Мільйони розірваних частинок летять простором. Вібрація і хаос вирують з невимірюваною силою в них. Обертання, зіткнення, відскакування і вивільнення енергії штовхають їх вперед. Тканини подрібнені на сотні молекул, а ті, у свою чергу — на атоми і ядра, а ті…
Протони і нейтрони одного цілого окремо і водночас разом долають відстань у тисячі кілометрів. Гуркіт децибелів, який розриває атмосферу в цей момент, міг би оглушити. Та процес настільки приголомшливо швидкий, що час, який мав би це зафіксувати у своїх цифрах, на це не спроможний. Вимірів не існує. Частинок, пропущених через наносито, немає в позначеннях ні фізики, ні хімії, ні мікробіології… Всередині температура ядра Сонця розганяє і одночасно повне замерзання гальмує кварки, що також абсурдно. Та розірвана і водночас злита в один суператом матерія діє синхронно. Велика хвиля просочується крізь відстань, не зачепивши час в невідомому вимірі свідомості.
В голові у мене кружляє. Я не відчуваю ні опори під ногами, ні поруху коливань повітря на шкірі, хоча все навколо обертається і проминає зі швидкістю понад триста тисяч кілометрів на секунду. Спалахи, які бачу — червоні, сині, зелені, помаранчеві, жовті — розгалуджуються від мене. У своїй нетривкості вони зливаються в єдине біле світло. Відчуття, ніби мене розірвало і подрібнило до крихітних часточок, що просочуються крізь простір тонкою, трохи забарвленою в золото ниткою, яку око не здатне помітити. Вона прорізає повітря і уявлення досі відомих експериментів своєю неможливістю. Та я існую. Cogito, ergo sum — мислю, отже, існую.
Мої повіки досі заплющені. Повільно ворушу пальцями рук, потім ніг. Подумки проглядаю себе від кінчиків нігтів ніг до п’ят, литок, колін… Відчуваю тепло і пульсацію по всій довжині ніг. Кров теплими потоками розливається все вище по тілу: до жіночих форм тулуба, тонких рук, затерплих м’язів шиї, голови, обличчя… Я ціла, єдина, неподільна… З Богом, Всесвітом, Собою.
Збираю докупи розпилені думки та розплющую очі. Дозволяю барвам оточуючого простору наповнити мою свідомість. Переді мною замкнені двері на блискучий у слабкому світлі металевий гачечок. Моя голова з охайно зачесеним каштановим волоссям впирається в темний лакований одвірок. Провожу кінчиками пальців по шершавій поверхні, відчуваю нерівності під шкіроюю — це мене заспокоює. Роблю глибокий вдих і видих, уловлюю слабкий запах цитрусового мийного засобу кабінки. Згинаю, розгинаю руки. Довгими нігтями на секунду впиваюся у шкіру — тупий приглушений біль остаточно приводить до тями. Підіймаюся з білого, накритого кришкою фаянцевого унітазу. Швидко оглядаю себе, пересвідчуюся, що на мені є одяг. Він виявляється точно таким і в тій самій послідовності, як я і вдягла: джинси, пара кросівок, теплий светр. Відчуваю білизну, що щільно впивається в тіло при русі. Радію, що вона не одягнена поверх кашемірового пальта, яке накинуте на плечі. З відчуттям полегшення видихаю: я готова. Виходжу з дівочої вбиральні і прямую на заплановану зустріч із подругою.
Невеличка кав’ярня, розташована на другому поверсі торговельного центру, нічим особливо не примітна. Але в ній завжди багато відвідувачів, які радо приходять поласувати не стільки кавою, як випічкою. Запашні пиріжки з начинкою від печінкового м’яса до легкого джему з органічних яблук розлітаються дуже швидко, залишаючи пусті вітрини і лиш п’янкий аромат витати в повітрі.
