Місце новим паросткам

            ***

            Вона щойно відсунула від себе миску з наполовину недоїденим червоним борщем у ресторані «Вкус жизні», розуміючи, що за смаком до життя він, вочевидь, не дотягує. З тіні нещодавно розквітлих зонтів і тентів на набережній Керчі виринув геть молодий офіціант із дещо дитинними рисами обличчя і запропонував карту вин на продовження відвідин.

            Вона вислухала, здивовано споглядаючи горизонт на південному сході і резюмувала:

            ― Ні, дякую. Лише каву. Заварену в джезві, на піску: сподіваюся, так ви ще готуєте. За це готова доплатити, бо не впевнена, чи роблять ще подібним чином в Криму каву взагалі.

            Звісно, російською.

            Офіціант розгубився і залепетав нерозбірливо ― щось із яскравим рязанським акцентом. Його вигорілі вії раз-по-раз смикалися на тлі засмаглих повік, а кучеряве неслухняне волосся, немов зібгана солома, здавалося, от-от, і займеться від останніх променів помираючого дня. У сутіні, що повзла зі сходу, уже з’являлися бліді цятки ліхтарів. В одну мить вони запалали на звивині мосту, що зміївся над водами протоки.

            Жінка мовчки підняла долоню, немов хотіла перервати потік зайвих звуків. Офіціант закляк на півслові.

            ― Та жартую, жартую, ― з ледь гидливим виразом вичавила із себе. ― Келих червоного напівсолодкого і еклер. І вино щоб найкраще!

            А навколо місто жило власним галасливим життям. Хтось гучно щось оповідав, надміру викривляючи інтонації, над тим реготала невелика компанія. Десь подалі на березі горланили пісню про «дєнь пабєди», вочевидь, почавши святкувати за два дні заздалегідь. Періодично крізь юрму проносилися підлітки на електросамокатах із незатихаючими дзвониками. Вище по вулиці з відчиненого вікна лунала якась пафосно-нудна кримінальна балада.

            Складалося враження, що всі навколо відчайдушно змушували себе радіти. Щоб почуватися живими. Щоб приборкати панічні настрої. Щоб змусити себе вірити, що щасливе продовження ― можливе.

            Та це скидалося на фарс.

            І тільки море шепотіло, як завжди, спокійно. Жодна какофонія не здатна була заглушити його скрадливий шепіт. І час від часу тривожно скрикували чайки.

            Офіціант поставив перед жінкою тарілку з еклером, столове приладдя і келих вина. Вона ледь кивнула.

            ― Рахунок, ― промовила крижаним голосом. ― Сплатити рахунок.

            Офіціант аж зіщулився. Вочевидь, йому було некомфортно в її присутності. Ніби йому, а не їй потрібно платити. Він похнюплено кивнув і пішов по рахунок за вечерю.

            Жінка елегантно підхопила келих і піднесла на рівень очей, ледь сколихнувши. Світло найближчого ліхтаря розлилося поміж склом. Зробила невеликий ковток, похапцем зиркнула на південний схід і ковтнула ще трохи. Поставила келих, узяла виделку і ліниво відколупнула від еклеру невеликий шматочок. Тістечко було на диво смачне, але надто солодке. Повагавшись кілька секунд, жінка відклала виделку і узяла келих. Зрештою, в рюкзаку вона завжди мала шоколад і горіхові батончики.

            Офіціант приніс рахунок у невеликій течці для готівки і поспіхом втік. Вона позирнула на чек, витягла з кишені помаранчеву купюру і поклала у течку. Взяла келих у долоні, немов намагаючись його зігріти. З моря повіяло прохолодою. Жінка витягла куртку і надягла її поверх легкого светра. Подумала, що варто б змінити мокасини на похідні черевики, як більш зручне взуття для довгих переходів. І раптом відчула легке тремтіння під ногами.

