Баба Варка примружилася від жмутка світла, що пробивалося крізь її крихітну запилюжену віконницю, і всі дрібні зморшки на її лобі, щоках і в кутиках очей стали ще глибшими. Не любила вона літа, спеки і відчуття, що плаваєш у воді від поту. Потерла жилавими долонями вологий лоб, міркуючи, чи випити чаю — але ж вона любить гарячий, а від нього вмить поллються цівки по обличчі, — чи піти до продмагу й купити ванільного морозива, але для того треба виходити на вулицю і смажитися кілометр дорогою до найближчого магазину. Махнула рукою, почовгала до дверей. У цьому випадку завжди виручали консервовані сливи чи абрикоси, які заміняли і чай, і морозиво. Квашені яблука краще, але вони вже перекисли. Скоро час нові заготовлювати на зиму. Перебіжкою — якщо її човгання так можна назвати — дісталася до дерев’яних дверей погреба, потягла за іржаву лямку і враз відчула приємну прохолоду, що обвила її старече кістляве тіло. Оце найбільша насолода і порятунок від цієї нестерпної серпневої спеки. Вдихнула глибше, схопилася вологою долонею за крижану ручку і подріботіла по східцях, притримуючи задники капців. Тут, у погребі, вона б сиділа вічно і жила б навіть, але якось через перебирання картоплі тут протягом кількох годин минулої осені отримала запалення легень. Тепер баба Варка обережніша з таким видом охолодження. Ще банок п’ять літрових і кілька трьохлітрових різної консервації — до нового вистачить.
Баба Варка нашорошилася. Загавкав Бровко, а він озивається тільки, коли на подвір’ї чужі. Ще й ланцюгом стукотить — точно рветься, захищаючи двір. Баба Варка швидше не могла вибратися із погреба. Однією рукою притримувала холодну банку, притуливши її до грудей, другою трималася за залізну ручку — без неї могла гепнутися на східцях. Було й не раз. Більше баба Варка не ризикує, хоч і поспішає. Від швидких рухів аж задихалася. Визирнула з-за вкритих вологою дверей погреба і схопилася вільною рукою за голову. Забула, зовсім забула.
— Іду. Іду вже. Не рвіться, — притулила банку попід погребом на землі і подалася стежкою, прогрібаючи капцями спориш, що поріс врізнобіч.
— Добрий день, — худий, як тріска, молодик переступав із ноги на ногу, немов перед цим устиг щось украсти у баби Варки.
— Я випустила з голови, що ти сьогодні прибудеш. Геть. Від цієї спеки мізки розплавилися.
Хитка дерев’яна хвіртка рвонулася від легкого вітерцю.
— Юра, — молодик простягнув руку. Баба Варка подала свою, кістляву, тоненьку, мов у дитини.
— Швидше. На сонці у мене піднімається тиск, і я можу гепнути отут на траву. Що ти тоді зі мною робитимеш?
Юрко знизав плечима (справді не хотів би зараз рятувати бабу Варку від перегріву на сонці), причинив за собою хвіртку, накинув гачечок на гвіздок. Баба Варка тим часом уже схопила банку з абрикосами і слідувала до хатніх дверей, рвучко переставляючи неслухняні ноги і підхоплюючи капці з притоптаними задниками. Щойно прочинилися двері, Юрка обдув дивний запах: суміш глини, деревини, диму і цвілості. Він мав поганий зір, тож запахи розрізняв чітко — ну, буває так, коли одне чуття ослаблене, інше стає набагато гострішим.
— Я не обіцяла хоромів, — баба Варка обвела поглядом тісну вітальню-кухню зі столом під крихітним вікном, кількома стільцями, плитою і фотографіями на стінах. — У тебе буде своя кімната. Не хвилюйся. Усе, як домовлялися.
