До зустрічі на світанку

Бабине літо розійшлось не на жарт у Відні цього року. Сонце щедро розливало світло й тепло, віддавало своє золото листю дерев, грайливо відбивалось у кришталевих вікнах, зайчиками скакало по дахах. Один такий зайчик засліпив Ніну, раптово зістрибнувши із мансарди їй на обличчя, але Ніна була відкрита до гри й зовсім не розізлилась, а навпаки посміхнулась, підставивши зайчикові щоки, аби він не соромився й залишав там свої сліди-веснянки.

Легкий теплий вітерець пробігся вулицею, розбурхав опале листя, розсносячи його п’янкий аромат. Ніна втягнула повітря своїм кирпатим носиком, наче намагаючись злитись із цим запахом, світлом, теплом. Була б поруч купа сухого листя, вона б не роздумуючи туди впала, як в дитинстві, і начхати, що їй вже за тридцять.

Раптом на сусідній вулиці щось гучно гупнуло, аж вібрація прокотилась землею, змушуючи Ніну заклякти на місці на секунду, а потім побігти. Вона пробігла кілька вулиць, поки заспокоїлась і зупинилась, важко дихаючи, чи то від паніки, чи то від бігу. Серце калатало в ритмі дятла, що робить дупло в дуже хворому дереві.

«Все добре, це ніякий не приліт, ну чого ти. Просто на будівництві щось впало. Ці гаврики постійно щось там впускають. Руки діряві, як сказала би мама», — вмовляла себе Ніна, поступово вирівнюючи дихання.

Вона роздивилась по сторонах, намагаючись зрозуміти, куди саме потрапила. Із полегшенням зрозуміла, що стоїть на розі будинку, де притулилась улюблена антикварна крамниця пана Альтмана. Ніна посміхнулась своєму зображенню у вітрині. Скло тут було товсте, подвійне, неначе викривлене часом. І відображення виходило непросте, багатошарове, текуче, мінливе. Завдяки цьому ефекту порцелянові ляльки в шовкових сукнях за маленьким плетеним столиком із маленьким порцеляновим чайним сервізом наче дійсно жили своє життя — рухались, перемовлялись — якщо іти повз крамницю.

Ніна часто заходила сюди роздивлятись старі листівки, малюнки та мапи, аби знайти ідеї для роботи. Окрім того вона підслуховувала розповіді пана Альтмана, який знав історію кожного предмета, представленого у його лавці. Своїм сухим та шелестливим, ніби сторінки старого фоліанта, голосом пан Альтман розповідав ці історії своїм нечисленним відвідувачам, ввічливо кахикаючи, якщо бачив, що покупець відволікся. Ніні здавалось, що він не так сильно прагне продати товар, як розповісти чергову легенду.

Ніна штовхнула важкі старовинні двері й опинилась у завжди прохолодному приміщенні, де пил ширяв повітрям і чомусь блищав, неначе магічний пилок. Певно через ті таки вітрини, що дивно переломлювали світло. Тихо задзеленчав дзвіночок біля дверей, заспокоюючи Ніну своїм мелодійним передзвоном. Ніна роззирнулась, але не побачила пана Альтмана, та й взагалі вона була в крамниці одна.

Остаточно заспокоївшись, Ніна пройшла вздовж полиць, привітно киваючи старим знайомим, як от лялькам, яких ніхто не хотів купувати, а може покупці просто вважали злочином забирати їх звідси, порушуючи гармонію чаювання. Як завжди зупинилась біля скляних різнобарвних фігурок, нишком торкнулась пальцем фіолетового бичка й зовсім маленької помаранчевої рибки. Так само вона робила в дитинстві біля яток на Андріївському узвозі, коли продавці відвертались від прилавку. Ну дуже вже магнетичні ці скляні фігурки. Тривога та переляк остаточно відступили, і вона пішла далі рядами, думаючи веселі думки.

Щоб дістатись старих листівок треба було пройти повз відділ годинників, які цокали кожен на свій лад, створюючи какофонію безперервного цокотіння. Ідучи повз, Ніна завжди відчувала, ніби через цей годинниковий хор тілом проходить легкий розряд струму. І коли в неї був грайливий настрій, вона уявляла, ніби проходить повз чарівний пункт пропуску. Сьогодні її настрій був саме таким.

