Вежа, що співає опівночі

«Минають роки, немислиме стає повсякденним,

жахливе стає марудним, а нестерпне стає звичним».

Занд дан Глокта

(«Раніше, ніж їх повісять». Джо Аберкромбі)

– …А, як розумієш, мало кому сподобається лишитись без кількох монет у кишені. Ось так я і опинився тут, мій рудий друже. – кіт із надірваним вузом вигнув спину, показавши ребра, що випинались наче драбина під тонким простирадлом. Не часто людська рука торкалась щоб погладити. Хоч на цій і не вистачало мізинця й безіменного пальців. – Настраждався ти? У нас багато спільного.

Кіт потерся загрубілим від холодних підвальних протягів і багнюки хутром об важкі мішкуваті штани гостя. Той сперся на вогкі дошки, з яких не дуже вправний господар колись сколотив сарай.

Ініс, не перестаючи гладити чотирилапого, визирнув поміж деревин. Господар дійсно трапився нетямущий – у проміжок вліз би палець ненайхудішого мешканця Акаліди, і не доходяги з окраїн, куди майже не дістає Тепло вежі Гестаса, а вгодованої буржуазії з центральних кварталів.

Кіт, муркочучи, скрутився калачиком на худорлявих колінах неочікуваного співрозмовника. Як і кожен досвідчений мешканець околиць він вмів берегти кожну дрібку тепла, що потрапляла до рук. Або ж – до лап.

Та довго полежати не вдалось. З-за потрісканих кам`яних будинків, мешканців яких вже давним-давно вигнала біла пошесть, лунали голоси – низькі, ламкі від дешевого контрабандного тютюну і недосипу.

Усі, окрім одного. Тендітного, м`якого наче льняний шарф з бутіку торгового кварталу біля резиденції лорда-губернатора Мерсера. І його власник першим з`явився у провулку. Точніше, плутаючись у полах пальто, модного в цьому сезоні кольору волоського горіху, всівся у калюжу бежевими брюками. І здається, після дощу розміри калюжі трохи збільшились від кількох блудних псів.
– Що ви собі дозволяєте? Повторюю, я – Саутен Окс, перший асистент ректора Академії! Магістр Віктус особисто знає очільника варти!

– То де твоя посвідка, книжник? – багнюкою захлюпала пара товстих шкіряних чобіт із дуже звивистим візерунком підошви. Ініс не один і не два рази розглядав сліди від цих чобіт на тілі.

Вартовий із квадратною щелепою і невдало вправленим носом, нависнув над містянином. Той якраз вмостився задом у найглибшу частину калюжі. Ховаючи одну руку у кишенях фіолетово-чорного кітелю кольорів прапору Акаліди, гвардієць гукнув товаришів. Патруль нічної варти ніколи не налічував менше трьох. Якщо це, звісно, просто варта, а не загін шукачів.

–   Я ж кажу – чудернацька історія. Мій колега, Йоснер, метикуватий хлопчина, запросив на кухлик пива у таверну «Руда борода». Ми там посиділи трохи, та нічого поза правилами академічної пристойності, і повертаючись додому, я наткнувся на заблукалу дівчину. Показав їй дорогу, провів, виявилось, живе тут неподалік, а самі розумієте – район не для молодих панянок. Тим паче після заходу сонця.

–   А потім вона спіткнулась, впала на тебе, ви повалились долі… – гвардієць погладив кийок у широкій шкіряній петлі на поясі.

–   Все вірно! І мабуть, коли піднімався, загубив документи й портмоне! От такий незграба, уявіть!

–   То грошей в тебе також нема?

Та сама «Руда борода». Хоч і майже центр, та роззява обов`язково нарветься на когось з шайки Одноокої білки. Ладна жіночка, дарма що як поїсть хліба, у вусах крихти застрягають.

Ініс повільно, аби той не занявчав, поставив кота на землю і прислонив око до ширшого проміжку між дошками. У кишені затертого френчу без верхніх гудзиків, зате із заплатками на ліктях, намацав холодний метал кастету. За спиною квадратнопикого вартового стали ще двоє, так само кремезних, невдоволених життям і ладних натовкти боки кожному, хто точно не мав друзів серед їхніх численних начальників.

Він і не помітив, як в очікуванні став дерти нігтями шкіру долоні.

Збивчасті виправдання науковця перервав звук, який може лунати при зіткненні грубого брудного черевика і кволої, худорлявої грудини інтелігента. Шкода, що це був саме той звук. Зігнувшись у позі ембріону, захмелена жертва альтруїзму виблював просто в калюжу усе, що встиг винести з таверни.

Кіт вперся лобом у штанину і знов замуркотів. Ініс відсахнувся наче від удару електрошокером. Хто б міг подумати – майстри з вежі Гестаса тільки-но вигадали щось корисне для люду, а варта вже адаптувала це під зброю.

