Порушений цикл безодні
«Холодно», — шуміли води під льодом.
«Чому вона не прийшла?» — лунало морськими западинами.
«Вона померла?» — докоряло у водах світового океану.
«Не захистив!» — лунало з вмерзлого в лід озера.
«Ти чуєш?» — плескалося у воді під льодом.
«Я шукаю», — плинуло безкраїм океаном.
«Знайшов», — по кровоносній системі.
«Я вирвусь», — у вічній мерзлоті.
Піт стікав по чолі, у роті сухо, язик палав вогнем… Русява дівчина Олена йшла вулицями приморського містечка, що промовисто звалося «Лиморськ», та ледь дихала від спеки.
Сонце стояло в зеніті. Над головою не літали пташки чи комашки. Тиша заполонила вулиці — зловісна, така буває перед бідою. Ще й крук співав свою трагічну пісню, сидячи на старій абрикосі. Повністю голій. І тільки радіо рипіло:
«У світовому океані дрейфує айсберг Судного дня…» — рипіло з перебоями радіо.
Олена зацікавлено стишила ходу та дослухалася до нечіткого рипу.
«Він відколовся через аномально теплу воду у морі Амундсена. Чому море нагрілося? Що сталося зі світовим океаном?» — горланив харизматичний ведучий із дещо хрипким голосом.
Дівчина аж зупинилася та відкрила рот.
«Вчені ще так і не визначили, у чому ж проблема. Та це — не все. Ця велика плавуча гора видає низькочастотні звукові хвилі. На його шляху вже зникли всі косяки риби. У радіусі 10 морських миль немає дельфінів. Що то може бути? НЛО? Чому не кажуть? Що приховують вчені?» — рипіло та підсвистувало з динаміка на автобусній зупинці.
— Ти мене чуєш, Оленко? — її термосив за руку чорнявий блакитно-окий хлопець надзвичайної краси та зросту. Наскільки Максим був красивий, настільки й довгий.
Олена здригнулася і важко відповіла:
— Та слухаю, але спека нестерпна, та й у горлі дере, — жалілася дівчина. — Тут пече як навіжене, там морозить, раніше привітне море, тепер дихає замогильним холодом, кулі ці не тануть. Вони гойдаються на хвилях і виморожують зсередини — аж кістки зводить. У мене взагалі закрадаються сумніви, що то лід.
— А що ж то може бути? — поцікавився Максим.
— Біологічна зброя, — відповіла Олена. — От дивись: навіть у січні такого не було! Весь абрикосовий цвіт обмерз, встелив дороги Лиморська молочними ріками.
— Ото влучно ти сказала, — саркастично відповів хлопець. — І головне, що ці ріки рухаються і живуть.
— Та цить ти, — рипучим голосом докоряла Олена. — Я намагаюся не думати про ту погань.
Довкола них усе було вкрите павутиною та квітами. Здавалося, що Лиморськ збирався на весілля. Біло-рожевий цвіт абрикос та нескінченно чорні мохнаті павуки. Усе перемішалося, рухалося та перетікало.
— Слухай, що взагалі в цьому світі коїться? — спитала Олена в Максима.
— Чуєш, смердить… Він уже тут… Ти вже його… — Олена аж присіла від скрипучого каркання.
Позаду них стояла розхристана жінка. Її посивіле волосся склеїлося і стояло диба, на шиї висіли якісь старі, висушені водорості, а очі мутними провалами дивилися в нікуди.
— Х-у-у-у, — перелякано видихнув Максим, — Пані Явдохо, щоб ви були здорові.
— Здорові — нездорові… Усі вже його… Скоро… Ти підеш перший… Підеш і не прийдеш… Він уже прийшов… скоро і ви почуєте… — стара чітко сфокусувала погляд на Максимові. — Ти підеш… Її покинеш… Вона ніхто… — тягнула далі жінка.
— Що почуємо? — перелякано спитала Олена.
— О, ти та сама… Сестра і ти… Така ж… Ти не будеш противитися… Вона твоя… Візьмеш… Не як я… Слабка… Не витримаєш… Поклик… Підкоришся… Згинеш… Чуєш… Вона тут… Рідна… Візьмеш… — і Явдоха втратила цікавість до дівчини.
Мить — усе змінилося. З Явдохи наче хтось витягнув усе життя. Очі старої знову стали мутними та пустими провалами. Жінка пішла собі далі по вулиці. Куди — ніхто не знав, та, певно, і сама вона не мала цілі. Просто йшла та колихалась, мов водорості у морській воді.
Руки Олени, навпаки, заніміли, спиною пробіг мороз. Сестра. Пішла в море і не вернулася.
— Що ви верзете, пані Явдохо? — навздогін крикнув Максим. — Пішли, Олено, вона відома хм…
— Максиме, Олеся правда покінчила життя в морі. Пішла і втонула.
— Ти відчуєш рідне… Він вже тут… Ти скоро почуєш… Почуєш і підеш… І прийдеш… — доносився голос Явдохи.
— Олено, пішли, — Максим потяг дівчину геть. – Вона просто ненормальна.
