Глава 1
Сварку я почув задовго до того, як дістався потрібних установ. Рудоволоса жінка у червоному жакеті та темній блузі, що тримала у руках товсту теку, досить гучно сперечалась з молодшим за нею чоловіком. Той демонстративно не давав їй пройти, стоячи просто на сходинках, засунувши руки у кишені дорогого чорного піджака, і виблискуючи масивним годинником.
— Марина, припини це нарешті! Ти ж розумієш, що це марно. — зверхній тон чоловіка викликав огиду. — Ти вже давно звідси поїхала, нащо тобі та хата і земля?
— Не твоя справа, Остапе! — жінка зиркала сірими очима, обличчя розжеврілося. Вона застигла у не дуже зручному положенні та відступати не збиралась. — Дядько залишив все мені. Іди з дороги!
— Чого ж ти така вперта?! Я ж пропонував непогані гроші, ще й переоформлення моїм коштом.
Здається, він справді не розумів.
— Твоєму Апексу не хата треба. Тобі моя земля заважає. Просто знесете там все і побудуєте чергову висотку! — видихнула Марина. — А для мене може то єдина пам’ять про родичів. Хоч когось.
Апекс. Цікаво. Той самий забудовник. Я прискорив кроки.
— Марина… Краще погодься. У нас строки. А через тебе все стоїть. Не згадувала весь цей час минуле — то і залиш його у спокої. — у голосі Остапа прокинулася злість. — Часу до кінця тижня. Потім то вже не питання переговорів.
Крім нахабного молодого чоловіка дорогу Марині перекривала припаркована просто на тротуарі «БМВ» цього року випуску. Наче реагуючи на слова Остапа, передні двері машини відчинилися випускаючи двох атлетичних молодиків, що ледь поміщались у свої піджаки і костюмні штани. Вони нарочито повільно попрямували до сходів.
Я побачив як очі Марини розширились.
— Перепрошую! — від звуку мого голосу молодики завмерли, Остап аж сіпнувся. Марина перевела погляд на мене, але це її не заспокоїло. — Ілля Каленик, «Столичні Вісті». Як «Апекс Груп» ставиться до подібного тиску на місцевих, пане Завадський? І це не вперше, як я знаю. Дасте коментар?
У правій руці я тримав перед собою посвідчення. У лівій — працюючий диктофон.
Молодики подивились питальними поглядами на Остапа. Той рвучко розвернувся у мій бік, але наче стримав фразу, що вже готова була зірватись. Демонстративно повільно хруснув шиєю вправо, потім вліво. Поправив обома руками піджак.
— Інтерв’ю не даю. Звертайтесь до офісу, хай час призначать. — Він подивився на Марину упівоберта, довгим злим поглядом. — От такі як вона і заважають змінити це місто на краще!
Марина мовчала. З контори визирали зацікавлені клієнти, а може її працівники.
Остап сів у машину разом зі своїм супроводом. Гучний сигнал клаксона примусив сіпнутися всіх навколо. «БМВ» повільно вирулило на дорогу та зникло за рогом найближчого будинку. Одразу у всіх свідків знайшлись дуже важливі справи. На сходах залишились Марина і я.
Тривала незручна пауза. Нарешті я простягнув руку, але Марина допомоги не прийняла та спустилась сходами самостійно.
— Я вам, звісно, вдячна… Ілля, так? Це лицарський вчинок. Але ви, так розумію, не місцевий? — проказала вона, поступово заспокоюючись.
— Так.
Вона прямувала кудись у бік вокзалу. Я намагався не відставати.
— Остап у цьому місті не остання людина. Чи не одна з перших, я б сказала. Це було сміливо, але може дуже ускладнити вам справу. Що б ви там не копали на нього чи його контору.
— Це моя робота. Такі забудовники й пов’язані з ними схеми. Земля, будівництво… У тіні ховаються великі гроші, іноді — гучні сенсації. Я звик до такого.
— Несхоже. — вона подивилась на мене і ледь посміхнулась.
— Чому?
— Бо у вас руки трусяться.
І справді, руки помітно тремтіли. Не дуже героїчне видовище. Я машинально почав перебирати пальцями срібний браслет на правому зап’ястку.
— Адреналін. Ніколи не знаєш, чи твій поточний співрозмовник не вхопить «зірку» від безкарності та не вивезе кудись у ліс. Кожного разу так.
Я почав дихати рівномірно, і руки поволі вгамувались
— А зараз ви збираєтесь запросити мене на каву та вивідати все, що потрібно вам? — ми ще трохи пройшли поряд, та вона раптом зупинилась і уважно, вже холодніше, подивилась на мене.