Відволікшись на секунду, шпигун повернувся до свого спостережного пункту. І вже вдруге за кілька секунд відсахнувся. Тривожна тенденція.

До вартових, що захопились виконанням посадового обов`язку, наближалась четверта фігура. На півтори голови вища за будь-кого з них, у чорному приталеному однострої. Верхню половину худорлявого обличчя приховувала срібляста металева маска з видовженим оптичним приладом на правому оці. Ініс позадкував. Якщо синя лінза повернеться в його бік, доля книжника видаватиметься відпочинком у готелі.

–   Досить. Він же сказав, що не має грошей. Чи ви просто отримуєте від цього задоволення?

–   Вибачте, інспектор. Але самі ж бачили – він тікав. – вартові відступили від булькаючого тіла, виструнчившись перед очільником загону шукачів.

–   Закувати і у віз. Підходить. Цей також із зестів.

Крок за кроком. Назад, ще один. Чим могутніше місто, тим небезпечніші нетрі воно приховує. І Ініс роками вчився ступати цими нетрями так, аби навіть теплокровний щур не зачуяв поруч ще одну живу істоту – суперника у пошуках чогось їстівного чи порятунку від хижака побільше.

Чоловік відступав за сховок холодних стін, від ока інспектора, що мало лише одне призначення – відшукати теплокровних. Спини вже торкнувся протяг з отвору сараю без дверей, коли кіт, перервавши вмивання, стрибнув на купу дошок.

Тріск відбився від стін і просочившись між зазорами, полетів далі.

–  Схопити.

Він більше не ховався. Ноги несли вузьким провулком, перестрибуючи ями й кавалки цегли. За спиною, в унісон із його власним серцебиттям, лунало важке дихання гвардійця.

Прошмигнувши між двома майже цілими будинками, зіткнувся з його напарником, що міцно стискав кийок. Зберігаючи темп, пірнув під замах. Стиснув больові точки на лікті, коротким ударом у сонячне сплетіння вибив дихання у нападника. Поки той ловив повітря ротом, хльостким, підсиленим кастетом, ударом в пах остаточно знешкодив його й побіг далі порожнім шляхом.

Позаду зустрілись задишка першого і скавуління другого гвардійців. Звуки загальмованого копошіння надали швидкості. Ініс ледь не вистрибував з вузького простору до провулку. Але замість наступної вулиці перед очима замайорів калейдоскоп різнокольорових іскор.

Грюкнувшись спиною, перекотився, впер руки у в`язку квашню, в яку скрапувала кров з розбитого носа. Та піднятись не встиг. В шиї запекло отруйним укусом сотні роз`ятрених шершнів. Тільки створила цю потвору не природа, а людина. Інспектор заховав електрошокер у чохол на ремені.

Очі переконували, що над ним четверо, а не двоє гвардійців. І що четверо гвардійців тягнуть його до двох, а не одного фургону, поки з рота, вперемішку з рожевою слиною, виривається глухе белькотіння.

Знайшовши точку опори у вогких дошках, що смерділи болотом і напівперетравленим елем, припинив копирсатись. Ініс поринув у темряву, кинувши наостанок погляд на свого попутника – книжник, з підбитою губою і закутими за спиною руками, сидів попід стінкою.

Двійко сірих коней попрямували геть. Навіть в`язниці не будували у цих нетрях.

До тями привів сморід сирої камери. А краще б аромат свіжої кави.

–  Хто-небудь! Я маю передати термінове послання!

–   Не горлопань, якщо хтось і підійде, ти точно цьому не зрадієш. – Обпершись на холодну шершаву стіну головою, що гуділа як їдальня казначейства в обідню перерву, скривився від різкого болю ще й у носі та попереку. Схоже чийсь чобіт таки приклався. Ніякої поваги до непритомності.

–  Дякувати Гестасу, ви в порядку! – хлопчина нарешті припинив гамселити по товстим дерев`яним дверям. У квадратній камері, в якій і два щури не змогли б вільно розбігтись, не зчепившись хвостами, здавалось, що кулаки влучають просто у скроні.

–   Зухвала заява.

Ініс, сівши на кут дерев`яної дошки, що трималась на болтах і двох ланцюгах – єдиної подоби ліжка, протер обличчя трипалою рукою. Від торкання ніс запульсував тупим болем. Загирчавши, стиснув зуби і взявши його у кліщі двома пальцями – смикнув. Від хрускоту здавлено зашипів. А от в іншій частині камери залунали більш виразні, булькаючі звуки.

–  Вогне святий. Що ти з собою зробив?! – розпрямившись і витерши жовто-коричневе блювотиння з гладкого підборіддя, книжник спробував зайняти гідну позу. Шкода, що як би ти не виструнчився посеред камери, одна проблема таки лишається – ти все ще в камері.

