза із позначкою “адресат невідомий”…

Олег розповів і свою історію. Він був приблизно шостим чи сьомим дослідником – про попередників на підготовчій базі старались не згадувати, але заробітки обіцяли такі, що вистачить всій родині, і ще й на майбутнє вистачить. Його завантажили у анабіозну капсулу, поклали у важкий грузомодуль, нашпигований високотехнічним приладдям та з потужним штучним інтелектом на борту, і відправили застовбичити базу на Меркурії.

Майже вся техніка прогнозовано підсмажилась, окрім штучного інтелекту – як завжди, найдорожчу частину захищали найкраще. Той провів первісну оцінку, і дійшов очевидного висновку, що жодна сучасна технологія на Меркурії не виживе, включно із ним самим – система захисту витримає один-два сонячних спалахи, але не більше. Однак його базовою директивою було збереження життя дослідника, і штучний інтелект не здався. Він перекопав всю технологічну бібліотеку з тих банків даних, які дивом вижили, заліз навіть в наукову фантастику – і “на колінці” створив нову технологічну базу, на лампах, аналогових схемах, складних механічних передачах та електродвигунах на паливних елементах. Після цього він збудував каркас “Повзика” і розробив його обчислювальну систему – “кібернетичне ядро”, суто на аналогових технологіях, і спробував перевантажити себе в нього.

– І як, вдалося? – тихо запитала Найра.

– На жаль, ні, – сумно відказав Олег. – Аналогові системи, навіть найкращі, погано підходять для штучних інтелектів. Це все одно що відрізати дві третини мозку, і сподіватись, що те, що залишиться, якось працюватиме. Іноді, щоправда, мені здається, що десь всередині химерного нагромадження ламп, в нетрях операційної системи, в чиїй архітектурі я досі нездатен розібратись, досі сплять залишки його свідомості…

Прокинувся Олег у пустому та нерухомому танку, збудованому буквально нашвидкуруч, десь посеред глибокої меркуріанської ночі. У нього було кібернетичне ядро, інформаційна база, креслення, скафандр і фабрикатор – максимум, що міг залишити йому бортовий штучний інтелект – і приблизно половина місцевого року, щоб змусити “Повзика” рухатись, бо тоді той ще не мав бронзової броні. Олег встиг підвести гусеничне шассі і танк став потроху відповзати від смертельної для нього межі дня і ночі. А потім із великими труднощами, майже голою морзянкою, вдалось налагодити зв’язок із базою, і життя потроху стало ставати кращим, поки не стало… отаким, як зараз.

– Зараз я більше механік та роботехнік, ніж дослідник, – закінчив Олег. – А учився на планетолога…

– Слухай, а чому танк називається “Повзик”? – зненацька спитала Найра. – Це ж наче птах?..

Олег тільки відкрив рота для відповіді, як голосно задзеленчав тривожний сигнал.

– В радіорубку! – скомандував він, і голосно затупотів коридором.

– А тут що, вай-фай… – Найра прикусила язика: щойно же їй розповіли, що щільний потік даних по радіоканалу на Меркурії повністю спаскудить навіть фонова інтерференція.

Повідомлення було дуже коротким, з автоматичного бакена, який відстежував стан Сонця. Прочитавши його, Олег невдоволено буркнув:

– Отак і згадуй виверження сонячної маси до столу, тут і почнеться..

Сонячний факел прогнозувався не дуже сильним, М-класу. На Землі такі відчувались в гіршому випадку аж десь за полярним колом, де вирубався радіозв’язок. Зовсім інша справа – Меркурій. Тут спалахи й так були страшними, а коли вони супроводжувались викидом коронарної маси – йшлось уже не про сонячний вітер, а про справжній плазмовий потоп.

– Але ж нам це не загрожує? – обережно спитала Найра. – Ми начебто доволі далеко на нічній стороні?…

– По-перше, не дуже далеко, – пояснив Олег. – По-друге, це продольний шарп, а не поперечний, викид навіть аж по сюди дістане, як по трубі. А навіть якщо ми підемо далі по дну каньйона, то встигнемо добратись максимум до кратера Державіна. Сховатись в ньому неможливо, він майже плаский, а далі там йде суцільна рівнина, на якій нас попросту залиє розпеченими толінами, ніяка броня не витримає…

Найра охнула. Їй був знайомий цей термін – толінами звались органічні суміші, які утворювались під впливом плазмових штормів. Високоіонізований потік випаровував реголітний щебінь, вивільняючи водень, кисень, діоксид вуглецю та метани, і спікаючи їх у химерні полімерні ланцюжки. З цього хаотичного компоту утворювався туман із напіврідкого-напівгазоподібного високотемпературного полімера, який повільно стелився поверхнею, заповнював кожну шпаринку і швидко перетворювався на густий гарячий пластилін. Звісно, жар меркуріанського дня потім його висушить і випарує, але до нього іще треба дотягти. А плазмовий потік М-спалаха підсилить туман, і той на відкритій місцевості з вінцями накриє танк. Спершу гусениці зав’язнуть, потім толіни наб’ються між сегментами панциря, і “Повзик” швидко перетвориться на запіканку.