— Максиме, але ж вона ….
— Забудь! — хлопець важко зітхнув.
Їхні кроки відбивалися від стін старих будинків, вщент замотаних павуками. Комахи були скрізь: на стінах, на вікнах, на дахах і парканах. Вони не втікали від людей, а рухалися синхронно, як течія. Павуки заповзали на ноги, на одяг, на шкіру. Перетікали з місця на місце й поверталися назад. Здавалося — куди не кинь оком повзуть хвилі: вони набігають на невидимий берег і знову відступають у море тіней.
— Хм… — фиркнула Олена.
— Що? — зацікавився Максим.
— З моря тягне замогильним холодом… Так не повинно бути! — задумливо повела Олена.
— Не повинно, але ж є, — філософськи відповів Максим. — Крижані кулі вкрили всі прибережні води. Ще й вода почала підійматись.
— Думаєш, буде потоп? — злякалась Олена.
— Боюсь, — відповів Максим, — що Лиморську недовго лишилось. Скоро тут житимуть мурени й морські черви, а не люди.
— Все настільки серйозно? — шепотіла Олена.
— Чесно, — задумався Максим, — не знаю, але речі вже збираю.
Максим лише плечима знизав. Холод обступив раптово.
«Я тут», — шепотіло хвилями.
Море виринуло з-за рогу будинку старої віщунки Явдохи. Рухоме, біле, люте. Кричало крижаним голосом, лютувало хвилями в безвітряну погоду наче щось гнало води на берег. Воно було чуже та не знайоме.
«Візьми», — лопотіло між кригою.
Крижані кулі терлися одна об одну та співали моторошну пісню. Декілька куль викинуло на берег, але ті не танули, стояли собі монолітом, наче насміхалися: «Думаєте ми зникнемо? Ха! Ми і є світ!»
— Максе, глянь! — крикнула Олена та кинулася вперед.
«Твоє» — пронеслося по шкірі.
Там щось було своє, рідне, і воно мене кликало, манило знайомим, давно забутим голосом. Олена бігла, а Максим залишився на місці.
— Учора з Діаною були біля тих куль. Нічого особливого — просто лід.
— Але ж вони не тануть! — відказала Олена внікуди.
«Я тут», — натискало з глибин.
— То й що? Це вже не до нас питання. — хрипло відповів Максим.
— Максе, що з тобою? — зупинилася Олена. — Ти хворієш?
— Ні, — здивувався Максим. — З чого ти взяла?
— Твій голос змінився, — Олена впевнилася, що з Максимом все добре, і пішла далі. — Слухай, тут одна куля розкололася, і в ній намисто.
«Візьми», — тиснуло в скронях.
— Фу, Оленко, воно неясно, скільки років провело в кризі й з якого корабля звалилося. Ти уявляєш, яка зараза на ньому може бути?
— Яка? — скептично глянула на хлопця Олена.
— Починаючи від іспанки і закінчуючи чумою, — серйозно відповів хлопець.
Дівчина показово помила намисто у воді та почепила на шию.
— Мені личить, — виставляла своє безстрашшя дівчина, а в неї від шиї під шкірою щось повзло.
— Олено, припини бавитися! Зніми це! Негайно, — вперше в житті гримнув Максим.
— Що з тобою? — здивувалася Олена. — Ти кричиш.
— Олено, знімай цю заразу, — напирав Максим.
«Добре», — прорипіло всередині.
— Ні! — різко відмовилася Олена.
— Олено, це не намисто! — уже ричав хлопець.
— Намисто! — стояла на своєму дівчина.
— Ні! Чорт візьми! — гримнув Максим.
— Не зніму! — уже майже плакала Олена. Намисто нагрілося і пекло, у скронях бухало, а в потилиці, наче хтось дірку зробив.
Максим в паніці чіплявся очима за все узбережжя. «Як? Як зняти з дівчини це не намисто?» — билася в голові думка. А в груди повільно затікав холод. Так м’яко й непомітно приходила байдужість.
В око Максима втрапила якась постать. Схопив Олену за руку і грубо потяг у той бік.
— Нам не туди! — горланила дівчина, вириваючись.
«Туди, туди» — глузливо клекотіли хвилі в потилиці Олени.
Максим закинув її на плече та поніс.
— Мене ти слухати не хочеш! То послухай інших, — сухо сказав хлопець, зупинився та потряс головою.
— Максе, що з тобою? Мені боляче! — тихо сказала Олена.
— Потерпиш. По-доброму не розумієш, то буде так. — байдуже сказав Максим.
Кроки Максима були метушливі, голос різкий. Куди лишень поділась його плавність та м’якість.
Олена висіла вниз головою і щосекунди їй ставало все гірше. В голові паморочилося, світ наповнився дрібними чорними мушками, а у вухах свистіло. Свист наростав. Він як прибій набігав та відступав. Тоді хвилі стали більшати й нарешті стали схожі на цунамі. Мить… темрява.
Світ почав повертатися до Олени спочатку звуками.
— О, — радісно скрикнув Максим і наче камінь з плечей скинув Олену на землю та вигукнув Максим, — Степане, ти теж тут? У мене тут ноша на плечі виколупала якусь гидоту з крижаної кулі і на шию начепила.
