“5-4-3-2-1”

– Що тобі наснилося сьогодні, мій милий?
Я підходжу до самого краєчку води і сідаю на вкриту росою траву. Уважно дивлюся на екран телефону і звично натискаю на запис під номером три.

“Хороший сон був. Про нас із тобою. Памʼятаєш той день, коли ми ходили кататися на конях? Тоді, після ярмарку? Тобі ще дістався норовливий кінь зі смішним іменем Будильник? Так от, мені снилося, що ти каталася на ньому так вправно, наче справжня амазонка. А потім ми їли хімозно-рожеву солодку вату.”

Кнопка паузи.
– І, певно, цілувалися?

Новий дотик до екрану.
“І ще цілувалися до нестями, звісно. А потім пішов дощ – і ти сміялася. І ще був грім: ти дуже боялася і ховалася від нього в моїх обіймах”.

– Я більше не боюся грому. Я тепер взагалі мало чого боюся.

Скролю список і обираю вісімнадцятий запис.
“Ти в мене дуже смілива. Найсміливіша дівчинка у світі. Ти б знала, як я тобою пишаюся…”

– Я знаю, котику. Я знаю.

Дістаю з шопера велике зелене яблуко і кишеньковий складаний ніж. Обережно відрізаю маленький шматочок і з насолодою кладу його собі на язик. Повільно пережовую і ковтаю.

Беру телефон у руку і наосліп обираю наступний запис.

“І коли ти вже навчишся нормально їсти яблука? Скільки разів я казав: треба вгризатися в них – так смачно, з хрускотом, щоб сік стікав по підборіддю. А ти оце все ножичком…”

Телефон починає тремтіти – хоча ні, не сам телефон, а моя рука. Цей запис… Звідки? Я знаю всі сто тринадцять записів напамʼять. І нічого подібного серед них не було. Андрій ніколи не відправляв мені жоднісінького голосового про яблука.

Так, не божеволій, Ліно, цього не може бути, тому що не може бути. Який запис я вмикала щойно? Двадцятий?

Кнопка відтворення.
“Сьогодні я бачив маленького оленятка…”

Стоп, не те повідомлення. Номер девʼятнадцять?
“Я думаю, історія ходить по колу…” 

Чорт, теж не той. Зосередься, Ліно. І, для початку, заспокойся.

Пʼять речей, які я можу побачити? Так, добре, я бачу перед собою: озеро, двох качок, дерево з пожовклим від спеки листям, свої кросівки з різнокольоровими шнурками, лавку біля озера з давно і навічно присохлим листком і напівстертим написом “По..ар….ано!”.

Ще раз вмикаю голосове під номером три.
“Хороший сон був. Про нас…”
Зупиняю запис, тут усе очікувано. Але що ж це тоді було щойно, про яблуко?

Дивлюся в телефон на довгий список збережених голосових.
– Андрію, скажи, що я просто нарешті поїхала кукухою? Ку-ку!

Нервово сміюся. Заплющую очі, навпомацки скролю довгий список і так само наосліп обираю якийсь із записів.

“Ти завжди була трохи божевільна, моє кошеня. Але зараз усе добре, не бійся, мила, я поруч”.

Розплющую очі й втуплююся в телефон. Скролю до останнього голосового – їх у списку, як і було, рівно сто тринадцять. Жодного нового.

– Брешеш. Ти не можеш бути поруч. Бо ти помер, Андрію.

Я підводжу погляд на спокійну гладь озера. Сьогодні річниця, як я розмовляю з мертвим чоловіком виключно голосовими. Усе, що мені лишилося, – сто тринадцять коротких записів. Не так вже й мало, якщо чесно, можна обговорити все на світі.

– Знаєш, я нарешті відправила запит на відпустку. – Щоб вгамувати тремтіння в руках, я повертаюся до звичного діалогу. 

Для відповіді мені потрібен запис під номером девʼяносто сім.
“Ну нарешті, мила. Тобі давно потрібно було відпочити. Сподіваюся, Оля не вередувала й затвердила твоє звернення?”

Відповідь, яка й мала б бути. Тисну на паузу.
– Затвердила. Тільки тепер у мене нова керівниця, її звати Аліна.
Відновити відтворення.
“Аліна? Це та, що з відділу логістики? Ти колись казала, що вона кльова, тож я радий”.

Дихай, Ліно, ти мариш.

Чотири речі, яких я можу торкнутися? Ок. Я можу доторкнутися: до подолу своєї картатої спідниці, до власних грудей, у яких так шалено калатає серце, до телефона зі смішними наліпками, і, звісно, я можу торкатися трави.

Паніка трохи відступає.

– Андрію, це дійсно ти? Але як?
Не дивлюся на номер запису – і просто вмикаю.

“Це я, кошеня. Я не знаю як саме, але знаю, що для кохання немає ні кордонів, ні часу. Усе, що ти можеш собі уявити, – реально. То чому б не дозволити собі маленькі пустощі з голосовими?”

Три речі, які я можу почути? Оце вже складніше, але добре… Я можу почути: як тихо хлюпає рибка десь біля самого берега, як за парканом міського парку шумить дорога. Я можу почути голос Андрія.

– Реально те, що ти загинув. І те, що я хочу до тебе. Сьогодні.
Телефон, що й досі лежить на колінах, вмикається швидше, ніж я встигаю простягнути до нього руку.
“Навіть не думай, кошеня. Відпусти мене – і йди далі. Бо ти маєш жити.”

– Але ці повідомлення – це все, що в мене є. Твій голос – це все, що лишилося. – Я відчуваю, як сльози заливають обличчя. Кілька краплинок падають на екран.

“У тебе лишилася памʼять. Перестань ятрити рани і дозволь часу залікувати їх. А я завжди буду поруч. Наш звʼязок – особливий, і він значно міцніший за таку дурну прикрість, як смерть. Але дозволь собі жити далі. Бо тобі це потрібно. Бо я цього хочу.”

– Але ж як я можу тебе відпустити, якщо я кохаю тебе?! – Я майже кричу у динамік телефону, та лише тиша стає мені за відповідь.

Ні. Скажи хоч щось іще. Я вчергове заплющую очі й обираю випадкове голосове.
“Хороший сон був. Про нас із тобою. Памʼятаєш…”

Ні, не те. Ще раз.
“І не забудь сьогодні нормально поїсти. Не “каву випила, пів яблука вгризла – і добре”, а нормально. Домовилися?”
Моє улюблене повідомлення. Але не те, що я хочу. Дідько, чому більше не працює?!

Два запахи, які я можу відчути? Це просто. Я можу відчути аромат вранішньої вологої трави. Можу відчути запах власних цитрусових парфумів – базилік, мандарин, свіжа вода: подарунок Андрія на Новий рік.
Дихання стає рівнішим. Руки тримають телефон міцно – і більше не тремтять. Бо я нарешті знаю, що робити.

Промотую список до самого кінця, перед очима летять цифри – я сама нумерувала кожне збережене повідомлення, щоб було зручніше шукати відповіді.

Вмикаю останнє, сто тринадцяте. Те єдине, яке я цілий рік не могла змусити себе прослухати повторно.
“Я кохаю тебе, моя мила. Прощавай.”

Один смак, який я можу відчути?
Беру до рук зелене яблуко і з хрускотом вгризаюся у соковиту мʼякоть. Сік бризкає в піднебіння і на губи, наповнюючи мій рот яскравим кисло-солодким смаком літа, турботи і любові.

Я відчуваю смак яблука.
Життя.