ПРОЛОГ
— Алло?.. Так, це я… — невпевнено-насторожена відповідь тонким жіночим голосом. — …Але, як ви знайшли мій номер?.. Кореспондент з якого журналу, пробачте?.. «По сусідству з незримим»? Ніколи не чула, — ніякова посмішка в голосі. — …Так, маю час… Але це було більше десяти років тому, десь у 2016-му, я погано пам’ятаю дитинство. Тим паче що цю жахалку мені розповів старший брат… Так, він запевняв, що це не вигадка, навіть шрами показував. Попри неймовірність та дикість, історія була навдивовижу переконливою… Розповісти? Ну, не знаю… — довга пауза, а за нею протяжне примирене зітхання. — …Хоча, стільки часу минуло, тож думаю, уже можу. Тим паче, що всі ці роки воно гнітило мене зсередини, а тепер я «сповідаюся», чи що… Ні, не проти, щоб ви усе записували… Що ж, слухайте…
Глава 1. ДИВАК
Ріхард стояв за касовим апаратом і роздивлявся натовп відвідувачів, що активно обговорювали страви-новинки, тицяючи пальцями на осяяне світлом меню позаду нього. Але для нього вся продукція швидкого приготування поставала у вигляді хімічних елементів, що розкладалися по комірках уявної таблиці. Натрій — сіль у картоплі фрі, бургерах та соусах. Кальцій — основа сирної кірочки чізбургерів та молочних коктейлів. Фосфор — у вигляді ортофосфатної кислоти у кожній баночці класичної газованки. Карбон, Нітроген, Залізо…
Шум голосів притлумив його думки, що відволіклися від періодичної таблиці елементів і закрутилися довкола власного імені, рівненько наклеєного на бейдж — маленький сірий прямокутник з написом «РІХАРД».
І чому батьки назвали його таким чужим для Харкова іменем? Нащо так знущатися з дитини, яка буде приречена терпіти насмішки однолітків, а згодом і хуліганів, що доколупаються тільки тому, що ім’я не тутешнє. Попри те, що «Ріхард», було зовсім не смішним словом, кожен третій, згідно статистики самого юнака, вважав своїм обов’язком видати щось «кумедне», типу: «Ти шо, німчура, га…», за чим неодмінно слідував гидкий сміх. Він не був німцем чи ще якимось іноземцем, просто фамільна традиція вимагала називати усіх старших дітей-хлопчиків цим іменем. Воно тяглося від прадіда, ілюзіоніста Ріхарда Дивовижного, що подорожував із цирком наприкінці 19-го століття. Він потонув у річці, виконуючи черговий фокус зі зникненням. Принаймні, всі вважають, що потонув, адже тіло так і не знайшли. Чолов’яга просто зник.
Усі ці думки крутилися в голові Ріхарда, що відчував себе цілковитим нікчемою, порівняно з відомим пращуром. Аж раптом на очі йому трапилася постать, що вирізнялася з-поміж решти нетиповим одягом — довгий пошарпаний плащ і капелюх, наче в нуарному детективі. Фігура вийшла з-за спини одного з відвідувачів, повільно оглядаючись. Ніхто не помічав її рептильного обличчя: дві смужки діагональних ніздрів, що були замість носа, активно сіпалися, обнюхуючи простір; жовті очі з вертикальними зіницями уважно роздивлялися, але не меню, а самих людей довкола, наче вони були стравами.
Ріхард закляк, боячись дихати, аби істота не зупинила свій вибір на ньому. Але так і сталося. Постать у капелюсі нарешті дійшла поглядом до юнака за касовим апаратом, який вочевидь бачив її, на відміну від решти. Чудовисько стрімко рушило вперед, розштовхуючи плечима молодь. Діставшись до прилавку, воно розчахнуло плащ і кинулося на нього численними змієподібними мацаками, ромбовидна луска яких слизько виблискувала під яскравими лампами.
Юнак закричав і позадкував, упершись спиною в апарат для морозива.
Раптом відвідувачі, усі як один, замовкли, вирячившись на Ріхарда, що з нажаханою гримасою втискувався в апарат, замащуючи плече краплинами пломбіру. Вони кривилися, споглядаючи жалюгідне видовище, тицяли пальцями й знімали на телефони. Працівники, що стояли за сусідніми касами, не розуміючи витріщалися на колегу, мовляв: «Що ти коїш, чувак, не ганьбись».
Ріхард панічно шукав очима постать у плащі, але її вже не було, і, виходячи з численних реакцій, не було ніколи.
Кілька безкінечно довгих секунд потому, натовп повернувся до своїх справ, обираючи бургери, забувши про невдаху-працівника, адже «усі вони дегенерати, що не змогли знайти пристойної роботи».
— Ти знову літав? — невдоволено спитав чоловік, підзиваючи працівника пальцем. Його сорочка за кольором відрізнялася від форми решти робітників.
Юнак був розгубленим, наче щойно пробудився від макабричного сну, сповненого сюрреалістичними образами.
