Заголовок

Марісса стоїть на балконі своєї кімнати в південному крилі замку, стискаючи пальцями перлину, що висить на шиї. Вона бачить усе. Темну воду, що підіймається між будинками, підбираючись все ближче догори. Людей, які в пошуках порятунку, спішать піднятися якомога вище. Білу піну хвиль, що розбивається о каміння. І загін Карателів. Вони своєю силою намагаються заспокоїти приплив. Це трохи стримує море, проте не зупиняє повністю. Карателі були знесилені, декількох, стихія вже забрала назавжди.

Вітер б’є в обличчя, коли Марісса спішить спуститися донизу, сходами замку. У дворі палацу бігають слуги, хтось кричав, що нижнє поселення вже почало затоплювати, варта намагається її зупинити:

– Ваша високість, вниз не можна! Вода вже на площі.

Принцеса не сповільнилась. Кам’яна бруківка волога, від чого низ сукні починає мокріти і ставати важчим, Марісса цього не помічає. Вода тече вузькими струмками між камінням, несучи з собою уламки човнів, шматки дерева та рибальські мотузки. Коли принцеса доходить до набережної, вода вже переливається через край пристані. Вітер рве волосся. Люди впізнають сестру Імператора. Вітер підхоплює темне волосся зі срібними пасмами і воно розлітається навколо неї, немов чорні хвилі. За спиною починають кричати про небезпеку, але Марісса знімає взуття і повільно підходить ближче. Море торкається щиколоток. Спочатку вода різка. Холодна. Така, що зводить ноги. Але принцеса продовжує йти глибше. Тепер вода дістає колін. Люди на набережній затихли, чи то Марісса перестала на них реагувати. Навіть вітер затих. Величезна хвиля підіймається вдалині і стрімко росте. Все більше і більше. Наче темна стіна. Але в Марісси немає і каплі страху, серце не стискається, а дихання не завмирає від жаху. Їй здається, що вперше за довгий час, вона знаходиться там, де і повинна бути. Море не видавалось їй лютим чи злим. Воно було…живим. І дуже старим. Вода доходить стегон. Сукня  починає все більше тягнути донизу. Мокре волосся липне до обличчя. А хвиля стає все ближче. Така велика, що здається може дотягнутись до вікон палацу. «Вона загине», «вона божевільна», лунає десь за спиною. Марісса відчуває море, глибокий ритм хвиль. Наче дихання.

– Досить, – перше слово зривається з губ, проводячи рукою по поверхні води, заспокоюючи наче дику кішку. Вітер на мить змінюється, менша хвиля, яка передувала тій, що могла потопити все поселення, піднімається ще вище і раптом вдаряє. Але не вперед, а розривається навпіл, натикнувшись на щось невидиме.  Марісса прикриває очі, проводить двома руками по поверхні води. Повністю розчиняючись у відчуттях.

– Я чую тебе, – хвиля реве, піна летить у різні сторони, вітер здіймається сильніше ніж до цього. І раптом все затихає. Вода відступає. Крок за кроком. Спочатку повільно, потім швидше. Величезна хвиля, що йшла з горизонту, розсипається на десятки маленьких і вони перекочуються назад у море. Вода повільно відходить і від самої Марріси, бо місце, де вода доставала їй до талії, раніше було серединою піщаного берега. На прощання хвиля торкається її долоні. І принцеса відкриває очі. Вода залишала вулиці, відступала зі сходів, поверталась до гавані

– Дякую, – шепоче, а посмішка вже розквітає на губах, доки вона дивиться як море відходить все далі і далі, повертаючись в свій звичний стан. Позаду лунають крики, що змушує обернутися. Люди підходять ближче, стають на коліна. Спершу один рибалка, потім жінка з дитиною і ще десятки. Один за одним. Але погляд Марісси направлений далі. Туди, де на сходах храму стоять четверо. Члени Ради.

Світло давали чотири свічки, кожна з яких стояла навпроти людини, що сиділа за столом. Полум’я тремтіло, тіні ковзали по стінах, витягуючись у щось потойбічне. Вони збиралась таємно, в палаці не знадо, що відбувається цієї ночі, поки люди міцно спали, після пережитого дня шторму. Ніхто не хотів починати, бо всі знали, розмова буде про те, чого не варто вимовляти вголос.

– Поселення вижило. Вона зупинила воду, – взяв слово найстаріший за столом.

– Не вона. Море.

– Але вона змусила його слухатись. Зробила те, чого не вийшло в найкращого загону Карателів.

Тиша гучна, всі пам’ятали сьогоднішній день. Те, що зробила принцеса та як на це відреагували люди. Вони не боялись її, вони були готові молитись на неї. Називали Богинею припливів.

– Ситуація може стати небезпечною, – озвався єдиний жіночій голос. – Люди вже почали приходити до узбережжя, вони приносять квіти і торкаються піску, де вона стояла. Вони моляться. І всі ми знаємо, що народ не завжди служить короні чи силі. Найбільшу владу має віра. Рада повинна зупинити це, поки не стало запізно. Доки загрозу можна ліквідувати.

– Імператор її не віддасть. Вона його єдина сестра, – озвався голос, що досі зберігав мовчання.

– Тоді ми не будемо просити. Ми зробимо так, як буде краще для Імперії.