            Вона прислухалась до плескоту хвиль. Навіть через галас натовпу гуляючих було чутно, як почастішали накати на піщаний берег. Хвилі билися об бетонні краї набережної, періодично вихлюпуючись назовні, ніби море прагнуло вирватися із цих рукотворних лещат і збунтуватися проти поневолювачів. Тремтіння стало відчутнішим. Задзенькотіла вилка по тарілці. Ось, ось воно… Жінка настільки зосередилася на власних відчуттях, що не помітила, як підійшов офіціант. Він переминався з ноги на ногу, боячись підняти погляд.

Вона залпом випила залишки вина і поглянула на хлопчину.

― Дякую. Решти не треба.

Стривожено зиркнула на південний схід і відчула, як хитнуло землю під ногами. На півдні з води виринув вогняний стовп. Вона вскочила з крісла, зустрілася поглядом із офіціантом і тихо кинула:

― Тікай.

І в морі один по одному здійнялося ще декілька вогняних стовпів. Поверхня палала, наближаючись до берегової лінії.

Крики чайок стихли.

 

            ***

Вона стояла деякий час на схилі мису Тарханкут і спостерігала, як втомлене сонце стрімко скочувалося у присмерк сталево-сірих хвиль. Здавалося, ще трохи, і побачить білі колони храму, що існував десь там, за морем, за обрієм, а швидше й не існував уже, але спогади про об’єкт пошани ще ятрили її зболений дух, вимагали правосуддя для наступників. Вони теж, як її давній протеже, мали свою вразливу п’яту і закликали до справедливості сили, які не знали жалю і совісті.

―Вітаю, сестро. Не очікувала побачити тебе на кримських теренах. Проте рада, що ти тут.

― Бачу, ти запалюєш квіт на повну, як завжди. І це тішить.

― Так, маю такий привілей, хоча… В останні роки заквітчую, радше, західне північчя. Борисфен прекрасний. Чистий, прямий, необтяжений… Як у давні часи. А тут суцільне лихо.

― В сенсі, сестро? Ти ж досі тут, і опікуєшся цією землею.

― Проблема не в тім…

…і марево зникло. Жінка, що стояла на схилі, продовжила вдивлятися в море в західному напрямку. Аж раптом за спиною пролунало:

― Стой, стрілять буду!

Вона підняла руки, уявляючи, якою вразливою стала для людини зі зброєю на фоні ще не потемнілого західного неба.

― Гражданка, ви чіво здєсь? Здєсь закритая зона, здєсь нєльзя…

Жінка повільно повернулася, аби солдат побачив, що вона без зброї, і залепетала, що вона випадково, вона не хотіла, збилася зі шляху, а планувала взагалі-то в Чорноморське, до друзів. Вона туристка і вперше в Криму, і як тут гарно, і які тут милі люди, і… Якось несподівано для солдатика вона подолала ті десять метрів, що їх розділяли, і відхилила дуло вбік. Той розгубився і закляк, немов кролик під поглядом удава.

― Не хвилюйся, я зараз піду. Я нічого тобі не заподію, але й ти не смій,  ― вона витримала паузу, дивлячись солдату прямо у вічі. ― Домовилися?

Він ствердно закивав, нервуючи. Жінка повернулася до нього спиною і пішла до краю схилу за рюкзаком. Ступивши кілька кроків, вона почула постріл і озирнулася. Солдат упав долілиць, не знявши палець зі спускового гачка. Жінка закинула на плечі рюкзак і повернулася до загиблого тією ж дорогою. В потилиці в нього зяяла глибока рана. Мабуть, солдат цілився їй саме туди, коли йому спало на думку порушити дане ним слово.

― Та хай тобі… ― вилаялася жінка і розчинилася в нічній темряві.