— Що, ліки забув випити? — знову звернувся менеджер, напосідаючи.
— Ні… не забув, — досі спантеличений хлопець ледь знайшов слова для відповіді. — Дмитре, пробач, я…
— Тримай себе в руках, або панчуйся і йди додому! Зараз червоні години почнуться, а у мене двоє працівників запізнюються. Не вистачало, щоб той, хто розмовляє з відвідувачами, поводився, наче шизόїд.
— Все буде добре, тільки не жени зі зміни, ти ж знаєш, мені…
— ТА ЧХАВ Я… — перебивши хлопця, гримнув менеджер, але одразу ж роззирнувся з натягнутою посмішкою, аби замаскувати сварку під робочий момент. Дмитро нахилився до працівника, який, судячи з реакції, відчув різкий запах бальзаму після гоління і сморід м’ятної жуйки, що здавала позиції в ароматичній битві з перегаром. Приглушивши голос, чоловік додав: — Чхав я на те, що тобі гроші потрібні. Ще один прокол і підеш додому, шизонутий. Май на увазі, у нас із тобою зміни збігаються весь наступний тиждень, тож хоч раз накосячиш — і полетиш у неоплачувану «відпустку»… Нові люди прийшли, — Дмитро вишкірився, наче гієна, — приймай замовлення, імбецил кінчений.
Ріхард наблизився до робочого місця і вже відкрив рот, аби привітатися зазубреною фразою, наче той робот, як побачив вродливу дівчину, що посміхалася йому.
— Привіт… Ріхарде, — кокетливо мовила вона, придивляючись до бейджа. — Можна замовити?
Юнак посміхнувся у відповідь. Він уже збирався сказати «так», але з-за плеча дівчини вискочила та сама рептилія в капелюсі й зашипіла величезною відкритою пащею з безліччю голок-зубів. Юнак зойкнув, рефлекторно сіпнувся й вибив із рук колеги тацю з напоями. Шість стаканчиків підскочили і гепнулися на прилавок, забризкавши усіх різнокольоровим мокрим феєрверком.
Зал накрило протяжне «УУУ…», як тоді, коли улюблена команда пропускає черговий гол. Посмішка на обличчі дівчини зникла, змінившись відразою, адже її білий топ був спаплюжений бурими плямами.
Ріхард приречено моргнув і повільно розвернувся, де його вже чекав спопеляючий погляд Дмитра, червоне обличчя якого, здавалося, зараз здетонує.
* * *
Ріхард стояв у роздягальні перед відчиненою шафкою і самокарально стукався лобом об метал дверцят. Звісно, не для того, аби завдати собі тілесних ушкоджень, а скоріше з міркувань моралі. Юнак зітхнув із таким виразом, наче від безвиході прийняв рішення зробити щось жахливе. Він дістав «Нокію» без камери з нетрів шафки. М’які затерті кнопки, цифри на яких давно зникли, видавали «пік-пілік» з кожним натисканням. Монохромний екран кволо миготів.
Довгі гудки… гудки…
— Алло! — зітхнув юнак. — Слухай, Толя… вам ще потрібні працівники?.. Та не волай у трубку, навіжений, — кривлячись, хлопець на мить прибрав телефон від вуха. — …Казав, але плани змінилися… — він втомлено зітхнув, потираючи запалі очі, темні кола під якими нагадували зомбі-грим. — …Так, ти вгадав: козел вигнав прямо посеред змі…
Ріхард різко замовк, прислухаючись. Він зробив крок убік, де за водонепроникною шторою розташувалася душова кабінка. Роззирнувся. Нікого, і вбиральня по сусідству була вільною.
Юнак повернувся до шафки, і вже хотів продовжити розмову, яка тривала у телефоні без нього, але позаду пролунав низький шиплячий звук. Він умить обернувся. Нічого. Зайшов у душову й став навшпиньки, прислухаючись одним вухом до стоку.
Звідти знову пролунав звук, короткий та різкий, наче віддалений шепіт, що пройшов крізь довгу трубу.
Відсахнувшись, хлопець поглянув на час. Годинник телефону показав явно не те, що він хотів побачити.
— Трясця, — пирхнув Ріхард, судомно дихаючи. — Ще рано. Я до будильника збожеволію.
Він підвівся, приклав слухавку.
— Так, я тут… Завтра?.. Добре, буду. Побачимось, — констатував Ріхард, кинувши косий погляд на стік душової кабінки, а тоді зашторив, аби очі вже не могли його бачити.
* * *
Ріхард вийшов з роботи і неспішно крокував вулицею, поринувши в роздуми. Купа турбот тиснули на мозок, слова Дмитра досі вторили у вухах. Раптовий звук будильника на телефоні вихопив юнака з дум. Він відключив противний сигнал і рефлекторно запхав руку в кишеню. Через мить у пальцях уже брязкотіла напівпрозора пляшечка з пігулками. Ріхард відкупорив її і обережно витряхнув один зеленуватий кружалець на спітнілу долоню. Вкинув до рота й тяжкувато проковтнув, як раптом повз пробіг чоловік, що з силою штурхнув юнака.
