Частина перша
Молода трольчиха сиділа на старому пні та витирала сльози листком кульбабки.
– Пане охоронцю, кажу ж вам – не приходив уже три ночі! Ніколи з ним такого не було. Куди зник – гадки не маю. Ми з ріднею вже весь найближчий ліс обійшли, всі стежки, під кожен корч зазирали.
Троль середніх літ, кремезний, з порослою мухоморами бородою, невдоволено запихтів. У цій частині лісу вже зим з двісті ніхто не зникав, а тут за останні п’ять ночей зник уже третій мешканець.
– У русалок не питали? Може, він загуляв з котроюсь?
Трольчиха на мить завмерла, а потім розридалася ображено:
– Як ви можете, пане охоронцю? У нас діти маленькі, п’ятнадцятеро! Мій чоловік з дому тільки на роботу ходив! Усе в дім, усе нам з дітками! Нема в нього часу на дурощі!
Охоронець зсунув брови і скривився, ніби блоху проковтнув:
– Годі! Я зрозумів. Шукатимемо. Як тільки щось дізнаємося, сорока на хвості принесе.
***
Охоронна служба розташувалася під коренями найбільшого дерева, на половину вивернутого з землі буревієм. Пошукові групи з мишей, вивірок, горобців та сорок отримали завдання: прочесати весь ліс в радіусі одного дня пішого ходу. Нічні групи, що складалися з кажанів, сов та інших нічних мешканців лісу, вже відзвітували про те, що не знайшли жодних слідів зниклих.
Троль Флігенпільц задумливо жував мухомор зі своєї бороди. «Отже, що ми маємо? – розмірковував він: – Троє зниклих жодним чином не пов’язані один з одним. Троль-сім’янин, гном-ювелір та ельфійка-переросток зростом з троля та атрофованими крильми. Чому вони? Чому саме зараз?»
Наближалося свято Осінніх плодів. Скоро ліс наповниться приїжджими. Ще бракувало, щоб гості почали зникати. Ото буде весело!
Гноми Бальд та Вальд наближалися до троля, гарячково про щось сперечаючись.
– Флігенпільце, розсуди нас! – сердито проскрипів Бальд. – Цей телепень усе торочить про якесь дурне цурупалля.
– Задзеркалля, глуха ти тетеря! – ображено вигукнув Вальд. – Це зовсім інший світ, де нам не місце!
– О! Чуєш? – розсміявся Бальд, витираючи бризки з рота довгим рукавом старого дрантя. – Дорослий ніби, а досі у казки вірить!
– Не казки! – намагався перекричати суперника Вальд. – Не казки! Мій дід розповідав, що був там колись!
Троль тяжко зітхнув, набрав повітря і гаркнув так, що замовкло все навколо.
– А ну припиніть негайно! На базарі чи що? Ми тут справою зайняті.
Гноми принишкли, похнюпивши довгі носи.
– Гаразд, – сказав примирливо Флігенпільц. – По одному! Хто перший?
Бальд штурхонув у спину Вальда й прошипів: «Давай ти!»
– То отже, – несміливо почав Вальд. – Мій дід розповідав, що раз на кілька років на Півночі нашого лісу постає чарівна стіна. Невидима. Коли ж до неї наблизитися, повітря починає колихатися, як над камінням у спекотний день. Тільки там не спека, а ніби холод колючий чи щось таке.
Гном перевів подих. Видно було, що він неймовірно схвильований.
– Одного разу, – продовжував він, – мій дід торкнувся тієї стіни й відчув такий біль в усьому тілі, ніби крізь нього блискавка наскрізь пройшла. І якась загадкова сила потягнула його крізь ту невидиму стіну. Дід пропав тоді на три дні, а коли повернувся, не розповідав нічого. Казав лише, що такого страху натерпівся, що хай йому грець.
– І що з того? – спитав троль.
– А то він собі вигадав, – втрутився Бальд, – що та стіна знову з’явилася! І що наші пропажі за неї впали, тому ми їх знайти не можемо. Кажу ж: дурник!
– Сам ти дурень старий! – розсердився Вальд. – Тільки й знаєш, що шпиняти замість допомоги! В тебе є кращі думки? То поділися!
Флігенпільц задумливо посмикав бороду, на якій уже бракувало трьох мухоморів.
– Як далеко та стіна може бути? – спитав у Вальда.