Юрко не чекав розкоші. Завтра всього перший робочий день, де брати гроші на щось більш доладне і зручне? У кімнатці було прохолодно і темно. Дикий виноград заплів вікно повністю, від того стало навіть моторошно, тілом пробіглися мурахи. Від прохолоди чи від химерних тіней, що рухалися на стіні. Після довгої промови баби Варки про порядок, відсутність тварин і дівчат у кімнаті, економію електрики та води, повагу до неї, людини літнього віку, і ще щось — Юрко в кінці почав цідити її слова крізь свої думки — він кивнув і показово зачинив за нею двері, щойно вона позадкувала. Все ж який-не-який, а це — його куточок у цій хаті, за який він заплатив власну стипендію. Хай і небагато. Вмикати світло серед білого дня не хотілося, але і розгледіти щось було важко. До того ж виникло ще кілька запитань до баби Варки, на які він сам дав собі відповіді. Для чого зайвий раз її займати? Звісно, тут немає теплої води, душу і туалету в хаті. Дурні запитання. Баба цього і не обіцяла, хоч вихваляла містечко, обіцяючи забігайлівки, кав’ярні і купу цікавостей. Колись, коли він матиме зарплатню, плюс зароблятиме гроші за прийом приватних пацієнтів, а ще й за додаткові консультації, він зможе не те що окремий будинок винайняти, він купить собі квартиру в одній із багатоповерхівок у кварталі, що притулився тут між приватними секторами цього ж містечка. Якусь кав’ярню, парк, супермаркети, магазинчики і нахвалені бабою Варкою місця для розваг вирішив пошукати завтра після робочого дня. На сьогодні і так забагато всього нового і незвіданого.
Коли у щілину у викривлених дерев’яних дверях він почув, як баба Варка з кимось активно щось обговорює, подумав, що сусідка. Вона, певне, запросила на чай якусь подружку і тепер балакунки до ночі перемиватимуть кістки усім, і йому теж. Звісно. Але коли за деякий час знову почув голос баби Варки, здогадався, що розмовляє вона все ж сама із собою. Що ж, буває.
Покрутившись на пружинному ліжку, що скрипіло аж у вухах дзвеніло, Юрко знудився, встав і прочинив двері. Баба Варка стукотіла ложкою об глиняний глечик, крекчучи. Такий посуд Юрко бачив хіба що у своєї покійної баби. Тимчасом білий кіт терся їй об ноги.
— Я теж думала в молодості лікаркою стати, — баба Варка налила з почорнілого від сажі чавунного чайника окріп до жмені ягід, що вкинула на дно чашки, та жмутка трав, що запхала поверх.
— А чого ж не стали? — Юрко досі почувався ніяково в цій крихітній, схожій на халупку хатині.
— Де там! Яка з мене лікарка? Я, дякуючи Богу, не була в лікарні за все життя жодного разу. І збираюся вмерти вдома і…
— Баб Варю, давайте без передбачень. Я не хочу вас рятувати тут. Хоч я і лікар, але ж…
— На те ти і лікар, — відрізала баба Варка, притуливши свої нерозчісані пасма на маківці і приколовши їх шпилькою. Якийсь час вона не зводила погляду з Юрка. Від того йому аж стало ніяково. — Я була вчителькою. Колись, у молодості. Це все, на що мене вистачило.
— О, сказали таке. Я б ніколи не зміг бути вчителем. Тримати дисципліну у класі, щоб тебе слухали, а в цей час ще й розповідати їм щось. Розумне, наукове. І бажано, щоб вони те запам’ятали і домашню роботу на завтра зробили. То не для мене.
— Не вигадуй. Вчителем може бути будь-хто. Тільки єдине питання, куди ти потрапиш після цього? В дурку чи до знахарки?
Юрко стулив свої густі брови, дивуючись роздумам баби Варки.
— Куди ж потрапили після вчителювання ви?
Баба Варка пирснула.
— Я просто пішла геть звідти. Мене там вважали несповна розуму. Думали, що я головою поїхала. То я пішла з такої роботи, поки пізно не було. Поки мене не випровадила директорка чи завучка, бо вже почали натякати. А я що, я собі вчила дітей, як набадяжити щось.