 

***

Вона йшла собі і йшла по дорозі, не сподіваючись на допомогу. Навряд чи хтось наважиться зупинитися, побачивши жінку з наплічником, хіба, поліцейські, але вони переважно зосереджені в містах через заворушення. Зник інтернет ― зникла та ілюзія свободи, якою заспокоювали себе мешканці Криму впродовж останніх десяти, ні, дванадцяти років.

Сонце смажило як в липні, хоча лише починався травень. І взагалі, погода була несподівано мінлива через перепади температур. Зазвичай в цю пору весна стійко тримала оборону, але цьогоріч термометр коливався від заморозків вночі до надмірної полуденної спеки. Лише море, постійне і негнучке у власних ритмах, лишалося досі холодним для пересічних відвідувачів.

Вона почула автівку, що гальмувала, і озирнулася. Сріблястий мерседес, не новий, але доглянутий, зупинився прямісінько коло неї. Водій опустив скло і промовив:

― Подвєзті?

Вона в’їдливо оглянула водія. Чоловік під шістдесят, підтягнутий і охайний ― із тих, що люблять пітніти в спортзалі і вражати жінок, називаючи свій вік. Не абищо, але було цікаво поспілкуватися із пересічним мешканцем.

― А ви мєсний? ― запитала жінка.

― Дорогі знаю. Вам куда?

― Пока што прямо.

Вона відкрила задні дверцята, закинула свій наплічник на сидіння і вмостилася спереду, біля водія. Якщо вже тебе підібрали, коли їдеш автостопом, водій теж має свою ціль: інформація, цікава розмова, навіть банальна потреба не заснути за кермом. Вона не знала, що саме рухало чоловіком, коли він зупинився і підібрав її, але вирішила, що такий досвід буде цікавим.

Він представився, як Іван.

― Я ― Аміна. ― відповіла жінка.

― Красівоє імя, ― і він почав згадувати, чи були в нього знайомі Аміни і взагалі, багато теревенити ні про що. Можливо, це був його рецепт підтримання бадьорості та уваги за кермом. Жінка його не перебивала, лише час від часу вставляла слова чи вигуки, даючи зрозуміти, що слухає.

― А што ти ваабщє здєсь іщєш, Аміна? Здесь нинчє стрьомно, стрєляют, подривают защіту нашей страни.

― Та я так, пішу для блога. Здєсь єщьо нє била, вот і рєшила.

― Я тоже кагда-то вот так же єхал. Автостопом. От Владівостока до Талліна. С гітарой напєрєвєс. Дєвчьонкі, портвєйн, пєсні о свободє ― блюз, джаз, рок-н-рол. Какую страну прасралі…

Жінка поглянула і затримала погляд на співрозмовнику. Здивувалася, що йому не дисонує невідповідність «пісень про свободу» і «ТАКОЇ країни». Побачивши знак села Залісного, попрохала зупинити біля Ходжа-Сала, яке ховалося біля підніжжя Мангупа. Тим більше, що вже було геть темно.

― Да ладно тєбє, дєвка. Довєзу тєбя до Тєрновкі, там гостініца єсть. Бєз понтов, но все условія. Канєшно, єслі хахли елєктріку нє винєслі. В конце концов, ти мнє должна, развлєкі дядьку компанієй.

Вона поглянула на його хижу масну усмішку і промовила:

― Стоп.

Він, ніби його перемкнуло, по команді втиснув гальмівну педаль. Жінка спокійно відстебнула пасок безпеки, вийшла, відкрила задні двері і забрала свій наплічник. Нажаханий погляд водія свідчив про те, що він не здатен навіть поворухнутися, не те що якось зупинити її дії.

― Дякую, ― промовила вона беззвучно, і машина рвонула вперед, немов випущена їз пращі каменюка.

По той бік дороги виднілися вогні селища, захованого в низині плато. Колись неприступне, воно хранило залишки столиці колись славного князівства Феодоро.

