Поміж верениці жінок з дітьми, закутаних в традиційні маріанські хустини, стояв чолов’яга. Засальцьована шкіряна куртка, підбита хутром тепер вже зниклого виду дикого барана, була розстібнута так, наче жовтневий вітерець, від якого жінки ховалися в цупкі хустки, не міг пробрати його тоненької кофтини.
Він впевнено впирався в траву своїми пронизаними залізом чоботями — на носці для захисту від падаючого залізяччя, на підошві для захисту від мін. Але навіть за його впевненою позою досвідчена людина побачила б тривожність в переминанні з ноги на ногу і постійному прибиранні волосся з очей. Чоловік відростив волосся за пів року до поїздки сюди і ще не звик до нього.
Він дістав пачку цигарок, закинув до рота пласку цигарку без фільтра, підпалив її запальничкою, від якої пахло дизелем і машинним маслом, і затягнувся. Жінка позаду нього почала щось говорити, він махнув їй головую, не дивлячись на неї, мовляв, проходь поперед мене, я ще покурю.
По обидва боки від нього, охороняючи двері до одноповерхової біло-зеленої будівлі, вбраної в кучері орнаментів, стояли двоє військових. Хоча військовими їх назвати було складно. Молоді хлопці, в яких ще, певно, і борода не росла, були вбрані у яскраві синьо-червоні мундири з золотою вишивкою, на високих фуражках з-під кокарди стирчало по довжелезному перу. Вони були більше схожі на пестрих пташок, на яких чолов’яга полював в далеких бамбукових рощах Ізіру, коли скінчилися харчі.
В руках у обох гвинтівки, старі, майже сто років, зі сталі і дерева. Такі, що випустять, може, куль дванадцять за хвилину, двадцять у руках вправного стрільця. Такі гвинтівки вдома в Шаллі ніхто вже не використовував. Може, кільканадцять осіли в приватних колекціях генеральської верхівки, а з решти видерли метал на переробку і спалили дерево в печах в одну з древніх лютих зим.
Хлопці чинно підійшли до дверей і відчинили їх для старенької з трійком дітей. Чоловік затягнувся цигаркою, яку ховав у долоні за старою звичкою. Один з хлопців скривився, коли до нього долетів запах тютюну, але швидко змінив лице на горделивий задумливий погляд, якому його навчили у війську. Все-таки вони не військові, а лакеї, як і показує їхній одяг. Скоріше за все, обшуку не буде.
Через кілька хвилин зсередини задзвенів дзвоник. Кличуть наступного всередину.
Чоловік швидко, за дві сильні затяжки, докурив цигарку, аж доки та не опікла пальці, і відкинув недопалок щиглем. Він підійшов до дверей, намагаючись не видати те, як калатало його серце, але ці двоє лише відчинили двері, і його важкий чобіт ступив у адміністративну будівлю.
В будівлі було на диво тихо, лише ледь помітне шелестіння десятка розмов між біженками і клерками, легеньке клацання друкарських машинок, а зовсім не какофонія криків, кашлю і торохкотіння моторів, яку зазвичай зустрічає в держустановах вдома. З краю відкритого залу махав хлопчина за столом. Чоловік підійшов до нього.
Молодий, і двадцяти нема, в блакитній фуражечці, напіврозстібнутій сорочці, і з блакитною хусткою на шиї зав’язаною в вузлик, повернутий набік.
Геро, це вони просто всі так вдягаються, чи перша людина, з якою я поговорю в цій богадільні, справді один з цих, про яких пишуть в наших листівках.
— Друже, вітаю вас у Елландії! Сподіваюся, вам у нас прийдеться до душі, але спочатку нам треба пройти зовсім трошки бюрократії, я намагатимусь, щоб все пройшло швидко!
Хлоп посміхався так, наче йому дають цукерку, а не змушують працювати. Чоловік мовчки кивнув у відповідь.
— Давайте почнемо з найважливішого, як вас звуть, добродію?
— Орні.
Не зовсім. Насправді чоловіка звали Штаб-Лейтенант Першого Розвідувального Загону Першого Батальону Дивізії С Сил Спеціальних Операцій Великої Імперської Армії Порядковий Номер АН452679. Таке ім’я було в його офіційних документах, а іншого імені в Шаллі не давали. Орні — це прізвисько, пташка, яке йому дали в інтернаті за те, що колись його викинули з вікна п’ятого поверху, і він чудом вижив. Поміж своїми його всі називали так.
— Орні, дуже приємно! А яке ваше прізвище?
— Де Шталь.
З Імперською системою каталогізації індивидів прізвища перестали бути потрібними, а прізвиська були відомі такій малій кількості близьких людей, що рідко була група, де вони повторювались. Орні знав, що в Елландії ще користувалися традиційною системою імен, і заздалегідь вигадав це прізвище. Нічого кращого, ніж просто сказати назву району де він мешкав, району сталеварні, він не вигадав. Здається, раніше так часто і створювалися прізвища.
— Орні де Шталь, — хлопець сказав це сам собі, набираючи ім’я в картці переселенця. — Скажіть, Орні, скільки вам повних років?
— Тридцять п’ять.
Перша правдива відповідь.
— Тридцять п’ять. Звідки ви, Орні?
— Маріа. Портове місто Ма-Тірно на східному березі.
Орні бував там раз. Там було б добре жити.
— Святий Франциску, як це сумно…
Хлопчина скорчив таку міну, наче він був цуценям, у якого відібрали цицьку. Емотіф. Так називають хлопів, які не можуть тримати свої емоції при собі. Таких зазвичай б’ють.
— Це життя.
— Скажіть, вибачте, але цього потребує протокол, — хлопець явно ще не міг оговтатись від почутого, — яка причина вашого бажання емігрувати?
— Моя дружина і діти загинули під час тих подій. Декілька років я жив де прийдеться і часто голодував. Зараз маю надію почати з чистого листа тут.
Орні не мав дружини. Скоріш за все, мав десь п’ятеро дітей, але ніколи їх не бачив. Виховання дітей — це справа Імперії.
— Я… я напишу причину позбавлення домівки в ході війни. Вибачте, ви тоді ж отримали цей шрам?
Орні кивнув. Довгий звивистий шрам на лівій щоці він отримав у 12 років на вулицях Імперіалісу, захищаючи свій обід. Розбита пляшка розідрала його лице, і того дня він був голодний. Хлопець розуміюче покивав головою. Він, певно, не був у бійці жодного разу за свої двадцять літ.
— Чим ви займались вдома, Орні?
— Кочегар.
Орні одного разу був кочегаром. В одному з цих велетенських механічних червів, які прогризли черево позиційної війни і закінчили шість років пату в Анталонії.
— О, я чув про них! — він трошки повеселішав. Емоції зміняються швидше, ніж напрямок вітру в Маріа. Емотіф. — Це, певно, важка професія, але так приємно дарувати людям тепло! Проте у нас, як ви знаєте, вакансій кочегара немає вже багато десятиліть. Може, ви знаєтеся на техніці?
— Не сказав би.
Орні трошки знався на техніці, але не на тій, на якій працює Елландія. Він знав, як полагодити дизельний двигун, чим швидко залатати паливні лінії, і як керувати авто, в якому третина передач стерлася ще коли ти був малий, але в сонячних панелях і батареях не розбирався.
— Хм, вибачте, що питаю, а у вас немає травм суглобів чи спини? І в цілому стан здоров’я, скаржитеся на щось?
— Ні.
— Давайте я тоді вас запишу в аграрні роботи поки що, ви почнете навчання в цій сфері, а далі можете це змінити в будь-який момент.
Орні кивнув. Це саме те, чим він хотів зайнятись.
Хлопчина щось швиденько набрав на друкарській машинці, дістав з неї картку і простягнув Орні.
— Ну ось і все! Офіційно вітаю вас в Елландії, Орні, і бажаю успішно влитися в наш колектив! Проходьте далі, і вас супроводять до вашого потяга.
Орні мовчки взяв картку переселенця і покрокував вперед. Хлопчина вдарив у дзвоник, закликаючи наступного в черзі.