Похитнувшись, Ріхард позадкував і випустив пляшечку, що впала на решітку стічної канави. З гучним тривожним клацанням пігулки, усі як одна, повилітали, наче на зло. Зелені кружальця вмить зникли, розчинившись в темряві між ґрат.
— Диви куди преш! — кинув через плече кремезний чолов’яга, що, вочевидь, дуже поспішав.
Розгублений юнак не міг прийти до тями, досі ошелешений. Він не повірив у те, що такі дорогоцінні, в усіх сенсах слова, ліки просто зникли. Раз, і нема.
— Трясця твоїй матері, — прошепотів він так, щоб здоровило не почув.
«Ну а що, це ж я посеред тротуару ґав ловлю, він просто йшов…».
Ставши навколішки, юнак просунув пальці крізь решітку, завчасно розуміючи провальність дій. Він спробував дотягтися до таблеток, що канули в нетрі каналізації, не з логічних міркувань, а через відчай.
— Ні, ні, ні! — безрезультатно благав Ріхард. — Тільки не це, ні…
Він раптово замовк, почувши гортанне тваринне гарчання. Роззирнувся, аби побачити здичавілого собаку, яка стане вінцем його невдач, напавши зі спини. Але довкола нікого не було, лиш стрімко зникаючий вдалині силует того самого товстуна-штовхайла.
Ричання повторилося, і Ріхард, панічно бігаючи очима, зазирнув у шпарину між ґрат стічної канави. У темряві не було нічого видно, але звук йшов саме звідти, пронизливий, такий, що викликає мурахи поза шкірою.
Юнак скочив на ноги й пішов геть, забувши про те, що прийняв останню пігулку.
Телефон задзвенів.
— Алло? — прокашлявся Ріхард, зробивши голос якомога бадьорішим. — Так, бабусю, все добре… Власник приходив? — очі хлопця з силою заплющилися. — Я ж казав йому, що занесу за оренду через кілька днів, коли буде зарплатня… — прибравши слухавку, він перейшов на шепіт і прогарчав: «Трясця його матері», а тоді додав: — Ні, бабусю, я розберуся, не хвилюйся, не треба вставати… Так, продукти куплю, після сеансу, — Ріхард скривився, вочевидь, забувши про список для супермаркету. — Що?.. Ні-ні, вистачить, все куплю… Так, і я тебе… Побачимось увечері.
Він відключився й крикнув:
— Трясця! Щоб йому два пальці в дишло!
* * *
Годинник гучно клацав, проходячи відлунням по просторому світлому приміщенню, де все навіювало спокій, від горщика великої папороті на підлозі до масляних картин із зображенням котиків.
— Ріхарде, ти регулярно приймаєш ліки? — гарно поставлений голос жінки батогом прорізав простір.
— Е… — заново вмощуючись на дивані, видав юнак. — Так.
— Бачив останнім часом щось?..
На грані своїх акторських здібностей юнак зробив вигляд, наче задумався, дивлячись у нікуди, тоді захитав головою.
— Ні. Думаю, що видіння цілковито зникли.
— Може, чув дивні голоси, або звуки? — насторожилася жінка.
— У-у, ні.
Жінка тихенько зітхнула, шкрябаючи щось на папері. Від легких рухів її стильна, хоч і з сивиною, пишна зачіска плавно погойдувалася.
— Ріхарде… — вона зняла й відклала серповидні окуляри, потираючи очі зморшкуватими пальцями. — Я б залюбки погралася в цю гру, адже оплата погодинна, і від твоїх побрехеньок моє фінансове становище тільки виграє, але… Мені б не хотілося втрачати місяці прогресу, якого ми досягли не без зусиль… — жінка спонукально вп’ялась у нього очима.
Награна розслабленість Ріхарда розтанула, як солодка вата, що випала з рук безтурботного дитяти прямісінько в калюжу. Ніби зменшившись, він прийняв звичну для себе позу — напружену і зсутулену.
— На роботі… я бачив… — почав юнак, усвідомивши безвихідь, — не знаю, як і сказати… Воно змінювалося, як марення сну під час температури, але основою образу виступала ящірка чи, може, змія, багацько змій, вони були у формі людини, що… — почувши, як усе це звучить зі сторони, він схопився за голову і прошепотів: — Я таки клятий шизόїд.
Не відриваючи погляду від пацієнта, жінка активно шкрябала ручкою по паперу. Ріхард не бачив, що саме вона писала, але звук був неприємним, більше того — болісним. З кожним новим вишкрябаним словом юнак усе більше сердився, стримуючи емоції, що знаходили вихід, випинаючись венами на скронях. Хлопець відчував задуху й нудоту, ще мить — і його знудить…
Ручка зупинилася.
— Що ти відчув?