Гном прикинув у голові відстань і сказав:
– Якщо зараз вийдеш, десь опівночі будеш там.
– Збирайся, підеш зі мною. І ти теж! – гукнув троль другого гнома. – Щоб не тріпав язиком задарма.
***
Троє мандрівників чимчикували лісовою стежкою між старих височезних сосон. Сонце ледь пробивалося крізь їхні крони тонкими промінчиками. У напівмороку та тиші лісу Флігенпільц завжди почувався спокійно. Важко було уявити, що десь буяє життя, кояться злочини. Хотілося влягтися під старим деревом, обрости мохом і заснути на довгий час.
Позаду нього тихенько сварилися між собою гноми. «Чого вони ніяк не помиряться?» – думав троль. Він був самітником і важко сприймав чужу присутність поряд, особливо таку настирливу.
Раптом повз його носа пролетіли дві сороки і всілися на найближчій гілці.
– Пане Флігенпільце, пане Флігенпільце! – заторохкотіли вони на два голоси. – Доповідаємо вам, що наші горобці переказали, начебто одна вивірка з сусіднього лісу зустріла двох диких голубів, а ті розповіли їй, що бачили на власні очі, як ельфійка, яку ми шукаємо, перечепилася, упала, покотилася вниз і зникла просто в повітрі! При цьому повітря засвітилося яскравим світлом і згасло одразу ж, як ельфійки не стало видно!
– Я ж казав, я ж казав! – вигукнув з-за спини Вальд.
– Де це сталося? – спитав Флігенпільц.
– Якщо йти отаковочки прямесенько, потім ліворуч від великої галявини, а далі праворуч за дзвінким струмочком, а далі знов прямесенько і за Червоною хащею буде те місце.
– Я знаю, де це, – сказав Бальд, – бували там колись із друзяками, збирали червону глину на цеглу.
– От і добре, – відповів троль. – Не доведеться блукати.
– Вдалих пошуків! Гарної мандрівки! – прокричали сороки, хутко злетіли та зникли за деревами.
Флігенпільц задоволено смикнув чергового мухомора з бороди і хотів був іти далі, але Вальд попросив:
– Будь ласочка, давайте трохи перепочинемо! Мої ноги не розраховані на довгі подорожі.
Бальд спершу хотів висміяти «молодого-зеленого», проте й сам відчував, що його короткі ноги теж не дуже прудкі.
– Справді, може, відпочинемо трохи? – сказав він. – Щось мій шлунок співає сумних пісень.
Троль міг би йти до самої ночі без упину, але не хотів блукати в чужому лісі. Та й треба швидше відшукати вже хоч когось зі зниклих – раптом цей один підкаже, де поділися решта двоє. Не факт, що всі троє зникли разом, втім будь-яка інформація може бути важливою.
Поки гноми об’їдали найближчі кущі лісових ягід, Флігенпільц дожував останній гриб з бороди й розтягнувся на траві. Варто було б подрімати, щоб нові мухомори виросли, але спати вдень троль не звик. Він лежав на спині, роздивлявся хмаринки на небі й розмірковував, що могло примусити ельфійку зайти так далеко від дому.
Несподівано одна хмаринка засмерділа дурман-травою і звідкись над головою проскрипів старечий голос:
– Ти її не знайдеш.
Флігенпільц сів на траві й розвернувся до голосу. На гілці ялиці сиділа ельфійка Зільва і пихтіла димом з довгої тонкої люльки. Її почорнілі крила звисали за спиною старим ганчір’ям.
– Чого це раптом? – спитав Флігенпільц.
– Вона не з нашого світу. Їй тут не місце.
– А звідки ж вона, по-твоєму? З того… як його там… задзеркалля? Що воно таке?
Ельфійка зробила губи трубочкою й випустила пухке кільце диму. Кільце розрослося, утворюючи велике каламутне люстро. Флігенпільц побачив у люстерку щось неймовірне: ельфійки з крилами, ліс, чиїсь діти. Все рухалося, але не було чутно жодного звуку. Це була давня ельфійська магія, про яку троль багато чув, але ніколи раніше не бачив на власні очі.
Тим часом картинки змінювалися одна за одною, ніби розповідали історію. Ельфійки збирали суху траву, майстрували з неї ляльок, потім підлітали до маленьких дітей, що спали замотаними в ганчір’я. Флігенпільц ніколи не бачив таких маленьких та беззахисних дітей. У його світі всі діти з’являлися вже доволі самостійними.
