Додому.

– Куди ми їдемо? – Запиталася я, коли ми спускалися ескалатором на Арсенальній.

– В безпечне місце, – Відповів Даніель і поправив свого рюкзака, – Не хвилюйся!

Ми зналися щось коло двох тижнів. Даніель купив мою картину на Андріївському узвозі. Довго розпитував про Володимирський собор, що був на ній зображений. Акцент, дивний одяг, величезний фотоапарат. Геть усе в ньому видавало іноземного туриста. Та туристом він не був. Принаймні з його слів. Він належав до Європейського фонду відновлення України й приїхав, щоб скласти каталог визначних пам’яток архітектури Києва, які мають бути реставровані першочергово.

Перший ескалатор закінчився і Даніель зиркнув на свого годинника.

– Настю, ми запізнюємося! – Хлопець підганяв мене.

– Куди? – Я ледь за ним встигала, – Куди запізнюємося?

Та хлопець не відповів. Довелося його наздоганяти, розштовхуючи інших відвідувачів метрополітену.

Даніель був трохи дивакуватий. Високий – під два метри. Світловолосий. Трохи засмаглий. Багато сміявсь, навіть коли, на мою думку, було не варто. Усі два тижні, що ми були знайомі, я підробляла для нього гідом. Я досить непогано знала місто, а він залюбки фотографував абсолютно усе. Якби війна не була на завершальному етапі, можна було б прийняти його за ворожого шпигуна. Та на сьогодні Росії було точно не до того, щоб відправляти своїх агентів знімати стародавні собори й кам’яні мури – втримати б свої кордони.

На платформі було не дуже багацько людей, попри дев’яту годину ранку.

Як тільки ми зійшли зі сходів, Даніель вхопив мене за руку і потягнув в кінець перону. Мене трохи лякала його поведінка, та було страшенно цікаво дізнатися що він задумав.

З того краю перону нам з реклами на стіні посміхнулася дівчина в зеленій сукенці.

Ми звернули до колії. Даніель повернувся до залізних дверцят, які зазвичай використовувалися лишень працівниками метро і потягнув за ручку. За хвірткою було трохи темно, та платформа продовжувалася.

– Давай, швиденько! – Хлопець махнув мені рукою.

Мені не особливо хотілося йти за ним, та щось мені підказувало, що мушу. Тож дверцяти міцно грюпнули за моєю спиною, від чого я ледь знепритомніла зі страху.

Даніель зупинивсь і знову нервово кинув око на годинник.

– Ну ж бо… Де ти є? – Забурмотів.

– Дані, що…

– Он він! Он їде! – Хлопець перервав мене, радісно вказуючи в глибину тунелю, звідки визирнули яскраві оченята потяга.

Потяг був зовсім не такий, що зазвичай їхав в бік гідропарку. По-перше, в ньому був усього лиш один вагон. Та й виглядав він неначе був з обкладинки футуристичного журналу. Витягнутий, сріблястий. Трохи схожий на японські швидкісні потяги.

Став біля нас. Відчинив двері.

Всередині біле освітлення будо дуже інтенсивне, що аж трохи різало очі після напівтемряви перону. Даніель майже втягнув мене за руку до пустого вагону. І потяг стрімголов понісся темним тунелем. Як тільки світло станції зникло, потяг здригнувсь. Та так міцно, що я впала на шкіряне сидіння.

– Почалось. – Даніель в третє глянув до годинника. – Перша.

– Що… Що почалось?

– Атомна війна. – Хлопець похмуро подививсь на мене. – Настя, я не іноземець.

– А… А хто? – Я не могла зібратися до купи.

– Я з майбутнього. І ми їдемо додому.

Власне тоді я зрозуміла, що не чутно стукотіння коліс потягу. Здавалося, що він летить. Темна стіна тунелю розпливалася за вікном в суцільну кашу.

– Атомна…

– Так Настю. Атомна війна. Того світу що ти знала скоро не буде.

– А якійсь буде? – Дивне запитання, та іншого в мене не знайшлося.

– Буде. Кращий за попередній, – Даніель посміхнувсь.

– Якась хрінь! – Я потроху почала приходити до тямки. Але повірити в усе це було неможливо.

– Звісно, хрінь! Найбільша хрінь в історії людства! – Хлопець вчетверте подививсь на годинник, – Та через чотири хвилини ти сама побачиш все на власні очі.

– Окей. Припустимо, – Я піднялася з крісла і подивилася парубку в самісінькі очі. – Дані…Чому я тут? З тобою?

– Це трошки егоїстично, та я не міг дати загинути найкращій художниці двадцять першого століття!

В цей момент потяг залишив темний тунель. А моє серце ледь не залишило груди.