Поїздка в потязі була дуже дивною. Жодного лязкання металу, запаху масла і дизелю, сажі на вікнах і однакових пасажирів в масках для фільтрації повітря. За вікном замість заводів і панельних будинків — поля жита, яке в Шаллі вирощують в індустріальних багатоповерхівках, і поля плодоносних дерев, яких в Шаллі ніколи і не було.
Прибувши до прикордонного містечка в п’яти кілометрах від пункту пропуску біженців, Орні отримав посвідку на проживання в місцевому готелі, робочу картку з графою “аграрний різноробочий,” і попрямував до свого нового місця.
На фоні цього міста під назвою Аліан-пон-Ліс Орні виділявся як крапля дьогтю в бочці меду. Чорнявий, виголений, весь в чорному, він йшов поміж чоловіків з охайними рудими борідками, вбраних у різнокольорові жупани, і дівчат у довгих вишитих золотом платтях, як брудний вуличний щур, що пробрався до загону з левами в зоопарку.
Пройшовши ще декілька хвилин бюрократії в готелі, який виглядав так наче його можна з’їсти, як торт обмазаний кремом, він отримав розклад на завтра — зранку сніданок, кава, екскурсія по місту для ознайомлення з культурою Елландії, і перший виїзд на робоче навчання — і попрямував до кімнати.
В кімнаті, яка нагадувала генеральські покої, а не тісні, набиті до стелі койками, кімнати до яких він звик, Орні зачинив двері, підставив під ручку стілець, і розпакував клунок зі своїми речами. Блок цигарок, невеличка фляжка з дизелем для запальнички, принади для гоління, пакунок галет, монокль, навушники, і залізна коробочка про яку він переживав перед дверима в Елландію.
Орні розкрив коробочку на столі, витягнув з неї півметрову антену, під’єднав навушники до неї, надів їх, сів на стілець, закурив цигарку і натиснув на кнопку.
— Доповідає АН452679.
Кілька хвилин з переносної рації доносився лише звук статики, та його перервала глуха нечітка передача.
— Штаб Управління Дивізії С на зв’язку, доповідайте.
— Інфільтрація успішна, жодних підозр у місцевих не викликано. Завтра вночі доповідь про стан оборони міста. Кінець зв’язку.
***
Орні довго не міг заснути. В Імперіалісі ніколи не буває тихо. І вдень і вночі жителів столиці Шаллі супроводжує серцебиття міста — рев моторів, що захлинаються дизелем. Моторів заводів, харчових станцій, будинків, автомобілів і екзоскелетів поліції, що патрулює місто. В Аліан-пон-Ліс і вдень на диво тихо, а вночі ця тиша стає такою нестерпною, що чутно власне серцебиття.
Це одразу перевело тіло Орні в режим очікування бою, бо таку глибоку тишу він чув лише тоді, коли доводилося вимикати двигуни техніки в засідках на ворожій території. Здавалося, що ось-ось трісне гілка, хтось гукне команду “заводь,” і треба хапатися за автоматичну гвинтівку під звуки чотирьох дизельних двигунів, які одночасно запалюються і починають жадібно ковтати паливо.
Коли він нарешті заснув, йому снився рідний Імперіаліс. Какофонія моторів, що б’ються в унісон, звуки сирен таких гучних, щоб могли пробитися через рев двигунів і сон, щоб всі прокинулись і наділи маску перед викидом їдких газів заводу, гучне “підданий, зупиніться і ідентифікуйте себе” з рупору поліції.
Йому снилося вчергове, як він отримав свій шрам. Як відчайдушно махав руками вище голови на тих здорових хлопів. Як об його лице розбилася пляшка, і було боляче, так наче витягнули душу з тіла. Як він продовжував відмахуватись, заливаючи все кров’ю. Як, коли його били на вкритому пилом і мазутою бетоні Імперіаліса, він міг думати лише про те який він гордий, що не заплакав.
Орні прокинувся від променів сонця і щебету за вікном. Величезний готельний номер, темно-зелені шпалери, дерев’яна підлога, килим з геометричним узором, картина чоловіка в робі з синьо-зеленим птахом на руці, вікна, що відкриваються на вузенькі вулочки, повні бруківки і зелені.
Він встав з ліжка і взяв до рук запальничку. Пройшовся великим пальцем по рельєфу, який зображував жінку з палаючим серцем, ножем в одній руці, і смолоскипом в іншій. Чиркнув кременем, але вогонь не запалився. Це зазвичай погана прикмета.
Орні дістав з запальнички відділ з фітілем і залив у нього з пляшки дизель, освячений в головному храмі Імперіалісу. Потримав хвилину в руках, наче додаючи в неї свого тепла, запалив високе помаранчеве полум’я, поставив на стіл і простягнув над ним руку.
Ми народжуємося у вогні, у вогні і сконаємо.
Наші серця палають горнилом, б’ються в такт двигунам.
Машина годує нас, ми годуємо машину.
Гера Всеосяжна, зроби так, щоб світ почув наш рев.
Гера Життєдайна, прийми наші життя і життя даруй нам.
Поки він проказував цю коротку молитву, у нього перед очима проносилися видіння храму Гері, богині війни, в столиці. Горнило Війни. Повний дизельних двигунів, всі на повних обертах, з велетенськими вихлопними трубами, налаштованими на знайому гармонію гулу, все в випарах і кіптяві, від яких паморочиться голова.
Набитий повністю людьми з запальничками в руках, які вторять молитві, кричать її так гучно, як можуть, повторюючи слова жреця з рупора, навіть не чуючи власного голосу за ревом двигунів. Коли жрець промовляє “прийми наші життя,” він вкидає до горнила в центрі храму дитя.
В храмі зависає секундна пауза, поки жертва ще в повітрі, і після весь храм розривається диким екстатичним криком “і життя даруй нам.”
Коли Орні вперше це побачив, років десь у п’ять, він злякався і заплакав. За це хлопчаки назвали його емотіфом. Його довго били.
Але цього хлопчика давно немає. Він загубився десь в натовпі прихожан чи стік кров’ю на розі сто сорокової і двісті двадцять п’ятої. Залишився лише Орні, АН452679, викований Горнилом Війни.
На сніданок в кафетерії готелю, повного маріанок та їхніх дітей, подавали яєшню, трикутну булочку, терпкий червоний сок і кисло-солодкі фрукти, які Орні колись коштував в полях Анталонії до того, як вони згоріли вщент. Розбещені елландійці. В Шаллі здебільшого їдять грубу кашу зі шматками м’яса і доданими вітамінами і мінералами. Все прораховано для максимальної ефективності.
Кава тут п’ється на вулиці з маленьких кухликів і дуже повільно. Така у них традиція для соціальної когезії і збільшення часус перебування на сонці — так розповідала дівчинка, яку призначили екскурсоводкою для цієї групи переселенців. Їй вторив чорнявий хлопець маріанською, певно, теж переселенець, перекладач для маріанок, що не знають мови.
Орні сьорбнув кави, що була не така гірка, як вдома, і закурив цигарку. Рудобородий за сусіднім столиком закашлявся так, наче йому вихлопи потрапили в ніс, а не звичайна цигарка.
— Святий Франциску, знову ці варварські згубні палички! Чому у деяких з них немає поваги до місцевих! — і потім голосніше, — Чоловіче, ви чуєте, потушіть це негайно!
— Тихіше, Едгаре, у тебе зовсім немає манер! Це ж їх культура, яку теж треба поважати. — одізвалась жінка що сиділа з ним за столом. І потім до Орні, — Вибачте, пане, мій чоловік інколи говорить раніше, ніж думає. Я розумію, що у вас прийнято курити, але ми від цього дуже давно відмовились, і незвичні до таких запахів. Я думаю, якщо ви будете відходити в сторону під час цього ритуалу, то нікого тут не образите. Тим паче, у нас навіть не вирощують більше цю рослину, тому вам доведеться від цього з часом відмовитись, на жаль. Проте, я сподіваюсь, вам сподобається наша запашна кава! Ми її завозимо з Чалуа, але обсмажуємо тут самі.