Ельфійки забирали дітей, залишаючи на їхньому місці трав’яних ляльок. Картинка змінилася і троль побачив, як ельфійки силою своєї магії перетворювали дітей на ельфів: у тих з’являлися крила, ручки та ніжки ставали тонкими та видовженими – діти дорослішали на очах і більше не здавалися беззахисними.
Приголомшений Флігенпільц спитав:
– Ви крали?.. У кого ви крали цих дітей? Вони не схожі на жодне плем’я, яке я знаю.
– Ці істоти живуть в іншому світі, – відповіла Зільва, – називають себе «людьми». Дуже жорстокі та безжальні істоти.
– А навіщо вам їхні діти?
– Ми даруємо їм можливість прожити життя без жорстокості, наділяючи магічними силами відповідно до їхніх здібностей.
– І крадучи їх у батьків?
Флігенпільц ніколи не вважав себе сентиментальним, ніколи не хотів мати родину, дітей, але подібний цинізм його приголомшив.
Зільва пропустила повз вуха гостру репліку троля, натомість сказала:
– Це мале дівчисько ніколи мені не подобалося. Я давно казала, що її треба повернути назад, але прохід, на жаль, не з’являється щороку і його появу неможливо передбачити. Дві ночі тому вона приходила до мене, знову питала, чому в неї не приживаються крила. Я сказала їй: «Шьонхен, ельфійські крила – не для тебе. Ти прийшла з нікчемного світу і такою ж нікчемною залишилася». Вона розридалася і втекла. Більше її тут ніхто не бачив. Напевно, вона знайшла шлях назад, до її світу.
– Годі, я зрозумів, – сердито сказав Флігенпільц. Його кулаки мимоволі стискалися від гніву. З яким би задоволенням він зараз розчавив цю ельфійку, наче бридку муху! Але ж не можна. Він же має охороняти спокій у лісі, а не вбивати його мешканців, хай навіть і таких відбитих.
Флігенпільц розвернувся і майже бігом рушив до гномів:
– Бальде! Вальде! Відпочили? Ходімо негайно, а то ми так ніколи не дістанемося того клятого місця.
***
Нічний ліс сповнився переспівами цвіркунів, тривожними зойками птахів, шурхотів крилами кажанів та осіннім листям. Подекуди світилися чиїсь очі, спалахували іскрами дупці світляків, зірки відблискували у воді струмочка.
Флігенпільц, який всю дорогу йшов бадьоро та впевнено, раптом відчув, що йому конче необхідно влягтися тут, на незнайомому березі, вкритися мохом і заснути літ на сто. Він позіхнув, широко роззявивши пащу та видавши гучний переливистий ох.
Вальд і Бальд натомість почувалися дуже бадьоро та енергійно. Бальд розповідав супутнику, де саме він знайшов чудову червони глину і яка прекрасна цегла з неї виходила.
– Осьо, бачиш, там яма між деревами? Ми там вхід прокопали і тунель. Звідти глина – ммм, казка просто! Її можна було майже без магії обробляти, сама так і просилася до рук.
– Бальде, старе базікало, – гукнув Флігенпільц, – нагадай мені, як і коли зник ваш гном? Щось я втомився, голова не варить зовсім.
Троль спершу присів на велику каменюку, але одразу ж з’їхав на землю, поклавши на каменюку голову. Очі йому злипалися самі собою.
– Слухай, ти тойво, відпочив би, га? – співчутливо сказав Бальд. – А ми тут з Вальдом усе оглянемо, пошукаємо, може, слідів якихось. Спи!
– Гаразд, – ледь чутно вимовив троль і захропів.
– Що це з ним? – тихенько спитав Вальд. – Я ще не бачив, щоб тролі вночі спали.
– Може, через ці пошуки втомився. Глянь, як він змарнів, – відповів Бальд. – А я навпаки ніби ельфійської настоянки випив! Можу хоч зараз ту глину голими руками копати!
– Ти давай, зосередься! Нам треба тут оглянути все, поки Флігенпільц спить.
– Точно, точно, – Вальд нервово потирав руки. – Я цього зниклого гнома і не знав зовсім. Як його звали?
– Гольд, здається. Він прикраси робив з золота. Мій брат йому свій видобуток раз на тиждень приносив. Прийшов три ночі тому, стукав-стукав у двері – нікого. З того часу ніхто того Гольда не бачив.