 

***

Жінка блукала в затінку північним схилом поміж древніх надгробків. На каменях були висічені символи і слова різними мовами. Прості мешканці міста, його захисники, які належали до різних народів і віросповідань, мирно покоїлись поруч ― як до того мирно жили на одному плато. Зараз люди в Криму не такі. Закриті, підозрілі, здебільшого суворі до чужинців. Та й поміж своїх теж злагоди не відчувалося. Вона згадала гострі погляди місцевих, особливо в тих містах і селах, поблизу яких дислокувалися військові. Раніше ці люди непогано заробляли на приїжджих у туристичний сезон, тепер, здавалося, були злі й ображені на весь світ через власний вибір.

Хоча, якщо відверто, вони погодилися із тим за замовчуванням.

Жінка дійшла до джерела і набрала води у пляшку. Спрагло випила залпом добрих пів літра і набрала знову.

― На південному схилі вода смачніша, ― почула дзвінкий дівочий голос. ― Зі срібного джерела.

― Дякую, спробую при нагоді, ― жінка поглянула вверх. Звідти на неї дивилися хлопець і дівчина, років вісімнадцяти-двадцяти. ― До речі, мене Аміна зовуть. А вас як? Покажете, де шукати те джерело?

Вони перезирнулися, ніби мовчки порадилися, і разом вимовили:

― Гаразд, ― і вони рушили ледь примітною стежкою вверх на плато. Жінка крокувала слідом.

― А ви місцеві? ― поцікавилась вона.

― Можна й так сказати. Ми кримчани, але не зовсім звідси. Мене Галиною звуть, а він Слава. Вірніш, Ярік. За «Слава і Галина» тут можна відгребти від тугих на вухо місцевих навіжених. Тому Слава став Яріком, аби не підставити мимоволі когось із друзів, ― відповіла дівчина, час від часу озираючись на супутницю і подзенькуючи браслетами на лівій руці.

Ярік-Слава зосереджено ступав вперед.

― І як вам тут?

― А вам?

― Відчувається якась напруженість. Подекуди навіть ворожість. Напнута, як струна, що от-от лусне.

― Та так… Тривожно. І чимдалі гірше.

― Раніше було краще, ― озвався мовчазний Ярік. ― Хоча я вже почав забувати, як це. Складно втримати дитячі спогади.

Минаючи граби, молоді сосонки і ліщинові кущі, вони раптом вийшли на відкритий плаский простір, водночас занурившись у море неба, сонця і свіжого вітру. Тут не було споруд чи будинків, не чувся гамір залюднених вулиць чи хоча б голос екскурсовода. Лише тиша, посвист птахів і вітер.

― У нас тут поряд намет стоїть. Недалеко від «стальки». До речі, саме нею до срібного джерела можна спуститися, ― повідомила Галина, ледь посміхаючись від задоволення. Відчувалося, що, як би там не було далі, вона уміла насолоджуватись моментом.

 

***

Жінка сиділа на краю урвища з південного боку Мангуп-Кале і позирала на призахідне сонце. В цей час тут було досить тихо, на відміну від літніх місяців. Хоча, мабуть, часи велелюдних екскурсій в кримських землях на найближчі десятиліття добігли кінця. Вона поглянула в той бік, де стояв колись величний Херсонес, і зауважила: море віддзеркалює лик сонця настільки яскраво, що відображення видно навіть тут, за кілька десятків кілометрів вглиб півострова. Жінка заплющила очі і прислухалася до себе. М’які промені лагідно торкалися її повік і золотили вологий серпанок над Кримом. Тіло зігрівали нещодавні ковтки ароматної кави, звареної на вогнищі, і теплі розмови із приємними людьми.

Вони чудові, ці сильні й молоді відчайдухи, які не визнають жодних кліток. Вони як ніхто мають право на успіх через власний спротив, сміливість, нахабну жагу вирватися. Хай би їм все вдалося!