Жіночка ще не перестала тріпотіти про переваги кави над тютюнопалінням в якості соціального ритуалу, коли Орні мовчки кивнув, взяв горнятко кави, і відійшов на край ґанку.
Двоє екскурсоводів розпиналися про переваги сонячної енергії, про те, що башта, яку видно в полях далеченько від міста, отримує промені з сотень дзеркал і накопичує термальну енергію в колоні солі. Про те, що подалі є поле сонячних панелей, яке постачає енергію місту, а на більшості домів черепиця зроблена з матеріалів з легкими фотовольтаїчними здатностями, і що це вибір громади, щоб зберегти історичну красу міста, генеруючи менше енергії, ніж від повноцінних сонячних панелей. Про те, що в старому замку, який стоїть на вишині, знаходяться вітрові станції, турбіни, що висять на повітряних кулях високо в небі і не заважають шумом жителям.
Збіговисько гіппі. Певно, вони дійсно обіймають дерева, як пишуть в листовках. Вони взагалі працюють, чи тільки б’ють байдики і розповідають один одному про те як прекрасно харчуватися енергією сонця? Спробуйте пересікти Великий Океан на каное з сонячними панелями. Ні, такі великі речі робляться лише людьми з палаючими серцями на ревучих суднах з шаллійської сталі.
Орні запалив ще одну цигарку. Коли язик полум’я облизнув кінець цигарки, декілька маріанок зашепотіли поміж собою. Власне, цього варто було очікувати.
Маріанський хлоп засміявся, щось відповів маріанською жінці, що задала йому питання, і переклав:
— Пані Лаура питає, невже цієї енергії нам вистачає вночі і взимку. Ви, Аджно, певно, знаєте, що у нас в Маріа елландійська енергетика наступного не так була розповсюджена, і ми часто користувалися старими технологіями, щоб її доповнювати.
— О, це дуже популярне питання, пані Лауро! — защебетала дівчина, — І не варто соромитись, я знаю, що знання про технології наступного і наш уклад життя не такі вже розповсюджені. Наше розуміння таке, що треба жити разом з природою, бо ми така ж сама її частина, як сонце, і кінь і яблуневе дерево, а не природі наперекір. Це одна з основних тез вчення Святого Франциска. Тому вночі, коли ми маємо енергію лише від вітру, ми просто спимо. — дівчина засміялась.
— Ви не думайте, шановні, що вночі нічого зовсім не працює, — додав вже маріанською, переклавши попереднє, хлопець, — У всіх важливих закладах, як, скажімо, лікарні, чи водні станції, є достатньо акумуляторних батарей, які зберігають енергію в довгі зимові ночі. Вночі вулиця освітлюється ліхтарями з біогазом який роблять з… ну не знаю чи можна це казати при жінках і дітях, з відходів.
Декілька дітлахів зареготали, і матері почали їх одразу сварити.
— Ти їм сказав про біогаз? — посміхнулась Аджна.
— Так, кожного разу почуваю себе коміком коли про нього кажу, дітлахи знаходять цю інформацію дуже смішною.
— Повертаючись до питання про зиму, нагрівальні елементи працюють на повну вдень, та і вітри взимку тут бувають такі, що вітрові станції виробляють немало енергії. А поки нагрівальні елементи менш ефективні вночі, будинки все одно не встигають охолонути, бо всі добре утеплені. Зими тут не такі вже холодні останні років двадцять через глобальне потепління, а це одна з найпівнічніших точок Елландії, тому у нас ніхто не мерзне. А для піку холодів у нас є грілочки!
— Насправді, за п’ять років життя тут я зрозумів, що їхня енергетика наступного не те що не така, як у нас, у неї навіть немає цілі бути такою ж. От, скажімо, якщо в Маріа не вистачало сонячної енергії, ми вмикали генератори. Вони просто нічого не роблять. Правду вам кажу, я тут працював на заводі в великому місті, то коли пасмурний зимовий день і енергії не вистачає, вони просто менше працюють і йдуть додому раніше. У них навіть прислів’я улюблене є на цю тему — бджоли в дощик не літають.
Лінтюхи. Гіппі і лінтюхи. Ця вся лекція нагадує вербовку в якусь єретичну секту.
— Вибачте, — озвалась одна з маріанок, — але як може працювати той же завод, якщо немає плану, немає стабільності, немає розуміння чого і скільки буде вироблено. Ти не перекладай це дівчині, щоб не образилась, але це виглядає як тотальний хаос. Виробіток заводу залежить від прогнозу погоди, це як взагалі?
— Знаєте, мені це теж складно зрозуміти і досі, — відповів їй маріанець, — але вони в цьому вбачають гармонію з природою, а не хаос. В їхньому розумінні потрібно брати надлишок того, що дає природа, а силувати її не треба. Тому от вони живуть наче в цивілізації, а наче як дикі, вибачте, люди. Елландійці ж і відмовились від багато чого заради оцієї свої ідеї гармонії. Якщо помітили, тут на авто ніхто не їздить, всі або пішки, або на велосипедах чи конях. Бо дати кожному машину значить виробити кожному величезну батарею, виробляти більше енергії для її заряджання. А це все, мовляв, силування природи. От вони авто роблять тільки для роботи — трактори, вантажівки, — а якщо хтось хоче поїхати за місто, куди не ходить громадський транспорт, то є спільні авто, які можна орендувати за символічну плату.
— Але їх же не так багато, наскільки я розумію, що вони роблять, якщо вільних не лишиться?
— Не їдуть нікуди, відкладають на інший вихідний, — розсміявся хлопець, — на щастя, у них цих вихідних дуже багато. Насправді, їхня енергетика не набагато просунутіша за ті технології наступного, що були у нас в Маріа. А ось менталітет зовсім інший. Я спочатку думав вони всі ліниві, а вони просто нікуди не спішать і намагаються насолоджуватися життям.
— Чесно, не думала, що у мене буде такий культурний шок від країни, яку називають найрозвинутішою.
— Так, так, звикатимете довго. Але спілкуючись з нашими тут, я б сказав, десь половині це згодом дуже подобається. Кажуть, більш спокійно себе почуваєш, коли не треба жити як білка в колесі. В погану погоду багатьом можна і на роботу не йти.
— Алеро, мені здається, я на цій роботі скоро вивчу маріанську, я навіть зрозуміла третину того, що ти сказав! — включилась до розмови Аджна, яка до цього ніяково стояла поруч, — Пані, якщо всі закінчили з кавою, то пропоную піти прогулятися містом і потім відправлятися на сьогоднішні навчання. До речі, під деякими вулицями прокладені кінетичні плити, які генерують трішечки енергії з кожним кроком. Вдумайтеся, як це класно, ти і гуляєш, і допомагаєш іншим!
Після останніх слів Орні не втримався і закатив очі. Геро, які дурощі! Перекласти бруківку, вкласти незліченну кількість рідкісних ресурсів для того, щоб все місто гуляючи могло виробити енергії менше, ніж посередній дизельний генератор. Справді, ідеологія штовхає людей на неймовірні вчинки.
Орні пішов на початку групи, сподіваючись, що ідеологічні лекції закінчаться, і двійко екскурсоводів розкажуть щось про структуру міста. Але вони продовжували тріскотіти про екологію, про свій спосіб життя, і щось неймовірно нудне про історію міста.
Об’єктів цікавості на цій прогулянці було два. Перший — це структура міста. У Штаба були лише старі карти, близько тридцятирічної давнини, і треба було впевнитися, що не було прокладено нових вулиць, не були змінені адреси важливих об’єктів. Другий — це структура безпеки міста. Кількість патрулів, кількість військових, рівень їх озброєності. Розташування і захищеність військових частин, поліцейських відділків, і будь яких об’єктів які могли б стати опорними пунктами противника.
В голові Штаб-Лейтенанта розвідки АН452679 поступово складалася картина. Вулиці відповідають мапам. Цей будинок можна зробити опорним пунктом, а з того, що повище, скоріш за все вестиметься кулеметний вогонь. Старий замок на схилі має чудовий огляд північної частини міста, і звідти прострілюється найширша вулиця. Хороший хід. Треба буде вночі детальніше дослідити маршрути підходу до замку маленькими вуличками, що захищені житловими будівлями.