Олег повернувся до матричної панелі кібернетичного ядра і відстукав якусь команду на клавіатурі. З’явилась карта плато Бореаліс та його околиць, більше схожа на чорно-білу картину в стилі піксель-арту. Він став уважно її вивчати, періодично звертаючись за довідкою, яка висвітлювалась на екранчику поменше, а потім кисло підсумував:

– Походу єдиний наш шанс – навпрошки, до кратера Сантільяни. Там є вхід в систему печер, якщо встигнемо до світанку, то матимемо шанс піти на глибину, куди плазмовий шторм не дістане.

– А чому мені здається, що є “але”? – зауважила Найра, пильно дивлячись на Олега.

– Але на цю подорож ми витратимо все паливо, – після важкої паузи сказав той. – Однак не все так погано. У “Повзика” є потужні сонячні батареї. Авроральної корони вистачить, щоб зарядити акумулятори, ми встигаємо. Однак в нашому випадку світанок співпаде із початковою фазою спалаху.

Він перевів подих і у відповідь на німе запитання дівчини продовжив:

– Попереду спалаха йде альвенова хвиля – надпотужний іонно-електромагнітний штормфронт, який осліпить “Повзика”. Всі локатори, сканери, сенсори будуть перевантажені, тому я їх вимкну і поведу “Повзика” вручну. Мені буде потрібен лоцман, який пройде із інерційним компасом до входу в печери і передаватиме мені пеленг, щоб я заздалегідь проклав шлях.

– Тобто… – Найра відступила на крок, сполохано прикривши долонею рот. – Ти пропонуєш мені…

– Біля печер безпечно, – нерішуче почав Олег, але Найра уже втекла, і десь вдалині грюкнули важкі двері лазарета, який дівчина, очевидно, сприйняла за свою каюту.

Вона не вийшла навіть на настирливий стук та пропозицію обіду. Зрештою, Олег просто лишив біля дверей тацю із канапками та химерним дітищем кулінарної фантазії – червоними та білими желейними маленькими півсферами, розкиданими по плетиву скляно-прозорих, блакитних і жовтих макарон. А потім пішов готувати “Повзика” до марш-кидка до кратера Сантільяни.

Каверна-сульфатар виявилась багатою, з неї вдалось викачати достатньо гелю, щоб заповнити всі паливні ємності. І все ж таки, цього вистачить буквально впритик, навіть якщо йти на половинній потужності двигунів. Надто важким був “Повзик”, і надто пересіченою територія, яку він мав перетнути.

Він глибоко зітхнув, повертаючи важіль старту: знайоме заколисуюче гудіння та вібрація підлоги повернулись, засвідчуючи, що танк зрушив з місця.

Найра завалилась в рубку управління якраз коли “Повзик” перевалював через хребет кратера Енхедуанни: двигуни звучали таким натужним басом, що мимоволі перед очима поставав Сизіф, який із останніх сил своїх м’язів намагається закотити величезну каменюку на вершину гори.

– Іншого виходу немає? – холодно спитала вона.

Замість відповіді Олег широким жестом обвів величезну панель управління. Дівчина, закусивши губу, глипнула на кнопки, важелі, реостати, згруповані за якимись невідомими їй функціями. Деякі були підписані, а деякі – ні. Єдиною сяк-так знайомою річчю здавався лише екран інерційної карти, який своїми лінійками чимсь нагадував старовинний текстовий процесор. А все інше виглядало як абсолютно незнайомий інтерфейс, який зістрибнув чи то з музейної експозиції, чи то з альтернативної реальності, де так і не відбулось комп’ютерної революції.

– Н-да, – кисло зауважила Найра. – Не встигну… Але ти мене обов’язково навчиш. Потім. А поки що покажи мені скафандр. Ним я точно маю научитись користуватись.

Звісно, що він показав. Більше того, майже всю подорож Олег не відходив від Найри, терпляче показуючи їй, як і що працює – адже скафандр теж декілька разів дороблявся ним “під себе”. Дівчина швидко схоплювала нову для себе науку, а невдовзі почала навіть потихеньку кпити із свого учителя і влаштовувати мікродиверсії в грузовому відсіку, кожного разу заливаючись гучним сріблястим реготом, в той час коли Олег крізь зуби роздратовано цідив чергову ущипливу приказку, яких знав дуже багато.