Бальд роззирнувся, принюхуючись до лісових запахів.
– Що він міг тут шукати, як гадаєш?
– А є тут золото? – спитав Вальд. – Ви ж тут копалися, маєш знати.
– Не бачили ми золота. А от камінці коштовні траплялися іноді, – задумливо відповів Бальд. Гаразд, ходімо, нема чого тут стирчати.
Гноми лишили троля самого та крок за кроком обнишпорили навколишню територію. Трохи далі береги струмка повільно розходилися, утворюючи два рукави. Берег, який обстежували гноми, був значно вищим і спускався до води пологим схилом, подекуди зарослим кущами шипшини.
– Бальде, – тихенько гукнув Вальд, – Бальде, ходи сюди! Я щось знайшов.
Гноми обережно спустилися схилом до кущів і побачили на гілці шматок мережива з обірваними краями. Схожі мереживні сорочки носили деякі ельфійки з їхнього селища.
– Треба віднести це Флігенпільцу, – сказав Вальд, обережно зняв мереживо з гілки та сховав його в кишеню.
– Дивись! – гукнув Бальд. – Здається, ми знайшли скарб!
Вальд глянув ще нижче. У неглибокій воді струмка виблискували під місячним сяйвом червоні та зелені камінці. На самісінькому краю берега гноми побачили невеличку жменю таких самих камінчиків, а ще блакитних та темно-синіх. Було зрозуміло, що хтось спеціально поскладав коштовності, щоб забрати з собою. Вальд був байдужий до подібного, а от у Бальда очі засяяли. Він напхав камінчиками кишені та зібрався був зайти у воду, щоб підібрати інші.
– Стій! – раптово крикнув Вальд. – Не ходи далі!
– Чого б це? – зло огризнувся Бальд. – Хочеш собі скарб забрати?
– Треба він мені! – обурився Вальд. – Глянь!
Вальд підняв звичайнісіньку каменюку на жбурнув її у воду. У тому місці, де струмок начебто розходився рукавами, повітря забриніло, поглинаючи камінь, яскраво спалахнуло, і ніби сильний порив вітру збив гномів з ніг.
– Щ… що це було? – спитав Бальд, потираючи спину.
– Я ж казав! – зачаровано промовив Вальд. – Дід мав рацію! Це та сама стіна! А ти не вірив, упертюх старий.
Вальд раптом стукнув Бальда по голові. Той від несподіванки отетерів на мить, а тоді підскочив на рівні та з розмаху врізав Вальдові по носі. Двоє гномів кинулися одне на одного, почали вовтузитися, кубарем покотилися вздовж води.
Високо на дереві, звисаючи вниз головою, спостерігали за цим двоє кажанів.
– Глянь, що коїться, – байдужим голосом сказав один.
– Ще одні жертви, – так само байдужо мовив другий.
– Врятуймо?
– Та треба, бо теж проваляться.
Дві пари великих крил з шумом розчахнулися, на мить перекриваючи місячне сяйво. Кажани зльоту схопили задирак і, важко підіймаючись, винесли тих подалі від струмка та скинули поряд зі сплячим тролем. Поки гноми намагалися заспокоїтись, кажани прошепотіли: «Не лізьте у воду! Небезпечно!» – і зникли в темряві лісу.
Виснажені бійкою гноми попадали на землю й миттєво заснули важким сном.
Частина друга.
Амелі пристебнула велосипед на стоянці біля клініки та швиденько побігла на другий поверх.
– Доброго раночку, пані Ріхтер, – привіталася медсестра. – Як настрій сьогодні?
– Раночку, Маріє, – відповіла Амелі, забираючи з дошки ключ від кабінету. – Настрій чудовий, дякую. Як ніч минула?
– До нас привезли ще одного без пам’яті. Такий кремезний чолов’яга! Кажуть, блукав на ярмарку, питав, як йому додому потрапити.
– Отакої! Це вже третій? – здивувалася Амелі. – Просто епідемія якась.
Ранок у психіатричній клініці починався як завжди. Пацієнти приходили по черзі отримати свої ліки під наглядом медсестер. Згодом приносили сніданок, і пацієнти збиралися у їдальні. Попри те, що більшість була тут давно, дружби вони не заводили, сідали поодинці. Дехто з підозрою роздивлявся сусідів, дехто розмовляв з невидимим співрозмовником. Серед десятка пацієнтів окремо виділялися троє.