Нарешті дівчина стала перед старими листівками й фотокартками. На роботі їй дали цікаву задачу — зробити туристичну мапу Відня, стилізовану під мапу XVIII століття. А може й будь-якого іншого, шеф сам достеменно не знав. В його уяві поставала чорно-біла мапа на пожовклому папері із дещо подертими краями. Можливо, із візерунками по кутках. Йому б цього було достатньо, і Ніна була певна, що впорається із задачею, але сьогодні їй хотілось чогось більш цікавого.

Шерехаті краї листівок лоскотали пальці, поки Ніна ніжно, ледь торкаючись, перебирала їх, не дивлячись втім на їх зображення. Заглиблена в свої роздуми, вона присіла до нижньої полички, куди ніхто ніколи не заглядав, тож власне й листівки були в картонних коробках, недбало заплямованих кавою та часом. Ніна висунула коробку, здмухнула пил із листівок. Потягнулась за другою коробкою, та раптом боляче стукнулась нігтями об щось вглибині.

Спочатку Ніна відсмикнула руку, але потім цікавість все ж пересилила, й вона обережно простягнула долоню в темряву під шафою. Так і є — її рука ковзнула м’яким від пилу опуклим боком якоїсь коробки, але ні, точно не коробки, коробки не бувають такими опуклими. Ніна намацала бік предмету, підчепила його й витягла з-під шафи. Шкатулка.

Ніні здалось, що вона чує загадковий шепіт, коли вона потягнула за ручку у формі невеликої шишечки на кришці шкатулки. «Просто якісь покупці шепочуться, теж мені Джуманджі», — подумала Ніна, відкрила кришечку й чхнула.

В середині на неї чекала старовинна мапа, схована під шаром пилу й павутиння. Саме так, чекала на неї, чомусь Ніна достеменно про це знала й не ставила під сумнів це твердження. Ніна дуже обережно, як археолог, що знайшов безцінну кістку, прибрала пил та павутиння й дістала шматок пожовклого паперу. Вздовж обскубаних країв, переплітаючись хвостами та іншими кінцівками, утворювали чудернацький орнамент троє фігур — василіск, русалка та якийсь чоловік із дивним музичним інструментом.

Ця мапа була знахідкою для її завдання. Ніна роззирнулась в пошуках пана Альтмана, готова благати позичити цей безцінний сувій бодай на день за будь-які гроші світу, проте продавця досі не було в магазині. Керуючись якимсь імпульсом, Ніна сховала шкатулку під полиці, поставила ящики із листівками на місце й вислизнула із крамниці, як злодій. Вона йшла вулицею, відчуваючи приплив адреналіну, якусь бурхливу суміш сорому та тріумфу. Востаннє вона відчувала себе так давно в дитинстві, коли вкрала жуйку із супермаркету. Щоправда, коли в неї з’явились гроші, вона повернулась і чесно оплатила свою крадіжку.

Ніна прийшла на роботу у чудовому настрої й з непереборним бажанням роздивитись старовинну мапу. Хвилин п’ятнадцять вона намагалась спекатись колегу Тоні, який пурхав навколо неї, наче метелик біля квітки, не змовкаючи ні на секунду.

Тоні був дуже приємною людиною невизначеного віку зі своїми особливостями. Його настрій, здавалось, залежав від погоди, бо в сонячні дні він міг паралельно робити тисячі задач, а в похмурі — концентруватись на одній так, щоб забувати їсти та спати. Він зазвичай вдягав дуже неочікувані наряди із ухилом в національний одяг, полюбляючи поєднувати різні країни в абсолютно неймовірний спосіб. Ніна одразу сповнилась теплих почуттів до Тоні, бо він огорнув її батьківським піклуванням із перших днів. Вона подарувала Тоні вишиванку, й він носив її майже не знімаючи — і з австрійськими ледерхозе й із шотландським кілтом.