Нарешті, вона пройшла останній тест – обережно підняла з підлоги тоненьку алюмінієву тарілочку, і, затамувавши подих, поставила її на ящик, який служив імпровізованим столиком.

Всього кілька годин тренувань, звісно, не зробили скафандр її звичним вбранням, але вона цілком до нього призвичаїлась, і скаржилась лише на сильний металічний присмак повітря.

“Повзик” весь цей час повним ходом повз до своєї мети – насправді у нього була довжелезна назва “кратер сестри Хуани Інес де Асбахе-і-Рамірес де Сантільяна”, але Олегу більше подобався “кратер Сантільяни”. В цьому було щось дуже карибське, піратське і романтичне, тим паче, тут знаходився вхід в мережу печер, які одного дня він сподівався дослідити в пошуках натуральних скарбів.

Нарешті, танк зупинився. Навколо уже було світло – так, як буває влітку задовго до світанку, коли Сонце іще не думає вставати, але його промені уже огинають земну кулю і освітлюють ранкові сутінки. Меркурій менший за Землю, отже і ранок там починається значно раніше[2].

Спустившись пандусом, Найра зупинилась і з цікавістю обвела поглядом пейзаж.

Кратер Сантільяни нагадував півмісяць, чи швидше, висохлу затоку із ідеальним напівкруглим високим берегом. Воно й не дивно, адже він знаходився на краю плато Бореаліс, і його західну частину практично повністю зруйнували такі ж плазмові шторми, як і той, що буквально за годину-другу обрушиться на Меркурій. Східна же частина була підперта масивним останцем, складеним із спечених форстеритових руд, здатних витримати навіть магматичні потоки, не те що якісь плазмові шторми. Власне, тому Олег і жартував про скарби, адже форстерит – це практично той же камінь, що й чарівні олівіни та хризоліти.

Дівчина підняла руку, сподіваючись, що Олег побачить її на камері зовнішнього огляду, а потім запустила інерційний трекер. Це була простенька коробочка, всередині схема на аналогових лампах, яка генерували простий, але потужний радіопульс, модульований відповідно до відстані та кутовому напрямку, а кібернетичне ядро уже трансформувало сигнал в координати і наносило на інерційну карту пульта управління.

Найра старалась крокувати розмірено, рахуючи про себе кроки – довші, ніж крок звичайної людини на Землі. Вона підрахувала, що від точки, яку Олег вибрав як оптимальну для зарядки батарей, до входу до печер, рівно двісті подвійних кроків, тобто, метрів триста. Весь цей час вона споглядала пейзаж і ловила себе на думці, що поверхня Меркурія не така вже й випалена як здається. Так, по ній періодично прокочуються страшенні шторми, але плато Бореаліс зовсім не виглядало як “випалена земля”. Швидше, воно здаля нагадувало застигле море, жовтувато-помаранчеві хвилі якого вмить перетворились на камінь, зберігши свою форму і подекуди навіть гребінці із дивовижного склоподібного мінералу яскраво-червоного кольору, химерні завитки яких увігнали б у заздрощі найкращих майстрів-стеклодувів.

Не дивно, що плато колись сприйняли за моря із рідкого металу – альбедо у такої поверхні має бути височенним. Найра спіймала себе на тому, що їй починає подобатись споглядання цього пейзажа…

… і в цю мить з-за горизонту повільно піднялись височенні яскраво білі стовпи світла, оповиті напівпрозорим мереживом, які швидко протягнулись аж до самого зеніту, з’єднавшись у величну арку.

– Я ніколи не думала, що світанок може бути… таким… – зачудовано прошепотіла Найра, стоячи біля входу в печеру, в повній готовності туди сховатись.

Тим часом, арка ставала все яскравішою, а мереживо навколо неї уже більше нагадувало візерунок ланцюгових блискавок, що зміїлись по товстим енергетичним колоннам. Над плато Бореаліс з’явилась ледь помітна димка, яка “оживила” кам’яні хвилі: чи то толіновий туман повільно почав підніматись, чи то почали відкорковуватись газові фумароли, потроху випускаючи сірчистий газ. Найра із подивом помітила, що біля входу в печеру спалахують маленькі рубінові вогники – вона підійшла ближче і виявила, що на стінках печери виблискують важкі сріблясто-багряні краплі  – очевидно, тут в форстериті були якісь мікродомішки, яких на Землі не буває. Найра напружила всі свої невеличкі знання неорганічної хімії, намагаючись проникнути в сутність чуда…

Світанкова температура має повільно плавити крихкі фракції форстерита, а ті змішуються, скажімо… скажімо, із селенідом кадмію. Так, він достатньо тугоплавкий і може бути молекулярним барвником. Плюс крихти кіноварі, яка, випаровуючись, додає сріблясто-діамантового блиску, і виходять чарівні сріблясто-багряні краплі. Найра навіть подумала, що їх краще назвати “селеновим снігом” – попри очевидну парадоксальність.