Ось і поліцейський участок, співпадає з мапою. Паркану немає, як і будь-яких загорож. Три бійця в жовтих кітелях п’ють каву і вітаються з перехожими, з деякими навіть за руку. На поясах — нічого. Навіть палиці немає, не те що автоматичної гвинтівки чи хоча б пістолета. Чим вони тут займаються взагалі.
— Привітні поліцейські, — зауважив Орні, звертаючись до дівчини.
— О так, жандармерія у нас дуже класна і завжди готова допомогти. Але не думайте, що вони тільки посміхатися вміють, — засміялась вона, — вони всі навчені боротьби! У нас спокійне містечко, але на фестивалі Останнього Теплого Дня Осені інколи буває таке, що хтось перебере і почне сваритись один з одним, то жандарми їх швиденько розбороняють. У нас і декілька шокерів є у відділі, кажуть.
— Певно, і злодюжок ловлять чимало?
— Ой, ви знаєте, у нас такого майже і нема. Ось хіба минулого року зловили одного малого, що вкрав цукерок у пана Егеймона, то його відловили, нажурили, і нагадали, що красти нечемно, а якщо чогось не вистачає, то треба попросити. Ох і червоніли за нього рідні тоді.
Так, це культурний шок. В Імперіалісі поліція ходить в бойових обладунках, чи пересувається на авто з кулеметами на даху. Цих жевжиків кримінал восьмої вулиці задушив би голими руками.
Через дорогу від жандармерії зчепилося двоє хлопчаків років шести.
— Віддай!
— Ні, це моє!
До них підійшла жінка, певно, мати одного з них.
— Хлопці, скільки разів вам казали, що битися не можна?
— Він перший почав!
— А чого він мого собачку забрав! — хлопець продемонстрував дерев’яну лаковану фігурку собаки.
— Іще раз вам обом повторюю, чуже брати не можна, але і не ділитися, коли просять, теж не бажано. Вибачтесь один перед одним і пограйтесь з собачкою разом, добре?
Жінка постояла над хлопцями поки ті неохоче казали один одному слова вибачення, похвалила їх, і пішла далі.
Отаке буває, коли жінок залишають з дітьми після чотирьох років. Виховують покоління емотіфів, яких лякають неозброєні поліцейські.
В Шаллі всіх дітей виховує держава. Матері їх вигодовують до двох років, няньчать до чотирьох, і ті потрапляють до інтернатів. Коли такі бійки розігрувались в інтернаті Орні, вчителі або суворо наказували обох, або чекали, коли бійка сама розв’яжеться, придивляючись щоб вихованці не сильно скалічили один одного. Це не дуже приємно в процесі, але це загартовує людей.
З-поміж карикатурно красивих будівель, полів зеленої трави, і жовтіючих дерев, наче ми в Ізірському дендропарку, а не в місті, виринув один із об’єктів інтересу — будівля арсеналу. Висока, вища за інші — її дозорну башту було видно ще зза верхівок інших будиночків, — також прикрашена архітектурними завитками, але не така яскрава, як оточуючі будівлі. Світло-жовта, як уніформа місцевої поліції.
При вході двоє вартових в таких самих формах, як і ті, що були на пункті пропуску біженців. Перші військові помічені в місті.
— Пані Аджно, а що це за цікава будівля? — запитав Орні.
— А це наш арсенал. Історична будівля, пам’ятка далекої війни. Там зараз музей озброєння і артефакти тих часів.
Така ж формальність, як і павичі, що її охороняють. Війна від цих людей так далеко, що вони з мушкетами минулої епохи охороняють музей з такими самими палицями. Чи знайдеться на все місто хоча б одна автоматична гвинтівка?
Коли група дійшла до головної площі зі статуєю чоловіка в робі з птахом в руках, Алеро зупинив їх і сказав маріанською:
— Ну що ж, ось і дійшла кінця наша коротенька екскурсія. Про наше місто можна ще довго розказувати, але для цього ще буде час, а сьогодні у нас ще купа навчання. Ті з вас, хто не знає мови, підуть зі мною на мовні курси, ті хто розмовляє елландійською поїдуть на трудове навчання. Але до цього ми вас запросимо до храму подивитись як Елландія справляє Обряди. Ви як знаєте тут, як і в Маріа, вірять в Єдиного і Всіх Святих Його, але дуже схиляються до вчень Святого Франциска.
Всередині храму Єдиного і Всіх Святих Його було вичурне обрамлення в золотих і зелених кольорах. В храмах Маріа, які бачив Орні, кольори були біло-сині. За амвоном мерехтіли дванадцять вогників, певно, теж працювали від біогазу. Попід стінами, як заведено в їхніх храмах, статуї дванадцяти святих. Франциска вони не виділяли. Все-таки, хоч і почитали його більше за інших, не вдавалися в єресь. Хоча від цих гіппі Орні такого очікував.
З широких мідних труб лилася музика, гулка, поважна, спокійна. На амвоні хор вбраний в ряси співав гімни Єдиному елландійською.
З натовпу вірян по черзі виходили на середину храму.
— У них така традиція, що разом з молитвами, які є і у нас, вони дякують Єдиному за якісь речі в своєму житті. — пошепки казав Алеро маріанкам, — Навіть ті елландійці, що не дуже вірять, кажуть, що це корисна практика і підвищує задоволення життям, судячи з досліджень.
— Дякую, Боже Єдиний, що мій Анджен вилікувався, я дуже вдячна тобі! — голос вірянки рознісся по всьому храму, перекриваючи навіть хор і труби. Певно, храми проектували так, щоб в тому місці була найкраща акустика.
Група постояла ще хвилин десять в храмі, слухаючи, як віряни дякують Єдиному за все на світі. За лист від давнього друга, за теплу погоду, за хороший врожай, навіть просто за те, що нічого поганого не сталося.
Дуже дивні люди. Вдома не дякують і не просять. Вдома беруть те що можуть.
Маріанки, що не знали мови, пішли за Алеро пішки на мовні курси, а Орні з іншими жінками Аджна провела до площі, де стояли декілька возів запряжених кіньми.
— Любі мої, тут я вас залишаю, вас провезуть до наших прекрасних полів, і покажуть як управлятися з технікою. Удачі вам і гарного дня!
Маріанки подякували дівчині за її час, і поволі позалазили на вози. Орні закурив цигарку. Дві маріанки, що сиділи навпроти нього, вчепилися поглядами за його запальничку, і їхні очі розгоралися жорстокою ненавистю. Орні всміхнувся.
— Ну, питайте, що хотіли запитати. — сказав Орні маріанською.
— Я знаю твою запальничку. — твердо промовила одна з них.
— Я теж її знаю. Тільки вона не зовсім моя. — Орні подивився їй у вічі, частково щоб здаватися більш впевненим, частково щоб оцінити, чи зреагує вона на брехню. — Я забрав її у молодого шаллійця, якому я проколов серце в траншеях під Ма-Таман. Ми пролізли в їх траншеї вночі, він підпалював цигарку, і не бачив мене, засліплений полум’ям. Я всадив йому штик прямо в підсвічене цією чортівською запальничкою серце. Вона випала і не затухла. Забрав собі на удачу.
— О, — обидві зніяковіли, — зрозуміло. Просто ця запальничка, ну, знаєте…
Орні знав. Вони надивились на ці запальнички з образом богині війни під час окупації. Наврядчи приємні спогади.
— До того ж, ви не типово виглядаєте для маріанця, — додала інша, — очі у вас занадто світлі.
— Ох, цей побутовий расизм, — відповів Орні. Він сподівався, що звинувачення в расизмі змусить їх менш прискіпливо ставитись до нього. — Моя мати шаллійка. У неї були світло-сині очі. Батько маріанець. Ми прожили в одному з найбільш мультикультурних міст Чалуа, Ча Лі, доволі багато років. Власне, більше ніж в Маріа. Там це нікого не хвилювало.
— Вибачте, — зашарілася вона, — ну, я чула, що в Чалуа часто живуть втікачі з Шаллі. А де в Маріа ви жили?