— Була така думка. — я спробував посміхнутись у відповідь. Мабуть, вийшло не дуже переконливо. — Але наразі мені буде достатньо просто поговорити. Я дійсно не дуже обізнаний у місцевих реаліях, тому прийму будь-яку допомогу.
— Припустимо. Час у мене точно є. — Марина замислилась. — Давайте так: я не гарантую, що розкажу все, що вам треба. Не гарантую, що відповім на всі запитання. Припиню розмову у будь-який момент, коли вважатиму за потрібне. І ви не будете наполягати на продовженні. Згодні?
— Згоден.
Я знову вирішив ризикнути.
— Але за кавою буде комфортніше.
— По дорозі. Візьмемо у кіоску.
Маю визнати, кава була погана. Я вже й встиг забути смак «три-в-одному». Та й металевий кіоск-вагончик, що підпирав паркан-сітку, за яким горіла помаранчевою цеглою одна зі ставиринських шкіл, теж бачив кращі часи. Марина між тим продовжила:
— Мій дядько помер пів року тому, ще взимку. Батьки померли раніше, і їхню квартиру я потім ще довго не могла продати. Я не хотіла тут залишатись. Думала, що у Києві влаштуюсь краще. Так воно спершу і здавалось. Але, от, повернулась. Щось мене у тій землі та ділянці зачепило. Не відпускає. Наче там є якась частина минулого сім’ї, про яку я не знала. Може, я справді більше дізнаюсь про батьків і їхнє життя до переїзду у місто. Дядька Сергія я пам’ятаю ще з дитинства, але він постійно був у роз’їздах — така була робота. Після смерті батьків ми не спілкувались. Не пам’ятаю, чи він був на похоронах брата. Я мало що пам’ятаю. Здається, що з кожним роком все менше.
Вона глянула на мене.
— Але ж, мабуть, не це вас цікавить?
Я відсьорбнув каву з пластикового стаканчика. Ми майже дійшли до вокзалу.
— От чим той Остап такий впливовий? Видно, що при грошах, так. Але ж надто молодий, щоб встигнути прорости тут.
— То його батько, Пилип Петрович. Головний лікар міської лікарні, голова міськради кілька скликань поспіль… До того, як на пенсію вийшов. Його тут знають всі. Дуже багато у Ставирині тримається на старих зв’язках і знайомствах, яким десятки років. Може, я хотіла втекти саме від цього. Що тобі з народження прописане місце, і все що ти робиш оцінюється усіма навколо. Особливо, отакими старими царками?
Марина свою каву майже допила.
— А потім з’являються Остапи й думають, що мають право на все.
— Так часто буває. — погодився я. — Одні ніяк не хочуть відпускати владу, а другі — прагнуть її урвати якнайшвидше.
Щось у нашій прогулянці мені муляло і я поволі сповільнив крок.
— Але такі як вони, бояться публічності. Бояться, що сторінки їх темного минулого чи сьогодення стануть відомі загалу. Тут і починається моя робота — знайти, показати, викрити…
На привокзальній площі було повно людей. Вони товклись навколо невеликого риночку, стояли у чергах до кількох автобусів, що йшли містом і за місто, купували у кіосках морозиво і хліб… Але мою увагу притягували дві постаті, що наче не в’язались зі строкатою юрбою навколо.
Високі, спортивні, гарно вдягнені.
Один стояв у черзі за морозивом, другий — повільно пив каву на вулиці під вокзальним «Бістро» метрів за 50 від нього. Обидва намагались не дивитись у наш бік і удавали, наче і один одного не помічають.
Але то був недавній супровід Остапа, я їх добре роздивився.
— Марино, подивіться мені за спину. Через площу біля зупинки є бістро. Ближній до нас столик. Бачите?
Вона придивилась і повільно кивнула.
— А тепер ліворуч, у черзі біля кіоску? Тільки відведіть погляд. Ми продовжуємо розмову.
Її обличчя змінилося не одразу. Спершу вона просто перестала моргати.
— Зараз я попрошу мене послухати. Ви ж планували до Києва їхати, так?
— Так. Але не сьогодні…
— Краще сьогодні.
— Ви думаєте, вони можуть…?
— Не знаю. Перевіряти не хочу.
Я дістав свою пошарпану «робочу конячку», що пережила десятки падінь та кілька калюж.
