Повстати з попелу

«Господи, спаси і помилуй!» — шепотіла Соломія, звертаючи зі Львівської окружної в напрямку Корчової.

Не те щоб вона була дуже віруючою. До церкви на Великдень, звісно, ходила, вірила, що десь є вищі сили, які можуть допомогти. У її випадку радше працювало правило: як тривога — то до Бога.

Одразу перед очима постало те, що побачила, під’їхавши до будинку: лише згарище — обвуглені стіни, уламки й попіл.

Вона поверталася з кількаденної поїздки з доньками. У багажнику лежали дві невеликі валізки — збиралися ненадовго, тому більше не брали. Тепер Соломія дивилася на них і не могла збагнути: це все, що в них залишилося.

Бути тут більше не мало сенсу. Двоюрідна сестра ще на початку повномасштабної війни кликала її до Любачева. Тож розгублена, але, дякуючи Богу, з документами, вона рушила в дорогу.

У дитячих автокріслах позаду сиділи її найдорожчі янголята.

Соломія довго не могла змусити себе натиснути на газ. Стискала кермо так, що побіліли пальці. Думки плуталися. Не могла згадати жодної речі, за якою сумуватиме найбільше, жодної, яку треба було врятувати з квартири.

Знала лише одне: вона жива. Діти живі.

Решта — потім.

— Дому більше немає, — нарешті прошепотіла вона. Сказати це вголос жінка не наважувалася.

Соломія глянула в дзеркало.

Дворічна Даруся спала, опустивши підборіддя на груди. Скуйовджені пасма спадали їй на чоло. Поруч сиділа п’ятирічна Улянка. Вона тихо розглядала щось у руках.

Соломія мимоволі стиснула губи.

— Я ж просила тебе, доню, не тягати з собою цю страшну палку.

І тут Соломія усвідомила.

Євгенії Ярославівни більше немає.

Від їхнього під’їзду залишилися самі уламки. Старенька вже давно нікуди не виходила з квартири: третій поверх, старий будинок, ліфта не було.

Соломія часом втомлювалася від Євгенії Ярославівни. Точніше, не від неї самої, а від однієї й тієї самої історії, яку старенька розповідала щоразу при зустрічі.

Першого разу Соломія слухала уважно, навіть перепитувала, уточнювала. Вдруге — просто слухала. А потім почала уникати зустрічей із сусідкою.

Не тому, що їй було байдуже. Просто чужий біль вона завжди забирала із собою.

Проте, коли Соломія йшла волонтерити або на пошту відправляти замовлення зі свого інтернет-магазину, іноді залишала дітей на сусідку. Більше їй не було до кого звернутися.

Допомагаючи облаштовувати мобільні містечка для переселенців зі сходу та півдня, Соломія бачила валізи, розгублені обличчя, людей, які втратили дім і довго добиралися до безпечного місця. Повертаючись додому, вона вже не мала сил слухати ще одну історію про втрату.

Хоча історія Євгенії Ярославівни була майже такою самою.

Вона теж колись залишила палаючий будинок.

— Нам дали три години на збори! — виринули з пам’яті слова старенької.

— Дідусь відмовився їхати з нами. Сказав, що помиратиме у своїй хаті.

На цих словах Євгенія Ярославівна завжди плакала.

Потім старенька втерла сльозу й заговорила:

— Дерево завжди живе там, де його коріння. Людина може пустити коріння і в іншому місці. Але духовний зв’язок із родом іноді сильніший, ніж у дерева.

Саме після цих слів вона дістала маленьку ляльку, витесану з букової гілки, і простягнула її Улянці.

— Ось. Візьми.

Соломія ледь стримала невдоволення.

Лялька була невеличка, грубо витесана з дерева, з непропорційно довгими руками й маленькою головою. На обличчі застигла дивна гримаса: кінчики вуст опущені, наче вона ось-ось заплаче.

— Це мій дідусь сам змайстрував, — пояснила Євгенія Ярославівна. — Спочатку вона була усміхнена.

Соломія придивилася до дерев’яного обличчя.

— Я була така, як ти, коли ми з мамою рушили в довгу дорогу, — сусідка вже зверталася тільки до Улянки. — Бачиш, зараз я вже старенька. А цю ляльку берегла понад сімдесят років. Думала, що колись повернуся додому.

Вона провела пальцями по потемнілому дереву.

— Будинку вже давно немає. Але там моє коріння. Там навіки залишився мій дідусь. І дерево, з гілки якого він витесав цю ляльку.

Соломія вхопилася за ці слова, наче за рятівну соломинку.

— То залиште її собі. Може, ще й вдасться поїхати на батьківщину. Я чула, що старші люди об’єднуються в невеличкі групи й їдуть на Закерзоння, провідати свої домівки.

— Та де там, — тихо озвалася старенька. — Я вже приїхала.

Євгенія Ярославівна подивилася на ляльку.

— Подорожей мені вже не бачити. А от вона… — старенька кивнула на дерев’яну фігурку, наче на живу істоту. — Вона може ще й повернутися колись до свого коріння.

*****

Якийсь час Соломія їхала, занурена у власні думки.

Але коли місто Лева залишилося далеко позаду, крізь тишу раптом почали пробиватися звуки: десь неподалік протяжно мукнула корова, озвався скрип коліс по дорозі, а потім долинув дитячий плач.

Соломія виринула з роздумів і здивовано роззирнулася.

Невже в Україні ще залишилися села, які так звучать?

Навколо — нікого.

Жінка глянула на доньок. Даринка й далі спала в автокріслі, а Улянка щось тихо шепотіла ляльці.

— Мамо, дай серветку. Ляля плаче.

Соломія простягнула пачку, не надавши словам значення.

— Трясця!

Вона різко загальмувала. Машину смикнуло, Даринка прокинулася й зарюмсала.

