Ця книга про кохання поза часом. Про дружбу, почуття, ілюзії, розчарування, помилки. Про звичайну дівчину Аню, яка жила своїм сірим життям, допоки не почала бачити дивні, дуже реалістичні сни, в яких її то вбивають, то кидають. Пошуки тлумачення снів заводять Аню у вельми несподіване місце. Чи знайде вона відповіді на свої питання? І хто цей загадковий чоловік, обличчя якого вона ніяк не може роздивитись?
1521 рік. Італія. Комо.
Він прийшов до неї у в’язницю, щоб дати останній шанс покаятися і сповідатися. Неприхована радість освітила обличчя відьми, коли вона побачила його.
– Покайся, Розебель, полегши свою долю, визволь свою душу від мук…
– Із задоволенням, святий отче, звичайно я покаюся, востаннє, перш ніж мене віддадуть вогню. Отже, в чому каятися? У тому, що полюбила не ту людину? Людину, яка стала мені близькою і дорогою, якій відкрила своє серце, віддала своє тіло, з яким було так добре, як ні з ким, і ніколи? Який робив зі мною, що хотів, мучив мене, грав, часом бував жорстокий, але я приймала його всього, таким, яким він є? За що я маю померти, Адріане? За що просити прощення у Бога? Що поганого я зробила йому? А, розумію, я мабуть маю просити вибачення за тебе. За те, що ти зрадив мене…
– Я покаявся і Бог пробачив мені за те, що я піддався спокусі з тобою. Твоя смерть – ціна моєї помилки. З тобою помре мій гріх і та частина мого серця, що належала тобі. Те, що залишиться, буде повністю присвячене Богові і лише йому.
– Зручно, правда? Ти, хоч і станеш скоро Папою, але в мене відчуття, що ти – божевільний фанатик, або безпросвітний ідіот. Ти прирік мене на страту, а себе на вічні муки лише тому, що не хочеш взяти на себе відповідальність за своє життя та свої вчинки, тобі простіше перекласти цю відповідальність на Бога. Нехай він приймає рішення, а ти так, осторонь постоїш. Послужиш. Побудеш рабом.
У Адріана розширилися очі від подиву.
– Звідки ти знаєш, що я стану Папою? Це відомо тільки дуже вузькому колу людей.
Розебель саркастично посміхнулась.
– Я ж відьма, ти забув? Ти будеш Папою недовго, приблизно рік. Мене ти переживеш всього на 2 роки, моя смерть не дасть тобі спокою, жити без мене ти не зможеш, тому зачахнеш і просто дозволиш смерті забрати твою душу. У цьому я вбачаю надію, що, можливо, твій Бог прийме нас обох і ТАМ ми нарешті будемо разом. Тому я відпускаю тебе. Іди з миром.
Наступного моменту Аня відчула, що їй дуже спекотно. Вона побачила себе прив’язаною до стовпа, внизу повільно розгорялося багаття, відчула запах їдкого диму.
Її цікавило лише одне. Крізь дим вона намагалася роздивитися його обличчя. Останній раз. Вдалося роздивитися лише очі. Гарні, сіро-зелені.
Аня розплющила очі. Шкіра горіла. За вікном світало. Ранок. «Що ж це за сни такі натуралістичні», – подумала Аня, потягнувшись за термометром. «І чому, цікаво, я виразно бачу себе, але не можу роздивитись обличчя того чоловіка, який в 19 сторіччі кинув мене, а в 16 спалив?
Хоч побачила очі, треба запам’ятати. Сіро-зелені. Побачу такі наяву, одразу ж бігти подалі. Напевно, маніяком виявиться. А сни – мабуть попередження від моєї підсвідомості». Аня зрозуміла, що сни – своєрідний клубок якоїсь історії, який вона розмотує фрагментами, і це явно ще не кінець.
Провідник
Вони їхали ввечері у бік Яру. Світив повний місяць. Ані було трохи не по собі. Внутрішній критик сіяв сумнів у правильності рішення їхати чорт знає куди з не таким уже й добре знайомим Максимом Євгеновичем. Хто зна, що там насправді в нього на думці. Якраз проїжджали повз якийсь похмурий ліс, коли СБ-шник порушив мовчання.