— Що? — наче випірнувши з-під води, запитав Ріхард.
— Яку емоцію ти виокремив би, як домінуючу, коли бачив змій? І перед тим, як відповіси… — жінка красномовно поглянула на великий годинник на стіні, — нагадаю, для чого ми тут зібралися…
Ріхард втомлено зітхнув, понуривши очі. Глибоко вдихнувши, він відчув приємний запах жіночих парфумів, що, як і все решта, навіювали спокій.
— Я не знаю… цікавість, мабуть.
Поновивши тортури, бісяча ручка заскреготіла, висікаючи порізи на внутрішній частині його черепної коробки.
— Ці-ка-вість, — повторила вона, занотовуючи. — Цікаво. Ти регулярно займаєшся сексом?
— Що? До чого це? — ніяково скривився Ріхард.
— Якщо не вивільняти сексуальну енергію й не задовольняти лібідо, це може спричинити підсвідомі сигнали, які в моїй професії часто асоціюють зі змією… У тебе бувають нічні полюції?
— Господи, ні, у мене все гаразд, повірте, я кажу правду.
— Якщо ти так упевнено відкидаєш фалічні символи, можливо, змія є гарним знаком. Здатність змії скидати шкіру робить її символом оновлення, одужання та духовного відродження. Що скажеш, Ріхарде?
Юнак не поспішав говорити, усіма фібрами тіла відчувши пронизливий погляд жінки, яка оцінювала усе в ньому: від положення ніг до того, з якою періодичністю він дихає й куди дивиться під час відповідей.
— Моє фінансове становище гірше за ваше, — почав Ріхард, — тому бажано, аби змія символізувала одужання.
Ледь помітно усміхнувшись кутиком рота, жінка надягла окуляри.
— Гумор. Це точно гарний знак.
Ріхард дозволив собі тихенько зітхнути з полегшенням, зрадівши, що оминув це мінне поле.
— Змія також свідчить про циклічність життя, Уроборос.
— Якщо дозволите, пані Ольго, я вважаю, що мої… видіння це всього лиш тимчасова галюцинація, спричинена стресом. Результат зміни хімічної сигналізації в головному мозку, коли сприйняття виникає без зовнішнього подразника. Цей процес живиться молекулярними збоями у роботі нейромедіато…
Вона закотила очі, пирхнувши так, що перервала юнака на півслові, а тоді швидко промовила:
— Вибач. Це було непрофесійно з мого боку. Як би там не було, а «тимчасові галюцинації» впливають на тебе й оточуючих, спричиняючи наслідки, уже майже рік. Нагадаю, чотири місяці тому ти, — вона розкрила товсту теку й додала: — «Кричав у відчинене вікно кухні, розбудивши сусідів о третій годині ночі. Ти кликав… Нрінґотта, повелителя щупалець, віддаючи свою душу в його розпорядження». Сім місяців тому, — жінка перегорнула сторінку, продовживши: — «Вибіг на дорогу, спричинивши зіткнення трьох машин. Ти запевняв, що тікаєш від пожирачів мозку, які ховаються у сміттєвих корзинах», — пані Ольга кинула холодний погляд. — Продовжувати?
Ріхард скрушно захитав головою.
— Напади трапляються все рідше, — сказав він згодом.
— Твоє підсвідоме, — промовила пані Ольга, — прагне спокою, тому і намагається переконати свідоме в тому, що ти невинен в автокатастрофі…
— Але я…
— Ріхарде! — відрізала жінка, змірюючи поглядом його сіпання: хлопець невпинно шкрябав нігтем вказівного пальця задирок шкіри на великому, аж до крові. — Те, що ти попросив батьків заїхати за тобою у гуртожиток, не робить тебе винуватцем трагедії. Не ти обрав саме той шлях, яким їхав батько; не ти змусив матір не пристібатися; не ти у стані алкогольного сп’яніння вів зустрічну вантажівку… Не ти убив своїх батьків! Ми це вже пройшли, я гадала. Твоя патологічна здатність звинувачувати себе в усіх бідах є основою проблеми. Через це ти постійно прагнеш чужого схвалення, догоджаєш, виправдовуєш усіх, навіть якщо вони роблять тобі боляче. Щодо цього, ти вже вирішив робочий конфлікт, з-з-з… — вона почала швидко гортати нотатки.
— Дмитром, — підказав Ріхард.
— Так. Менеджер Дмитро. Досі напосідає?
Зітхання юнака й без слів дало відповідь.
— Це саме те, про що я кажу, Ріхарде. Допоки ти не здолаєш бар’єри, які сам збудував довкола себе, видіння наяву переслідуватимуть тебе. Життя продовжується за стіною, тож зруйнуй її.
— Простіше сказати, ніж зробити.
— Тому ти тут. Я вкладаю у твої руки кувалду, якою ти, Ріхарде, розтрощиш бар’єр, зламаєш кожен камінчик-сумнів, який сам так старанно виклав.
— Це може зайняти бозна скільки часу.
— Так.