— Наба… що?
— Набадяжити, нахімічити. Не знаю, як ще сказати.
— Ви були вчителькою…?
— Хімії. Мене, так сказати, позбулися. А після мене, на моє місце взяли таку молодесеньку, тонесеньку Юлічку. Ніби вона їм тільки формули буде малювати. А хімія, вона про перетворення, тобто про переварювання, тобто про бадяжіння.
— Ні, такого слова я ще не чув.
— Тепер знатимеш.
— Але ж ви школи не спалили, не підірвали?
— Це ти чого питаєш?
— А раптом…
— Так, я могла такого варива намішати, але щоб про підпалювання і вибухи, то вже не до мене. Хоча учні просили. А я могла. Але не зробила.
— А тепер… — Юрко не хотів набридати, але й було цікаво, у кого він тепер житиме. Чи безпечно це взагалі — спати з такою людиною в одній хаті.
— Що тепер?
— Тепер ви уже не варите? — Юрко переступав з ноги на ногу. Баба Варка хитро всміхнулася.
— Чого ж не варю. Куліш варю. Борщ варю. Узвар варю. Ти мені не хитри! — баба Варка розвернулася і почовгала до плити, бо звідти уже долинали запахи горілого, — через тебе ледь не зіпсувала собі вечерю.
— У вас скрізь те вариво. І у хаті, і на вулиці.
— Щоб швидше. То воно так у селі жити, не те що у твоєму місті. Газ підпалив і вариш. А мені треба дров заготовити, потім їх нарубати, потім просушити, наносити до хати. Запалити в плиті, а коли гарно розгориться, аж тоді щось почне варитися. Учися, лікарю, у вчительки! І абрикоси їж консервовані. Смачні і корисні.
Юрко не зрозумів, до чого це, але кивнув, щоб не встрявати у спір.
Баба Варка і собі махнула кістлявою рукою. Уже хотіла почовгати на вулицю: вона саме там запалила вогонь попід баняком. Від плити у хаті стало спекотно, тож влітку, за сильної спеки, вона готувала їсти в літній кухні або прямо посеред садка. Як сьогодні.
— Якщо хочеш їсти мої харчі — додаткова платня, — мов скоромовку проговорила баба Варка. Юрко хмикнув, підвів погляд. Взагалі він і сам міг підсмажити яйце чи покласти ковбасу на хліб, але від борщу з квасолею не відмовився б. А як варити його на плиті посеред садка чи на тій, що у бабиній літній кухні, уявлення не мав. Ну, тобто, розумів, що і до чого, але ж… у чужій хаті, і все таке.
— Добре, варіть і на мене. Скажете, скільки доплатити. Тільки із зарплати. Я ще жодного дня на роботі не був.
— Е ні, що мені до твоєї зарплати. Мені зараз варити. У продмаг про продукти іти. Гроші наперед. — Баба Варка поставила свої худі руки в боки.
Юрко хотів вигукнути, що не треба йому той борщ, що він і сам може, бо прожив у гуртожитку шість років. І вміє все, і картоплі підсмажити, і гречки відварити. Але змовчав. Зціпив зуби. Телефоном баба Варка здавалася якоюсь людянішою, веселішою. А тут аж моторошно часом буває від її слів, а то і від погляду. Звісно, хто ще зможе жити в цій вкритій цвіллю комірчині, заплетеній диким виноградом, зануреній у сутінки вдень і вночі?
Але все ж не втримався. Він теж не мовчатиме завжди.
— І… можна… щоб світло пробивалося до мене в кімнату. Ну, якось… вирішати… той виноград… розчистити чи…
— Ні! Тому виноградові скільки років, як і мені. Поки я жива, ростиме і він! — Перечити бабі Варці — справа марна, Юрко це зрозумів відразу. Стиснув руки в кулаки, розтягнув губи, щоб не бевкнути зайвого. Все ж восени він буде красивим — малиново-багряним, то можна і потерпіти.