Я поспішаю зайняти два вільних білих крісла з маленьким столиком між ними. Меланії ще немає, я як завжди, прибуваю набагато раніше. Ще б пак! Хоч моя подорож і займає всього декілька миттєвостей, та мені потрібен час, щоб прийти до тями і переконатися, що все пройшло гаразд. Тож вмощуюся зручніше на м’яке крісло в очікуванні.
— Привіт, Несто, — цілує мене в щічку, не торкаючись губами до шкіри, моя подруга.
Вона, як завжди, вдягнена за останньою модою: у вельветові штани з великою позолоченою пряжкою і кофтинкою з відкритими плечами, зі світлим волоссям, гарно вкладеним у високу зачіску. Від зніяковіння смикаю себе за закошлачений рукав.
— Ти якась бліда, давно перевіряла гемоглобін? — продовжує вона, і я навіть не встигаю привітатися між її репліками.
— Та все нормально, трохи втомилася з дороги.
— Я здивувалася, що ти так швидко змогла зустрітися. Бачила в тебе сторіс ще вчора, що ти за тисячі кілометрів звідси, — каже Меланія, дивлячись у маленьке дзеркальце та поправляючи помаду.
— Та то старе фото, — відмахуюся я, відзначаючи про себе бути пильнішою.
— Я так і подумала, та треба викладати актуальне, — хмикає з якоюсь ноткою зверхності. Може, мені так здається? Викидаю з думок припущення.
Нас перериває офіціант, щоб прийняти замовлення. Беру собі фірмовий пиріжок з м’ясом, а Меланія вибирає зі шпинатом. Розглядаючи карту кавових напоїв, вона крутить носом і ставить на стіл свою термопляшку, як я здогадуюся, з плант-бейсд кавою, взятою з дому. Розраховуємося: притискаю великий палець до сканера, бо гаманець і телефон не беру в подорожі — небезпечно.
Щойно робітник відходить від нас, як вимикається світло. На декілька миттєвостей настає повний блекаут. Чую звук свого дихання в раптовій тиші та мимовільній зупинці людей довкола. Серце пропускає декілька ударів, і енергозабезпеченння відновлюється від акумуляторів, які, як я знаю, знаходдяться в підвалі торговельного центру і за день накопичили енергію від сонячних панелей. Це не випадкові відключення, а плановий перехід на відновлювальне живлення, яке вмикається щодня о восьмій вечора і триває до восьмої ранку. Коли акумулятори розряжаються, вмикається заряд від сонячної енергії. І так кожен день, триста шістдесят п’ять днів на рік… Лише декілька років тому це була випадковість чи вимушена необхідність відсутності світла по дванадцять годин. А зараз це виконуваний план, який було закладено давно…
— Я в тебе візьму шматочок спробувати твого пирога, — відриває мене від роздумів подруга.
Я хочу зупинити її попередженням, що він же з м’ясом, яке вона вже не їсть років десять. Та Меланія вже безтурботно жує шматочок, запиваючи своєю безлактозною кавою. Лиш кліпаю ошелешена — я, напевно, щось прогавила. А вона вже тягнеться за наступним. Підсуваю їй блюдце, щоб не залишалися крихти м’яса на столі — маленькі докази її таємниці.
— Хочу встигнути до закриття метро на розпродаж одного бренду, — Меланія підводиться, закінчивши з пирогом.
— Вже йдеш? — округлюю очі.