Врешті решт Ніна відправила Тоні за кавою, а сама вмостилась за робочим столом і хотіла було вже зануритись у вивчення загадкової мапи, але телефон завібрував, бо всім її фріланс-клієнтам одночасно знадобилось внести правки, фіналізувати проект або щось спитати. Ніна глибоко вдихнула, намагаючись впоратись із роздратуванням. Із кожним вдихом вона нагадувала собі, що нахапала цих робіт не просто так. Чим швидше вона заробить гроші, тим швидше мама опиниться тут, в тихому, спокійному місті, де найбільша дилема — це що їсти на сніданок. Ніна намагалась не дивитись на мапу, щоб не спокушати себе зайвий раз.

Вона закінчила саме в той момент, коли Тоні збирався додому, насвистуючи собі під ніс мотив пісні популярної тут групи «Ванда». Він весь день намагався вести себе дуже чемно й не відволікати Ніну розмовами. Вона бачила, що слова готові вибігти з нього, як кипляча вода з-під кришки каструлі, але втомлено похитала головою, мовляв «не до тебе зараз, любий Тоні». Колега драматично зітхнув, побажав хорошого вечора й вибіг з офісу назустріч вільному вечору, а Ніна нарешті залишилась наодинці з мапою.

Це було дивне і приємне відчуття, ніби в Ніни з’явився таємний коханець, з яким вона весь день була в одному приміщенні, та ніколи не могла усамітнитись. Суміш якоїсь пристрасті та трепету. Ніна обережно розгорнула мапу й підійшла до вікна, ловлячи на її поверхню останні сонячні промені. Вони ковзнули поверхнею мапи й втомлено пішли за сусідню будівлю, а Ніну з мапою оповило аметистове сутінкове світло. Щось невловимо змінилось на мапі разом зі зміною світла, та Ніна не зрозуміла, що.

Якби хтось її спитав, нащо вона пів ночі розглядала мапу, вона б не змогла відповісти. Для натхнення було достатньо яких-небудь кілька хвилин, тим паче, що очікування шефа щодо цієї роботи були не надто високими. Та Ніна отямилась глухої ночі, намагаючись розім’яти спину, що нещадно боліла після сидіння в позі горбатої відьми над котлом. Що ж, залишалось лиш зробити роботу. Ніна взялась переносити чудернацький орнамент на свій туристичний ескіз.

Небо над Віднем налилось свинцем, віщуючи похмурий день, який настане години через півтори. Хмари ніби спустились на землю, бажаючи перевірити, що тут і як влаштовано. Випадкові нічні перехожі сказали б, що це навдивовижу густий туман оповив місто. Але вночі із понеділка на вівторок всі гульвіси відсипались після першого робочого дня тижня. Тільки Ніна поверталась після своєї робочої ночі, піджавши плечі під самі вуха й кутаючись в бежевий тренч, що зовсім не допомагав.

Сьогодні вона чомусь обрала інший маршрут замість свого улюбленого, де вулицею розносились пахощі випічки, яку дбайливі пекарі готували для перших сонних відвідувачів. Та в час, коли Ніна поверталась додому, всі пекарні були ще закриті. Певно сьогодні вона була надто голодна, щоб піддавати себе таким тортурам, тому вирішила прогулятись міським парком.

Від Дунайського каналу дмухнув крижаний вітер, розриваючи на шматки чи то туман, чи хмари, розкуйовдив кучеряве каштанове волосся Ніни. Вона спробувала вгамувати зуби, що стукали одне об одного — це вже ставало небезпечно, бо зубні лікарі тут дорогі, не те що на Батьківщині. Раптом в дірку в тумані, яку роздмухав вітер, пробилось тепле жовте світло й почулось далеке дзеленчання старенького трамваю. «Якщо пробіжусь, то встигну» — майнуло в голові у Ніни.

Вона вибігла на зупинку саме в той момент, коли туди під’їхав Бім — старенький дерев’яний трамвайчик з минулого століття, який пускають на маршрут хіба що по святах, щоб покатати зацікавлених дітлахів. Бім зупинився й огрядний невдоволений кондуктор, одягнений у форму під стать трамваю, пропустив її в середину. Ніна застрибнула на сходинку й Бім рушив далі із старечим дзеленчанням.

Ніна нарешті опустила затерплі плечі й миттю розслабилась від здушеного тепла в середині трамваю, що пах витертою деревиною та шкірою. До її охололого мозку почали приходити думки, й перша ж з них повідомила, що вона сіла неправильно, бо їй треба було на нічний автобус, а трамвай найімовірніше іде в депо.