– Дивись, який ліс симпатичний, якраз час зробити зупинку.
Ані стало ще страшніше.
– Ми що, приїхали? – тремтячим голосом поцікавилася вона
Водій явно був задоволений ефектом, і вже не приховуючи веселощів, голосно сміявся.
– Звичайно, якби я виявився маніяком, то цей ліс цілком підійшов би, щоб сховати в ньому твій холодний труп, але так як я не маніяк, то можеш розслабитися і помилуватися красивими краєвидами, поки я сходжу відлити.
Аня не оцінила жарт і продовжувала з підозрілістю озиратися на всі боки.
Десь за півгодини вони в’їхали до маленького села.
-Скільки тут мешканців, цікаво, – подумала Аня. – І як тут загалом можна жити. Дико, нецивілізовано. Види хіба що гарні.
Вони зайшли на подвір’я типового сільського будинку. Там смерділо курячим послідом, свинками та ще чимось неміським. Аня намагалася дихати неглибоко. Усередині будинку було просто, запорошено, неприбрано. Біля плити копошилася жінка років 50-ти, або 60-ти. Господар будинку, на відміну від дружини, виглядав енергійним і молодим. Незважаючи на зайву вагу та довгі сиві вуса. Побачивши гостей, він посміхнувся, демонструючи міцні білі зуби.
– Проходьте, я чекав на вас.
– Вітаю. Читати любите? – Роздивляючись стелажі, забиті книгами зверху до низу, помітила Аня.
– Книги – одна з небагатьох розваг, які мені доступні. Ні телевізора немає, ні комп’ютера, телефон кнопковий. Я живу трохи не так, як ти звикла. Але мені подобається. Суспільство все одно знаходить мене навіть в моєму віддаленому від міста світові. До того ж, це місце сили. Ти скоро переконаєшся в цьому і вже не питатимеш, чому я живу тут. Ти зрозумієш.
– Я гадаю, ви знаєте, навіщо я тут.
– Здогадуюсь, та хочу допомогти тобі знайти відповіді на твої питання. Але для початку треба дізнатися, хто ти, та як тебе звати.
– Мене звуть Аня, – посміхнулася Аня. – Це начебто відомо.
– Ні, я не про твоє теперішнє. Щоб зрозуміти сенс твоїх снів, тобі необхідно відшукати шлях до свого першого втілення на Землі. Встановити зв’язок, щоб зрозуміти, хто ти. Відкрити в собі силу. Зараз вона спить і ти, наче сліпе кошеня, тицяєшся носом у знання, щось бачиш уривками, але не можеш зрозуміти, що це. Тобі необхідно прокинутись. Розбудити свою силу.
Аня дуже сильно сумнівалася в тому, що їй щось вдасться відшукати. І взагалі, все, що відбувалося, здавалося їй маячнею. Якоюсь грою. Їй не вірилося, що вона, дипломований юрист, що взяла раціоналізм зі скептицизмом за основу світогляду, цілком серйозно зараз встановлюватиме зв’язок зі своїм першим втіленням. Але водночас, Аня відчувала, що має спробувати.
– Що я повинна робити?
– Сідай на стілець, заплющуй очі, спочатку розслабся, віджени непотрібні думки, потім сконцентруйся на своєму завданні та уважно слухай мене. Уяви, що ти йдеш кудись без мети. Просто йдеш. Що ти бачиш навколо себе? Опиши.
– Я йду пустелею. Жодної живої душі навколо. Я довго йду, хоча як довго, незрозуміло, тут немає поняття часу в звичному розумінні. Я бачу криницю. Вона виглядає дуже дивно. Що робить криниця серед безкрайньої пустелі?
– Не аналізуй, просто йди далі. Підходь до криниці, уважно оглянь її, подивись в середину. Що ти там бачиш?
– Я бачу, що вона дуже глибока і довга. Поверхня нерівна. Криниця дуже стара, видно каміння, що вибилося місцями. Бачу мотузку, що звисає вниз, там темно, чую дуже далеко шум води на дні.