— Та з цим податком на викиди вуглецю… На метро найдешевше і найприємніше, як виявилося. Ну хто міг уявити, — вона емоційно розмахує руками, — що податок на моє авто буде втричі дорожчий, ніж на електромобіль? Чи хто порахував вигідним і запровадив безпечний зелений траспорт — тварин? — Меланія пирхає. — І ще й яких! Ну хай би кінь — благородна тварина, та ж ні, він виділяє стільки ж вуглецю, як і моя старенька «тайота». Який розумник проводив виміри, покажіть мені його! — вона закочує рукави, ніби хоче розібратися з увною персоною, її очі горять вогнем люті. — Мене примушують вибирати між тиснявою підземки і спиною тварини! Ще й якої — віслюка! — майже скрикує Меланія. — Я і віслюк! Та ні за що в житті! — відступає вбік, ніби хоче себе вберегти від невеличкої сірої тваринки на ратицях, з довгими вухами і сумними очами, яку змальовує моя уява. — Ну їх з цією стратегією низьковуглицевого розвитку (примітка — довгострокова державна та міжнародна програма (у рамках Паризької кліматичної угоди) спрямована на досягнення повної кліматичної нейтральності (нето-нульових викидів парникових газів) до 2050 року. Включає: відмову від вугілля, зростання відновлювальних джерел енергії, ставку на атомну енергетику, відмову від викопного газу, розвиток біометану, ВДЕ транспорт, систему торгівлі викидами… Затверджена урядом України 10 червня 2026 року) ! — вона розгнівано жбурляє серветку на стіл і непопрощавшись іде з кафе.
Я опускаю руки, так і не запитавши про ефект вправ, які я їй надсилала — те, задля чого я і прийшла на зустріч.
Безцільно блукаю торгівельним центром, щоб скоротити час. Яскраві вітрини пропонують різноманіття товарів: від сумочок до кофтинок, від косметики до кремів для догляду за взуттям. Цікаво, скільки йде сонячних променів, щоб перетравити технологіями і освітити магазини? Не пригадую жодної формули, щоб хоч приблизно зробити обчислення. Мене відволікають від бездумного роззирання на вітрини величезні екрани, які безперервно транслюють рекламу і короткі ролики новин. А скільки на одному такому телевізорі можна було б зекономити атомів енергії? Затримуюся біля великої блакитної плазми, коли та показує досягнення вчених у копіюванні фотона і перенесенні на інший континент. Не знаходячи, чим себе розрадити до часу, на який запланована наступна зустріч з моїм учнем, іду далі, щоб знайти спокійне місце.
Комірчина наповнена різним мотлохом: звалені коробки від товарів та пусті біопластикові контейнери з-під їжі. Те, що мені потрібно. Зачиняю двері на гачечок, щоб ніхто не потурбував. Сідаю на одну з перевернутих коробок, заплющую очі. Роблю глибокий вдих, потім видих. Повторюю ще декілька кіл свідомого дихання. Поступово мої рамки фокусу звужуються. Я вже не чую людських голосів ззовні. Запах затхлого повітря комірчини на одну мить загострююється — і я його відпускаю, він розчиняється в свідомості, наче його і не було. Розтоплюю відчуття одягу на собі, кордони ще звужуються. Відстежую думки у своїй голові, саджу їх в умовний кораблик і відпускаю подалі від мене. Він поступово зникає з периферії мого сприйняття. Залишаю лише крихітну думку про місце, де хочу опинитися, але також на ній не концетруюся, а приберігаю десь у кутку своєї свідомості, уявляю свій жовтий диван, який слугуватиме моїм якорем приземлення.
Роблю ще раз глибокий вдих і видих та знімаю контроль над диханням. Стискаю уявлення про себе лише до свого центру — серця. Зараз існує лише воно, в яке втиснуто моє тіло, усі фізичні процеси, думки і крихітний спогад про жовтий диван вітальні. Починаю підривати кольори. Із стиснутої до критичної межі матерії виривається червоне сяйво, слідом, без будь-якої перереви, з’являється помаранчева фарба. Наступна хвиля внутрішього підриву виливається жовтим спалахом, який переростає в зелений. Коли напруга детонації переходить в блакитне сяйво, на мить прорізає асоціативний спогад про рекламний екран; синій та фіолетовий вибух наступає неконтрольовано миттєво, мене розриває на мільйони часточок, і, злившись у біле світло, мене виносить геть.