– Дрібниця. Вважай це у них таке привітання. – Ініс підійшов у кут камери біля дверей, до відра на кам`яному виступі. Зачерпнувши каламутної води, розтер кров по обличчю, оминаючи набряклий ніс. Вмився ще раз і майже оклигав від шокової терапії шукача.

– Зараз, у мене є хустинка. – хлопець занишпорив в одязі. Його очі округлювались все більше з кожною новою вивернутою кишенею. – Вони… вони обікрали мене! Забрали усе до останнього тріана, навіть сірників не лишили!

– Один з законів вулиці – не лишай у кишені речей, які не готовий подарувати. – Ініс обтер згусток кровавих шмарклів під носом низом розтягнутого, зате теплого, светра.

– Це беззаконня! Лорд-суддя має про все дізнатись! Мій батько його радник, він допоможе з аудієнцією!

–   І Архонт обов`язково. Навіщо відволікати поважного тата? Гадаю, хтось з охорони збігає до Будинку закону.

–  Гадаєш? – пара очей застигла. Їх власник точно забув про кліпання. Дріб`язкова, наче, звичка, але краще пильнувати. Райдужка кольору стиглого гарбуза видавала спадкового аристократа.

Ініс скривився. Звісно, від підозри на перелам ребра, але більше від усвідомлення. Гірше за камеру може бути тільки наявність у цій камері, окрім, звісно, тебе самого, ще й мрійника, який вірить у силу офіційних скарг.

– Як виберемось, пошукай у словнику слово «іронія».

– Ти що… жартуєш? Тут? – він розкинув руки. Поли пальта розійшлись хвилею. Навіть ефектною, якби не плями багна і кілька дірок.

– До речі, а де ми?

– Що значить, «де»? У в`язниці.

– Бачу, що не в лазні мадам Касандри. Північній чи східній?

– А їх декілька?

Книжник, наче тільки-но зрозумів, де знаходиться, оглянув камеру, тьмяно освітлену кількома розталими свічками, схованими у металеві клітки. З єдиного вузького довгого вікна разом з теплим повітрям закрадались звуки нічних окраїн Акаліди.

Злодій простягнувши руку, дозволивши співкамернику підняти себе.

– От і познайомились. Ініс.

– Саутен Окс, син Дарена Окса, радника лорда судді і Аврори Окс, професорки кафедри законотворчості Академії.  аси…

– Так-так, асистент декана Академії. В курсі. А я – Ініс. Син доброї, але довірливої жінки, і вилупка, який цим скористався.

– Звідки…

Ініс обірвав його, виставивши долоню. Дошкутильгавши до вікна, обперся плечем на стіну.

– Що там?

– Вежа.

– Що вежа?

Науковець підступив, витягуючи обличчя, ніби намагаючись вчути запах співу.

– Вежа Гестаса. Якщо ми її бачимо, отже – упс.

Над вузькими трикутними дахами будинків вельмож з чорної цегли тягнувся нічний туман, що видавався персиковим через чавунні ліхтарні стовпи на тонких ніжках. Туман спускався нижче, до району міцних державницьких будівель, де в робочий час чиновники безкінечно штампували свої формуляри, не шкодуючи чорнил, сургучу і грошей на премії. А на обідніх перервах розмовляли про сусідні квартали – розваг, послуг, товарів.

Райони середнього класу, в двох місцях розділені рікою, віддаляючись від центру, повільно тьмянішали, нижчали, вкривались тріщинами. Частина холодних, криво збитих хатин простолюду і бідноти перетворювалась для в’язнів на розмиту пляму вдалині, яку не освітлювали міські ліхтарі.

Бутіки й елітні ресторани, більша частина яких розмістилась по той бік від Вежі, розміщували на вітринах надпис, який також полюбляли і законники: Акаліда – місто вічного вогню.

Вічного, та не для всіх.

– Що значить «упс»?

– Ми у східній в`язниці.

– І що це означає?

– Краще б у північній. Відбулися б переламами, можливо, відрізаним пальцем. Тутешній комендант – Вісбрук, з тих, хто вважає себе скульптором-митцем. Любить відсікати зайве. – на останніх словах він провів долонею по ліктю і коліну.

– Про що ти торочиш? – і без того блідий книжник остаточно пополотнів. –Ніхто не насмілиться чіпати члена Академії. Врешті, це наш орден винайшов захист від білої пошесті.

– Еге ж. Священний орден мудрагелів. «Ті, що здобули тепло, ті, що зберегли тепло». То як воно, дивитись на результати праці з-за іржавих грат? Запам`ятай це відчуття, може дисертацію якусь наваяєш. – Ініс підморгнув і влігся на кушетку, змусивши заскрипіти ланцюги, настільки іржаві, що навіть його ящероподібна статура ледь не вирвала їх зі стіни.