― Ти не можеш мене просити допомогти тому зухвальцю! ― раптом із пам’яті виринув яскравий діалог. ― Ти постійно намагаєшся зі мною сперечатися! ― Велична постать плечистого антропоморфа нервово смикнула тризубом і сяйнула очима в її бік. Жінка примружилася і втримала погляд.

― Звісно, дядьку. Я цього й не прошу. Але зглянься над тими землями, якими він опікується. Це не лише його турбота, я гадаю.  Вони заслуговують на спокійний плин.

―Та годі! Який там спокійний плин! Тут увесь час як не розломи, то збурення! Якби я не знав, що нема бога над богами, я б подумав…

… і видиво розсіялося сизим горизонтом, де подекуди здіймалися стовби диму і поодинокі полум’я. Лише зараз вдалині вона почула загрозливий сигнал повітряної тривоги. Жінка підвелася.

― Не хвилюйтеся, вони не сюди летять, ― почула вона за спиною голос Яріка. ― Тут навіть близько нема військових цілей. А на узбережжі, мабуть, кудись поцілили. І на Ай-Петрі теж.

Жінка запитально глянула на юнака.

― Знищують ППО, повітряні цілі в місцях дислокації і склади з пальним чи боєприпасами. Часом уражають портову інфраструктуру, військові судна, ― пояснив той. ― Відвойовують своє. Наше.

Жінка кивнула. Вони відкрилися їй, ці юні зухвальці. Відчули довіру і споріднену душу. Вони планували виїхати з окупованих територій і далі, аби, зрештою, дістатися до Києва і відвойовувати свободу власної землі ― можливо, в якості військових.

― Ми плануємо готувати вечерю. Приєднаєтеся?

Вона ствердно кивнула. Чому б не підтримати це приємне товариство?

 

***

Вона знайшла притулок в одній з печер південного схилу. Рукотворна кімната, витесана в скелі, слугувала в давні часи за невеличку казарму і спостережний пункт для захисників Мангупу. Природне підвищення надавало перевагу місцевим мешканцям над ймовірними нападниками. А мир поміж містян, якими б різними вони не були, робила можливим ефективний злагоджений захист. Хоча, як і будь-яке місто, воно зазнало розквіту й занепаду неодноразово впродовж існування.

Жінка сиділа навпроти південного отвору в скелі і слухала, як вітер завиває тужливу й сумну мелодію, ніби плакальник на похороні. Як і десятки, сотні, тисячі років до цього. Немов він увібрав у себе ридання і стогони тих, кого вбивали, катували та страчували, коли фортеця впала. Увібрав безодню відчаю і горя цієї землі.

―… Я прагну справедливості, сестро! А ти навіть не бажаєш розібратися, що відбувається на твоїй землі, у твоїх угіддях! ― виринула в пам’яті давня колотнеча.

― Тут  достатньо диких земель для мого полювання, я дійсно не бажаю втручатись у те, що мене не стосується і мені не заважає, ― і золотоволоса співрозмовниця повернулася спиною, давши зрозуміти, що розмову завершено.

Жінка розплющила очі і підвелася. На небі яскраво сяяла повня.

― Ну й як тобі тепер полюється, сестро? Коли на твоїй землі не залишилося диких незайманих місць, де можна знайти прихисток? Чи пристала б ти тепер на пропозицію захистити справедливість? ― промовила ледь чутно.

― Пристала, сестро. Тепер я полюю на ницих мисливців без честі і совісті.

І жінка відчула дружню руку на плечі та легкий потиск.

На горі почулися кроки. Вона піднялася сходами і визирнула з печери. На фоні залишків палацу виднілися дві постаті ― очевидно, її молодих співрозмовників. Вони тримали вервечку повітряних куль, які затято намагався вирвати з рук південно-західний вітер. Ще мить, хлопець і дівчина випустили їх в небо із розгорнутим двоколірним полотнищем. Нескладно здогадатися, що то був за прапор.

― Крим буде вільним! ― раптом вигукнула дівчина.