— Мене звати Гер Бремс, — повідомив тим часом кондуктор таким невдоволеним тоном, ніби хотів би викинути Ніну з трамваю прямо на ходу.

— Дуже приємно, я Ніна. В мене проїзний. Аааа… куди ми їдемо?

Кондуктор зморщив обличчя, аж його густі поважні вуса, вкладені на старомодний манер, обурено настовбурчились. Далі з нього полилась тирада на старому віденському діалекті, з якого Ніна зрозуміла хіба що, що пан Бремс не дуже радий гостям столиці, які не знають, куди їдуть. На щастя, пан Бремс відвернувся в іншу сторону, наче розмовляв зовсім не з нею, а з іншими пасажирами, які точно були місцевими. Ошелешена Ніна також відвернулась й непевним кроком, намагаючись прилаштуватись до погойдування трамваю, пішла шукати місце, щоб примоститись десь позаду трамвая й мовчки чекати на кінцеву.

Виявилось, що в трамваї крім неї був ще один пасажир. Він сидів у хвості, спостерігав за сценою й посміхався кутиками великих блакитних очей. «Безробітний хіпстер» — охрестила його про себе Ніна, бо одягнений він був у в’язану кофтину із малиновими та жовтогарячими полосами, доволі старомодні штани й пошарпані шкіряні туфлі, мав довге, зібране в пучок волосся кольору стиглої пшениці, підкручені доверху вуса й трикутну борідку.

Бім шатнуло зі сторони на сторону й Ніна вхопилась за шкіряний пасок, що звисав зі стелі. Хотіла було сісти спиною до хіпстера, та раптом він до неї заговорив.

— Не звертайте увагу на пана Бремса, він завжди такий зануда. Йому тільки дай привід полаятись. Просто ви підказали йому тему, бо на погоду, дороги, політику й культуру йому вже остогидло скаржитись.

Ніна невпевнено посміхнулась. Вона таки сіла на найближче дерев’яне сидіння в пів оберту до чоловіка.

— Може ви знаєте, куди ми їдемо?

Він стенув плечима.

— Кудись їдемо, а значить кудись і приїдемо. Не переймайтесь так, в будь-якому разі проїдемо повз вашу найближчу зупинку.

«Псих якийсь», — подумала Ніна, але вслух промовила:

— А вам на яку зупинку?

— Мені не на зупинку, я просто пасажир. Раз трамвай їздить, то в ньому мають бути пасажири, хіба ні? Інакше це неправильний трамвай.

Ніна хотіла було відвернутись, але хлопець провадив далі.

— Взагалі тут інших пасажирів давно не було, тож це справжнє чудо, що ви сюди сіли. До речі, звідки ви повертались?

— Із роботи. Засиділась до ночі, мала намалювати мапу міста.

Очі хлопця розширились, він підняв підборіддя, ніби Ніна тільки що пояснила йому забагато, відкрила якусь химерну таємницю, в яку він із великою натяжкою, але вірить.

— Завжди мріяв зустріти вас, художників, — тихо протягнув він.

— Та яка там я художниця, — відмахнулась Ніна. — Малювала колись, але тепер вже зовсім ні. Роблю дизайни, контурні карти всякі, а тут от знайшла роботу малювати листівки та мапи для туристів.

— Чому не малюєте далі?

Ніна розпачливо махнула рукою, до горла підступив зрадливий ком придушених сліз. Певно так спрацювала втома і голод. А може ефект випадкового попутника в потязі.

Невдоволене осіннє сонце поступово виборювало своє право працювати в місті, розпихувало хмари, підмітало туман з вулиць.

— Здається, ми вже приїхали, — зауважив чоловік.

Ніна глянула у вікно, дійсно, її зупинка. Пан Бремс невдоволено поглядав на Ніну, намагаючись пришвидшити її своїм поглядом. Ніна розгублено посміхнулась своєму вранішньому знайомому й поспішила до виходу. Вже на останній сходинці трамваю вона несподівано для себе обернулась.

— Як вас звати? — спитала вона у хіпстера.

