Смак дому

— Борщ.

Це правильна відповідь на багато питань. Найсмачніша страва на світі? Борщ! На що у кожного є власний, найкращий у світі та абсолютно неперевершений сімейний рецепт? Борщ! Що моя бабуся робить краще, ніж твоя? Борщ!

Орися, бакалаврка ІЧМ (Інститутів часових мандрів ім. Веллса), факультету Квантових Ліній Майбутнього, гарно підготувалася до своєї дипломної роботи «Побут Києва XXIII століття: розрахунок імовірностей», поподорожувала майже на двісті років уперед, але ніяк не очікувала почути «борщ», коли тицьнула пальцем у миску з полунично-рожевою рідиною й спитала місцевого хлопця Херсона:

— Що це за екзотична страва?

Може, вбудований у вухо перекладач знову зламався? От треба було вивчити цей новий варіант української, як наукова керівничка й наполягала.

На вулиці 2235 рік. Вони сиділи у столовій дивного нового хмарочоса, що налічував поверхів із тридцять угору та з десяток униз, був мов зітканий з деревини й прозорих панелей та мав у собі все: від магазинів, закладів харчування й розваг на будь-який смак до церков усіх відомих конфесій, житлових приміщень, шкіл, декількох університетів та власного парку з озером і коропами. Таке собі місто в місті, чи, як його назвав її провідник Херсон, — «звичайнісінький ТРЦ».

Орися підвела на нього погляд, усім обличчям зобразила інтернаціональне й міжчасове «що за дурню ти несеш» і спитала:

— Вибач, що?

— Борщ! — радісно повторив він. — Ти що, не знаєш, що таке борщ? Хіба в минулому він був не мегапопулярний?.. Нам казали, що це вже кілька століть наша національна страва… Чи це, може, вже сталося наприкінці XXI століття, після поширення фудпринтерів… Завжди плутаю ці періоди… Нагадай, у твій час уже існувала доставка їжі дронами?

Херсон щось іще ніс про повстання ШІ та кав’ярні десятої хвилі, але Орися його не слухала.

Хто ж міг подумати: над Хрещатиком машини, що літають, над Дніпром — елітні ресторанно-готельні комплекси, що літають, навіть метро на Троєщину добудували, а найбільше її шокує те, що в місцевій столовій у її біорозчинній, екофрендлі мисці плавають ідеальні геометричні білі прямокутники та такі ж ідеальні чорні кульки — і це якимось чином вважається борщем.

— Це не борщ, — нарешті заявила вона, вимовляючи кожне слово чітко й голосно, так, щоб тугодумний перекладач точно нічого не переплутав.

— Що ж це, як не борщ, коли…

— Пані права, — перебив Херсона чолов’яга за сусіднім столиком. Хоч у нього й було зелене волосся та татуювання на щоках, костюм і краватка все ж видавали в ньому офісного працівника. — Називати борщем цю хімію з місо та тофу — святотатство! Має бути свіжий кріль.

— Ви не розумієте, — почав Херсон. — Пані не місцева, вона дослідниця і тут якраз пише…

Закінчити думку йому знову не дали, бо до них протиснулася жіночка з цілою тацею якихось перламутрових прозорих півкуль, що найбільше нагадували медуз, яких дітлахи залишили на піску, але з тим самим успіхом могли бути традиційними вареничками чи манною кашею.

— Дослідниця? То ви запишіть, запишіть, що в нас у сім’ї завжди так готували — з тофу. А то дістав уже цей снобізм! Ніякого тофу! Теж мені, багатії, й місо їм не вгодило!

Не встигла Орися і рота відкрити, щоб усім їм пояснити, що ні кріль, ні тофу в борщ за визначенням іти не можуть, як їх уже оточили інші відвідувачі, і ось уже панство у вбранні, наче на суміш рейву та заняття з йоги, сперечалося, чи можна брати буряко-замінник, чи треба обов’язково використовувати свіжонадруковану бурякову стружку.

— Та що ви тут розкричалися? — до них підпухнув старий дід у формі охоронця. Підпухнув, бо ходьбою точно не можна було назвати те, що робили його штучні ноги, зігнуті, мов у коника-стрибунця.

— Тут пані із закордону, — ткнула в неї нігтем жіночка з медузною тацею. — Про наш борщ хоче писати.

— А-а-а, то це важливо. Ти, донечко, так і знай, що секрет справжнього нашого борщу — у квасолі.

Орися завжди вважала, що «кімната наповнилася голосами» — це така фігура мови, але ні: усі почали гомоніти настільки одночасно, що здавалося, ніби вільного місця навіть для її втомленого позіхання не залишилося — квасоля витіснила все.

— Та куди ж без неї, — не вгамовувався дід. — Так ще моя бабця готувала, а смачнішого борщу, ніж у моєї бабці, ви не куштували.

Орися не витримала й засміялася. Вона сміялася так, що строкате товариство затихло й дивилося на неї.

— Може, місо, може, буряк і друкується, — видавала вона між смішками. — Але найсмачніший борщ залишається у бабусі.