— Ма-Тірно.
Брунатні очі маріанок розширилися.
— Який жах…
— Як я вам співчуваю. Нечасто зустрінеш людей звідти, таке враження, наче з цього міста ніхто не вижив.
— Стільки трупів я ще ніколи не бачив. — відповів Орні.
— Я знала дівчинку звідти, ще в Ембе, вона казала, там було гарне життя.
— О так. Широкі вулиці, привітні люди, морське повітря. У мене там були дружина і двоє діточок.
— Боже Єдиний… Ви їх втратили?
— Як і всі інші. Чудом вижив і втік з міста. Долучився до Білих Чайок Маріа, зробив що міг, а тої клятої весни, коли було зрозуміло, що далі лише капітуляція, побоявся опинитися в таборі військовополонених, втік, пробрався на торговий корабель, що йшов в Чалуа, і більше ніколи не бачив дому.
Одна з маріанок пустила сльозу.
— А як звали вашу дружину?
— Олеанна. — відповів Орні, і решту поїздки мовчки дивився в безкрайні поля елландійського жита.
В полях він попросився збирати яблука, посилаючись на те що він здоровий, сильний, і не такий здібний до техніки. Яблуневі садки були найближчі до його об’єкту інтересу. Жінки відправились опановувати маленькі електричні тракторці, якими жали жито, а Орні збирав яблука в найвіддаленішій частині саду, і, коли мала початися обідня перерва, загубився з поля зору, і крадькома дістався лінії дерев.
На старих мапах в цьому місці означалося розташування протиповітряної оборони, станції радіолокації і пускових. Якщо їх тут немає, доведеться загубитися на декілька днів і облазати всі околиці, як він робив в Маріа. Якщо вони тут — збирати яблука і проводити розвідку. Скільки особового складу обслуговує станції, як часто вони змінюються, коли. Потім, в залежності від інформації, або самостійно підготувати диверсію, або спланувати засідку з авангардним загоном. Тоді вони вдарять перші, за двадцять хвилин до ракетного залпу.
Орні проповз в кущі поміж дерев. Ось вони! На галявині стоять з десяток машин повернутих на північ, і найголовніша, радіолокаційна станція, теж на місці. Він влігся так, щоб його не було видно, дістав монокуляр з кишені шкіряної куртки, і почав спостереження.
Жодної людини. Певно, тут би вони не носили свої яскраві парадні костюми, замінивши їх на більш практичний камуфляж. Скоро хтось поворухнеться. Але і за півгодини жодного руху не було. Так, вони не курять, тому, якщо вони сидять в машинах, то виходити їм немає причин. Але ж тут має бути не менше сорока людей тільки серед операторів машин, не рахуючи вже охорони, хоча б один мав піти розім’ятись чи сходити до вітру.
Невже так гарно навчені, що ніхто не порушує протоколи секретності? Чи може ці Елландійці настільки лінтюхи, що у передового екіпажу ППО теж обідня перерва?
— Агов, друже! — гукнув чоловічий голос ззаду.
Секунда страху в Орні змінилася напруженням. Ось і воно, перша зустріч з супротивником. Спочатку обман, потім насильство. Він точно зможе підійти достатньо близько, роблячи вигляд, що не розуміє мови, щоб звернути йому шию. Це якщо він один, якщо більше, будемо імпровізувати.
Орні заховав монокуляр у рукав куртки і розвернувся, намагаючись робити дружелюбний вигляд. Перед ним стояв один з чоловіків, що везли їх на кінних упряжках. Зовсім не військовий.
— Що це ти, заблукав? Ти б сказав, як хотів прогулятися, щоб ми знали, що з тобою все в порядку. У нас же обід, негоже тобі голодному бути.
— Та я… — запнувся збитий з пантелику Орні, — Не переймайтесь, не дуже я і зголоднів.
— Е ні, у нас всі мають бути ситі, а ті, хто тяжко працює, мають їсти за двох! Ходім. — Дядько оглянув темно-оливкові машини. — Що сподобались наші релікти давно минулих днів?
— Релікти?
— Ага, залишки війни. Страшна річ тобі скажу. Ой добре, що не на наш час такі випробування випали. Осьо ми їх вирішили залишити на згадку про старе.
— Тобто, — Орні намагався вигадати, як запитати про машини, не викликаючи підозр, — я не встряг у проблеми? Я був перелякався, думав це військовий об’єкт, і мене оштрафують за те, що я тут гуляв.
Дядько гучно розсміявся. Йому такої дурні давно ще не казали.
— Ох ви бідні переселенці, все вам ввижається небезпека. Ні, друже, ці штуки — це музейні експонати майже. Останній раз, коли з них стріляли, то було сто років тому. А покинули їх тут мо років з тридесят. У нас були тоді реформи на скорочення витрат дизелю, а оскільки уся ця воєнна машинерія забирала на себе левову частку древніх енергоносіїв, то вся країна проголосувала за зупинку їх використання. Ти поглянь, вони вже травою поросли.
Орні обернувся до комплексу ППО. І дійсно, те, що йому на перший погляд здалося маскуванням гілляччям, були справжні деревця що росли з вкритих землею і мохом машин.
— Я вибачаюсь, — Орні вже зовсім ошалів від Елландії, — але що якщо, відвадь Єдиний, прийде війна?
— Оце всім вам переселенцям воно здається. Війна та війна. У нас сто років не було війни, бо у нас немає ворогів. Ми ж ділимося усіма провідними технологіями задарма, науковці їздять в інші країни навчати місцевих, інвестуємо як можемо. Війна від нас так далеко, що і думати про неї не варто.
— Це… дійсно вражає.
Орні поїв один, догнав маріанок в яблуневому садочку і механічно зривав яблука, кидаючи їх в корзину, носячи свої і жіночі корзини до візка аж до вечора. Втомлені маріанки заспівали своїх врожайних пісень, протяжних, вдячних за врожай та одночасно сумуючих через скоре настання вітряної зими. Хтось розпалив багаття, і воно відбивалося в яблуці, на яке дивився Орні.
Коли Ма-Тірно палало, він збирав персики. Солодкі фрукти, незвично солодкі для шаллійця. Маріанці билися як леви. В таких же дизельних екзоскелетах, з гарматами, як і воїни Імперії. Орні знайшов все таки ППО після двох тижнів проведених в землі, і за двадцять хвилин до перших ракет, він з авангардним загоном знищив на тій позиції все, і техніку і людей. Без цього першого удару їм би довелось дуже тяжко.
Але спротив Маріа був неймовірний. З перших годин, незважаючи на перевагу несподіванки, здавалося, з кожного вікна по них били гвинтівки, з кожного даху падали палаючі пляшки повні в’язкого палива.
Тому вони прочісували кожен дім. В один такий дім влетів Орні зі своїми першопроходцями після того, як двоє згоріли живцем. Вони лишили їх лежати там, де вони впали. В Шаллі турбота про поранених — справа далекого ар’єгарду.
В кімнаті, куди він залетів, вже поголений налисо після завершення фази розвідки стояли четверо — чоловік, дружина і двоє дітей. Чоловік подивився йому в очі, метнувся до столу, і Орні не задумуючись залив всю кімнату свинцем.
Осівши попід стіною з дірками в грудях, той тільки зміг глянути на мертву дружину і булькаючи прохрипіти.
Олеанна.
Дитина плакала. Шаллієць справа від Орні заткнув її кулею.
Чомусь цей день дуже нагадував ті п’ять секунд життя Орні до того, як вони вийшли і дивилися, як хлопці в екзоскелетах заливають той будинок струменями палаючого дизелю. Ці елландійці так само беззахисні, як ті четверо. Голі, наївні, проти дикунів в сталевих завиваючих, задихаючись від парів дизелю, обланунках.
Тільки в Маріа батько хоча б потягнувся за пістолетом. У цих же нема нічого, окрім музейних рушниць і техніки, що повільно перетворюється на ліс.
Орні часто снилося лице того хлопця. І не тільки його. Маріанцям, певно, снилося лише одне лице — лице Орні. Ідентичне з усіма іншими, поголене налисо, і тільки хижі сині очі видніються з-під фільтраційної маски. Лице Імперії, лице вбивці, лице хижака, лице Орні. Хіба в нього очі тьмяніші через мати маріанку.