— Ноша? Відколи це Олена стала ношею? — проскрипів прокурений голос. — Ну, зараз подивимось. А сам то ти не боїшся її з цим на плече закидати?
— Я її кохаю, — задумливо сказав Максим, оглядаючи Олену, — чи то кохав?
— Ти мене питаєш? — озирнувся на Максима сивовусий чоловік зі шрамом над бровою.
«Степан», — заспокоїлася Олена.
Чоловік з’явився у Лиморську три роки тому. Люди кажуть: «Пам’ять втратив». Жив сам, навіть собаку не заводив.
«Пізно», — пронеслось по венах дівчини.
Нарешті світ для Олени став ясним. В голові хоч і паморочилася, але до свідомості доносилася пісня моря.
— Мене через тебе нудить, — хворим голосом проскрипіла Олена.
Степан погладив дівчину по волоссі:
— У мене теж була донечка, — в нікуди сказав Степан і почав оглядати намисто.
— Ти щось згадав, — отетеріло прошепотіла дівчина.
— То водорослі. Хоче хай носить. Висохнуть — викине, — сухо, наче його вмить підмінили, проговорив до хлопця Степан.
Олена переможно показала Максиму язик і зайшлася в надривному кашлі. Хлопець, що раніше до її подиху прислухався, не підійшов.
— Вона у тебе швидше від пневмонії помре, ніж від водоростей, — констатував факт Степан.
— Степане, а що з’їло цього дельфіна? — спитала Олена.
«Твоє», — щось чуже тиснуло в скронях Олени.
— Парадокс в тому, що він цілий, — відповів Степан.
— Степане, ти жартуєш, — голос Максима став різким та грубим. — Тут добре видно, що в дельфіна лише половина тіла.
— Так, — відповів Степан, його голос не виражав жодних емоцій, — але на що ж таке набігають хвилі?
Обоє уважно подивилися на бурхливі хвилі моря, що колихали крижані кулі. І справді, вода щось оминає.
— А-а-а-а-а? — Олена тицяла пальцем в дельфіна і виряченими очима дивилась на Степана.
«Бери. Твоє», — врізалося в мозок Олени.
— Так, цей дельфін цілий, просто світло від нього не відбивається, а проходить крізь. Раз ви вже тут, — глузливо продовжив Степан, — допоможіть доправити мого пацієнта в лабораторію.
— Степане, — ричить Максим, — у тебе взагалі емоції є?
— Думай, що ні! — абсолютно спокійно промовив Степан.
Олена панікувала — щось чуже лупало в скронях. Хотіла закричати, хотіла зірвати намисто, що нагрілося, але голос не слухався.
— Максиме, мені погано, ходімо додому, — просипіла дівчина.
Максим роздратувався:
— Олено, досить вже. Погано — іди лікуйся, чого хвора на пляж поперлася? А тут справжня таємниця.
— Максиме, мені погано… — надривно повторила дівчина. Їй ставало дедалі гірше: ноги не слухалися, волосся по всьому тілу підіймалося, а в грудях з’являлося щось чуже.
— То йди додому, — махнув рукою хлопець. — Хоча ні! Принеси нам носилки з машини, а тоді йди.
Максим штовхнув дівчину і вперше заговорив до неї грубо. Олена осіла на землю, з її очей скотилася сльоза.
— Чому ти сидиш на землі? — меланхолійно запитав Степан. Його типова, беземоційна поведінка гівнюка привела до тями Олену.
— Йду по носилки, хіба не бачиш? — сказала дівчина.
Шлях туди й назад зайняв кілька хвилин. Весь час на Олену хвилеподібно накочувалося щось липке. Воно то натискало, то відпускало, як хвилі туди — сюди. Носилки обтяжували руки. Кроки давалися важко.
— Як ви будете нести того дельфіна? Носилки ж важкі! — захекано сказала Олена.
— То ти хвора, а носилки нормальні. Йди додому, не маяч, — сухо сказав Максим, навіть не глянувши на Олену.
Хлопець стояв лицем до хвиль і коливався. Носочок, п’ятка, носочок, п’ятка…
— Максе, чуєш, мені погано. Ходімо додому разом, — прохала дівчина.
— Гей! — гримнув Степан.
Олена аж присіла. Але дивна справа — Максим повернувся в реальність. Правда, якийсь не такий. Зникла легкість, плавність, і з’явилося те, чого Максим зроду не мав — грація.
— Чого всілася на землю? — холодно спитав Максим, — вали додому лікуватися.
Сльози вже градом котилися по обличчю дівчини. Максим підчепив одну пальцем і спитав:
— Думаєш мене це зачепить?
Він зло посміхався. Раніше світлі блакитні очі вмить стали бездонними провалами в яких вирувала темрява.
— Не мішайся мені під ногами, бо пошкодуєш, — прошепотів Максим Олені на вухо.
Олена зірвалася з місця мов спринтер… Вперед! Далі від них. Туди, де тиша. Вперед. Крок. Ще крок. Перед очима пелена. Темно.