Жінка замовкла.

Прямо перед машиною мчав потяг.

Переїзд відкритий. Шлагбаум не опущений. Жодного попередження, сигналу.

А потяг летів просто через дорогу.

Один за одним тягнулися темні дерев’яні вагони, схожі на величезні старі ящики на колесах. Виринали з нізвідки й, здавалося, не мали кінця. На кожному — великі розсувні двері.

Соломія вже хотіла відвести погляд, коли помітила: одні не зачинені до кінця.

Вона придивилася.

У вузькій щілині — обличчя.

Бліде. Нерухоме.

Людина дивилася просто на неї.

Потяг гуркотів, вагони здригалися на стиках, двері то відходили, то знову притискалися.

Обличчя не зникало.

По спині пробіг холод.

І тоді вона знову почула плач.

Не один дитячий голос — багато.

До них домішувалися важкі зітхання, схлипування, приглушений стогін. Десь зовсім близько заіржала коняка. Потім мукнула корова.

Звуки ставали дедалі гучнішими, хоча потяг уже проминув половину переїзду.

Соломія вчепилася в кермо.

Що це?

Може, шок? Може, після сьогоднішнього вона справді втрачає розум?

Але голоси були справжні.

Вона їх чула.

Бачила потяг.

Бачила обличчя.

Позаду різко засигналила вантажівка.

Соломія не ворухнулася.

Водій об’їхав її й рушив через переїзд.

І в ту ж мить потяг зник.

Не сповільнився.

Не розчинився вдалині.

Просто зник.

Дорога перед нею була порожня.

Соломія відчула, як виступив холодний піт. Дихання стало частим і поверхневим.

Вона вийшла з машини й кілька разів пройшлася узбіччям, тримаючись руками за голову.

Нарешті змусила себе повернутися за кермо.

До сестри.

Там діти будуть у безпеці. Подалі від війни.

І, можливо, подалі від матері, у якої, схоже, таки їде дах.

— Мамо, — озвалася ззаду Улянка. — А чому ті діти так голосно плакали?

Соломія завмерла.

Не знаю, що це. Але з дахом, мабуть, у мене все гаразд.

Вона ще раз глянула в дзеркало. Улянка сиділа спокійно й тримала ляльку на колінах. Та дивилася просто на Соломію своїм сумним дерев’яним обличчям.

Соломія відвернулася до дороги.

Проте за переїздом на них чекали нові несподіванки.

Обабіч дороги йшли люди з клунками. Їхали вози, хтось вів корову, хтось гнав коня. Старші діти трималися гуртами, молодші вередували на руках у дорослих.

Соломія дивилася на них, не розуміючи, звідки вони взялися.

Одна дівчинка, приблизно Уляниного віку, йшла узбіччям у простенькому ситцевому платтячку й дивилася у вікно автомобіля, за яким сиділи Даринка й Улянка.

Уляна помахала їй лялькою.

Дівчинка усміхнулася й помахала у відповідь.

У руці вона тримала точно таку саму ляльку.

— Мамо, зупини! Я пригощу дівчинку цукерками, — попросила Уляна.

Соломія невпевнено натиснула на гальма.

Вийшла з авто, щоб відчинити доньці дверцята.

Та коли озирнулася, дорога була порожня.

Ні людей.

Ні возів.

Ні корів.

Ні дівчинки.

Соломія кілька секунд стояла, не в змозі поворухнутися.

— Сідай на місце, доню, — нарешті сказала вона. — Нічого не питай. Потім поговоримо.

— Але ж, мамо! — запротестувала Уляна, та, побачивши пустку навколо, неохоче повернулася в автокрісло.

Соломія ще раз озирнулася.

Сіла за кермо й рушила далі.

На пропускному пункті довелося чекати кілька годин. Жінка трохи відпочила, зібралася з думками, хоча після пережитого це було майже неможливо.

Перетнувши кордон, вона сподівалася нарешті на тишу й спокій — на те, про що за роки війни вже майже забула.

Та краєвиди за вікном майже не змінилися. Будинки по обидва боки кордону здавалися однаковими. Про те, що вона вже за кордоном, нагадувала хіба рівна дорога без вибоїн та ям.

А все її нутро тягнулося назад.

Додому.

До квартири, якої більше не було.

Минувши перше польське село, Соломія побачила посеред поля стару хату. Біля неї височів могутній старий бук.

Десь я це вже бачила.

Думка спалахнула й одразу повернула її до Євгенії Ярославівни.

Саме так Соломія уявляла її дім, слухаючи розповіді про подвір’я, дерево й дорогу, якою колись пішла звідти маленькою дівчинкою.

Вона зупинилася на узбіччі.

Озирнулася на доньок. Обидві спали, змучені дорогою. Улянка навіть уві сні не випускала ляльки з рук.

Соломія вперше потягнулася до неї.

Взяла.

Провела пальцями по шорсткому дереву, уважно роздивилася маленьке обличчя.

І завмерла.

Лялька усміхалася.

Та сама лялька, яка ще недавно мала сумно опущені кутики вуст.

Соломія заплющила очі.

Раз.

Вдруге.

Розплющила.

Дерев’яне обличчя не змінилося.

Лялька усміхалася.

— Ні… — прошепотіла Соломія.

Вона вийшла з автомобіля.

Подивилася в поле.

Хати не було.

Не було й бука.

Перед нею простягалося порожнє поле.

Лише неподалік стояв старий, але доглянутий хрест, а біля нього — фігура Богоматері. Такі часто зустрічалися край польських доріг.

Соломія підійшла до хреста.

Потім поклала усміхнену ляльку біля його підніжжя.

— Ти повернулася додому, Ярославівно, — тихо сказала вона. — І ти теж, букова гілочко.