Жертва для Змія

Було неспокійно. Чорне море кілька днів штормило і тільки зараз, після обіду, негода трохи вщухла. Відео трохи хиталось, у кадр потрапив вологий безлюдний пляж Крижанівки: вузький, напів піщаний, напів кам’янистий. Неспокійна вода накочувалася на каміння, лишала дрібні уламки, водорості та мушлі. За кількасот метрів попереду зводили багатоповерхівку. На жовтому будівельному крані прапором примарою розвівалася якась пошматована плівка. Почулося дихання, камера приблизила щось щось темне біля групи великих каменів. Ноги людини, що фільмувала пляж, грузли у піску, а коли камера піднялася, стало ясно  –  на березі опинилася не колода й не надувний човен. Щось, подібне до мертвого кита, чорний шкірястий мішок, завбільшки з велику вантажівку, розпластався під власною вагою. Вздовж туші звисала товста смуга шкіри, по якій повзали кілька дрібних крабів.

Людина обійшла істоту з іншого боку, підняла край шкіряної смуги. Він був важкий, ледь гнучкий. Бік страховища щось погризло. Ряди великих отворів, які нагадували риб’ячі роти, стікали жовтуватим слизом. Ні, радше щось вилізло з боку чудовиська і воно було чимале. Десь далеко, на вуличках Крижанівки, пролунав вереск. Камера захиталась, людина бігла стрімголов чи то від чогось, чи то кудись.

На іншому відео сиділа в кімнаті молода жінка в синьо-фіолетовій куртці. Вона постійно поправляла своє світле, заплетене в косу волосся. “Інтерв’єер ЗСУВ”  –  з’явився підпис і пішли субтитри.

Інтерв’юер ЗСУВ: як ви опинилися на пляжі?

Христина Данилюк, 26 років, репетиторка англійської: мене… в мене складна була розмова з мамою учениці. Треба було розвіятись.

Інтерв’юер ЗСУВ: чому ви виклали відео?

Христина: а як було робити? Ви б не виклали?

Для когось це, проте, була буденна робота. В будівлі, що нагадувала обшитий біло-синіми листами металу склад, тривала буденна робота. За стінами з голих шлакоблоків, серед стелажів із різною електронікою неохайно звисали кабелі. Місце нагадувало джунглі, зарослі ліанами, і посюди, як очі схованих і тінях тваринок, блимали крихітні лампочки.

У кінці проходу між стелажами сидів молодий чоловік перед декількома ноутбуками. На стіні перед ним висіли дивні плакати: “Класифікація НЛО”, “Дії у випадку контакту з макроматерією”, “Криптиди України”. А ще  –  безліч різнокольорових наліпок з написами ручкою.

Юрій Лин, 27 років, співробітник ЗСУВ: …взагалі ніколи не думав… якось так спокійно все йшло. Я всього два місяці тоді працював.

Інтерв’юер ЗСУВ: розкажіть, як саме це сталось?

–  Ну, що, Юра, як твоя ця… експертна думка скаже? –  коротко стрижений вайлуватий дядько сперся ліктем на стіл і застиг, чекаючи реакції.

 –  Треба перевірити,  –  відповів молодий чоловік.  – Рівні шуму там, метадані.

 –  Криптид?

 –  Не знаю, ніде такого нема.

 –  То от скажи мені через пів години, правда це чи ні… Еее, секунду.  –  Дядько відповів на телефонний дзвінок.  –  Ага, ну, так. Ясно, відмічаю.  –  Він повернувся до справи з відео, де на березі лежала дивна темна істота.  –  Можеш не перевіряти. Це правда. Руки в ноги і поїхали.

 –  Прямо зараз?  –  повернувся в комп’ютерному кріслі колега.

 –  А ти ще не їздив? Тоді це твоє посвячення, козаче. Всі через це проходять.

Колона сірих фургонів наближалася до Крижанівки з боку Одеси. Село жило звичайним передвечірнім життям. І то не було село десь на манівцях. Ліворуч  –  великий супермаркет, більше схожий на якийсь завод. Праворуч  –  парк із амфітеатром і колонадою. Лише через погану погоду там не було ні душі, але далі рухалися кілька перехожих, їхали авто. Перший фургон зупинився, загородив собою дорогу. З нього вийшли четверо в сірій формі, розтягнули смугасту стрічку  і поставили знак “Увага! Тривають дорожні роботи”.

Юра сидів у іншому фургоні, нутро якого освітлювали кілька моніторів. Працювала програмка, що досі періодично сипала коментарям під відео з викинутою на берег істотою:

“Та це ж ШІ!”

“Ну і лажа, ніколи не повірю” 

“А кіно зняти в них грошей нема”.

Троє людей з загадковими валізами швидко рушили в бік пляжу. Вони спустились до моря і якийсь час не відбувалось нічого. Просто звичайний нудний вечір. І дивних відео більше не з’являлося. Юра втомився сидіти і вийшов з фургона. Небо так і лишалося хмарним, вітер ледь хитав верхівки дерев. Але щось тут було не так і Юра не міг зрозуміти що. Потім усвідомив  –  звуки. Звичайних звуків, притаманних такому місцю, не було. Ні гавкоту собак, ні співу птахів. Як то кажуть, мертва тиша, яку не можна було списати на погоду. Сигнал з фургона змусив повернутись.