Пісня моря в безвітряний день: різка, шалена, але знайома та безпечна, привела Олену до тями.
«Йди», — шепотіли хвилі.
— Хто тут? — боровся інстинкт самозбереження.
«Вперед!» — гнало море.
— Вийди! — скрутилася калачиком Олена.
«Підводься і йди!» — ричали крижані кулі.
— Ні! — серце бухкало у вухах Олени.
«Іди!» — промайнуло тілом.
Олена пручалася, шукаючи вихід. Зачепилася поглядом за Максима, який вантажив дельфіна в авто. Горло перехопило. Ні! Не докричуся.
«Підіймись», — статичним розрядом по тілу.
Здалася, підвелася і побрела берегом. Боролася, але йшла. Шляхом довгим, як досвідчений п’яниця, хилиталася зі сторони в сторону.
— От і стара акація, — ледь чутно прошепотіла Олена, ворочаючи сухим язиком. — Ще трохи й поворот додому.
«Лови», — ніби вдарило в потилицю.
— Не хочу! — закричала в голос Олена, на мить здалося – вона здолала.
— Няв… — глузливо долинуло з дерева.
«Олесин котик», — глузували хвилі.
Він сидів на нижній гілці та уважно дивився на Олену. Він навіював, насміхався, кликав.
«Лови кота», — вбивався наказ у мозок.
Дівчина різко повернула до дерева та пішла ловити кота. Край свідомості зачепив звук двигуна.
— Максиме… — шепотіла Олена.
Двічі впала, збила коліно об камінь, але вперто йшла до кота. Він сидів та уважно слідкувало за Оленою. Коти так не дивляться, так дивиться безодня.
«Це не кіт», — кричала свідомість, а ноги несли її вперед.
— Няв… — долинуло зверху.
— Ти кличеш мене? Я зараз, — чужим голосом проговорила дівчина. Чи вона це сказала, чи ні, Олена вже не знала.
Вона лізла за котиком, який озирався і манив за собою. Він нявчав, махав хвостиком та уважно дивився дівчині в очі, поки її не засліпили фари автомобіля. Мить, і жорстока реальність настала. Тут і зараз її колихає холод на самому вершечку старої акації. Що вона тут робить? Все просто: стоїть на сухій гілці. В її бік несеться автомобіль Степана.
Серце гупнуло. Тріск. Перед очима, мов у калейдоскопі промайнуло гілля акації, яке обдирало шкіру та одяг.
Темно. Болю немає. Щось тримає стопи і тисне на голову. Дівчина рівною струною притулялася до шершавої кори. Зір повертався поволі, і разом з тим наростав дзвін у вухах.
— Я внизу. Чому нічого не болить? І як мені звідси вибратись? Мене ж під деревом заклинило. О, я ж можу присісти, — в нікуди говорила Олена.
Дурною була ідея. Біль. Море болю.
Свистить сирена…
« Я марю чи мене рятують?» — остання зв’язна думка Олени.
Кап. Кап. Кап. До вже знайомого свисту додався стукіт крапель.
«Вставай», — порахувало ребра.
Дівчина повернула голову на звук. Наліво, направо — нікого. Вона лежала в палаті, судячи з крапельниці та блідо-зелених стінах. У палаті стояло ще три порожні ліжка.
— Прокинулась? — металевим голосом гримнуло від дверей.
Там стояв молодий чоловік в окулярах і халаті.
— Лікарю, що зі мною? — ледь чутно промовила Олена.
— Я не лікар, апрактикант, мене звуть Тарас, можеш звертатися просто Тарас. У тебе: вивих надколінка, контузія хребта, тріщини у другому та четвертому хребцях. Ноги відчуваєш?
— Ні, — злякано відповіла Олена.
— Що зовсім не відчуваєш? — перепитав Тарас.
— Ну-у-у-у… — невпевнено мовила дівчина, — вони наче є, і їх наче немає. Заніміли й відчуваються, як щось чуже.
— З твоїм діагнозом не дивно. Лікуйся, тільки но стане краще — випишешся. А про чутливість — забудь. Скоро все відновиться. Ти ще спринт здаватимеш.
— Я краще у футбол з Максимом гратиму.
— Як варіант. Ну, добре я пішов далі, а ти відпочивай.
Двері рипнули. На порозі стояв Максим.
— Лежиш? Поламана, скалічена… — глузував хлопець.
Очі слідкували за кожним рухом Максима. За кривою посмішкою та поглядом. Це не Максим. Хтось, але не Максим.
— Чого мовчиш? Нічого сказати? — продовжував глузувати хлопець.
— Максе, ми ж дружимо… — шепотіла Олена.
— Чим я схожий на твою подружку? — гримнув Максим.
Знову крива посмішка, мов блискавка, наче її й не було.
— Коротше, — Максим заморожував Олену поглядом, — ти мені така інвалідка не потрібна.
— Максе… не йди, — прохала Олена.
— Якщо ти мене дійсно любиш, обходь стороною, — звичним лагідним голосом сказав Максим.