– Чому так спокійно лежиш?

– Бо в цій камері є ліжко.

–  Ти тут не вперше?

– Втретє, мабуть. От думаю чи рахувати випадок, коли ці бовдури навіть не встигли мене зареєструвати. У північній частіше.

– Тобто ти рецидивіст і втікач?

– О, це легше, ніж здається. Тутешні наглядачі мало отримують, – він потер подушечки пальців. – люблять про це жалітись і, найголовніше, – погано обшукують.

Ініс закинув ногу на ногу і з зусиллям відліпив підошву від черевика. Він дістав дві сплетених тонким ціпком відмички і кинув співкамернику. – Вважай дарунок на честь знайомства.

– Хто, іній покрий твої кістки, ти такий? – Саутен з питомо науковою допитливістю оглянув спійманий інструмент.

– Ти ба! І лаятись вмієш? А двійку за поведінку не отримаєш? Я ж наче назвався? Щоб зрозуміліше, хто я – з господаркою дівахи, що тебе обкрутила, я щотижня п`ю каву.

– Ніхто мене не обкручував. Я сам вирішив їй допомогти.

– Правильно. І вона сама вирішила позбавити тебе зайвого тягаря у гаманці. Для крадіжки, як і для сексу – потрібні двоє.

Саутен закляк, розглядаючи злодюжку, який розвалився на шконці наче на шкіряному дивані.

– І довго ми чекатимем, поки вони розберуться?

– Поки не вловлять ту дівку і вона не зізнається, що дійсно крадійка. А як гадаєш, багато крадіїв зізнаються, що вони крадії? – Ініс пирхнув.

– Ні. Цього не може бути. Не може! Ти усе брешеш! Варта! Варта!

Саутен кинувся до віконця у дверях. До нього підійшов вартовий у сірому однострої. Кийком він чухав засалені бакенбарди.

– Мовчати.

– Це помилка! Я ув’язнений без жодної правової підстави! Я вимагаю негайної аудієнції у коменданта!

– Агов, хлопці, тут коменданта вимагають. – вартовий гмикнув. Розкрившись, пухлі губи відкрили ряд жовтих, місцями погнилих зубів. У відповідь почувся злагоджений регіт.

– Не смійте сміятись з мене! – Саутен простягнув руки крізь решітку і схопив вартового за комір.

– Стій, дурню! – Ініс закрив обличчя долонею.

Вартовий збив руки ув’язненого кийком.

Скрип петель впустив у камеру гулкий тупіт. Четверо вартових збили з ніг ув`язнених. Замкнувши кайданки за спиною, присікли кволі суперечки книжника ударом у сонячне сплетіння. Але остаточно спинили тільки двійко додаткових стусанів по нирках.

– Агов, так а мені кайданки нащо? Це він порядків не знає. Я мовчав. – притиснута до підлоги голова починала боліти.

– От і мовчи далі. Чи попрямуєш за своїм дружком. – Вартовий з бакенбардами сплюнув на потилицю в’язню, після чого гримнув дверима.

Він давно засвоїв урок – їсти, пити воду і спати треба за першій ліпшій нагоді. Навіть у в`язниці. Навіть зі скутими руками.

Хоча остання обставина і ускладнила життя спині, ближче до ранку сон таки склеїв повіки.

І їх одразу ж змусило розкрити копирсання у замку.

Ініс не поворухнувся, коли у передсвітанковій імлі в камеру увійшли троє – двоє однострійців і обвислий на їх руках в`язень. Кинувши того на підлогу, розчинились у коридорі, бурмочучи про кінець зміни і запах сніданку з підвалу.

Важко тримаючи рівновагу, спустився на коліна до Саутена, що, підтягнувши ноги до живота, пускав рожеву спінену слину на грубий камінь.

– Інтелігенція, ти як?

– Бкхе… – Він закашлявся. Від спазмів у грудині застогнав. – В-води. Прошу.

– Зараз, почекай.

Ініс потягнувся рукою до ноги. Відтягнувши підошву, дістав ще одну пару відмичок. Навпшпиньки підібравшись до дверей, виглянув у коридор. Тільки після цього повільно, приховуючи зайве лязгання замка, відімкнув кайданки. Кайданки, що лишились висіти на одному зап`ястку, вдарились об дно відра з прохолодною водою. Злодій підніс складені човником долоні до рота Саутена. Той ледь припіднявши голову, відсьорбнув і знов закашлявся, розбризкавши майже усе.

– Бляха, друже, обережніше, так ми каші не зваримо. – струсивши мокрі пальці, Ініс прийнявся обмацувати пораненого.