По щоках покатилися сльози. Орні зціпив зуби, але вони не зупинялися. Він вдарив по яблунці кулаком.
— Чортів емотіф!
Він продовжував бити по яблуні, так що впало декілька яблук, і все ніяк не міг вибити з себе жаль. Маріанки почали звертати на нього увагу.
— Що це з ним?
— Я чула, він з Ма-Тірно…
— Бідненький, в нього, напевно, вже нікого і нема.
— Він мені казав, він бився з Чайками після того, як втратив дружину і дітей в тій бійні.
— Боже Єдиний…
Маріанки обійшли його, обійняли, наче вівці, що своїм теплом хотіли зігріти вовка, і заспівали маріанську пісню. Поминальну. Яку Орні часто чув після боїв в Ма-Таман. Тільки там, бо в Ма-Тірно не залишилось кому оплакувати мертвих. Він тільки і міг, що впасти на коліна, вити, ридаючи, і раз за разом шепотіти.
— Пробач мене, Олеанно.
Повернення в готель пройшло в тиші.
Чому, чому Орні обрав саме Ма-Тірно як свою легенду для цієї операції? Просто тому, що він місяцями вивчав його перед вторгненням і міг би навіть місцевому розказати де знаходилась кожна крамниця, щоб не скомпрометувати себе? Тому що в Елландію тяглися верениці маріанок, і було б дивно, якби з ними прийшов хтось з багатого Чалуа? Чи тому, що частинка його душі залишилась десь на Верхній Морській вулиці, шматком свинцю у серці Олеанни?
Чому він в свою легенду додав мертву дружину і двоє дітей? Тому що викликати жалість допомагає видатися безпечним? Тому що трагічна історія пояснює чому він не зацікавлений у розмовах? Чи тому, що він відняв у свого однолітка те, чого ніколи не матиме сам, сім’ю, і тепер хотів їх ще й привласнити?
Орні не пішов спати. Блукав вулицями, відчуваючи себе брудним, вимазаним мазутом, який сочився з його хворої душі, заливаючи бруківку. Мисливцем з автоматичною гвинтівкою посеред поля повного ланей, які настільки не лякані, що нюхають з цікавістю дуло, що хоче їх вбити.
Йому було б в рази простіше, якби його ненавиділи. Якби вони хотіли битися, як Маріанці. Це теж жахливо, але це механізми природи. Хтось відбирає, хтось пручається. Хто виграв, той і виграв. В Елландії це не чесний двобій.
Цю сомнабулічну прогулянку перервали троє поліцейських в жовтих мундирах. Він навіть сподівався, що його зупинять. Перевірять документи. Обшукають. Не повірять легенді звідки в нього символ віри Шаллі. Допитають. Дізнаються позиції авангарду. Докладуть в штаб. Запустять заіржавілу військову машину. Почнуть гру на виживання, і хай в ній переможе найсильніший. У них ще з десяток днів у запасі.
— Добродію, добрий вечір, ви якийсь сам не свій, заблукали?
— Та так… задумався про своє.
Поліцейський підійшов до нього впритул. Орні сам іще не знав, як він реагуватиме, коли почнуть обшук. Чи битиметься з трьома одразу, чи побіжить, чи просто впаде на землю і здасться.
Поліцейський обійняв його.
— Добродію, буває сумне в житті, але не здавайтесь. Погорюйте, одпустіть і живіть у мирі. — Він похлопав шаллійця по плечу, відпустивши з обіймів, — А як зовсім скрутно, звертайтесь по допомогу!
— І це, ми думаємо, біогазу ще лишилось години на півтори, тому краще вдома опинитись до цього, бо заблукаєте ще, — додав інший.
Орні мовчки кивнув і поплентався до свого готелю.
Сто років назад об Аліан-пон-Ліс розбилося вістря шаллійської атаки. Вони вторглися в тоді і досі нейтральне Ембе, перерили його, зробили з нього непрохідну перепону, і зустріли шаллійську машинерію в тих лісах парканом куль. В це нейтральне Ембе, яке, злякавшись нової війни, дало Шаллі право проходу, і в тих самих лісах зараз лежали поголені шаллійці в масках для фільтрації повітря, лежали вслухуючись в ліс, вислоховуючи розвідницькі загони Елландії які там ніколи не з’являться. Чекаючи нової битви.
Тепер Аліан-пон-Ліс, і, певно, вся велична в минулому Елландія, стали збіговиськом милих, безпечних емотіфів, які і не помітять як залізні звірі, ревучи дизелем в жилах, перетворять їх на пил. В Маріа розвідка відчувалася як планування бою. Оцінка їхніх бойових машин з повагою до суперника. Запам’ятовування вулиць і тих будинків, які явно будувалися для міських боїв. Нервове повзання ущелинами, щоб знайти місця дислокації протиповітряної оборони.
В Аліан-пон-Ліс була не розвідка, а розгублене блукання дитячим майданчиком, який наказано закатати в бетон. Битви не буде, буде бійня.
Перед тим, як запустити радіо, Орні викурив з десяток цигарок в темній кімнаті. Нарешті він натиснув на кнопку.
— Доповідає АН452679.
— Штаб Управління Дивізії С на зв’язку, доповідайте.
Орні замовк на хвильку, не вірячи, що він зараз скаже.
— Протиповітряна оборона в неробочому стані. Безпековий рівень міста близько нульового. Дух спротиву відсутній.
— Прийнято. Продовжуйте спостереження. Кінець зв’язку.
***
Наступні дні Орні відпросився з робіт на полі, посилаючись на те, що захворів. Насправді ж він не міг жати те жито, думаючи про криваву жатву, яка маячить в майбутті. Не міг дивитися в карі очі маріанок, бо в кожній бачив Олеанну, хоча і не пам’ятав її лиця.
Йому доручили брудну та важливу роботу — прибирати кінський гній з міських вулиць.
— У всіх наших конячок є мішечок для таких справ, але ж знаєте, не все в житті завше йде за планом. — сміючись сказав йому добродушний дядько, якому жити лишилося трохи більше тижня.
Орні проводив дні підмітаючи гній та опале листя, згружаючи його до повозки, та завозячи до колектору в якому вироблявся біогаз. Молодики, що проїжджали повз нього на конях і бричках, завжди піднімали капелюхи, наче одночасно дякуючи за прибирання і вибачаючись за незручності, які приносили їхні тварини.
За цей час подорожей містом, Орні дізнався, що вони досі використовують коней замість виключно велосипедів просто через те, що їм подобаються коні. Ось і все. Жодної утілітарності, цим розбещеним відсутністю війни людям просто подобались конячки, і вони були готові підмітати за ними.
Вночі Орні виходив на зв’язок, і пустий, наче випалений зсередини, доповідав одне і теж.
— Спостереження проведено. Статус незмінний, безпековий статус близький до нуля.
Інколи він не міг заснути і півночі блукав вуличками наче сновида. Питаючи себе, чому. Намагаючись знайти хоч якийсь вихід із ситуації, де всі б отримали чого хотіли і залишились живі. Жалкуючи, що його не існувало.
На одній з нічних прогулянок він осмілів і завів бесіду з нудьгуючою вартою військової частини Почесних Золотих Драгунів Елландії, з якої дізнався, що служба у них, хоч і досі примусова, але має виключно церемоніальний характер. Що це більше схоже на літній табір для вісімнадцятирічних юнаків, де вони вправляються в спортивних іграх і стрільбі з музейних рушниць. Що держава має якийсь план на випадок вторгнення і, певно, десь є запаси дизелю і інструкції до бойових машин, яким років тридцять.
Орні вже не вірив у це. Йому дуже хотілося, щоб це було правдою. Щоб вартовий доклав про розмову з сірооким диваком, якому було дуже цікаво дізнатися про структуру елландійського війська. Що хтось заб’є на сполох. Але він уже в це не вірив.