Жінка озирнулася на повню, але та уже майже сховалася за густою хмарою. Та з’явилася нізвідки, немов по команді, аби загасити яскраве сяйво нічного світила.

 

***

― А ось і срібне джерело! ― промовив Ярік, вказуючи на тихеньке дзюрчання поміж каменів.

Жінка зі своїми юними супутниками щойно спустилася південним схилом з плато по стальці і крутій гірській стежці. Вирішили не ризикувати і йти зразу до Тернівки ― раптом хтось в Ходжа Сала бачив, що відбувалося над нічним Мангупом. А цей непростий спуск був найшвидшим і найкоротшим шляхом з плато.

Вода дійсно мала фантастичний смак. Жінка набрала у фляжку з собою в дорогу, як і її попутники. Втім, у Тернівці їхні шляхи розійшлися. Слава і Галина поїхали до столиці півострова, а вона помандрувала далі на південь, до Херсонесу.

Трясучись на пасажирському кріслі маршрутки, жінка схилила голову на рюкзак, немов заснула. Зусібіч до неї долинали уривки діалогів оточуючих пасажирів.

― … моя двоюродная сєстріца, ну та, полоумная старая дєва, всьо своімі собствєннимі глазамі відєла. І как самальот лєтєл, і как завєрнуло єво в сторону. А там фігура огромная в воздухє вісіт… толі змєя, толі женщіна. С крильямі. А потом яркая вспишка і бац! Нєт самальота.

― Триндіт твая сєстріца! От же чьо прідумала… с крильямі! Может, ета ракєта крилатая била. Ловушкі атстрєлівала. Тєпловиє.

― Так чьо, думаєш, ракєтой єво?

― Нє знаю, малчат. Да тока трупи щітают. Уже трідцать тєл насобіралі. Живих нєт.

― Трівожна…

Жінка посміхнулася кутиками вуст, пригадавши почуті вночі слова у світлі повні. Подумки побажала сестрі успішного полювання.

 

***

Діставшись до вокзалу, роззирнулася. Навколо на платформах юрмилися невеликі групи, які очікували прибуття маршрутних автобусів. Жінка вишукувала поглядом бодай когось, у кого можна запитати дорогу до Херсонесу. Навколишні були зайняті власними турботами. Опустивши погляди, вони здебільшого про щось сперечалися з тими, хто стояв поряд. Безперервне бубоніння зливалося в суцільний гул, що час від часу переривався оголошенням диспетчера того чи іншого рейсу. Тоді пасажири чергової платформи жвавішали і сперечалися за місце в черзі на посадку.

Її безцеремонно штовхнули, зачепивши наплічник. Повз неї пхалася жінка з торбами, вочевидь, поспішаючи на автобус.

― Будьтє добри, подскажитє, как мнє добраться до Хєрсонеса? ― звернулася вона до жінки з торбами.

Та зиркнула на неї незадоволено, проте відповіла:

― Как-как? На таксі садісь і єхай, єслі дарогі нє знаєш. Понаєхалі тут, панімаєш.

І дійсно, поряд вона побачила кілька автівок, що чекали пасажирів.

― До Хєрсонеса подбросітє? ― запитала у найближчого водія.

Той виявився привітним дядьком, пенсіонером, який таксував, аби трохи підзаробити. Балакав мало, здебільшого розпитував: хто така, звідки, чому тут. Скаржився на життя ― але так, без надміру ― на те, що місто, як в часи його юності, знову закривається для світу. Вочевидь, йому не надто подобалося те, що відбувалося. Хоча, жінка підозрювала, що він, як і багато інших, радісно зустрічали анексію півострова. А тепер, побачивши, у що це все вилилося, шкодують за роками достатку, що передували захопленню Криму.

― Ваш город странний. Насколька я орієнтіруюсь на мєсності, ми нє прібліжаємся, а оддаляємся от Хєрсонеса, ― зауважила жінка.