Книжник застогнав, коли пальці ледь натисли на ребра і ключицю.

– Так-с. Ану чекай. – злодюжка взявся стягувати пальто з лежачого чоловіка.

Оголовши його до пояса, ще раз пройшовся струнким тілом з ледь окресленими кубиками пресу.

– Морозяна твоя дупа, знущаєшся з мене?! Та у тебе навіть переламів нема! Одна тріщина в ребрі і кілька гематом! Давай вставай, блакитна кров! – Ініс схопив напівголого співкамерника і під його стогони, підтягнув до відра. – Вперед, уся ця баламуть у твоєму розпорядженні.

Сівши на ліжко, замкнув назад кайданки. Вмостившись на боку, Ініс глянув на книжника і не стримавшись – захихотів, спостерігаючи як той, скоцюрблений у позу креветки, тремтячими руками розтирає по тілу засохлу кров. До стогонів він додав ще й гидливий вираз обличчя від води, чим викликав новий напад сміху. Нюх працює, жити точно буде.

– Чого зубоскалиш? – Саутен обтерся светром, м`якішим за жмуток овечої шерсті, і взявся одягатись.

– Не кожного дня на таке видовище можна подивитись, ще й безкоштовно.

– Угу. Та тільки перекошений у кайданках на ліжку зараз не я. До речі, тут тільки одне, посунься. – Саутен натягнув пальто, глухо скімлячи.

– Е ні, хто перший ліг, той і спить.

– А мені як спати?

– У тебе є чудовий кут під вікном і дизайнерське пальто. Відносься до цього як до наукового дослідження – порівняльний аналіз смаку граніту науки і в`язничної баланди. Чи щось таке. Та і з твоїми критичними пораненнями корисніше на рівному буде.

– Ха. Ха. У культурній спільноті за таку ганебну поведінку піддали б остракізму.

– Хоч канібалізму, аби лиш твоє бубоніння не слухати. Все, спати.

Ефектне перевертання на інший бік змазалось через запинання кайданками, та результату таки досягнув – Саутен, не маючи бажання роздивлятись дупу грубіяна, з крекотом протер долонею підлогу перед тим як розстелити у куті складене надвоє пальто. Светр він використав замість подушки. Книжник, не маючи досвіду засинання Ініса, ще довго вдивлявся у грубо зведену нерівну стелю під сопіння співкамерника.

– Вечеря. – крізь відчинене вікно у приміщення впали дві тарілки, одразу за ними – стільки ж шматків хліба.

– Бруно, це ти? – Ініс, ще з обіду звільнений від кайданків, принюхався до ледь теплої в`язкої юшки. – Досі цукруєш цибулю перед обсмаженням?

– Ец. Ініс, засніжений ти вилупку! – у вікні з`явилась зморщена лиса голова, наче хтось добряче віддухопелив апельсин і настромив зубочисткою на шию. За кухарем невдоволено забурмотів молодий вартовий. – Як там моя Білочка?

– Вийди, нарешті, звідси і нагодуй своїм фірмовим Гестасівським прутнем! Ти ж її знаєш – одне око, а за кожним встигає.

– Ец. Правда. Як вийдеш – переказуй мої обійми.

– Вісбрук так і гонить свіжак на переробку?

– Ец.

– Все, Бруно, рушаймо. Не хочу аби мені влетіло вже в перший місяць.

– Ще мамчине молоко по вусиках стікає. – кухар кивнув на молодика. – На ось, підкріпіться. – на підлогу впало ще два кусня сіро-коричневого хліба.

– Балуєш.

– Ец. Набирайтесь сил. Вони вам знадобляться.

Вікно повернулось на місце. Незмащені колеса візка з їжею поскрипіли до наступної камери.

Ініс поставив миску поруч із саморобним місцем для ночівлі Саутена, накривши трьома шматками хлібу. Книжник навіть не обернувся, так і втупившись у проміжки між камнями.

– Дарма не їси. Після лазні зазвичай апетит прокидається.

– Якою лазнею?

– Після вечері виведуть у лазню усіх в`язнів. До новачків, зазвичай, особлива увага.

– У нас немає ліжок, проте забезпечують лазнею?

– Матрац це комфорт, а збереження тепла – життєва потреба. Їм не потрібні тут десятки трупів, забраних холодом.

– Коли нам дадуть аудієнцію у адміністрації? Я маю повідомити Академію про своє місцеперебування.

– Досі не зрозумів? Не буде аудієнції. Не буде захисника, суду, права на медичний огляд. Тут діє тільки одне право – право сильного. І чим скоріше ти це второпаєш, тим менше синців отримаєш. А зараз раджу поїсти. Бруно, хоч і смердить як кнуряка, та готує стерпно. Якщо ковтати не пережовуючи.