На вулицях тільки й було що розмов про Останній Теплий День Осені, фестиваль кінця збору врожаю. Фестиваль на ранок після якого закінчаться не тільки теплі, а і мирні дні. Псувати його своєю присутністю Орні зовсім не хотілося.
На ранок останнього дня до нього підійшов якийсь руденький малий з елландійців.
— Доброго ранку вам, добродію!
Орні кивнув, трохи все ще здивований тим, які місцеві діти відверті і не боязкі.
— А мама казала, ви на війні були.
— Тихенько, Арнжо, не треба турбувати дядечка.
— Все добре, — відповів Орні матері, — Так, малий, я був на війні.
— А там страшно?
— Неймовірно.
— А нащо це роблять?
— Злі люди приходять відібрати у тебе твоє, і ти маєш його захищати.
— А чого вони злі?
— Бо їхні душі сповнені мазуту, який, витікаючи, отруює все довкола, — прошепотів собі під носа Орні.
— А мама казала, що злих людей не буває, — малий, здається, не зрозумів, про що каже Орні, чи то пак не почув його. Це і на краще. — Мама казала, що люди, які ображають інших, то їх самих хтось образив. І треба їм тааааак показати свою доброту, що вони самі стануть добрі.
— Може й так, малий, може й так. — Орні провів йому по голові, — Біжи до мами тепер.
Років п’ять хлопчаку. Як одному з тих двох в Ма-Тірно. Як, певно, його старшому в інтернаті зараз. Як Орні, коли він отримав своє прізвисько. Це місто викликає тільки сльози.
Після довгого дня роботи Орні все-таки наважився прийти на фестиваль, на який зібралося все місто. Залитий світлом ліхтарів, з каруселлю з дерев’яними кіньми посередині. В них вгадувалися обриси Золотих Драгунів, але, як і все тут, воно було наївним, дитячим.
Орні вмостився в самому закутку, чорна пляма посеред зелені і золота Елландії, щоб не заважати іншим святкувати, і понасолоджуватися їх щастям здаля. Він почав пити сам, намагаючись не думати про ранок, і пив декілька годин.
Повненький чоловік з рудою бородою довго роздивлявся Орні з цікавістю в очах і все-таки наважився підійти. Він йшов трошки хитаючись, щоки вже червоні від випитого.
— Пане, а ви є новоприбулий з Маріа?
Орні кивнув. Лице у нього виказувало тільки веселий інтерес, проте треба було розраховувати і на конфронтацію.
— Дозвольте поцікавитись, як вам наш уклад життя? Як вам наш фестиваль? — чоловік широко посміхнувся.
— До такого життя легко звикнути.
Чоловік зашарівся, наче соромився щось запитати. Знову доведеться розповідати легенду про Маріа. Орні кивнув наверх, запитуючи, що хотів.
— Вибачте, мене розриває цікавість… У мене вдома лежить люлька мого прадіда ще з часів, коли і в наших краях курили тютюн, і мені завжди кортіло спробувати. Дозволите пригоститись вашою тютюновою паличкою?
Орні посміхнувся. Він очікував на допит, а дядько просто хотів закурити. Він простягнув йому нову цигарку з пачки і підпалив. Чоловік зігнувся в кашлі, так що аж сльози в очах виступили, затягнувся ще раз, і плюхнувся на лаву поряд з Орні, задоволено розпливаючись від першої дози нікотина за своє життя.
— Що ж, друже, мушу сказати, цей ваш тютюн не зовсім приємно пахне, але викликає приємні відчуття. — Він простягнув руку, — Еджен.
— Орні.
— Скажіть, пане Орні, чим ви займаєтесь?
— Я був кочегаром. Журналістом. Ким я тільки не був. У вас я поки що підмітаю вулиці.
— Військовим? Я таке чув.
Орні затягнувся гірким сигаретним димом, щоб відтермінувати відповідь.
— І військовим. Але це не зовсім професія. Скоріше те, що я мусив робити.
— О, я розумію. Коли твоя країна під атакою, доводиться робити те, чого не хочеш.
— На жаль. Часто війна потрібна для виживання.
— Не зрозумійте мене неправильно, пане Орні, але я зовсім не розумію концепту війни. Навіщо починати всі ці вбивства, якщо можна просто домовитись? Якщо вам чогось не вистачає, можна відмовитись від надлишків, чи придбати у сусіда. Жити повільніше, не прагнути надмірних багатств, домовлятися поміж собою. От скажімо конфлікт в Маріа, в якому ви, як я розумію, приймали безпосередню участь. Хіба шаллійці не могли просто придбати у вас нафту, як і всі інші? Ба більше, чи не могли б вони інвестувати в технології наступного, які наші інженери розповсюджують безоплатно, і зменшити потреби в дизельному паливі? Навіщо вчиняти таку жахливу трагедію?
— Еджене, ви були коли-небудь в Шаллі?
— Не можу сказати що був, пане Орні, я, чесно кажучи, бував лише в Чалуа, і то недовго.
— Я теж не був, але я спілкувався з людьми з Шаллі. Полоненими під час війни. У них життя зовсім не таке як в Аліан-пон-Ліс. Яка у вас найнижча температура під час зими?
— Останні роки не більше мінус п’яти, але це через глобальне потепління, раніше вона опускалася нижче мінус п’ятнадцяти.
— В серці Шаллі взимку холода сягають шістидесяти градусів. Пів року там не більше п’яти годин тьмяного сонця на добу. Сонячні панелі, які б вони не були ефективні, просто не можуть виробити достатньо енергії. Вітри такі, що будь-який вітрогенератор заледеніє.
— Що ж, певно, можна було б дослідити геотермальну енергію.
— Певно. Але скільки загине під час досліджень? До розповсюдження нафтопереробки і дизельного двигуна в Шаллі, люди жили маленькими поселеннями, вирощували миршаву картоплю в три короткі теплі місяці і полювали на тюленів і оленів в хижі зими. Коли під промерзлими шаллійськими ґрунтами знайшли океани нафти і найняли місцевих обслуговувати видобуток, коли запалився перший дизельний обігрівач і матері перестали ховати дітей кожну зиму, у цих людей виживання змінилося на панування.
Еджен потягував цигарку, пильно слухаючи. Лице в нього було задумливе, певно, цей ситий елландієць ніколи і не думав про це.
— Знаєте, Еджен, я довго думав про вашого Святого Франциска, про його вчення про гармонію з природою. Це гарна ідея, але лише для вас, південних народів. Тут природа щедра, ділиться з вами вдосталь, і в Елландії забирати в неї більше, ніж вона дає, дійсно виглядає як злочин. В Шаллі, мені здається, також живуть у своєрідній гармонії з природою. Коли природа намагається тебе вбити, тобі треба панувати над нею, щоб вижити. Відбирати у неї кожну крихту, будь-якою ціною.
— Що ж, це дійсно звучить як складне життя. Але ж хіба це оправдовує марне кровопролиття?
— Жодним чином. Те, що сталося в Ма-Тірно, — це злочин. Але це пояснює, чим керуються такі люди. Коли твоє життя залежить від того, чи ти зможеш сьогодні видрати з холодних пазурів вічної зими хоч щось, ідея відібрати щось у інших не здається вже такою далекою. В Шаллі це працює так. Або ти їх, або вони тебе. Власне, ця трагічна війна з Маріа мала дуже банальну причину. Завеликі ціни на нафту. Шаллі зруйнувала місто вщент і заключила мир через рік заради того, щоб отримати знижку на дизель. Бо в Елландії життєдайна природа. В Шаллі життєдайне дизельне паливо.
— Я можу попросити у вас ще одну цигарку, пане Орні? — той підпалив Едженові нову цигарку. — Я, все-таки, не можу з вами погодитись до кінця, але ціную, що почув думку героя війни про цей страшний концепт.
— Я не вважаю себе героєм війни, Еджене. Раніше вважав. Віднедавна я вважаю себе її жертвою.
— Так, вибачте, ви, певно, втратили все в тій війні.
— Ні. Вірніше, не тільки це. Не всі, хто потрапляє в Горнило Війни, помирають, але всі залишають там частину себе. Приносять її в жертву війні.