Молода дівчина, невисока, пухкенька, одягнена наче у костюм з фільмів про давнину: довга спідниця, стара бавовняна сорочка, вкрита мереживом. Мереживо в одному місці розірвалося і шматочка бракувало. Дівчина час від часу намагалася почухати спину, ніби їй свербіло.
Чоловік років сорока, низенький, худий, з неприродно довгим носом, одягнений у якусь робу та фартух.
Найдивнішим з цієї трійки здавався міцний чолов’яга, вік якого важко було визначити на око. Він був трохи вищий за дівчину, з великими жилавими руками, з обличчям, ніби спотвореним якоюсь хворобою: підборіддя видавалося вперед, товстий ніс нависав над пухкими губами, густі брови майже затуляли очі. Чоловік ховався в кутку, сівши спиною до всіх інших.
Після сніданку до їдальні зайшов медбрат.
– Ну що, любі мої, як почуваєтеся? Почнемо з вас, пані…
Пацієнти один за одним розповідали, як у них минув вечір, що вони робили, чи виходили на прогулянку, який настрій у них, яке самопочуття від одного до десяти. Хтось відповідав охоче, хтось сердито бухтів. Один чоловік сидів мовчки, ритмічно розхитуючись вперед-назад і втупившись поглядом в одну точку.
– Пан Губерт як завжди, – сказав медбрат сам до себе. – А що у нас з новенькими?
Він перегорнув сторінку журналу, де залишав позначки про пацієнтів, та підійшов до дівчини у старовинному вбранні.
– Як почуваєтеся? – спитав він лагідно.
Дівчина якусь мить дивилася на медбрата, ніби не розчула, потім поворушила пальцями, наче солила щось, і відповіла повільно, ретельно добираючи слова:
– Я почуваюся. Добре. Крила чухаються.
Медбрат записав щось у журнал і спитав:
– У вас є крила?
– Мають. Бути. Не ростуть, – відповіла дівчина і знову почухала спину десь біля лопаток.
– Гаразд. Можете назвати ваше ім’я? – медбрат продовжував записувати інформацію в журнал.
– Ім’я. Не знаю.
– Ммм, можна називати вас Ханна?
Дівчина зненацька глянула чоловікові просто в очі, так, ніби згадала щось.
– Ханна. Я. Ханна! – її очі засяяли і вона вперше за весь час щасливо посміхнулася.
– Чудово, Ханно! – медбрат сам розхвилювався від такої несподіванки. – А скільки вам років, пам’ятаєте?
– Років? Що таке «років»?
– Ну, це ваш вік. Один, два три…
– Зим. Мені сімнадцять зим і одне літо.
– Гаразд. Прекрасно! А де ви мешкаєте? Адресу свою пам’ятаєте?
– Що таке «адреса»?
– Де ваш будинок?
– Моя хатинка в лісі.
Медбрат зробив застережливий запис: «Пацієнтка згадала хатину в лісі. Можливе утримування силоміць. Повідомити поліцію!»
– Вам уже видали план терапії?
– Що?
– Гаразд, дивіться, – медбрат показав роздруківку загального плану терапій, – зараз ви можете погуляти до одинадцятої у нашому дворі. Об одинадцятій тут буде займатися група, що готуватиме їсти на всіх. Ви можете долучитися, якщо хочете.
– Долучитися. Хочу! – сказала Ханна. – Зараз. Прогулянка.
Дівчина підхопилася, вибігла в коридор і спустилася сходами у двір, більше схожий на закуток у лісі.
Коли вона пішла, медбрат підсів до чоловіка в робі.
– Доброго ранку! Як ви почуваєтеся?
Чоловік задумливо покрутив на пальці широку золоту каблучку з написом невідомою мовою так, ніби налаштовував радіохвилю.
– Почуваюся добре, спав гарно, імені не пригадав, де живу, не пам’ятаю.
– Хе, – ніяково хмикнув медбрат, – швидко ви… Які плани у вас на сьогодні?
– А що ви пропонуєте?
– Дивіться: є група, що пектиме солодощі, є музична терапія, є мистецтво. Куди б ви хотіли?
– На кухні мені нема чого робити, музику я не люблю. А що за мистецтво?
– О, там багато цікавого! Можна малювати, випалювати картини на дереві, вирізати або ліпити скульптури.