Саутен таки пристав на пропозицію.

Шахрай майже звик до його особливості – морщитись на усе навколишнє середовище, та коли той дійсно закрив ніздрі перед тим, як донести ложку юшки до рота, не втримався і знов голосно зареготав, ледь не вдавившись шматком картоплі.

Гримання вартового перервало книжника на півшляху до дна миски.

Давши команду роздягтись наголо, їх закували у кайданки, ціпками приєднали до шеренги інших в’язнів і повели грубими вузькими сходами, на яких новенький постійно спотикався у напівтемряві. За ними прилаштовувались нові і нові в’язні. Гвардійці завченим рухами розкручували ціпки і лязгали карабінами, навіть не зупиняючись. Будівля повнилась гудінням голосів. Буряковий Саутен, прикриваючи причинне місце спітнілими долонями, озирався на десятки нових обличь, тільки зараз почавши усвідомлювати справжні масштаби буцегарні.

Затриманих крізь овальну арку виводили у прямокутне приміщення, у густій парі ледь проглядались сірі плити, якими були викладені підлога і стіни. Під стелею висіли масивні віддушини, крізь які пара проходила вгору, розповзаючись будівлею. Перед тим, як запустити у вологу гарячу пару, з них знімали кайдани, швиряли в обличчя рушник і вже вільні, чоловіки розходились по групам – хтось займав місця за на лавках  поруч із кранами для миття попід стінами, невеличка компанія, нехтуючи рушниками, вмостилась посередині – на цільній плиті розміром з половину театральної сцени, семеро старих, майже усі з татуюваннями від обличь до самих п`ят, повільно прочовгали мокрою підлогою до довгого кам`яного столу із двома овальними раковинами із прохолодною водою. Гвардійці залишались на вході і тепер за в`язнями спостерігало тільки четверо однострійців.

– Що мені робити? – Саутен, міцно обмотавшись рушником, боязко схопив співкамерника під лікоть.

– Не наближайся до отих сивих. Це щось накшталт тіньової адміністрації. Походи, розімни м’язи, зігрій кров, а мені треба перетерти з деким. Тільки не влізь нікуди.

Ініс потискав масивну руку одному зі знайомих – колишньому охоронцю в лазнях мадам Касандри. Але від обговорення останніх пліток відволік гамір в протилежній частині майданчика.

– Хоч би не він, хоч би не він. Морозяні твої мізки. Це він.

У дальньому куті, сховані у парі від лінивих поглядів варти, трійко затятих кримінальників без рушників, у яких сліди від кайданків прорізались чіткіше за зморшки на обличчях, притискали до криво підігнаних плит стіни пополотнілого Саутена. Книжник, заікаючись, намагався щось донести тюремній сволоті, та його перервали копняком у живіт.

Ініс підбіг зовсім трохи запізно, аби попередити удари лежачого по нирках і черепу.

– Подобається прутні розглядати, еге ж, слимачку?! То порозглядай ще й мою ногу.

– Стоп, стоп! Що тут коїться?!

Шахрай став між інтелігенцією, що дуже інтелігентно пускала слину на землю, і трьома арештантами. Небезпеку становив хіба що поголений здоровидло посередині з розсіченою до самої вилиці губою і квадратним шрамом на грудині – не багато хто міг наколобродити до катування льодом. Його поплічники, одноокий і другий, на пів голови нижчий за Ініса, не змогли б налякати навіть підвальних щурів. Ніде правди діти, щури б самі розібрали їх на суповий набір. Та Саутен, схоже, був іншої думки.

¾   Відійди, кульбабка. У нас розмова.

Здоровидло ступив вперед, та шахрай впер руки йому в спітнілі груди і скривився – схоже той зжер на вечерю подвійну порцію юшки зі смаженою цибулею. Навколо збирались зіваки, які не знайшли кращого способу вбити час, аніж перегляд добрячої бійки.

– Слухай, нам це не потрібно. Ми обоє знаємо, яка холодрига у карцерах. Він ні на кого не витріщався – новенький, усе вдивовижу. Залиш хлопчину, він і так відгріб зайвого. Розійдемось з миром.

– Миром? А ти знаєш, що за мир треба платить? – бугай потер пальці.

– Добре. П`ять цигарок.

– Десять.

– Домовились. Бруно занесе в твою камеру. – Ініс кинув погляд на гвардійців біля входу, що ліниво сунули в їхній бік. Потім на скривлене обличчя бидлоти. – Просто зараз я можу дістати цигарки тільки з однієї дуже темної заначки, але ти точно не захочеш їх взяти.

– Якщо обдуриш, кульбабко…

– Попитай про Ініса Вайтвуда. І тобі кожен, хто має в голові мізки, а не перегнилий компост, скаже, що я свого слова тримаю.