– Залазь у криницю, бери у руки мотузку та обережно сходь донизу
– Я спускаюся довго та одноманітно. Мені починає набридати. Я нічого більше не бачу, окрім мотузки та стін криниці.
– Терпіння. Не поспішай. Зосередься.
– Я нарешті досягла дна, вода до пояса. Перед собою я бачу тунель, там вихід та світло. Я йду тунелем і виходжу в якесь місце, багато зелені, людей немає. Ще бачу великі гори. Іду туди. Я у горах. Бачу споруду, схожу на давній храм. Заходжу всередину. Там посередині вівтар, горить вогонь, на стінах незрозумілі письмена, не ієрогліфи, але й не букви. Риски, що переходять у малюнки. Не розумію.
– Добре. Голосно спитай, як тебе звати. Уважно слухай та дивися. Ти або побачиш або почуєш.
– Як мене звати?
У відповідь на своє запитання, Аня виразно побачила 2 великі літери: МА…
-Як мене звати?
Цього разу вона почула шепіт, начебто жіночий: -ШЕ..
Аня втретє повторила питання і цього разу побачила та почула одночасно: -РА
Вона промовила вголос по складах, як діти: «МА-ШЕ-РА»
– Достатньо на сьогодні. Виходь звідти та повертайся назад тим шляхом, яким прийшла сюди, доки не опинишся в своїй пустелі.
Аня дивилася на Провідника широко розплющеними очима, намагаючись зрозуміти, що вона побачила. Можливо, це лише гра її уяви? Треба спитати.
– Що це за дивне таке ім’я я побачила і почула? Маша, чи що, тільки на стародавньому, – пожартувала Аня. Провідник посміхнувся у вуса.
– Сумніви – не найкращий порадник в такій тонкій справі, якою ми тут займаємось. Повір, те що ти бачила, існує насправді. Ти відкрила канал зв’язку, бережи його, небагато кому вдається так легко з першої спроби віднайти в собі силу, та шлях до себе справжньої, як от тобі сьогодні. Твоє перше втілення надзвичайно могутнє. Твоє ім’я означає – «Магура». Ти – магура, помічниця Богині в древньому Святилищі. Мені незрозуміло, чому ти не розвинулась за той час, що пройшов. Ти деградувала, майже втратила свою силу та свій рівень. На сьогоднішній день ти маєш лише відлуння тих здібностей, які мала на початку. Ти знаєш, що випадковостей не існує. Те, що ти прийшла до мене, і те що ти дізналась, – дуже важливо. Твоя пустеля – це твоє теперішнє, стан твоєї духовності. І шлях до тебе справжньої непростий та довгий, але тепер є всі шанси йти по ньому, бо ти його нарешті знайшла.
Франція. 1710 рік. Париж
-Знаєш, Клодіно, ніколи не втомлюся повторювати тобі, як ти прекрасна, невтомна і в якому я захваті від тебе, – сказав Жан, ліниво потягуючись на величезному ліжку
-Знаєш, Жан, не лести, нудить від лицемірства, по-перше, а по-друге, мені здається ми з тобою якось дивно помінялися ролями. Це я куртизанка, це я граю з чоловіками, вони падають до моїх ніг, варто лише поманити пальчиком … Клодіна накручувала локон на палець і розмірковувала вголос.
-Але в нашому випадку з тобою все сталося якось навпаки …Ти граєш мною, а також іншими жінками, кажеш те, що я хочу почути, використовуєш мене, а я дозволяю тобі все, бо вперше в житті закохалася. По-справжньому. Ти це розумієш. І користуєшся. І що ж у тобі такого? Взагалі непоказний, манер немає зовсім, хитрий, як чорт, тільки ці твої очі, є в них якийсь нереальний магнетизм, який я ні зрозуміти не можу, ні пояснити. Як подивишся на мене, то я одразу в желе перетворююсь… Треба з цим щось робити. Клодіна подивилася на Жана, він задумливо хмурив чоло. Йому явно не подобалося та течія, в яку перетікала розмова.