Спохопившись, вона подивилась на “Повзика”. Той стояв незворушно, очікуючи, коли коронарна арка досягне свого апогею – а потім зненацька важкі пластини панцирю розкрились, випускаючи назовні і розгортаючи величезне віяло сонячних панелей. Воно були сегментоване на тонкі комірки-“пір’їни”, а ті складались із мозаїки мініатюрних напівпрозоро-дзеркальних мембран, як у чудернацького метелика. Світанкове світло і мерехтіння плазмових блискавок, танцюючи на них, розфарбовувало їх в акварельні кольори, яким б позаздрили навіть райські пташки.

Найра посміхнулась – тепер було ясно, звідки взялось ім’я “Повзик”. Звісно, танк не зможе полетіти, як справжня пташка-повзик, але крилами він, як виявляється, похвалитись теж може.

І нарешті, як потужний удар литаврів посеред оркестральної увертюри, над горизонтом з’явилось Сонце.

Воно було зовсім не таким, як в далекій земній Синергії – там воно було таким маленьким, майже іграшковим у порівнянні із справжнім – гігантським, диким, неприборканим, більшим за весь світ навколо. Воно не було жовтим, і не було помаранчевим. Не було білим і не було червоним. В ньому були всі кольори і жодного, бо Сонце завжди саме собі колір, відтінок та світло. Через фільтри та лінзи скафандра Найра легко могла побачити відблиски штормів на його поверхні. Це була країна живого вогню, в якій щохвилини руйнуються та створюються острови, континенти та океани із чистої плазми. І вона була так близько, тільки руку простягти.

Погляд Найри був так тісно прикутий до Сонця, що вона не помітила, як “Повзик” діловито прогуркотів повз і зупинився прямо у вході до печер, опустивши пандус із грузового відсіку. Піднімаючись, Найра кинула іще один погляд на Сонце і плато Бореаліс, яке уже було заповнене буяючим толіновим туманом кольору сепії із викрученим на максимум альфа-каналом.

Тепер їй здавався занадто тьмяним Марс, де Сонце так далеко, що світанки там блакитного кольору. Ні, світанки мають бути такі – із шикарною коронарною аркою, багряним люмінесцентним снігом на тугоплавкому камінні та жахливим, але прекрасним велетенським сонячним шаром на все небо, в королівському вбранні, зітканому із сонячного вітру та плазмових штормів.

Вона тут залишиться, усвідомила Найра. Може, не дуже надовго, бо ігнорувати вимоги повернутись довго не вийде, але точно довше, ніж проста екскурсія. Тут мають бути чудеса, і вона просто повинна їх побачити.

– – – – – – –

– Слухай, а ця екстракція, як вона буде виглядати?

– Швидше за все, вони спершу надішлють готовий модуль із капсулою. Він прогнозовано поламається чи не пройде тести. Ще жодного разу те, що вони там надизайнили, з першого разу не працювало. Потім я його доведу до працездатності. Ну і тоді вже…

– А довго це буде?

– Точно не “негайно”, скільки б вони не вимагали і не бились в істериці по радіозв’язку.

– Мене це влаштовує! Тепер мені потрібен список місцевих чудес. Катастрофи теж підійдуть.

– Знаєш, може ти і звикла порядкувати там, у себе…

– То ти просто ще не звик до компанії. До того ж я непоганий хімік. А скоро стану солярним хіміком, першим в Сонячній Системі!

– А може все-таки на Марс?

– Та дався мені той Марс… Меркурій!

– … Господи-и-и-и…

[1] Середня відстань від Землі до Меркурію – близько 100 мільйонів км. Сімдесят сім мільйонів – чуть менше теоретично мінімальної відстань, у разі вдалого розташування планет. Ну і просто красиво звучить.
[2] Попри те, що на Меркурії майже нема атмосфери, огинання там можливе – не завжди, і завдяки іншому механізму. В фізиці плазми є такий ефект – “альвенові крила”, огинання плазмою перешкод (в даному випадку планети). Якщо сонячний вітер достатньо сильний, або підсилений плазмовим штормом, той же механізм, який породжує плазмовий потоп, перед цим утворить і меркуріанську “білу ніч”. Теоретично саме на Меркурії і саме в такому вигляді не підтверджено, так що це фантастичне допущення.