Золотий промінь пролітає непоміченим. Приходжу до тями, та на завершальному етапі вагаюся розплюшити очі. З-під повік відчуваю яскраве ріжуче світло, хоча пам’ятаю, що вдома не залишала ввімкнених лапм. На видиху відкриваю спочатку одне око, потім інше. Все трохи пливе і кружляє. Дивлюся вниз: моя рука лежить на блідо-жовтій канапі, наче колір вицвів за моєї відсутності. Проводжу долонею та різко відсахуюся — поверхня гладка всупереч моїй вельветовій оббивці.
Мене хитає, та все ж підводжуся, порушуючи методику плавного повернення. Яскраве світло так само ріже, та очі потроху пристосовуюються до стерильної білизни, що мене оточує. Це не мій дім. Куди мене занесло? Чую якісь голоси, що наближаються. Поспіхом ховаюся за скляними дверима.
Повз мене проходять чудернацькі сяючі силуети. На диво, я розумію їхні слова. Це моя мова, але перерізана багатьма незрозумілими термінами. І, напевно, все ж це люди, бо один жарт я розумію; вони просто в щось вдягнені. Маски з скляними прорізами для очей, трубки до балона з киснем. Світловідбивна тканина покриває кінцівки, чітко розрізняю п’ять пальців у рукавичці. Я напружую свій зір, який остаточно повертається до мене. До мене доходить, що це якісь скафандри чи захисні костюми.
Вони проходять до інших скляних дверей, які я не помітила через шоковий стан. Зупиняються в приміщенні, що нагадує лабораторію. Посередині — кабінка розміром десь з таксофон, оббитта темним сплавом. До неї під’єднано багато датчиків і відходить якийсь великий дріт, що зникає за стіною.
Я потихеньку виходжу зі своєї схованки і прямую до виходу, намагаюся зрозуміти, де опинилася. В голові прокручую спогад, який врізався під час мого стрибка — синій екран з роликом про дослідження. Мене проймає думка, що, напевно, технологія телебачення, яка використовує підсвідоме запам’ятовування для кращих продажів, виринула, стригеривши на вибухи блакитного кольору спектра. Ну, хоч показували наші випробування, а не політ у космос. До дому зможу добратися транспортом. Досі на сьогодні переміщень.
Вже дотягуюся до дверної ручки, як мою увагу привертає жалібне нявкання. Кидаю швидкий погляд за скло лабораторії: у клітці поряд з кабінкою сидить крихітне кошеня.
Неможливо! Адже мені здалося, що я потрапила на місце з ролику, де проходили експеременти з копіювання фотона, а це — живий організм…
До мене доносяться приглушені голоси:
— Нашим конкурентам вже навіть через квантовий супутник вдалося успішно телепортувати стан фотонів із наземної станції на орбіту, — каже худий високий лаборант.
— Так, за допомогою розбирання на частинки і кодування інформації їх вдалося передати. Але це була лише копія, — хмикає зверхньо кріпкої статури інший науковець. — Оригінал зруйнувався, спрацювала теорема про заборону клонування.
— Це є плюсом при передачі інформації, — зауважує перший, — її не можна хакнути вона просто зруйнується. Але це неприпустимо при живих організмах, — мимохідь дивиться на клітку.
— Так, Закони Всесвіту не перепишеш, — зітхає другий. — Не можна зробити точний дублікат квантового об’єкта, залишивши недоторканим оригінал. Інформацію можна лише переписати з одного місця в інше, стерши її на старті, — фіксує щось у записнику.
— Копіювання призводить до зміни початкового стану, колапс хвильової функції не обійти ніякою квантовою заплутаністю, — киває погоджуючись та вмикає якісь важелі інший.
— Тому такий спосіб ми і відкинули, — підсумовує худорлявий.
Науковці роблять підготовку до експерименту. Вмикають датчики на пульті керування, перевіряють з’єднання. Поступає живлення в систему. Капсула наповнюється яскравим світлом. Один із науковців пересаджує кошеня в кабінку. Триколірне звірятко вже беззвучно відкриває рота за герметичною заслінкою, та лаборанти не звертають уваги на німі протести тварини.