— Але я не маю грошей на сеанси.
Жінка поблажливо зітхнула.
— Ріхарде… Я розумію, твоя бабуся тяжко хвора, і коли… тобто, якщо вона помре, молодша сестра може потрапити до притулку. Це жахливо. Але я не можу виписати бажаний тобою папірець, аби ти міг стати її опікуном, доки не побачу позитивних зрушень. Я прагну побачити прогрес, а не почути про нього. Тож попри співчуття, про порушення протоколів та панібратство не може бути й мови. Пробач.
Роздертий палець хлопця продовжував піддаватися нападкам безжального нігтя, серпик якого вже забарвився в червоне.
— А зараз, — продовжила жінка, повернувши звичний для себе професійний тон голосу і холодний вираз обличчя, — я детально поясню тобі принцип «домашнього завдання», яке ти маєш виконати, аби почати таки трощити ту стіну…
* * *
Ріхард переклав пакет з продуктами в іншу руку, дістаючи ключі з кишені затертих, але охайних джинсів.
Дверний замок приємно клацнув. Юнак увійшов до квартири. Помешкання було однокімнатним, крихітним, але чистеньким і затишним. Попри помітну простоту та явну нестачу коштів, що виражалась у старій побутовій техніці (наелектризований монітор телевізора з кінескопом видав випадкове «тріськ»), а ще частіше у її відсутності (не було мікрохвильовки та кондиціонера), оселя була повноцінною. Ріхард не вважав свою сім’ю бідною. «Бідний той, кому мало, або хто хоче таким здаватися, одвічно жаліючись на брак коштів усім підряд».
До мікроскопічної прихожої линув глухий звук дрібних кроків.
— Я зробила домашку і зварила суп, — широко посміхаючись, відрапортувала дівчинка, в зубній команді якої не вистачало центральних гравців.
— Суп? — посміхнувся у відповідь Ріхард, що став жертвою нестримних обіймів.
— Так, — відпустивши нарешті брата, відповіла дівчинка. — Тетяна Григорівна занесла овочі.
— Що б ми оце робили без Тетяни Григорівни. Але ж тобі нелегко далися ці овочі, чи не так? — награно насупився Ріхард.
— Тридцять сім хвилин, — закотила вона очі. — Я засікала, ТРИДЦЯТЬ СІМ!
— Про що цього разу розповідала диво-сусідка?
— Знову про те, як вони раніше садили шість городів, і на кожному була картопля, — зітхнула дівчинка.
— Бідолашна, — Ріхард жалісно погладив її по голові. — Але не сумуй, у мене для тебе дещо є…
Очі дівчинки різко округлилися й заблищали, а посмішка зрадницьки вирвалася з-під контролю.
— Ура, печиво. Шоколадне! — зраділа вона, але різко насупилася, підозріло зиркнувши на брата. — Звідки гроші на це? Ми ж бідні!
— Ми НЕ бідні, не кажи так! Просто… у тимчасовій фінансовій скруті.
Дівчинка пирхнула.
— Я вже не дитина, — серйозно заявила вона, — мені майже дев’ять, тож знаю різницю між скрутою і бідністю.
— Ну все, годі розумувати, став воду на плиту, будемо варити какао…
Урочисто пританцьовуючи, дівчинка попрямувала до кухні, що була у двох кроках від передпокою.
— Розбирай пакет, а я зараз прийду, тільки гляну, як там бабуся…
Ріхард замовк, почувши, як з кухонної раковини лине шепіт. Він закляк, прислухаючись.
— Все добре? — боязко спитала дівчинка.
— Е-е… Так… Так, Віко, все гаразд, просто задумався, — він спробував повернути безтурботну посмішку. — Просто задумався.
Глава 2. КАНАЛІЗАЦІЯ
Червона фаза світлофора змінилася жовтою, а згодом — зеленою. Силует чоловічка в русі нагадав Ріхарду вчорашнього змія. Але спогади одразу ж обірвалися, коли юнак відчув поштовх у плече, а тоді зустрів невдоволений погляд чоловіка, який лаявся собі під ніс. Вочевидь, він поспішав і тому проштовхнувся крізь натовп, не дочікуючись, коли Ріхард нарешті рушить («Ну шо ти стоїш, зелений же…»). Юнак швидко відвів очі, аби не провокувати конфлікт.
«Дійсно, це ж я стою, коли треба йти, той дядько слушно вчинив…»
У цьому місті завжди усі кудись поспішають. Поспішають на роботу, з роботи, замовити половинку з куркою та ананасом й окрошку в Буфеті, та встигнути на останню маршрутку в Докучаєво. Нагулятися, розлучитися, змінитися. Усі, окрім Ріхарда, який навпаки — відтягував момент, як міг. Якби можна, то він волів би зупинити час, аби життя не змінювалось, а назавжди лишилося таким, як зараз.
Вираз обличчя хлопця явно сигналізував про небажання дістатися пункту призначення.