Перед очима в нього проносилась картина того першого немовляти, що він бачив. Разом з ним падав п’ятирічний хлопчик, просто ще не знав цього.
— В будь-якому випадку, пане Орні, війна від нас так далека, що розмови про неї — лише спекуляція, а я б не хотів тривожити ваші травматичні спогади.
Мій милий тлустий і ситий Еджене, якби ти знав, що війна з тобою поряд, захована в Ембійських лісах, чекає свого часу. Дивиться прямо на тебе цими сірими шаллійськими очима.
— Ви так вважаєте? — Орні вже, певно, перебрав з випивкою, бо дозволив собі зайвого в розмові. — Вас не хвилюють останні події? Складнощі у відносинах з Шаллі через відмову Елландії торгувати нафтою і рідкоземельними металами?
— Зовсім ні. Розумієте, ми пояснювали, що це неможливо, бо родовищ рідкоземельних металів у нас вистачить лише на забезпечення Елландії технологіями наступного, а підвищувати видобуток нафти лише заради грошей йде наперекір нашим цінностям. Наші політики обіцяють всяко підтримувати Шаллі іншими способами, наприклад, інвестувати в геологічну розвідку рідкоземельних родовищ чи геотермальну енергію. Їм просто немає сенсу нас атакувати. Тим паче, що шаллійські дипломати запевняють, що готові шукати довгострокове рішення і співпрацювати з нами і надалі.
— Певно, шаллійські дипломати кращі брехуни, ніж як. — Орні гірко посміхнувся. — Прощавайте, Еджене, було приємно вас знати.
Орні пожав йому руку наостанок і пішов. Радощі Останнього Теплого Дня Осені вже тільки рвали серце, і скоро настане час останнього виходу на зв’язок зі Штабом.
Як жаль, що це не спинити. Що б він не сказав Штабу, як би не збрехав, про яку б високотехнологічну зброю не наплів, та машина Гери вже нагострила свої пазурі і напружилася перед стрибком. В Шаллі немає ні пасовиськ, ні сонця, ні обширних лісів. В Шаллі є тільки три речі — залізо, дизель, і відчайдушні люди готові на все щоб прожити ще один день. Тому головним експортом Шаллі є війна.
Якщо Горнило Війни згасне, якщо життєдайний дизель перестане литися в кожен двигун, згаснуть і серця мільйонів, можливо, десятків мільйонів шаллійців. Може, і є якесь рішення, яке б дозволило Шаллі процвітати, не руйнуючи все навколо, але Святий Франциск давно вже помер, а Орні нічого не вигадає. Орні лише маленька пташка, що цвірінькнула тигрові про беззахисність молодої олениці, і все, що йому залишається — це мовчки спостерігати неминучі механізми природи.
Прийшовши додому, Орні одразу ввімкнув портативне радіо.
— Доповідає АН452679.
— Штаб Управління Дивізії С на зв’язку, доповідайте.
— Перешкод для вторгнення немає, рівень безпеки близький до нуля. Нових даних немає. Оцінка залишається незмінною, ми не зустрінемо супротиву.
Він сподівався, він хотів би сказати, не вбивайте цих людей, просто пограбуйте їх, вони вам нічого не зроблять. Відніміть у них усе, і вони дадуть ще більше. Але машина війни Величної Вічної Імперії Шаллі працює не так. Вона випалює все на своєму шляху, і бере те чого бажає з попелищ.
— Прийнято. Починайте процедуру ексфільтрації. Перші ракетні ураження будуть нанесені о п’ятій ранку. Доповідь з означеної точки збору. Гера Всеосяжна, зроби так, щоб світ почув наш рев. Кінець зв’язку.
Орні зняв навушники, закурив цигарку, і почав жадно пити з пляшки прихопленої зі свята в майже повній темноті готельного номеру. Лампа ледве мерехкотіла, певно, вся енергія міста була направлена на Останній Теплий День Осені. Власне, мало хто залишався по домівках в цю ніч, тому це і не було проблемою.
Прихопивши з собою пару пачок і заливши освяченого дизелю в запальничку, Орні відправився блукати зеленими вуличками Аліан-пон-Ліс, кожного разу згадуючи наближення війни, коли полум’я запальнички з гравіюванням Гери опалювало кінець цигарки. Намагався запам’ятати ці вулиці коли вони були чистими, зеленими, і повними повільного спокійного життя.
Він знав, що на своєму шляху він пройде храм і статую Святого Франциска, але не думав, що зупиниться біля неї. Глянув на задумливе лице монаха, що тримав в руках пташку, яку тут називають синиця, дивлячись вдалечінь, на північ. Коли звідти прийдуть люди заковані в дихаючу дизельними парами сталь, вони, певно, повалять його, просто щоб показати свою зверхність.
Запаливши цигарку символом віри Гери в ногах Святого Франциска, Орні щось пройняло. Він похитнувся, впав, вчепившись руками в мармуровий подол роби святого і заплакав.
— Дякую тобі! Який же я вдячний, що я зміг розділити їхню безтурботність до того, як вона закінчилась.
Він навіть не називав себе емотіфом, просто ридав, склавшись навпіл, поки не закінчились сльози. Коли він зміг відкрити очі, цигарка, що випала з його рота, давно потухла, а запальничка ще продовжувала палахкотіти. Він підкурив випавшу цигарку і покрокував вгору.
Прийшовши на оглядовий майданчик старого замку, Орні всівся на широкі ступені, на яких так полюбляли сидіти місцеві розлядаючи ліси внизу, закурив чергову цигарку, примружив очі, і дозволив собі помріяти. Про те, що колись через десятиріччя Горнило Війни вщухне. Прокляті протистоянням морозу і полум’я шаллійці просто підуть з тих земель, і, може, його праправнуки зможуть жити так, як він. Спокійно, не озираючись по сторонах, не спалюючи себе заради можливості прожити ще один день.
Позаду почувся дівочий сміх. Орні озирнувся, дівчата зашарілися, але потім засміялися і помахали йому рукою. Певно, не хочуть повертатися з фестивалю додому.
Йому так хотілося крикнути їм: біжіть, рятуйтеся, закрийтеся в найглибшій коморі і копайте глибше, до самого центру землі, щоб вас ніколи не знайшли. Чи вхопіть ножа і виколюйте наші очі кольору зими, допоки не забракне духу, боріться, зробіть все, щоб вижити.
Але він занадто добре знав, що з ними зроблять. Краще ракети. Кого не перемеле машина війни, перемеле машина Імперії, Величної Вічної Імперії Шаллі. Найщасливіших чекатиме доля жінок з Маріа, які не так давно прийшли в це місто з дітьми. Доля людей, вирісших на битві з хижою природою, яку вони розповсюджують на всіх оточуючих. Бути диким звіром, або тікати від нього.
На годиннику башти, підсвіченому біогазовим полум’ям, було 4:50.
Через 10 хвилин тут впаде перша ракета. Через годину з неба впадуть воїни авангардного загону в екзоскелетах, що працюють на ревучих дизельних двигунах, з велетенськими кулеметами і нескінченною лентою патронів. Години через дві прибуде мотопіхота, однакові безіменні чоловіки з поголеними головами в масках для фільтрації повітря, поверх яких видніються лише хижі сині очі, огрубілі до краси.
Вони ще не знають, що їм тут не потрібні маски, ніколи не вдихнуть свіжого повітря без присмаку вугілля. Вони ніколи не почують цієї неймовірної тиші, бо самі, в несамовитому самовбивчому пориві до нових і нових ресурсів, навіки заглушать її лязкотом залізяччя переплавленого чи то з сковорідок, чи то з дитячих іграшок, ревом моторів, свистом свинцю. Вони теж нещасні, але ніколи про це не дізнаються, бо емотіф з них вибили ще в дитинстві, і єдині бажання, що у них залишились, — вбити, відібрати, вижити. Щастя і суму в їхній картині світу немає. Є лише голод і ситість.
Орні затягнувся цигаркою і подивився на небо, що потроху набиралося фарб сходу сонця.
Щебетали птахи, готуючись до нового дня. Через 10 хвилин тут впаде перша ракета. Але це буде вже не його проблема.