Світ перед Оленою розплився… У грудях щось сперло, гухнуло й перекрило горло.
— Максе…, — у відповідь стукіт закритих дверей.
— М-да, — обізвався Тарас, який так і стояв у палаті, — історія. Ну, лікуйся.
Сором бухнув у скроні, і стало холодно зсередини.
«Моя», — глузував хтось сильний і чужий.
Дівчина залишилася в палаті сама. Тільки тіні по кутках, всюди сущі павуки на стінах, що хвилями метушилися туди-сюди й шалена пісня моря.
«Я покажу», — шумів прибій у скронях.
— Завтра буде новий день. Що ж я робитиму?.. — байдуже спитала дівчина, чи то у стін, чи в павуків, чи в моря, яке щодня ставало все дивнішим.
Дні йшли за днями. Реальність змішалася з божевіллям. Лікарі, медсестри, санітарки та голос у голові.
— Стільки часу в лікарні, вже й у днях загубилася, — ні до кого промовила Олена. — Ніхто не прийшов. Макс навіть не написав…
Тихий шурхіт зі стелі потік не тільки по стінах, а й по її спині, зробив декілька завертів у животі та стік до ноги.
«Тут, тут», — кричало хвилями у скронях.
То павуки розлазилися зі стелі по стінах, малюючи химерний малюнок водоростей.
«Згадай…» — напирало потоком.
Живий світ на стінах коливався в такт пісні бурхливого моря.
«Як ти?» — насміхалися хвилі.
— Як себе почуваєш, — рипнули двері.
На порозі стояла старенька, але ще не згорблена жінка, з відром та шваброю. Вона гриміла приладдям та зупинялася в одному місці в кімнаті. Навіть ступала по вчорашніх слідах, які добре було видно на немитій підлозі. Відро гримнуло об підлогу з ювелірною точністю, в тому ж місці, що й завжди.
Намисто нагрілося й пекло на шиї, але зняти його Олена вже не намагалася — марно.
«Прийми…» — улесливо омивало потоком нерви.
Далі в грудях хололо аж до прилипання шкіри і так по колу. Холод — спека — холод.
«Негайно прийми!» — ричало всередині.
— Як себе почуваєш, небого? — металевим голосом рипіла стара жінка в хустині. — Нічого, скоро випишуть.
Споглядала стелю і в такт павукам колихалася. На носочки, на п’ятки, на носочки, на п’ятки. Наче море керувало цим химерним парадом. Накотились хвилі — відкотились. Холод — тепло…
«Прийми», — немов злодій, зазирало у вічі щось безмежне.
Тихо. Навіть годинник не тікає. І сонце по стелі повільно повзе до заходу.
Тут тітонька, про яку Олена встигала забути здригнулася і вже нормальним голосом говорила:
— Ой лишенько, мені ще реанімацію мити! — і мчала задом геть тими ж самими слідами, що й прийшла.
«Моя», — гриміли хвилі в грудях.
Павуки збіглися на стіну навпроти сонця. Намисто нагрілося і пекло.
«Моя теж», — лоскотало під ребрами.
На шиї стало холодно. Руки й ноги зсудомило, нутрощі вивертало.
«Покажу», — рипіли кістки.
І приходила довгождана темрява. Перед очима пливли льодовики, свистів вітер. Холод враз заморожував нутрощі й сковував.
Там, глибоко. Мене стискало з усіх боків. Тиснуло монолітом. Я рвалася, кричала, просила допомоги, але марно. Я знала, що вирвусь. Скоро. Хоч важко, та нічого — вмію чекати.
— Ні-і-і-і-і-і, — в холодному поту Олена виривалася з жаху.
Знову рипнули двері.
— Прокинулась?
В палату заходив молодий чоловік в окулярах і халаті. Тими самими слідами, як і прибиральниця, ставав на те ж місце і повторював фрази, які сказав у перший день.
— Я не лікар, а практикант, звуть Тарас, можеш звертатися просто Тарас. У тебе вивих надколінка, контузія хребта і тріщини хребців. Ноги відчуваєш? Ні? З твоїм діагнозом не дивно.
Тарас стояв на тому ж місці, що й санітарка. Дивився на стелю, хитався в такт пісні моря та мовчав. Обличчя було якимось дурнуватим. Так виглядають люди з синдромом Дауна. Просто жодної розумної думки у виразі не фіксувалося. Єдине, що вибивалося зі звичної картини, у нього зникла частина руки. Її просто не було. Кисть була, лікоть був, а решти руки не було. Зникла. Раптом погляд чоловіка прояснився:
— Ти сьогодні виписуєшся, сказав він і пішов до виходу.
— Лікарю? — прошепотіла Олена. — Що з вашою рукою?
— Я не лікар — практикант, звуть Тарас, можеш звертатися просто Тарас. У тебе вивих надколінка, контузія хребта, тріщини хребців. Ноги відчуваєш?– завів звичну пісню
— Рука, Тарасе, твоя рука!!! — кричала Олена.
— Що з рукою? – здивувався Тарас. — Аа-а-а-а! Я вже звик. Кілька днів назад у нас невролог зовсім зник. Зловити можна, а побачити не можна. Якби не базікав, то не знайшли б.