Покинув свій чай, що не встиг настоятися, рвонув до кімнати. Гепнув дверима і завалився на пружинному ліжку спати. Почув «няв» під ліжком. Як той пронира білий кіт виявився тут? От тобі і містечко біля Києва, от тобі і зручності, комфорт і краса. Чого він чекав? Спав погано — на чужому ліжку треба звикнутися.
Зранку знайшов на плиті гарячий чавунний чайник. Згадав, що у баби попід стелею висять пучечки трав. Зробив чай. У холодильнику його чекала палка ковбаси і шматок сиру. Баба Варка не стовбичила над душею, певне, кудись подалася. І від того той бутерброд із чаєм був смачнішим удвоє. Погріб був прочинений, тож баба Варка щось там господарювала у затишній прохолоді, щоб не піднімався тиск. Щоб не стрітися з нею, Юрко швидко прошмигнув до хвіртки. Бровко тягнувся на ланцюзі і вишкірював зуби — Юрко завжди буде для нього чужим.
Забіг до продмагу, купив сітра і пачку ванільного морозива в стаканчику — день обіцяє бути довгим і нелегким. На його слова: «Баба Варка казала, у вас є заморожений сік» продавчиня нервово сіпнулася і гиркнула: «Ще не було завозу». Уже коли Юрко вибігав, причиняючи двері, продавчиня гукнула: «Передай бабі Варці, що вона ще не віддала борг за минулий місяць». Юрко хотів відповісти, що до баби Варкиних боргів не має жодного стосунку, але не мав на те часу і настрою. Його чекала амбулаторія в центрі містечка.
Кабінет із ретельно вибіленими стінами, лакований стіл і широке вікно, у яке через дикий виноград ледь могло пробитися грайливе вранішнє сонце. Юрко зрадів початку робочого дня у містечку, куди його направили за програмою стажування. Завідувачка поклала перед носом аркуш зі списком пацієнтів.
— Я їду на виклик, а ви приймете моїх. Галя вам допомагатиме.
У кабінет зайшла неповоротка низенька баба Галя, що, мов качка, переступала з ноги на ногу, ледь стримуючи вагу свого тіла. Сіла за стіл. Юрко глипнув, що вона зайняла його стілець, але змовчав. До кабінету рвалася перша пацієнтка. Він знав, як усе відбувається, бо не раз ходив на практику до лікарень Києва, але в цьому містечку усе здавалося не таким і дивним. Баба Галя прошепотіла, що поки поп’є чай, бо зранку не встигла поснідати, Юрко цьому тільки зрадів. Зайві очі завжди шкодять роботі. Зайві слова також. Та і навіщо йому допомагати?
У симпатичної молодої пацієнтки аж прискорився пульс, коли Юрко якось ненароком сказав їй, що оселився у баби Варки. Коли писав її адресу на картці, то щось розговорився і про себе. Зазвичай не говіркий, а це мов язик розв’язався. Пацієнтка, як риба, то розтуляла рота, то знову зціплювала губи, закочуючи очі.
— Не нервуйте, я мушу написати у вашому листку для профогляду, що ви допущені до роботи. Що ви здорові. А зараз у вас навіть тиск підвищений. І що мені писати?
Чорнява дівчина прикрила рота долонею і прошепотіла:
— А чому саме у баби Варки?.. Це…
Юрко знизав плечима, продовжуючи писати ручкою, у якій уже закінчувалася паста.
— А чого б і ні? Піднімайте футболку. Маю ще прослухати ваші легені.
Дівчина слухняно задерла заквітчану блузу, позираючи у вікно. Під вікнами амбулаторії росли берези, а на клумбі рядочками квітли чорнобривці.
— Ну, баба Варка… Як сказати…
Юрко щось вишкрябував ручкою, яка постійно відмовлялася писати, піднімаючи очі на пацієнтку. Вона знітилася, намагаючись говорити. Обличчя побагровіло. Ще яскравіше проступила округла родимка. А ніс здавався гострішим.