Бугай зиркнув через плече Ініса на книжника, що тільки-но спромігся перевернутись на спину.

– Неправильних ти собі друзів обираєш.

– Він мені не друг.

Коли трійця розвернулась спинами, накинув руку Саутена собі на плече і потягнув до виходу.

– Сподіваюсь хоча б цього разу тебе дійсно віддухопелили. Смоктати тобі бурульку – десять цигарок. – Ініс масно сплюнув, уявляючи під підошвами бриту морду.

Кинувши книжника на лавку, спітнілий сів поруч. До кінця прогулянки лишалось пів години і перетнути браму хоч на хвилину раніше можна було тільки в одному випадку – ногами вперед.

Коли їх нарешті скували кайданками на шляху до брами, книжника довелось знову тягти на горбу.

Кинув співкамерника на ліжко, сам зайняв його пальто.

Вперше замінити слова на стогони Саутен спромігся ближче до опівночі.

Вдягнутий Ініс стояв біля решітки, прислухався до тонкого ніби свисту, що заносили пориви вітру.

– Що ти робиш?

– Музику слухаю. Оклигав? – злодій сів на пальто, прислонившись до стіни.

– Трохи. Даш попити? – Відчувши легке лоскотання вітру у місцях, до яких він зазвичай не дотягується крізь шар одягу, Саутен рвучко прикрився.

– Ти трохи знахабнів. – Та з крекотом рушив до цеберу.

Напившись з рук, науковець відкинувся на дошках.

– Якого біса ти лупав на них своїми очиськами?

– Ні на кого я не лупав. Просто розглядав особливості організації банних процесів у місцях позбавлення волі. В контексті забезпечення прав ув`язнення. Дуже цікава б монографія вийшла. – Саутен відкинувся на два змотані вологі рушники, що слугували за подушку. Віддихавшись, повернув обличчя до співкамерника. – Ти віддав цигарки щоб мене не били?

– У буцегарнях це валюта, міцніша за тріани. – Ініс повернувся на спальне місце у куті.

– Чому твоє куриво у Бруно?

– Він мені винен. Був винен. Старий тут заміняє цілий квартал послуг. Хоч черевики відремонтувати, хоч бананів знайти – усе зробить. Або направить до того, хто зробить. Якщо є чим платити.

– А він… міг би передати лист на волю?

– Звісно. Але що ти можеш йому запропонувати?

– Ну… – Саутен повернув голову, наче оглядав свою комірчину, а квадратну коробку з решітками. – Пальто?

– Е ні, сьогодні я на ньому сплю.

– Але він би його взяв?

– За одну вістинку у велике місто? Умаслиш старого трохи, розтане і погодиться. Він перед сніданком воду розливатиме, тоді і поговориш.

– А.. можна тебе попросити? Я просто ніколи…

– Ніколи що? Не порушував закон?

– Я навіть правила гуртожитку жодного разу не порушив.

– Ти хоч з дівкою спав?

– Я… ну…

– Ні-ні, мовчи. Не хочу в тобі розчаруватись ще сильніше! Вибачай, але усвідомлення, що я втратив майже короб цигарок сильно мене підкосило. Тому – я спати.

Ініс висмикнув з-під книжника рушники, від чого той гепнувся скронею об дошку, вмостився обличчям до стіни і залишив у темряві наодинці зі стінами, нагрітими за день, болем, через який він не міг навіть перевернутись, і думками, на яких заважав зосередитись протяжний, майже мелодійний храп.

І щось ще доєднувалось до нього. Тендітне, тонке – чи-то свист, чи-то гудіння. Під нього Саутен і заснув.

– Бруно, тут у зеленого до тебе розмова є.

Здається, він закрив очі два подихи тому. Але світанок, що випалив темряву до бляклого сірого, переконував у іншому.

– А він що, сам не говорить?

– Теплого ранку, синку. Що за справа?

Дід вітався на старий лад, книжник підтримав.

– Гарячого дихання. Мене звуть Саутен Окс, асистент декана Імперської Академії. – підхопившись з ліжка, хитаючись доковиляв до кухаря із простягнутою для рукостискання рукою. Тримати руку рівно і не морщитись від болях у тілі виявилось складніше, ніж виспатись на дерев’яній шконці, яка скрипіла за кожним рухом.

– Передайте, будь ласка, лист до Академії.

– Цілий лист? А в тебе є золото?

– Як, золото?

– Послуги не безкоштовні. А з листом забагато клопоту. Легше в карцер баранину доправити. – Бруно вийняв з кишені замизганого фартука блокнот у твердій палітурці і вирвав один аркуш розміром з долоню.

– Ну… У мене є це. – Книжник кинувся у кут і повернувся з пальтом. Зім’ятим, заплямованим і діркою на рукаві.