— Як він зник? — злякалась Олена, свідомість била на сполох.
— Та не переживай ти так. — весело відповів Тарас, — то якийсь вірус, чи що. Ані температури, ані ломоти — жодних симптомів. Просто стаєш невидимим, а потім все прийде в норму.
Задом повернувся до дверей по тих самих слідах і майже вийшов. Глянув на Олену і промовив:
— Ти сьогодні виписуєшся, збирайся.
Крехтячи, як стара бабця, Олена почала збиратися.
— О, — почулося з-за дверей, — ти куди це збираєшся?
Олена розвернулася на прокурений голос.
— Додому, — відповіла злякано дівчина, — мене виписують. А що?
— Хм, я прийшов тобі сказати … Максим загинув. — прорипів Степан.
— Як… загинув? — прошепотіла дівчина.
— Пішов до моря разом зі своєю дівчиною Діаною і зник, — сухо, мов звіт зачитав Степан. — Я планую почати пошукові роботи. Ти зі мною?
— А чому ви до мене прийшли? — тихо сказала дівчина. Страшний біль поселився в грудях.
— Ви завжди були разом. Чесно кажучи я до останнього думав, що ви одружитесь, але там, на березі…— задумливо відповів Степан.
— Коли ви знайшли дивного дельфіна? — запитала дівчина.
— Він не дивний, просто хворий був, тому й викинувся на берег. — байдуже констатував чоловік, — до того часу думав, що ви пара, але Максим поводився з тобою інакше. Він навіть не дав мені зупинитися і надати тобі медичну допомогу.
— Що? — не зрозуміла Олена.
— Ми бачили як ти падала, — ніяково відповів Степан, — Максим був за кермом…
— Ясно, — не зупинився, — байдуже промовила дівчина. — Добре, я допоможу вам шукати.
— Раз одужала — виписуйся, — сказав Степан. — Чекаю на вулиці.
— Ага, одужала, все одно ці кляті павуки вже дістали.
Важкі збори, важкий спуск по сходах. У коридорах зустрічалися працівники та пацієнти. Хтось хитався з боку в бік, у когось були відсутні частини тіла. Тут Олена посеред, здавалося б, порожнього коридору з чимось зіткнулася. Серце гупнуло та помчало, мов шалене.
— Дивись, куди преш, — пролунало нізвідки.
— Просто обійди, — мовив абсолютно сивий чоловік, що йшов на зустріч. — Скоро з ним все буде добре.
Руки Олени трусилися, а зуби вибивали чечітку.
— Не бійся, — сказав лікар, — ми всі такими будемо. То просто хвороба.
— Яка хвороба?! Він…— дівчина від страху ледь ворочала язиком.
— То така хвороба. Спочатку ти стаєш, як Тарас зараз, потім зникають частини тіла, потім на декілька годин ти пропускаєш світло повністю, а там…
— Що там? — пропищала мишкою Олена.
— Нічого, імунітет справляється з вірусом, — глузливо засміявся лікар.
— Вірусом? — перепитала Олена.
— То хвороба. Наш організм її просто переборює, — на повну сміявся лікар.
І тут Олена зрозуміла — так над нею насміхався голос. То не був лікар. В Олени очі почали вилазити з орбіт. Перелякана дівчина побігла вперед, не розбираючи дороги.
Ноги самі винесли з ворота цієї непривітної лікарні. Тут все залишилося, як і раніше: спека, холод з моря, і павуки скрізь, куди тільки не глянь. Знайома, хоч і трохи божевільна ситуація, заспокоїла дівчину. Серце сповільнювало свій шалений біг, а мозок почав сприймати цю малопривабливу реальність.
Злякана, хвора Олена стояла за воротами і дивилася на пусті вулиці. Запах. Скрізь стояв солодкий запах гниття. І тиша панувала в Лиморську така, ніби всі вмерли.
— Що відбувається? — прошепотіла дівчина, по її спині бігли липкі лапки.— Куди всі поділись?
Повз них пройшла розпатлана жінка. Сиве волосся тріпалося, мов на сильному вітрі, але навкруги навіть не шелестіло. Явдоха різко розвернулася до неї. Все її тіло було вкрите густим малюнком вен.
Олена аж відсахнулася:
— Що це? — мороз пішов шкірою Олени.
— Явдоха, — голос Степана пролунав поруч і, дивна річ, вперше перестав бути байдужим. — Ти відчуваєш?
— Від неї віє холодом, — прошепотіла Олена.
— Ні, від неї віє іншим світом, — поправив Степан.
Жінка дивилася просто в очі Олени.
— Скоро, — проскрипіла Явдоха. — Дуже скоро… Я захищала, ти зруйнуєш…
Як божевільна стара кинулася до Олени й почала рвати щось із шиї дівчини.
— Я заберу, — божевільним голосом кричала вона, душачи Олену. — Я всіх врятую. Ти — всіх смерть… Я … Я… тільки я…
Степан відірвав руки божевільної від горла Олени й відкинув жінку. Явдоха враз стала тихою, встала та пішла.