— Придумайте, як вам подобається більше, — стенув він плечима й посміхнувся у відповідь. – До зустрічі на світанку!

В той же момент сонце нарешті довело своє право на існування, залило золотавим світлом будинки із бароковою ліпниною навколо вікон. Ніна незчулась, як опинилась на зупинці, а трамвай потрюхикав далі, видаючи старечий скрегіт. Можливо, такий жарт зіграло мінливе ранкове освітлення, але Ніні здалось, що він розчиняється в залишках позолоченого туману.

Важкі дерев’яні двері в під’їзд сонно грюкнули, й Ніна опинилась в прохолодному коридорі під’їзду. В обличчя війнуло сирістю. Будинок ще спав, і Ніна здригнулась від різкого звуку дверей, що пішов луною. Вона намагалась ступати якомога тихіше, аби не розбудити сусідів. На підвіконні, куди одні хазяї викладають непотрібні їм речі, аби інші стали їм хазяями, Ніна зі здивуванням побачила пензлики. Хороші, професійні, із м’яким більчиним хутром. Вона взяла пензлика, покрутила його в руках, пальцем провела по хутру. З-за дверей нявкнула Нінина кицька. Дівчина машинально сунула пензлики в кишеню тренча й попрямувала на зустріч із вимогливим жмутком шерсті.

Нінина кицька приїхала із нею з України. Підібрана маленьким кошеням, що вже не стояло на ногах від голоду і хвороб, вона виросла в неймовірної краси блакитну мейнкунку із зеленими пронизливими очима й китичками на вухах. Хіба що мала особливу форму кошачого ДЦП й іноді завалювалась на бік та не стрибала високо, але Ніну це більш ніж влаштовувало. Сама ж Ніна вважала, що кішка срібляста, а не блакитна, і безумовно любила свою муркотливу подругу, тихо й трохи злорадно втішаючись, що вона не будила її ранками, не кусала за ногу, ніколи не ходила поза лоток — й взагалі не робила жодних нечемних витівок, якими грішили коти її друзів.

Ніна насипала Греті сухого корму й впала на ліжко. Матрац прийняв її, наче заколисуюча морська хвиля, ковдра м’яко обійняла, й Ніна полетіла в свої сни, наче Аліса в кролячу нору.

За кілька годин Ніна прокинулась навдивовижу свіжа й активна, чого зазвичай було годі очікувати зранку. Вона поставила на плиту каву у джезві, потягнула носом й заплющила очі, насолоджуючись ароматом. Крізь повіки просвічувало жовтогаряче осіннє сонце. Було так добре, що аж наче десь заграла класична музика. Ніби Моцарт. Певно включили сусіди.

Кава зашипіла, Ніні довелось розплющити очі. Вона навіть дістала горнятко, яке берегла в шухляді на якийсь особливий випадок — його зробила власноруч із глини її подруга, що зараз волонтерила в Україні. Ніна роздивилась чашку в косих сонячних промінях, помилувалась, як виблискує синя глазур, й налила туди запашної кави. Ніна вирішила, що вона буде пити з цієї чашки, коли буде почуватись щасливою.

Вона зробила фото для подруги. Вийшло дуже гарно — чашка в золотаво-білій сонячній плямі, кава в ній парує. Пара, підсвічена контровим світлом, виглядає ніби якийсь магічний шлейф. Ніна відправила фото подрузі із підписом «Дякую», а потім зловила себе на тому, що хоче малювати. Хоча б оцю чашку в сонячному промінні. Вона спробувала згадати, що саме вона малювала раніше, коли ще малювала. Але хоч ти вбий, не могла згадати своїх улюблених мотивів.

Рука сама потягнулась до телефону і набрала мамин номер. Ніна дуже сварила себе за це, поки слухала довгі гудки. Мама, хоч і визнавала Нінин хист до малювання, проте була проти живопису, як способу заробітку на життя. Коли вже не вдалось впихнути Ніну на економічний чи на хоча б на політологію, мама зробила все, аби Ніна відліпилась від холстів й навчилась робити дизайни для соціальних мереж, флаєрів, та чого завгодно, що приносить гроші. Ніні запахло розчинником для масляної фарби, поки вона слухала довгі гудки й пірнала в спогади, намагаючись віднайти на їх дні якусь перлину. Щоб прогнати запах, Ніна зробила ковток кави.