― Да, ваша правда. Нада об’єхать, там дарогі плахіє. Как говоріцца, у росії двє бєди, хі-хі, ― спробував віджартуватися водій. Але дещо знітився, коли вона зловила його на спробі накрутити відстань.

Попросила довести до моря біля заповідника. Розрахувалася не торгуючись. Подякувала. Автівка рушила геть.

Жінка неспішно пройшлася пляжем і знайшла великий зручний пісковик. Присіла, полишила речі, підкотила джинси, зняла взуття і пішла по дрібних камінцях до моря.

Деякий час вона стояла босоніж на межі хвиль і спостерігала, як холодна морська вода раз-по-раз накочується на берег, ледь торкаючись пальців ніг або ж поглинаючи стопи до самих литок. Скам’яніла від холоду шкіра втратила чутливість, натомість у думках стало порожньо і просторо, як у небі над морем ― аж до самого горизонту.

― Ти правий, дядьку. Кожен вирішує за себе сам. І знаходить шлях самостійно, аби втілити те, що задумав. Виправити, полагодити, переробити. Але часом ефективніше випалити все ущент і дозволити собі просто чекати нових паростків.

― Справедливо, ― почула вона у відповідь.

Жінка усміхнулася і пішла від моря в бік залишків давнього величного міста.

― Здравія желаю, ― зупинив її охоронець. ― Гражданка, прєд’явітє ваши докумєнти!

Вона обурено глянула на чоловіка і попросила вказати підстави для перевірки.

― А где білєтік-то ваш, а? На посещеніє заповєдніка і другіх мєсних дастапрімічятельностєй? А, я вас спрашиваю?

Звісно квитка у неї не було. Не потрібен їй огляд жодних пам’яток, тільки море. Але це не хвилювало охоронця, він продовжував наполягати:

― Я же відєл, што ви не вхаділі чєрєз вход, я би вас запомніл. Єстєствєнно, я могу визвать поліцию. Вдруг ви шпіонка какая-то, терорістка, дівєрсантка хахляцкая. Оні ето бистро вияснят, уж павєрьтє.

Жінка намагалася віджартуватися, та отримала відповідь, що подібну до неї шукають через вбивство постового.

― Орієнтіровочька імєєцца, да. Кругом врагі, ані нє дрємлют! ― зі значущістю в голосі підсумував охоронець.

― Харашо, убєділі. Сколька білєт стоіт? Давайтє я вам заплачю, а ви мнє білєт купітє. А я пойду сєбє своєй дарогай. Договорілісь? ― запитала вона, витягуючи з кишені помаранчеву купюру.

― Договорілісь, ― охоронець ласо зиркнув на руку. І додав: ― і єщьо столька же за молчяніє. Ібо нечя!

Жінка вийняла дві купюри і гидливо подала охоронцю.

― Толька сматрітє, шоб без абмана, ― зауважила вона.

― Зуб даю! ― і охоронець почимчикував в сторону центрального входу в заповідник.

Жінка провела його важким пронизливим поглядом і зрозуміла, що він збреше, бажаючи всидіти на двох кріслах водночас. Уже збрехав, роздумуючи, як повідомити про підозрілу особу і ще й гроші до кишені покласти. Але вона розуміла, що з ним станеться те ж, що й із солдатиком, який не дотримав слова.

Наприклад, при спробі повідомити про неї він відкусить собі язика і стече кров’ю ще до приїзду поліції.

Вона замружилась, відганяючи видиво геть. Яким же негостинним і гидким стало місто на цьому прекрасному колись узбережжі… Зрештою, вона побачила тут все, що хотіла. На найближчій зупинці їй підказали номер маршрутки, що прямувала до східного краю міста. Жінка подякувала і зрозуміла ― час вирушати далі.

Діставшись до маяка, вона стерла порох зі своїх похідних черевиків і попрямувала узбіччям на схід, аж поки її постать не зникла в темряві.