Толя порадив надягти домашнє, аби не шкода було потім викинути.
Будильник «Нокії» дратівливо продзвенів, і Ріхард рефлекторно потягнувся в кишеню, де його чекало розчарування. Він і забув, що таблеток більше немає, цілої пляшечки, яку купив на останні кошти.
«Трясця!»
— Добре, — крокуючи, говорив Ріхард. — Добре. Не панікуй. Обійдуся день-другий без пігулок. Що поганого може трапитися? — спитав він сам себе й одразу ж пожалкував, від навали варіантів того, що саме може відбутися без ліків. Адже навіть з ними він частенько бачив усіляке, тож годі вже казати про відсутність єдиної панацеї, яка стояла між здоровим глуздом і його протилежністю.
Ріхард звернув за ріг у вузький провулок, де зовсім не було людей.
Рудоволосий кремезний Толя в сірому комбінезоні тисячолітньої давнини вже чекав на нього. Ліниво спираючись на капот машини, з цигаркою у кутику рота. Він поправив картуза й привітно усміхнувся, наче лис перед тим, як гайнути в шкоду.
— Здоров був, Ріхтенштейн! Ріхтер! Ріхардо! Чого такий кислий? — Толя підхопив товариша і, відірвавши від тротуару, добряче потряс, наче хотів добути монетку зі скарбнички.
— Ну все, все, постав мене… Толя!
— Та добре, ось, — рудий акуратно розгладив прим’ятий одяг товариша, награно показуючи турботу. — Як сам? Хоча, не відповідай, все і так зрозуміло.
— Якби Дмитро не позбавив мене змін, я б не згодився на цю роботу.
— То і добре, що позбавив, нарешті затусимо разом.
— Ага, «затусимо»… — Ріхард скоса зиркнув на каналізаційний люк.
— А що? — щиро не розуміючи, спитав Толя з невгасаючо-заразною посмішкою. — Якщо уміти працювати правильно, то будь-яка робота — забавка. А тут ще й платять добре, готівкою і того ж дня. Я вже мовчу про те, що пліч-о-пліч з друзякою, га? — він підморгнув, очікуючи того ж.
— Що саме ми робитимемо, за таку платню? — підозріло поцікавився Ріхард.
— Нічого незаконного, якщо ти про це… Чув коли-небудь про тих хлопаків, що залазять на височезні вежі, аби змінити лампочки, раз на рік? Їм платять тисячі доларів за один день роботи. Швидко, але небезпечно.
Ріхард насторожився.
— Та не менжуйся, — заспокоював Толя, плескаючи його по плечу, тим самим притримуючи від відступу, адже товариш якраз задкував. — У нас не так небезпечно, і лізти треба не вгору, а вниз, та й платять менше. Сьогодні один з особливих днів, просто треба зробити те, що більшість… ну, не захоче. Як не крути, а це каналізація: сморід; постійно на голову щось крапає; по коліно у фекаліях бродиш… Нічого такого: полізти й прочистити, — підсумував Толя, по-дитячому кліпаючи великими зеленими очима.
— Полізти й прочистити, — повторив без особливого ентузіазму Ріхард.
— Це тобі, — Толя дістав з сумки такий самий комбінезон, як і на ньому, але меншого розміру. — Вдягай поверх одягу, а я поки візьму з машини інструменти.
— Це правда, — почав Ріхард, одягаючись, — що одного разу асенізатори знайшли запаяну діжку, а коли розрізали її, то виявили там розбухлий труп?
— Ні.
— Ну слава… — зітхнув юнак, але Толя його перебив.
— Там було два трупи…
Ріхард затамував подих.
— Та жартую, сцикунідзе, — розреготався рудий.
Але сміх його швидко стих, адже Ріхард почув пронизливе шипіння, що лунало з-під люка, і вже нічого іншого не сприймав. Він різко прикипів до нього поглядом. Звук повторився, та цього разу голосніше.
«Це всього лиш марево, цього не існує. Я просто не випив таблетку»
Звуки з каналізації перетворилися на гарчання, а згодом — завивання. Ріхард уважно дивився, очікуючи доки стихнуть шуми, але вони все лунали, посилювалися, аж доки кришка не припіднялася. Юнак відскочив убік, заплутавшись у штанинах, й упав. Підвівшись, знову глянув на люк, але він був, як і годиться, зачиненим.
— Ні, я не полізу, — уривчасто дихаючи, крикнув Ріхард.
— Агов, ти чого? — з позитивом у голосі Толя вийшов з-за машини. — За будь-яку роботу хапаєшся не роздумуючи, а тут відмовляєшся? За такі бабки, які нам заплатять, вирішиш усі свої проблеми. Невже боїшся?
— У кожного є фобія, це нормально.
— І твоя — це каналізація?
— Будь-що підземне, — сказав Ріхард і уявив, що він побачить там, глибоко у нетрях колектору, де й без видінь може жити купа химерного і моторошного.