– Можна спробувати, – відповів чоловік у робі. – І знаєте що? Звіть мене Марко. Це точно не моє ім’я, але ж я маю якось називатися.
Медбрат записав усе в журнал та побажав пацієнту гарно провести час.
Лишався останній новенький – чоловік зі спотвореним обличчям. Він сидів біля скляної стіни та спостерігав за білочкою на вулиці. Медбрат підійшов та тихенько покликав, щоб не налякати:
– Хей! Як ви?
Чоловік відповів не обертаючись:
– Я додому хочу.
Здавалося, що він от-от заплаче.
– Де ваш дім? Вас хтось шукає?
– Не пам’ятаю, – сказав чоловік, – нічого не пам’ятаю.
– Гаразд, не хвилюйтеся! Ми вам обов’язково допоможемо, – сказав медбрат. – Зараз ви зустрінетеся з вашою лікаркою, пані Ріхтер. Вона чудова людина! Ходімо, я вас проведу.
***
Амелі поправила окуляри на носі і приготувала записник та ручку. Звичка робити всі записи вручну лишилася ще з навчання. Потім усе одно треба вносити дані в комп’ютер, але спершу – тільки так.
У двері постукали.
– Пані Ріхтер, новий пацієнт! – сказав медбрат, впустив чоловіка в кабінет і пішов, зачинивши двері.
Цей пацієнт і справді викликав неабияке здивування: кремезна тілобудова, великі жилаві руки, широкі долоні з мозолями; обличчя наче витесане з каменя якимсь скульптором-самоучкою; волосся схоже на жорстку солому під стріхою. І при цьому всьому – така дитяча розгубленість в очах! Це ніяк не в’язалося разом і примусило Амелі замислитися.
– Сідайте, будь ласка, – сказала вона чоловікові.
Пацієнт насилу втиснувся на стільці між поруччями. Амелі раптом подумала, що він нагадує їй троля з книжки казок, яку вона нещодавно бачила в магазині.
– Як ви почуваєтеся? – спитала вона пацієнта.
– Я хочу додому, – відповів той. – Мене хтось шукає. Мабуть.
– Добре, скажіть, що ви пам’ятаєте з останніх подій?
Пацієнт тяжко зітхнув і сказав:
– Ліс. Гора. Внизу ви. Вас багато. Весело, сміх. М’ясо смажиться.
Амелі відкрила в комп’ютері записи про цього пацієнта: «Був на міському осінньому ярмарку, шукав своїх, загубився. Можливо, немісцевий».
– Добре. Ви пам’ятаєте своє ім’я?
– Гора, скеля… Не пам’ятаю?
– Гаразд, – сказала Амелі, роблячи записи, – ви дозволите називати вас Фельзен?
– Фельзен. Гаразд.
– Можливо, ви пам’ятаєте, з ким приїхали на ярмарок?
– Сам. Я був сам.
Видно було, що пацієнт почав нервувати. Він перебирав пальцями, стискав кулаки й почувався некомфортно.
– Ви дозволите допомогти вам? – спитала Амелі. Те, що вона збиралася зробити, було проти правил, але вона пройнялася таким співчуттям до цього велетня, що не могла стриматися.
– Допоможіть. Я хочу додому.
Амелі дістала з шухляди старовинного золотого годинника на довгому ланцюжку, підійшла до пацієнта і сказала:
– Дивіться на годинник та дихайте глибоко. Я рахуватиму до трьох. Коли я скажу «три», ви заснете. Після сну ви почуватиметеся спокійним та щасливим. Один… два… три.
Годинник хитався, виблискував у світлі лампи під стелею, пацієнт дивився на годинник, зосереджено сопів, але не засинав.
Амелі спробувала ще раз:
– Дихайте глибоко: вдих, видих. Розслабтеся!
– Ви чаклуєте? – раптом спитав пацієнт. – Ви ельфійка?
Амелі сховала годинника в кишеню і спантеличено подивилася на чоловіка:
– Чому ельфійка?
– Ельфійки мають чари, – сказав той, кого вона назвала Фельзеном.
«А що, як він і справді троль? – раптом подумалося їй. – Гіпноз на нього не подіяв, хоча діє на всіх моїх пацієнтів. Цікаво!»
– Ви допомогли? – спитав Фельзен.
– Ні, ще ні, – відповіла Амелі. – Для цього потрібен час. Зараз буде терапія. Ви можете взяти участь. Ходімо, я проведу вас.