— Ми зараз ідемо до кас. Беремо квитки до Києва. Найближчі три дні — не ночуйте там, де звикли. Подруга, готель, будь-що. За межами Ставирина Остапу буде складніше діяти швидко. Я залишу номер. І запишу ваш. Наберіть, як дістанетесь. І ще один номер запишіть. Радік. Скажете, що від мене. Він трохи дивний, але людина добра. Допоможе, якщо зможе. Про всяк випадок.
Марина записала номери і продиктувала свій.
Далі ми попрямували до кас, звідти — на перон. Намагались не квапитись. Виглядало, мабуть, незграбно, але не думаю, що наші переслідувачі були професіоналами. Принаймні, за нами вони не пішли.
Київську електричку подали вчасно.
На сусідній колії навпроти стояла вже зовсім раритетна її колега — з зеленими заіржавілими вагонами, потемнілим склом і нерозбірливими написами замість назв пунктів призначення. Диво, що вона взагалі могла пересуватись. Двері у вагони були зачинені.
Натовп на платформі густішав. Люди тягнули великі сумки, численні пакети, велосипеди, котили «кравчучки». Хтось лаявся біля дверей, хтось шукав потрібний вагон, хтось прощався так довго, наче їхав не до столиці, а за кордон. Я пошукав Марину очима, вона помітила й навіть помахала мені на прощання.
Я відволікся, намагаючись підпалити цигарку. Запальничка спрацювала не з першого разу. Дешевий пластик, мокрий кремінь, вітер із колії. Я прикрив вогник долонею й сперся плечем на стіну вокзалу.
Поїзди рушили майже одночасно. Я провів їх поглядом, прокручуючи у внутрішній ретроспективі події дня, і тільки тоді подумав: Марина стояла якось далеко від київської електрички.
Вона зайшла до правого потяга чи до лівого?
Не пам’ятаю.
Глава 2
Я заселився у готель, з якого було видно центральну площу міста, монументальну будівлю міської адміністрації й старий кінотеатр, який перетворили на торговий центр. Умови мене цілком влаштовували, головне — вікна були нові і не пропускали шуму з вулиці. У номері було заборонено палити, але для цього залишався невеликий балкончик. З нього було видно велике нічне небо, і зірок набагато більше, ніж у столиці.
Та зранку від зоряної романтики не лишилось і сліду. Пів дня я витратив на те, щоб налагодити необхідні контакти. Як не дивно, місцеві радо зголошувалися спілкуватись з журналістом «з самої столиці» і виливали на мене водоспад інформації. Більша частина її, як правило, була непотрібною, та я фіксував все. Нотаріуси, адвокати, секретарки, службовці — усі знали, хто такий Остап, хто його батько, і щиро виявляли подив, як у такої поважної людини міг вирости такий некерований син. Просто горе та й годі!
Моє власне розслідування, хоча і виглядало перспективним на початку, чимдалі ставало схожим на той самий «тихий омут». З більшістю людей з мого списку сконтактувати не було ніякої можливості, а на цільових ділянках вже вигнали «елітні малоповерхівки з європейським дизайном». Коли кількість прізвищ скоротилась до чотирьох, я нарешті спромігся дійти й до інформації з перших рук.
Чи так здавалось.
Наконечний В.П. усе ще був зареєстрований у Ставирині — уже після того, як його щойно приватизовану земельну ділянку отримав Апекс. Принаймні, так мене запевнили в БТІ, та навіть показали копію довідки про нове місце проживання. Довідка була на вигляд звичайна, та мене зацікавила інша, підшита до неї. Окремою резолюцією від руки, на старому пожовклому папері затертого бланка, значилось, що Віктор Павлович за адресою ділянки вже «не проживає». І разом з відповідними печатками чомусь проштамповано масивним фіолетовим штампом з радянським гербом.
ДО ВИКОНАННЯ
Я подумав, що можливо той штамп зберігся на старому бланку, а з папером для друку того дня було сутужно. Таку болячку державних органів і бюджетних установ я знаю. Та попрямувавши за новою адресою і трохи поговоривши із сусідами, я з’ясував що Наконечного В.П. тут і не бачили. Хоча «комуналку» він наче платить без боргів, квитанцій не накопичує. Годі було й сподіватись, що у день моєї появи він випадково виявиться дома, та я пересвідчився, і тільки потім рушив далі.
Марченко О.В. не з’явилась у судове засідання щодо своєї власності дуже зручно для Апексу. Не повернулась вчасно з відпочинку. Працювала бухгалтером на одному з підприємств, і нарешті взяла омріяну відпустку. На два роки, якщо робити висновки з дати сповіщення про справу, що так і лежало у поштовій скрині. Разом з кількома листами з її роботи (так розумію, щодо звільнення), численними рекламними буклетами та рахунками за Інтернет, які так ніхто і не забрав. Ще була копія телеграми, де зазначалось, що Олена Вікторівна була направлена «на оздоровлення за бюджетні кошти». Я покрутив копію у руках, та цього разу дивного штампа не знайшов.