— О-о, то ось чого ти метро не користуєшся, а я думав, просто любиш ходити пішки чи знову ж таки, економиш. Ха!
— Нічого не «Ха!». Ні разу не «Ха!». Я не полізу.
— А гроші де візьмеш?
— Знайду інший спосіб заробити.
— Який?
— Не знаю… здам кров чи, на крайній випадок, нирку продам.
— Кому? Баригам з Барабашова? Не вигадуй, нікому твоя куца нирка непотрібна. Хіба що з морковочкою салатик зробити, майонезом заправити…
— Ти навіжений, — трішки нервово посміхнувся Ріхард.
— Ось, це вже інша справа, — помітивши деяку розслабленість товариша, зрадів Толя. — А то все бу-бубу, бу-бубу…
Кремезний юнак взяв фомку й піддів кришку, вени на оголених жилавих передпліччях випнулися. Зі скрипом кришка від’їхала, шкрябаючи асфальт.
Ріхард був готовий заприсягтися, що бачив, як там, у темноті, щось ворухнулося, лускате й довге, з жовтими очима.
«До біса, я туди не…»
Телефон задзвонив у кишені.
— Алло?.. Так, це я… — Ріхард вмить зблід. — Як вона?.. Сьогодні?.. Так, я розумію про ризики… Угу… До зв’язку…
— Що трапилося? — втративши рекламну посмішку, спитав рудий.
Ріхард ухопився за голову.
— Бабусю забрали в лікарню… Стався напад. Наразі стан стабільний, але лікарі кажуть, що треба оперувати…
— Співчуваю…
— Ми знали, що це трапиться, рано чи пізно…
Толя витримав паузу.
— А мала як?
— Сестру сусідка забрала. Вона іноді виручає, тож… Трясця!
— Слухай, — невпевнено почав Толя, — я знаю, що ти не хочеш цього чути, але може…
— Я не братиму в борг і крапка! Скільки б не позичив, цього ніяк не вистачить на всі трикляті потреби. А борги, вони як невиліковна венерична хвороба, варто лиш підчепити — і все, не позбудешся. — Ріхард ще раз поглянув на круглий отвір, що приховував дно у темряві, й зітхнув. — Давай уже спускатися! — змінивши тон голосу, заявив він.
* * *
Перше, що Ріхард відчув, це сморід, який змушував рефлекторно ковтати слину, аби позбутися різкого присмаку. Запахи пробивалися навіть крізь респіратори, на яких, вочевидь, економили. Юнак увімкнув ліхтарик на касці.
Промінь світла розсіяв вогку темряву, в якій кишіло пилюкою.
— Зараз осяде і видимість покращиться, — пояснив Толя, — накушпилів, коли люк зірвав з місця. Ходімо!
Стінки округлого тунелю були залиті шаром слизу, що нагадував стравохід велетенського звіра. Ріхард уявляв, як вони прямують точнісінько йому в шлунок. Зі стелі й правда постійно крапало і прямо-таки за комір. Гумові чоботи чавкали при кожному кроці, що давалися не так легко та швидко, як хотілося, адже вся підлога вкривалася густою субстанцією, на яку Ріхард намагався не дивитися.
Він, як завжди, бачив усе з практичної точки зору. Амонійний азот — що утворюється внаслідок гідролізу сечовини та розпаду білків. Фосфати — які потрапляють із залишків їжі та пральних порошків, є головною причиною цвітіння водойм, або евтрофікації. Хлориди та сульфати — солі, що містяться у водопровідній воді та людських виділеннях. Важкі метали: іони міді, цинку, свинцю — із побутової хімії.
— А чому ми не можемо просто відкачати… рідини спеціальним насосом? — поцікавився Ріхард, ледь висмикуючи чобіт із мулу.
— Рукав вакуумника для ЖБО не дістане так глибоко, а у нас невчасно БРС зламався. Тим паче ми йдемо ще й корок пробити…
— Так, стривай, — замахав руками недосвідчений помічник. — Не насипай профільних термінів, я заплутався.
Толя уїдливо засміявся:
— Наш розумник не в усьому геній!? Загугли.
— У мене немає грошей на інтернет.
— І як ти живеш? — просуваючись все глибше в нетрі, спитав Толя з одвічною посмішкою в голосі.
— Ходжу в бібліотеку.
— Тобто на інет грошей немає, а на бібліотеку є? Там же теж якісь піастри треба давати, чи яку валюту приймають у подібних запилених храмах відчаю і цнотливості.
— У мене студентський квиток, буде безкоштовно.
— Я й забув, ти ж студент. Думав тебе давно вигнали за прогули.
Ріхард багатозначно зітхнув.
— Вигнали? — здивувався Толя, спитавши з цікавістю. — Ти ж був гордістю факультету, світлою головою.
— Був… Але поєднувати навчання і повноцінну роботу просто неможливо.
— Чому тоді не влаштувався по професії? Хіміки та фізики зараз, мабуть, шалені бабки підіймають на розробках… — він задумався. — Не знаю, чого саме, всіляких науково-інженерних штукенцій, типу.