Ніна вже хотіла скинути виклик, як мама нарешті взяла слухавку. В слухавці залунав знайомий заклопотаний голос. Такий вже в мами був стиль мовлення — заклопотаний, інакше і не скажеш. Навіть коли вона читала книгу, чи дивилась телевізор, якщо її щось спитати, то відповідь завжди буде звучати так, ніби ти відриваєш маму від роботи. Ніна сумно посміхнулась. Раніше її цей тон дуже дратував, а зараз нагадав їй про рідний дім, такі звичні й спокійні вечори вдома. Не без прикрощів або сварок, звичайно, та всі ті домашні негаразди в її уяві були сповнені якогось особливого затишного смутку.

У їх розмов був чітко усталений алгоритм: спочатку мама розповідала, що саме вона готує на обід, а також із яких інгредієнтів і чого не вистачає. Потім Ніна намагалась вмовити маму зібрати валізу й обрати маршрут, яким мама вирушить із Києва до Відня. Мама ж, ігноруючи варіанти потягів Київ-Чоп-Відень або Київ-Пшемишль потягом, Пшемишль-Відень автобусом, намагалась дізнатись, чим харчується Ніна. Ніна намагалась розповісти трохи про своє життя, не пов’язане із їжею, але врешті-решт отримувала мамин вердикт, що меню в неї геть не задовільне й так жити не можна. Тоді присоромлена Ніна намагалась швидше закінчити розмову й заїсти свій сором якимось круасаном із фісташковим кремом, чи на гірший випадок — шоколадним кексом.

Сьогодні у мами в програмі були вареники, та вона наготувала забагато тіста, тож випатравши з холодильника всі ягідні заморозки, мама збиралась іти в магазин по м’ясо, картоплю, цибулю та гриби. Ніна заздрісно ковтнула слину. Зі слухавки донісся гучний «бабах».

— Оце тільки зрозумію, чи це грім чи прильоти. Якщо грім, то не піду в магазин, парасолі нема.

— А якщо прильоти?

— Тоді не страшно, піду, — радісно підтримала розмову мама.

— Я тобі подарую парасольку, — Ніна потерла очі пучками пальців, бо десь під повіками зрадливо защипало. — Красиву таку, із «Поцілунком» Клімта. До речі, мамо, а що я малювала раніше? Ну… коли малювала.

Це питання далось Ніні дуже важко. Мама на тому кінці слухавки насторожилась. Ніна була певна, що якби від питань захищало правило двох стін, то мама би прямо зараз сховалась у ванній.

— Та різне, — знехотя протягнула мама.

— Ну, а що ти пам’ятаєш? Були в тебе улюблені мої картини?

— Значить, одна була дуже цікава — на ній ти намалювала ринок, але якийсь чи то африканський, чи що… Там скрізь в клітках сиділи папуги, стояли ятки із різнокольоровими спеціями, з якимось дивними масками, знаєш, як в фільмі «Маска» у цього професора. Але саме цікаве, що продавці і натовп були точно нашими, європейцями тобто, тільки одяг якийсь історичний такий. А поміж них походжали якісь темношкірі аборигени в яскравих намотках і з тюрбанами на головах. Де ти тільки таке бачила? Може в якійсь передачі, типу «Світ навиворіт»?

— Та нє, я перестала дивитись «Світ навиворіт» після випуску, де він тарантулів їв, пам’ятаєш? І шо з тією картиною?

— Ту картину ти не закінчила, так частина і є тільки в олівці. Оце ти таке й любила малювати, чого немає насправді. Як придумаєш, то хоч стій хоч падай. А парасолю мені краще із імператрицею Сісі подаруй. Хай сусіди заздрять.

Але Ніна пропустила повз вуха коментар про об’єкт заздрості, бо подумки згадувала червоних папуг із зелено-синіми чубами, що сиділи в клітках на екзотичному ярмарку. Вона сьорбнула останній ковток кави зі своєї щасливої чашки. Раптом хтось подзвонив на другу лінію. Дзвінок був таким вимогливим та набридливим, що Ніна одразу зрозуміла — дзвонить шеф. Вона вже приготувалась слухати захоплені дифірамби своїй нічній роботі, випрямила спину, підняла підборіддя й схвально подивилась на себе в скляну дверцятку кухонної шафи.