У сусідній великій кімнаті вже сиділи інші пацієнти. Хтось брав собі фарби та аркуші для малювання, хтось порався з теслярським верстатом. Ще один незвичний пацієнт – чоловік з довгим носом – дістав моток дроту, інструменти та щось почав майструвати.
– Проходьте сюди, будь ласка, – Амелі провела Фельзена до вільного місця. – Ви можете обрати все, що захочете.
Лікарка вийшла, і до Фельзена підійшла терапевтка:
– Вітаю, рада вас тут бачити. Чим би ви хотіли зайнятися?
Фельзен обережно роззирнувся довкола і побачив шматок глини та гончарне коло. Він взяв глину до рук, ніби намагаючись відчути її. Трохи пом’яв, покрутив і сказав:
– Вода. Потрібна вода.
Терапевтка показала рукою на кран над мийкою, але з погляду пацієнта було видно, що він не розуміє, що воно таке. Тоді терапевтка набрала у пластикову миску води і поставила поряд з гончарним колом.
Фельзен здивовано глянув на кран, підійшов до нього, підставив руки, але вода не з’явилася. Терапевтка посміхнулася і трохи відкрила кран. Тоненька цівочка води намочила руки Фельзена. Він посміхнувся – вперше за весь час перебування у клініці. Потім взявся за глину.
За сорок п’ять хвилин кожен пацієнт міг зробити якусь поробку, намалювати картину абощо і потім забрати свій витвір собі. Ті ж пацієнти, що перебували в клініці цілодобово, залишали свої вироби в кабінеті терапії або ж забирали до своїх кімнат.
– Гаразд, панове, на сьогодні час вичерпано! – говорила терапевтка, обходячи пацієнтів. – Які ви сьогодні молодці! Всі просто чудово попрацювали.
Вона підійшла до Фельзена і аж присвиснула від здивування: з-під великих мозолистих долонь чоловіка вийшла тендітна троянда з ніжними пелюстками та маленькою бджілочкою в центрі.
– Це просто неймовірно! – сказала жінка. – Тепер вашу квітку слід запекти. Давайте її сюди, обережно.
Фельзен поклав глиняну квітку до спеціальної печі, випадково торкнувся гарячої поверхні, але зовсім ніяк не відреагував на опік. Здавалося, що його випрацьовані долоні вже не відчувають болю.
До терапевтки підійшов чоловік з довгим носом і простягнув їй каблучку з дроту.
– Ось, візьміть, – сказав він, – це вам.
Жінка приголомшено дивилася на каблучку. Вона могла заприсягтися, що ніколи в житті не бачила більш витонченої прикраси.
– Ну хлопці, – сказала вона, звертаючись до новеньких, – вмієте ви дивувати! З нетерпінням чекатиму на вас завтра!
***
Тим часом на кухні кипіла робота. Ті з пацієнтів, хто хотів куховарити, поралися біля плити, мийок та холодильника.
Новенька, що назвалася Ханною, теж хотіла готувати, але могла лише розгублено дивитися, як інші вправляються з незнайомими приладами.
– Так, добре, чудово працюєте, молодці! – підбадьорював пацієнтів медбрат. – А ви чому не допомагаєте? Ви ж хотіли долучитися.
Ханна розвела руками:
– Пічка без дров.
– Розумію, – медбрат зробив собі нотатку на дошці для меню, щоб не забути. – А що ви могли б робити в пічці з дровами? Наша пічка без них, але теж чудово працює. Я допоможу вам із нею.
– Пиріжки! – вигукнула Ханна.
Інші пацієнти вже майже завершили роботу, тож стіл звільнився. Медбрат дістав з шафи борошно, сіль, цукор, пудру, дріжді, з холодильника – яйця, масло, яблука, трохи слив та персиків.
Очі Ханни засяяли. Вона вдягнула рожевий фартух та взялася за роботу. Скоро навколо неї утворилася хмаринка з борошна та солодкої пудри, в повітрі запахло ваніллю, розігріта духовка вже чекала на пиріжки. Зголоднілі пацієнти ходили довкола й жадібно принюхувалися.
Коли все було готово, вперше за весь час пацієнти відділення сіли за один стіл разом. Чи то запах чарівної випічки так на них вплинув, чи що, проте навіть чоловік, який ніколи не розмовляв і якого медбрат називав паном Губертом, сів за стіл разом з усіма, тихенько похитуючись вперед-назад.