— Ну, по-перше, я так і не отримав диплом, а по-друге, навіть з ним важко влаштуватися, адже для цього потрібен досвід, який можна отримати тільки попрацювавши мінімум рік.
— О, ну це усім відоме одвічне замкнене коло. Тому я тут, — з комічно-награною гордістю видав Толя, — розгрібаю випорожнення… Але ж тебе наче кликали за кордон, пропонували роботу, ні? Якась наворочена компанія, що платить купу бабла.
— Було таке, — Ріхард меланхолійно відмахнув запилене павутиння з-перед очей. — Та я не можу кинути бабусю з Вікою. Без мене вони обидві… Я не міг поїхати та й усе.
Ріхард якийсь час помовчав, а тоді сказав:
— Розкажи щось, про що варто знати в каналізації.
— Про крокодилів.
— Крокодили у каналізації?
— Точніше, алігатори, — поправив Толя, — але я завжди їх плутаю. Люди заводять по приколу маненьких ящірок в акваріумах…
— Тераріумах.
— Та байдуже… — махнув Толя і продовжив: — А ті виростають у щось стрьомне й уже не виглядають миленькими, от дітки «ненароком» змивають їх в унітаз. Крокодили виживають, поїдаючи харчові відходи і перетворюються у велетенських потвор, під впливом хімікатів та решти ГМОшної гидоти. Потім лазять та шиплять прямісінько під ногами, за кілька метрів від поверхні.
«Шиплять, — подумав Ріхард. — Шиплять у стічних трубах…»
— І ти тільки зараз про це кажеш? — майже розгнівався Ріхард.
— Хотів заманити, аби згодувати цим чудовиськам, тому змовчав, аби не злякати завчасно, — лиховісно проговорив рудий.
Вони засміялися тандемом, наче не від самого жарту, а від необхідності розрядити атмосферу. Але Ріхард одразу ж замовк, згадавши про бабусю, і відчувши сором за те, що сміється, як наче це робило його злочинцем. А ще він не міг пропустити повз себе той факт, що усі почуті раніше звуки могли виявитися правдою. Та зараз надто вже багато стоїть на кону, тому, як сказав би Толя: «Пацани назад не ходять».
«Усі ці нісенітниці — це просто вигадки й моя шизá. Немає ніяких крокодилів у каналізації. Принаймні у нашому місті…»
— Чому я ніколи про це не чув? — відганяючи темні думки, спитав Ріхард, слідуючи за напарником, що звернув на розвилці. — Про цю легенду.
— Бо не місцевий.
— Агов!
— А що, ти у Харкові всього кілька років, це не робить тебе містянином. У душі ти досі селюк з області. Навіть не чув про крокодилів у каналізації.
— Звісно, чув, але думав, що таке буває тільки… ну, в Америці, знаєш. Там де мегаполіси й Голлівуд.
— Якби ж то.
— А ти сам, за роки праці у колекторі коли-небудь бачив крокодилів?
— Ох, що я тільки не бачив, друзяко. Деякі речі волів би забути.
Ріхард із цікавістю поглянув на приятеля.
— Що найдивніше? Топ-5 стрьомних речей, — спитав Ріхард, роздумуючи, що десь тут можуть плавати його пігулки.
— Пацюк, розміром із середнього собаку, — не роздумуючи, почав рудий. — Свиняча голова на палиці. Мішок макаронів…
— Даруй? Мішок макаронів?
— Сухий, чистий, не розпакований мішок макаронів, з датою виготовлення 50-х років минулого століття.
— Капець.
— Щось схоже на здоровецького слимака, — продовжував список рудий, — але з кудлатою головою.
— Може, то був вимащений слизом той самий собако-пацюк? Собацюк?
— Ну, саме так я сам із собою й домовився, що то був пацюк. Бо так простіше жити, — Толя повернув на черговому роздоріжжі.
Ріхард задумався, а тоді спитав:
— Це було чотири, а що останнє?
Толя не відповів, лиш різко зупинився.
— Що топ-1 у твоєму списку, друже? — поцікавився юнак. Він не бачив, що там попереду, адже широка спина рудого закривала огляд. — Толя?
— Зараз побачиш… — відповів той.
Не встиг Ріхард сказати «ха-ха, черговий розіграш», як міцна рука рудого вхопила його за комір і потягла до себе.
— Пробач мені, — тихо сказав Толя, на очах його навернулися сльози. — Але я мушу…
Сильна рука штовхнула Ріхарда вперед. Нарешті він побачив, що саме весь цей час ховалося за Толею.
Велика зяюча безодня круглої діри в стіні глухого кута, яка вела стрімко вниз.
Ріхард провалився у неї. Він падав, хапаючись поглядом за світло ліхтаря Толіної каски, що швидко віддалялося. Здавалося, хлопець падає цілу вічність, такою глибокою була яма. Аж тут відчув спиною удар і втратив свідомість.