— Наш принцип найнеочікуваніший — кодування інформації у світлові хвилі, — продовжує науковець. — Це, звісно, технологія, яку людство вже частково використовує сьогодні, це не секрет — волоконно-оптичний інтернет або Li-Fi. Та ми взяли лише принцип за основу, щоб використати для переносу живих організмів без копіювання і руйнації.
— Бути точнішим — не просто кодування у світлову хвилю, а в сонячний промінь. Перетворення матерії на чисту енергію та світло, — підімає вказівний палець лаборант.
Роздається згенерований металевий жіночий голос системи:
— Капсула «Штучне ядро Сонця» ввімкнена, телепортація відбудетьсся за десять, дев’ять, вісім…
Починається процес у стартовій капсулі. Оскільки за прототип взято Сонце, що народжує свій промінь через термоядерну реакцію, де матерія перетворюється на енергію, кабіна повинна розігрітися та стиснути атоми об’єкта. Навколо переляканого кошеня спалахує неймовірно яскраве біло-блакитне світло. На мить кабінка видається мініатюрною копією Сонця. Механічний голос коментує:
— Перша фаза «Перетворення матерії» виконана. Фізична оболонка переведена у фотонно-плазмовий стан субатомних частинок (протони, нейтрони та електрони, як у сонячному вітрі) та чисті кванти світла — фотони, — повідомляє голос.
Далі промені пробиваються з центру маленького Сонця на яке, як я здогадуюся, перетворилося кошеня. Та гамма-фотони з справжнього Сонця можуть пробиватися на зовні майже 100 000 років через постійні зіткнення. Та зараз, в цій моделі, цей процес копіюється на надвисоких швидкостях штучно. Інформаційна матриця, або цифровий код тіла кошеня, мільярди разів перевідбивається всередині квантового процесора за долі секунди. Комп’ютер кодує думки, пам’ять та ДНК у спектральні лінії світла.
— Друга фаза «Затримка в ядрі» виконана, — лунає з динаміків.
Сформований код вистрілює через кабель, що губився в стіні, у вигляді концентрованого лазерного сонячного променя. Золотистий спалах від капсули по кабелю зі швидкістю 300 000 км/с фіксує ком’ютер та змальовує сліпучою тонкою ниткою. За теорією відносності Ейнштейна політ триває нуль секунд.
— Третя фаза «Світловий квантовий стрибок» виконана.
Далі транслюється зображення на екрані з якоїсь іншої точки. Квантовий промінь влітає у фінішну капсулу. Спочатку з’являється яскраве кольорове свічення, схоже на полярне сяйво. Зелені, червоні та фіолетові спалахи — заряджені частинки фізичного тіла гальмуються магнітною пасткою приймача. Та світлова енергія не згущується у фізичні атоми. З синього світлового силуету не проступають контури м’язів та різнобарвного хутра.
— Еррор, еррор, — волає з динаміків код помилки.
У мене стискається серце. Я вхопилася за стіну, здається, в мене знову пливе кімната перед очима. Що вони роблять? Хитаю головою. Я вже не бачу, як вимикають апарати, як гудуть машини лабораторії — перед очима приречене кошеня… Роздається спалах та тріск енергії по кабелях. Від перенапруження системи вимикається освітлення. Годі, я вже побачила достатньо! Це найкращий момент забиратися звідси. Закриваючи рота від схлипувань, тікаю.
Вдома, провівши уроки для своїх учнів, трохи заспокоююся. Та все ж перед очима спливає експеримент, свідком якого я стала. З запровадженням обмежень на поїздки автомобілями, заборону літаків, кораблів, потягів через вуглецевий проєкт, витрачаються мільярди на квантові камери в пошуках того, що кожен може знайти всередині себе.
Я вимикаю камеру ноутбука, роблю глибокий вдих і залишаю вступний урок першого рівня стрибка відкритим для всіх, хто готовий слухати.