— Юрію Васильовичу, зайдете після прийому до завідувачки. Вона уже повернулася із виклику, — у прочиняні двері зазирнула баба Галя, задоволено усміхаючись. Певне, встигла попити чаю за відсутності керівництва. Юрко підвів очі, кивнув.
— Не можна працювати спокійно. То розпишися, то прийди на п’ятихвилинку, то послухай правила, то ще щось. Купа дурної роботи замість того, щоб лікувати людей. Тож, Юліє… — Юрко, тобто Юрій Олександрович, як його тут велично звали, прочитав із карточки: — Петрівно.
— Просто Юлія.
— Ні, я так не можу. Тож, гаразд, що ви там, Юлю, про бабу Варку казали? — Юрко кинув на неї уважний лікарський погляд. Окуляри носити не хотів, а зір уже підводив, тож, щоб зазирнути дівчині в очі, довелося примружитися.
— Та нічого такого. Просто… Містечко велике, а ви саме в неї жити схотіли… Хіба вам ніхто не казав?..
— Я тут новенький. Приїхав на стажування. Я з Києва.
Юля кивнула, але від того її обличчя не стало менш здивованим.
— Дешево у баби Варки. Я ж, знаєте. З універу. Ще не заробив на щось більше. Так сказати…
— Я розумію… — Юля закивала головою, і її пасма почали підстрибувати.
Двері кабінету зі скрипом прочинилися.
— Юрію Олександровичу…
— Іду. Іду. — Юрко простягнув пацієнтці аркуші з підписаним профоглядом. — Не забудьте поставити печатку в реєстратурі.
Юля уже розвернулася на п’ятках своїх сандалів і тихо прошепотіла: «Будьте обережні, Юрію Олександровичу».
Юрко поспішив вийти за нею з кабінету. Поза його стінами він ніби як і не лікар.
— Юлю, а що ви про бабу Варку не договорили? — сказав з-за спини.
Юля обвела його здивованим поглядом, а тоді нахилилася і прошепотіла на вухо:
— Юрію Олександровичу, вона відьма або… знахарка. Точно не знаю…
Медсестра баба Галя саме проходила коридором. Юля шепотіла Юркові на вухо, і це мало дивний вигляд, бо все ж він був лікарем, а вона пацієнткою. Юля пішла, не озирнувшись. Юрко повільно прочинив двері кабінету. Медсестра скоса дивилася, так і заклякнувши на місці. Він хотів скривитися, та не личило лікарю у перший робочий день кривлятися.
Робочий день продовжувався, а Юрко не міг викинути з голови слів своєї пацієнтки Юлії. Вона стала для нього якоюсь особливою. Перша пацієнтка на новому місці. Ні, на першому місці роботи. Якось символічно.
— Можна?
У кабінет зазирнув щуплий чоловік, засвітивши лисиною.
— Так, так. — Юрко саме записував у журнал номер телефону Юлії і заразом переписав його собі в телефонну книжку.
— Лікарю… — почав той ще з порогу. — Я уже змучився від кошмарів. Щоночі. Одне і те ж.
Юрко високо підняв брови. Сни і кошмари якось то не його компетенція, здається. Але ж це може бути пов’язане із різними факторами.
— Із чим пов’язуєте?
Чоловік переступав з ноги на ногу, тримаючи в руках капелюха з широкими крисами.
— Ви сідайте, — Юрко вказав на кушетку. — То як думаєте, що може впливати на ваш сон?
— Та, сон у мене міцний. Тільки у сні бачу якісь дурниці.
— Поділіться.
— Розумієте, у нас тут… є ставок… Ну, ви знаєте.
— Я не місцевий, тому знаю тут мало чого. Розповідайте подробиці.
— Тож ставок, що зветься Йосипівським, він, так би мовити, не зовсім звичайний.
— Багато риби?