— Ніно! Ти нанесла на туристичну мапу неіснуючий трамвайний маршрут!

— Як-то неіснуючий?

— Він існував років із 100 тому, але ж не зараз!

— Тобто, все ж існуючий.

— Ну, тепер вже існуючий, — шеф нарешті випустив пару, здувся, немов повітряна кулька. — Візьмеш малювати листівки із старовинними віденськими кав’ярнями. Мапами нехай займається Тоні.

Ніна слабко уявляла, як Тоні впорається із такою кропіткою задачею, як мапи, якщо погода буде сонячною.

Хороший настрій Ніни вивітрився із останнім ковтком кави із щасливого горнятка, хоча може цьому посприяв наганяй шефа. Вона майже фізично відчула, як натхнення до малювання чи взагалі до будь-яких приємних справ у житті, вилетів із її тіла й полетів у відкриту хвіртку на зустріч голубам, що заселяли місцину недалеко під мостом над Дунайським каналом. Ніна уявила, як її натхнення стає білим голубом і проводить своє життя, чекаючи на окраєць запліснявілого хліба й рясно покриваючи асфальт під мостом своїм послідом.

Свою прикрість Ніна вирішила спрямувати на мапу. Ну дійсно, по-перше, вона її відволікала півночі, а по-друге, чого можна взагалі очікувати від краденої мапи. Ніна вирішила зайти дорогою до пана Альтмана й віддати мапу, а ще вибачитись, можливо, поплакати, поколінкувати перед ним й зголоситись десять вихідних поспіль витирати пил у крамниці, аби він пробачив її недостойний вчинок.

Пан Альтман привітно кивнув Ніні, подивившись на неї поверх окулярів вицвілими старечими очима. Вона натягнуто посміхнулась у відповідь, й відкрила було рота, аби розказати про крадіжку, але горло наче стиснули лещатами. Після кількох секунд марних спроб видушити бодай кілька слів, Ніна здалась, закрила рота й поспішила вглиб крамниці, аби пан Альтман не помітив, як почервоніло від сорому її обличчя включно із вухами.

Ніна зупинилась біля ляльок, сердячись сама на себе, почала розглядати порцелянових дівчат, як розглядала їх купу разів до того. Раптом зловила себе на думці, що хоч вона і була постійною відвідувачкою магазину, але пан Альтман жодного разу не розповідав історії саме їй. Намагаючись притлумити прикрість та образу від цієї думки, Ніна пройшла до круглої полиці, заставленої старими листівками. Бездумно покрутила полицю — настрій було остаточно зіпсовано. Певно, пан Альтман як і пан Бремс, не надто схильний до іммігрантів.

Погляд Ніни зупинився на листівці-фотографії. На ній був зображений Бім, з якого виглядав ніхто інший як… пан Бремс! Ніна схопила листівку й піднесла її якомога ближче до очей, вгризаючись поглядом у кожну деталь. Але щось дуже важливе, вкрай дрібне й розмите на старому вицвілому папері ніяк не давало спіймати себе прудким очам Ніни.

— Гер Альтман! У вас є збільшувальне скло? — гукнула Ніна, несучись поміж рядами до столу пана Альтмана, ніби сполохана олениця.

Пан Альтман мовчки підсунув до Ніни збільшувальне скло, розміром із долоню штангіста, що стояло на складаній золотій ніжці на його столі. Ніна підсунула під збільшувальне скло фотокартку. З однієї сторони — ніхто б не міг стверджувати напевне, з іншої — Ніна могла закластись на будь-що, що з останнього віконечка Біму до неї посміхається світанковий незнайомець. Було зовсім безглуздо стверджувати, ніби ці сірі точки — це людина, ще й з вусами та в полосатому светрі. Але Ніна вже не могла розбачити свого знайомця на старому знімку.

— Гере Альтман, якого року ця фотографія?

— Важко сказати точно, я би датував її тисяча дев’ятисотим роком, — пан Альтман поглядав на Ніну поверх своїх рогових окулярів із незвичайною цікавістю.