 

***

А вночі зненацька почався шторм. Одномоментно налетів зі сходу важкими, переобтяженими грозовими хмарами, немов табун тільних корів, труться боками і рвуться до годівничок, зносячи все на своєму шляху. Збурилося море, височенні хвилі раз-по-раз вдарялися об берег, змиваючи все і поглинаючи його в глибині. Пориви вітру подекуди збивали з ніг перехожих, що не встигли вчасно дістатися до своїх домівок. Жінка сиділа на тролейбусній зупинці і милувалася краєвидом цієї дикої холодної ночі. Блискавка пронизала небо і сполохані хмари розверзлися над головою, немов розсічені навпіл мечем умілого воїна.

А може саме так і було.

Важелезні градини падали на землю, будівлі, авто, ламали дерева, заввиграшки пробивали скло недолугим водіям, які залишили транспорт просто неба. Громили лінії електропередачі, знеструмлюючи міста і селища. Стихія била навідліг, не розбираючи дороги, немов скажений бик-підранок, який уже не жилець, та ще має силу знищити того, хто знищив його.

А жінка сиділа посеред шаленої бурі, спокійно очікуючи затишшя.

І вітер ущух. І хвилі вляглися, осяяні спалахами блискавок, що стрімко віддалялися на південь. І небо розвиднілось, показавши ледь надщерблений місяць.

Вона закинула рюкзак на плечі і попрямувала далі на схід.

 

***

Південний берег оговтувався від нічної стихії. Подейкували, що є навіть жертви ― вона почула це в маршрутці, що прямувала до Керчі. І вже зовсім шепотом додавали, що є обвали в районі Форосу, біля резиденції (тієї самої!) і поблизу Ялти.

Жінка міркувала про інше. Чи вдалося її супутникам дістатися Керчі, чи виїхали вони на велику землю? Чи не завадили обставини або ж «бдітєльниє гражданє»? Їй дуже хотілося, щоб вони таки знайшли свій шлях реалізувати задумане.

Прибувши до кінцевої, жінка узяла таксі і попросила підвезти її до невеликого готелю чи хостелу, який би був недалеко від моря. Таксист із нудним обличчям мовчки кивнув і досить швидко підкинув її до невеличкої будівлі побіля пляжу. Старанно відрахував здачу, попри її протести, порадив приїжджати ще.

Жінка увійшла до тісного вестибюлю ― вочевидь, готель було перероблено зі старої багатоквартирної споруди, можливо, гуртожитку. Попрохала номер на дві-три доби з видом на море. Заплатила наперед.

В номері було тісно, але чистенько. Вузенький балкон дозволяв поставити стілець і милуватися сходом сонця ― принаймні, навесні. До пляжу можна було дійти крізь парк і набережну. Вона змінила одяг, взуття і попрямувала до моря.

Здавалося, що в цій частині півострова не було жодних стихійних лих ― принаймні, на очі не траплялося ні поламаних дерев, ні понівечених авто. Проте, ступивши на пляж босоніж, вона зауважила масні темні плями ― на воді, на піску. Підійшла до межі з водою і відчула неприємний різкий запах. Навіть чайки тут не надто юрмилися, як це зазвичай трапляється після шторму.

― Це тому, що все наскрізь просякнуто брудом, ― почула голос дядька у власних думках. ― А він дуже добре нищить все живе. Хоча й палає, треба сказати, теж відмінно.

Вона кивнула. Вона зрозуміла, до чого той хилить. Вона сама й підкинула йому бажану думку. А він самостійно зважував та обирав шлях.

А ввечері вона вирішила подивитися місто. Пройтися поміж людей, посидіти в кафе, споглядаючи море. Десь поблизу. Аби бути готовою, коли він остаточно зважиться. І знищить, і випалить усе зайве на цьому смітнику, в який перетворили прекрасну землю недолугі загарбники.

І чекати.

Аби дати місце і наснагу новим паросткам.