-Дорога моя, мила, ніжна Клодіна, ти в мене одна. Найулюбленіша, чому ти мені не віриш?
-Вірити тобі? Це загрожує розчаруванням. Не хочу. Хочу бути справді єдиною, хочу більше, ніж ти можеш мені запропонувати. Але розумію, що ти на таке не здатний. Те, що є, мене більше не влаштовує. Тому, йди. Я зроблю все, щоб тебе забути. Світське життя, численні коханці, мій салон та письменницький талант допоможуть мені у цьому. Я сподіваюся. А ти розважайся з кимось іншим. Не сумуй.
-Але, Клодіна….
-Я сказала, геть звідси, і щоб я тебе більше не бачила у своєму житті. Ніколи. Клодіна не жартувала, її очі сердито виблискували. Жан зрозумів, що тут більше ловити нічого й похмуро побрів до виходу.
Вже вміючи трошки керувати сном, Аня вирішила зупинити перегляд на цій оптимістичній ноті. Вона прокинулася з усмішкою на обличчі. «Моя перша маленька перемога! Так! Так йому, бридкому альфонсу, і треба. Чуєш, розводить чесну куртизанку, а я молодець, розкусила». Аня, роздута від гордості, влаштувалася зручніше, щоб доспати до ранку, але роздута гордість розбурхала нервову систему, тому довелося вставати.” Цікаві сни, звичайно, не сперечаюся, але з таким темпом можна і в зомбі перетворитися. І обличчя знову не розгледіла. От халепа. Гаразд, чекаємо на продовження серіалу…”
Історія Мокоші
Після невдалої спроби наздогнати Машеру з майбутнього, яку Мокоша звісно помітила, вона повернулась до храму. Вона знала, що Машера проживає своє останнє 7 втілення на Землі, за результатами якого Мокоші доведеться приймати рішення щодо неї та інших пов’язаних душ. “Надія ще не втрачена, якщо вона була тут та чула нашу розмову, отже розбудила свою силу, може боротиметься….” Мокоша замислилась про те, що ситуація з Машерою нагадує її власну історію помилки з вибором не того чоловіка. Вона поринула у спогади. Звичний душевний біль невимовною тугою захопив її. Ніхто і ніщо не могли втамувати його. Просто з часом вона прийняла біль як частину своєї душі. Колись Мокоша була простою дівчиною, долю якої пов’язали з великим та могутнім Перуном, призначеним їй за чоловіка. Разом з ним мала зростати її сила, лише разом з ним вона могла стати Богинею Долі та покровителькою жінок. І Мокоша не суперечила. Вийшла заміж за Перуна, прийняла свій шлях. Розвивала свою силу. Народила йому дітей. А потім закохалася. Раптово, невблаганно, з усією нерозтраченою пристрастю, на яку була здатна. Мокоша втратила розум. Так само шалено Велес закохався у неї і викрав Мокошу у Перуна, щоб вони могли бути разом. Перун їм не пробачив, в страшному гніві, викликаному ревнощами, він вбив власних дітей, вирішивши, що Мокоша народила їх не від нього. Перун втопив Землю в крові і стихійних лихах, забрав Мокошу у Велеса, перемігши його в двобої, від якого здригнувся весь світ. Невідомо, чим би це закінчилось, якби не втрутились верховні Боги, які покарали за таке свавілля усіх трьох. Всі троє відпрацьовували покарання не одне сторіччя, а Мокоша ще й досі відпрацьовує. Вона стала Богинею, плете людські долі, проте тепер вона самотня, а душі її безневинно вбитих дітей перебувають в забутті, вона зможе з ними воз’єднатися, лише коли відпрацює необхідний термін перебування на займаній посаді, виховає собі заміну і передасть їй свою справу. Цією заміною повинна була стати Машера… Єдині “відпустки”, що дозволяють Мокоші не зламатись, це її втілення на Землі, які вона має право сама собі обирати. В цих втіленнях вона не пам’ятає себе, набуває новий досвід, та відпочиває так би мовити. Мокоші хотілось плакати, але Богині не плачуть…