— Що з нею? — хворим горлом проскрипіла Олена.
— Вона під контролем, — сумно відповів чоловік, — це вже не вона.
І справді, жінка не йшла — колихаючись, мов водорості в морі. Через провалля очей дивилася морська безодня. Там уже не було дивачки Явдохи. Перед ними стояла оболонка — чужа, пуста оболонка. «Така колись ходила й Олеся», — майнула думка в Олени.
«Іди до нас», — лунало з глибин єства.
— Степане, — зі сльозами на очах сказала Олена, — колись так, з байдужим обличчям, пішла у воду Олеся.
— Та маленька дівчинка? Рудоволоса така? — задумливо проказав Степан і за весь час знайомства в його голосі пролунала цікавість.
Десь в глибинах свідомості чоловіка зароджувалося щось тепле та болюче.
— Так, то моя старша сестра, — тихо прошепотіла Олена. — Звідки ти знаєш, що Олеся руденька?
— Я не знаю, — сказав Степан, — згадую.
— Степане, я буду, як Явдоха? — прошепотіла Олена.
— Чому так вирішила? — десь здалеку говорив Степан. Він був не тут, літав десь далеко, за обрієм.
— Я чую голос, — ще тихіше видихнула дівчина.
— Голос? Який голос? — напружився Степан.
— Не знаю. Він кличе мене, і я бачу сон, — тихо продовжувала Олена.
— Сон. — задумливо повторив Степан. — Тобі сниться — ти скрізь. Глибокі води твій дім. Там добре: тиск, холод та темрява, спокій і самотність. Сам один у всьому світі. Чуєш, що рідний хтось є, але не можеш знайти. Ти чуєш її голос, клич і благання про допомогу. Голос — скрізь, у всьому твоєму єстві, і ти рвешся вперед. Шукаєш у рідних водах, смердючій крові людей і тваринах… ти рвешся, блукаєш течіями, кидаєшся, хочеш полинути, а її немає. Пусто… Ніде немає. Сам… Раптом, як удар струмом: «Я тут!»
— Ні, — перелякано промовила Олена. — Мені сниться: холод! Він виморожує, ламає кінцівки, й проникає в саме серце. Я відчуваю, і як холоне кров, як надривно б’ється серце. Кличу на допомогу, та ніхто не приходить. Дні, місяці, роки… Раптом – тріск. Щось величне ламається наді мною… Я пливу додому. Мене колише на хвилях і несе вперед… Аж поки не приходить біль… пече, все пече, ніби я горю зсередини. І тоді щось рідне, прохолодне торкається… я зникаю, всього на мить. Відчуття польоту і всесилля, знаю тут і зараз у мене місія — продовжити рід. Я прийшла сюди, щоб знайти те, що втратила дуже давно. Я втратила його, але він уже готує місце для нашого потомства. Я повернуся, щоб відкласти кладку, і завершити свій життєвий шлях. Згодом інша — вже нова я — вирушить додому, подорослішає, і знову повернеться до своєї пари, щоб повторити цей цикл. Мій шлях веде назад до озера на крижаному материку, де глибоко під льодом знаходиться мій дім. Саме туди я прямую. А потім знову в дорогу.
— Хм, — задумливо сказав Степан, — відчуття — це якась древня форма життя, що виринула з глибин океану.
— Швидше відтала з льодовиком, — шоковано сказала Олена.
— Так. — важко здихнув Степан. — Спочатку спробуємо знайти тих, хто вже зник у морі.
Олена, переповнена хвилюванням, не помітила, як пройшла затишними вулицями міста і вийшла до великої води. Лише коли крижаний холод пройшов тілом, вона повернулася в реальність.
Від води тхнуло. Так страшно тхнуть гнилі яйця, або тіло, що вже почало розпадатися. Чомусь думка почала пливти, і намисто на шиї спалахнуло вогнем.
— Степане, — звернулася вона до чоловіка, її погляд пронизував до кісток.
— Що таке? — Степан подивився на Олену та запитав: — Оленко, це ти?
Дівчина задумалася. Її погляд потух, а свідомість зникла. Вона дивилася на світ незвичайно глибокими синіми очима та мовчала.
— Я думаю, що вже ні, — тихо, майже пошепки промовила дівчина, — я перестала бути нормальною вже давно.
— Ясно. — задумливо.
Степан йшов до порту, не дивлячись під ноги. Його погляд, далекий та чужий, блукав по пришвартованих човнах та баржах.
— Слухай, — допитувалася дівчина, — а чому ти не такий, як усі?
— Який, не такий? — перепитав Степан.
— Ну, не хитаєшся, як водорості, — почала перераховувати Олена, — спокійно реагуєш на зникнення частин тіла, і так почав буравити лікаря поглядом, коли той сказав, що це вірус.
— То не вірус, — відповів Степан. — Олено, ти пам’ятаєш, як твоя сім’я стала такою, як є зараз?
— Як стала сиротою і потрапила в дитячий будинок? — перепитала Олена.
— Так, — відповів Степан.
