Посмішка

— Ай, зараза! — кристал завібрував так сильно, що я подумав, що мені відірве руку. Знову уві сні налаштування збились. Треба буде пошукати якийсь захист від раптових дотиків. — Ассе!

Принаймні на голосові команди сьогодні реагує — над зап’ястям розквітає лілія, в центрі бутона якої посміхалось знайоме обличчя.

— Андрію, привіт! Слухай, тут така штука… Я виходжу заміж! — сестра плаче від щастя і сміється крізь сльози. — Уявляєш, він замовив нам тур кільцями Сатурна! І одне з них тепер носитиме моє ім’я до кінця наступних сатурналій! А пропозицію зробив на кремній-магнієвому диску! У відкритому космосі, уявляєш? Повсюди радіоактивний сатурналієвий шторм, весь простір розфарбований неймовірними кольорами так, що не видно навіть станції! А до неї всього десяток кроків! І от ми пливемо в цьому фантасмагоричному тумані, який відображається в його очах а він зізнається мені в коханні, каже, що хоче прожити зі мною все життя, і дарує каблучку з метеоритного золота! Ти ж пам’ятаєш, як крізь Сонячну систему пролетів ASTF-1274G? Він тоді був в експедиції, що встановлювала двигуни для зміни траєкторії, от і зібрав трохи “зразків” для “дослідження”…

Я дивлюся в сестрині очі. Шкода, кристал не може передати їх яскравого блакитного кольору з темно-сірими, майже чорними прожилками. Через використання місцевих матеріалів при виготовленні, всі зображення, які передає кристал, мають рожеве забарвлення. Але моя пам’ять робить дива і я бачу ці очі такими, які вони є в житті. Посміхаюсь, розуміючи, що вставити навіть слово зараз — абсолютно неймовірна задача.

За стіною боксу лунає вибух. Сестра продовжує розповідати про підготовку до весілля. Добре, значить фільтр звуків не злетів. Мабуть, тільки з сигнальним функціоналом біда. Згадую, хто ж такий її наречений. Наче як провідний космогеолог навпіл з авіаінженером, спеціалізується на астероїдах.

Ззовні знову чути звуки вибухів. Один, другий, третій… четвертий прилітає вже зовсім близько — навіть гіростабілізований гамак гойднуло збоку вбік.

— А ти як там? — питає вона і посмішки повільно згасають в нас обох. — В новинах кажуть, що бої стають запеклішими з кожним днем. Ти досі в Житомирі?

— Ні, я перевівся до мобільної групи. За останні декілька місяців вже встиг побувати у Львові, Мюнхені, Празі і Черкасах.  — не казатиму, що від всіх тих міст залишились хіба руїни, а від нас — з десяток отаких само “мобільних груп”, а по-простому — партизанів, які переховуються в підвалах, безперестанно відчуваючи щораз все ближче дихання смерті.

— Ой, Прага! А пам’ятаєш, як ми гуляли Карловим мостом? Мені тоді ще капелюшок вітром здуло. А ти пів дня потім буркотів: “А я ж тобі казав, зав’яжи мотузочки”… — вона знову сміється.

Краєм ока помічаю повідомлення від Станіслава і розгортаю його трохи обік лілії. Там всього два слова. І я знав які, ще до того, як він мені написав. Вони тут.

Вони завжди тут. Вони були тут, коли ми ще скакали мавпами по деревах. Коли зводили піраміди. Але “по-справжньому” вони з’явились близько двадцяти років тому. І це був фурор. Вони принесли знання. Можливості. Розвиток. І смерть. Вони принесли смерть. 

Варіант 1.

За космоавіацію і міжпланетний зв’язок — Сибір перетворили на випалену радіоактивну пустку. За тераформування — знищено Амазонію. І відновити її не вдалося. Хоча той же Марс став з червоної планети — зеленою за півроку. Я як відчував — одразу відправив туди сестру. І скоро після того вони знищили Північну Америку. Повністю. На сучасних картах вже не існує такого материку. І це вже не було “в обмін на щось”.

Але вони не врахували, що ми несемо смерть всю свою історію. Більшість з нас прийняла рішення: ми відіслали своїх рідних, всіх кого могли, на інші планети, після чого знищили всі пускові майданчики космольотів. Вони хотіли стати нашими богами. Ми замкнули їх з собою на одній планеті. Яка тепер зруйнована вщент.

 Але сестрі необов’язково про це знати. Вона скоро вийде заміж. Якщо дуже пощастить, я протягну достатньо довго, щоб стати дядьком…

— Ти вже маєш йти? — вона помічає, що мій погляд вже не прикутий до неї. — Вони вже поряд?

— Так. — я усміхаюся їй по-нашому. Тією особливою, “безсмертною” посмішкою, на яку здатні тільки ми двоє. Вона відповідає такою ж.

— Я зв’яжуся з тобою знову. Обов’язково. 

— Я знаю. У найневідповідніший момент.

— В єдино правильний момент.

— А я як сказав?