Кравця С.А. знав, як виявляється, весь двір у будинку 3 по вулиці Польовій. Він був непоганим електриком, активно підробляв, та й зі старою хатою, що від батьків дісталась, планував розібратись якнайпрактичніше, прикласти власні руки. Та 3 роки тому з’ясувалося, що будинок вже зносить Апекс, а самого Сергія Анатолійовича і відтоді ніхто не бачив.
З усіма сусідами у мене раз у раз виникала приблизно така розмова:
— А яким він був на зріст?
— Ну… як і всі…
— А зачіску яку носив, не пам’ятаєте?
— Та звичайну…
— Може хоч колір очей згадаєте?
Мовчання.
— Але руки золоті!
Мене збентежило, що люди, які так добре розписували якою гарною людиною був Кравець, починали різко втрачати суть розмови, коли я просив описати його зовнішність. У цьому б не було нічого дивного, якби це був лише один з опитаних — можна списати на вік, чи, до прикладу, вживання алкоголю. Але ж не кожен у цьому дворі! Поштова скринька не додала ясності, демонструючи чорну металеву порожнечу. Що ж, рухаємось далі.
На четвертому поверсі по вулиці Старомостовій 17 двері мені відчинили не одразу.
— З якою метою прийшли? — почувся жіночий голос. — Ціль візиту?
— Надія Семенівна? Я з газети, зі «Столичних Вістей». Хочу поговорити про справу щодо землі, яку Апекс відсудив.
На порозі з’явилась жінка, вік якої загубився десь після шістдесяти. Проте на свої роки вона трималась впевнено, наче її махровий халат був обладунками, а ідеально укладена зачіска — лицарським шоломом. Очі з-за масивних круглих окулярів буравили мене без приязні.
— Всі запити оброблено. Додаткових даних по справі не виникало. Пояснення було надано в повному обсязі.
Я розгубився. І, хоч як мені не хотілося цього визнавати, трохи злякався. Від живої людини, що говорить, наче генератор голосу зачитує зміст протоколу чи вирок, хотілось втекти якнайдалі.
— Надіє Семенівно… Як так вийшло, що ваша земля опинилась у Апекс Груп?
Вона якийсь час дивилась на мене, навіть не кліпаючи очима. Потім розвернулась і пішла у глиб квартири, просто залишивши мене на порозі у відкритих настіж дверях. Я вагався, чи не пройти за нею. Скоро вона повернулась, човгаючи по старому паркету пухнастими рожевими капцями. У руках Надії Семенівни була сіра тека з написом «Справа №…», але титульна сторінка була порожньою. Звідти тонка рука вихопила якийсь папірець і простягнула мені.
— Була залучена до справи у якості свідка для уточнення даних щодо спірної земельної ділянки. Надала вичерпні пояснення. До сторін претензій та пропозицій не мала. — проскреготіла жінка.
Я роздивлявся папірець. «Судова повістка… викликати… Литвин Н.С… Ухвала суду №… для надання пояснень по справі…» Звичайний бланк. Та зі зворотного боку, з чистої сторони листа виднівся напис від руки: «Буде свідком. Все озвучить вірно». І напівзатертий штамп фіолетового кольору. І я вже знав, що там буде написано.
— Але ж… Надіє Семенівно! — я намагався вловити за окулярами справжній погляд жінки. — Ви не свідок по цій справі. Ви мали бути позивачкою… Добре, юристи групи встигли раніше. Але ж тоді, ви — сторона спору!
— Це не відповідає дійсності. — вона рвучко забрала від мене папірець та сховала в теку, яку закрила з гучним звуком. — Була залучена свідком. Все озвучила вірно. Не маю доповнень.
Двері зачинились.
Я вийшов у двір, знайшов віддалену лавочку під яблунею і сів, дивлячись перед собою. Потім повільно прикурив.
У блокноті на коліні лишалися чотири прізвища. Наконечний не жив там, де мав жити. Марченко відпочивала другий рік. Кравця пам’ятали всі, але ніхто не міг описати. Литвин була стороною, а стала свідком.
Глухий кут. Я міг би це пояснити багатьма страшними, але цілком кримінальними причинами, та реальність під ці варіанти підлаштовуватись не хотіла…
Тоді я згадав про Марину.
Вона так і не перетелефонувала.