Бруно мовчки розірвав аркуш вчетверо і простягнув один клаптик книжнику разом з огризком олівця з тієї ж кишені.

Довелось пожертвувати розлогим описом численних порушень його гідності і звести послання до одного куцого речення.

«Тримають насильно у східній в’язниці. Рятуйте. Саутен Окс»

Корявим почерком також лишився незадоволений.

Бруно запхав мозолистими пальцями клаптик паперу до блокноту і скрутивши пальто, зачинив двері.

– До речі, Бруно, ті десять цигарок, що ти мені винен. Віддай їх чувирлу, якому мороз облизав макітру.

– То мені попрацювати кур’єром для тебе?

– Ні. Просто віддай борг іншій людині.

– Це коштуватиме тобі дві цигарки.

– Ай, добре.

– То тепер ти мій боржник. – Бруно підморгнув, штовхнувши візок із водою.

Вмившись ще паруючою водою, вмостився назад у кут. Без пальта вже не такого комфортабельного.

– І що тепер робити?

– Чекати.

– Ти казав, що суду не буде. То нащо нас тут тримають цілий місяць? Це ж суцільні видатки для казни. Їжа, вода, прання рушників, врешті-решт. – Саутен, в самих штанях, натискав на ребра, що стали помітно випирати на тюремній дієті, перевіряючи на наявність нових тріщин.

– Здається мені, скоро дізнаєшся. – Ініс підійшов до вікна. Ступні ступали м`яко, по-котячому, ніби він боявся побачити те, що зараз відбувається по той бік волі. – Чуєш свист? За кілька ночей до повні, опівночі, з вежі лунає звук, схожий на спів. В такі ночі надсилають допомогу. – Рука без двох пальців лягла на сталевий прут решітки.

– Кого це?

– В`язнів, розумака. Безкоштовно і жодних профспілок. Чи про зестів ти також не чув?

– Про що?

– Гарний жарт. – Ініс зиркнув на отетеріле обличчя книжника і розплився в усмішці. – Чекай-чекай. – Злодюжка підступив майже впритул, не припиняючи шкіритись. – Тобто ти переконуєш мене, що не в курсі принципу роботи, як ти сам сказав, «захисту від білої пошесті, який винайшов ваш орден»?

– Ти можеш просто пояснити? – чолов’яга накинув светр, з якого вивітрились і випрались жорсткою водою останні краплі фруктового парфуму.

– Хех. Ти або дуже наївний, або дуже тупий. Навіть не знаю, що гірше. Скажімо так – якщо вежа це багаття, яке відганяє холод від Акаліди, зести, люди з особливо гарячою кров’ю – його дрова.

– Що ти маєш на увазі? Особливо гаряча? Які ще дрова?

– Вмикай клепку. Науковець тут не я. Щось у їхній крові є таке, що підживлює вежу. Може склад такий – щось підмішано, а може знов чари. І з кожним роком цих бідолах все менше. Чи ти гадав Акаліду патрулює стільки гвардійців, бо лорд-губернатор дуже печеться про безпеку підданих? – Ніби підтверджуючи слова Ініса, коридором залунав хрипкий крик, що віддалявся під глухі звуки ударів.

– Так а до чого тут ми?

– Пам`ятаєш того, з чудернацькою каструлею на макітрі, коли нас в`язали?

– Так, вперше такого зустрів.

– Шукач. Бачить через лінзу хто підігрітий. Вони ніколи не забрідають ближче робочих кварталів. Губернатору не потрібні невдоволені васали. А от чернь не шкода.

– Досі не розумію. – науковець глипав риб’ячими очима.

– Ти в Академії з усього нагромадження паперу цікавишся тільки туалетним? Читай по губам. Ти – зест. Власне, як і я. Хотів бути корисним суспільству? А що може бути кращим за героїчну самопожертву у боротьбі із морозами? – Шахрай хмикнув, спершись спиною н стіну і харкнув на підлогу.

– Магістр Віктус все владнає. Нас точно випустять.

– А цілий місяць він мовчав бо підшукував червону доріжку, постелити на виході з в’язниці? Це просто непорозуміння. Можливо асистент затримав послання. – книжник підтягнув коліна до грудей і обхопив ноги.

– Відкрий вже очі. Ніхто не прийде, бо ми тепер розхідний матеріал. Щоб зовсім зрозуміло – гаплик нам.

Саутен кинувся до вікна. Він зачудовано розглядав далекий силует вежі Гестаса.

Ініс не сперечався. Він дозволив натягнути на голову мішок і вивести себе під лікті на свіже повітря.

– Пхай у другий, перший вже забитий. – млявий, наче болотяна твань, голос, крикнув звіддаля і ще до того, як його власник стулив рота, Шахрай вже приземлявся на підлогу возу.