— Олеся, моя старша сестричка, втонула. Татко теж втонув, шукаючи сестричку і звалився за борт. Мама, моя мила, добра мамочка, не витримала горя і засохла, просто зникла. Кажуть, теж на себе руки наклала, а мене служба забрала в інтернат.
— Ти помиляєшся, — криво посміхаючись, сказав Степан, — твоя мати не померла. Одного прекрасного деня вона пішла з дому — це правда, але не померла.
— Чому тоді вона не прийшла до мене? Чому не забрала? — Сльози бриніли в голосі Олени. — Ні, вона точно померла.
— Скоро ти дізнаєшся правду, на жаль, це буде дуже скоро. — І недоречно додав, — ми прийшли.
І справді, Олена стояла перед старим човником.
— Степане, — розглядала задумливо човен Олена, — Скільки років цьому човну.
— Не так вже й багато, — відповів чоловік. — майже, як мені. Просто я бачив те, що й твоя мати.
— Мама? — запитала Олена.
Дівчина байдуже глянула на нього.
— Не дивись на мене, — промовив чоловік, — я правда починаю розуміти, що трапилося. Але я не знаю, як до цього причетна твоя мати.
Олена мовчала, тихо сидячи на борту човника та оглядаючи бухту.
Прибережні води вкриті крижаними кулями, створювали дивну потойбічну картину, і тут і зараз дівчина розуміла – вона вдома.
«Іди до мене», — шепотіли хвилі.
Так хотілося дослухатися і просто розчинитися у морській воді, залишитись там назавжди, повернутися додому, підійматися піною на хвилях, а далі — назад, до холодного глибокого озера, скованого віковічним льодам. Там її початок, там вона зростає і вмирає, а пара — чекає.
— Степане, думаю, що лікар помиляється, — проговорила Олена, — то не вірус і не хвороба. То якась древня істота. Вона древніша за наш світ.
— Чому так думає? — запитав чоловік.
— Бо зараз я чую море, — Олесин голос був далеким та відстороненим. — Воно манить мене глибинами, своїми бистрими течіями та свободою. Відчуваю — я скрізь: у дітях, у жінках, в морській воді… Але скоро прийде час іти. Коли вона помре, я піду…
— Хто помре? — перепитав Степан.
— Та, що була до мене, — тиха відповідь дівчини.
— Гм, — чоловік пильно дивився на дівчину. — Олено, а куди ж ти підеш?
— Я піду туди, де бере початок мій вид, — голос лунав з потойбіччя, то говорила вже не Олена, — крізь величні води мого дому, у води ріки, вічністю скованої льодами. Там мої сестри, вони чекають на мене; там я помру, і з мого тіла народиться інша.
— А хто залишиться тут? — тихо перепитав Степан.
— Не можу, — сумно проепотіла у відповідь, — там починаю життя і там закінчую.
— Чому ж ти прийшла? — перелякано спитав Степан.
— Мене кликала пара….
Олеся мутним поглядом глянула на Степана і сказала:
— Глянь, там вода обтікає предмет.
— Що там? — запитав Степан
— Моя пара готується до потомства…
І шубовснула у воду…
— Олена-а-а-а, — закричав Степан.
Як тільки дівчина кинулася у воду і пішла на дно в прозорій воді на поверхні з’явилися тіла людей і теж пішли на дно.
Перед очима Степана заблимали картини: він разом із Явдохою, молоді та щасливі, а на руках дві донечки, Олеся та Олена. Пляж, холод, що виморожує і намисто таке ж як і в Олени. Дружина, що з посмішкою йде до намиста і провали в пам’яті. Він у лікарні… на ринку купує дівчаткам кота в якого пів тулуба, але той ходить. Дружина, що кричить: «Там смерть. Я не піду самі вмирайте». І донечка — стрибає у безодню. Так само як стрибнула…
— Доню, я згадав…
Як дістався порту не пам’ятає.
Вона стояла на березі, постаріла і розхристана, сльози котилися з ясних, сповнених розуму очей.
— Степан, — прошепотіла Явдоха, — це кінець.
— Так, — надломленим голосом відповів чоловік, — кінець.
Вони обоє дивилися на море. Безкрає, безжальне і таке красиве. Степан підійшов до води та опустив у неї руку.
— Марино, — крива посмішка перетнула обличчя Степана, — чому?
— Я боялась смерті, — хлипала жінка.
— А тепер, — тихе питання чоловіка.
— Му приречені, — винувато шепотіла, — чоловіча форма прагнула захистити пару. Порушився цикл і так…
— І, — Степан переливав морську воду, що пронизувала холодом до кісток, з руки в руку.
— І воно розмножилося, — відповіла жінка. — сильно розмножилося.
— Наскільки сильно, — Степан взяв у руку крижану кулю.
— Усі заражені через морську воду, матерів, та навіть рибу. — заверещала жінка. — на Землі здорових не має.
— Хто винен? — загроза пролунала в голосі Степана.
— Я, — коротко та рвучко. — Тепер пізно…
— Так, тепер пізно. Мали померти ми двоє, а помре світ, — сказав Степан та увійшов у смердючу воду. — Я йду, доню…