Хтось виклав у соцмережах відео звідси, з Крижанівки. Школярі знімали дорогу біля футбольного поля.

 –  Дивись-дивись! Прикол,  –  показував пальцем оператор.

По мокрій асфальтованій дорозі котилася зграя чорних куль. Завбільшки з футбольні м’ячі, вони мали безліч присосок і поки одні котились далі, інші видерлися на огорожу.

 –  Шо це, Саня?

Камера наблизилася до шорсткої кулі, всипаної безліччю мініатюрних шипів. У її присосках біліли трикутні зуби. Істота загрозливо порухала ними і чорна рідина пирснула в об’єктив. Телефон упав, а діти з криками побігли геть.

 –  Саня! Саня!  –  кричав хтось поруч, але голос віддалявся, а потім щось відкинуло телефон і він почав знімати небо.

На карті з’явилась позначка  –  це сталося за два кілометри. Всі датчики світилися зеленим. Тобто, ЗСУВ стикнулися з такою справою вперше.

–  Відступаємо, відступаємо!  –  це лунало не з відео, а зовсім поруч.

З заростів ковили швидко наближалися чорні шипасті штуки. Вони пливли морем трави, як старовинні міни, і Юра побачив, що то велетенські краби чи щось приблизно подібне. Почулася стрілянина, кілька крабів зупинилися, стиснулися і в фургони полетіли розмиті снаряди. Авто хитнулись, одне повільно завалилось на бік. У стіні фурона, де сидів Юра, з’явилася вм’ятина. Кілька чорних свердел проникли крізь метал і розкрились, як стручки екзотичних рослин. Всередину вистрілили липкі нитки. Юрі пощастило бути в куртці, він хутко зняв її, схопив рюкзак, але нитки міцно тримали його.

Постраждалі, як правило, з’являються до або незадовго після перших повідомлень. Хлопчик із забинтованою головою сидів, сутулячись, на кушетці. На його руках було багато пластирів, губа розбита.

Інтерв’юер ЗСУВ: ви знаєте, чому у вас на голові пов’язка?

Павло Кралюк, 12 років, місцевий житель: нє. Нє, не знаю.

Інтерв’юер ЗСУВ: ви пам’ятаєте, що сталось після того, як ви побачили кулю?

Павло: Нє, не помню. Вона плюнула і потім все темно.

“Перші 6 годин дають найцінніші дані. Але їх правильний аналіз потребує найбільше часу”  –  збірка рекомендацій для співробітників ЗСУВ.

Юра повз по зарослому травою рівчаку, потім звівся на ноги, навпочіпки дійшов до паркану чийогось двору. Знову ця тиша, в якій не знаєш чого чекати. А найгірше, що кожен твій рух, здається, чутний на пів вулиці. Юра випростався, дістав з кишені телефон. Сигналу не було. Ну так,  –  подумав він,  –  це вони встигли. Над одним фургоном височіла антена, схожа на риб’ячий скелет  –  “глушилка” сигналу. Команда, згідно з нелогічною на перший погляд інструкцією, розосередилася по місцевості, покинувши все обладнання. У вікнах з’явилися кілька облич, хтось розгублено стояв у далині.

Але Юра присів назад у рівчак і заповз до круглої бетонної труби. Нагрудна камера заважала, та він мусив її зберегти. Навіть якщо з ним щось станеться, відео дасть безцінний досвід для наступної команди. Або повністю марний, якщо сидіти й не висовуватись, що молодого співробітника цілком влаштовувало.

З цокотом щось велике проповзло по асфальту за кілька метрів. Юра хотів би знати, що саме, але пересилив свою цікавість. Знову настала тиша і він спробував дихати якомога повільніше, зовсім нечутно. Це давалося з неабиякою напругою, Юра приклав до обличчя рукав і видихнув голосніше. Надворі швидко вечоріло, Юра заплющив очі і уявив як сили організму переводяться на слух.

 –  Натахааа!  –  прорізав повітря чийсь поклик.  –  Натахааа! Собака в тебе?!

Цокіт повернувся, почулася боротьба, тріск поламаного дерева. Юра відчув як щось повзе по нозі, струснув її та вибрався, тих лаючись, із труби. Вулицю наповнювали дрібні  плями, яких більшало й більшало, як мурахи, що біжать своїми доріжками. Старий чоловік в оточенні кількох шипастих створінь махав палицею і голосно щось волав. Він упав, але голос його ще чувся і віддалявся. Поки істоти не звернули увагу, Юра помчав до перехрестя.

Іван Чмих, 65 років, пенсіонер: а шо я? Єслі шо, то всігда я. Ви тут шото розібрацця не можете, а я віноватий. Та я ше в восімсят сьомому казав  –  вилазить всяке з моря, а ті “нє-нє, то ви п’яні”. Та я тих тварєй в одне рило завалив знаєте скіко? 

Поки що Юра був у безпеці. Він сидів на дереві, міцно вхопившись руками й ногами за товсту гілляку. Земля на два метри нижче ворушилась від потоку темних, завбільшки з долоню, мокриць. Саме їх найбільше нагадували ті панцирні істоти, що піднявши над своїми панцирами товсті пір’єподібні вусики. Але під панцирами пульсувало щось схоже на тіло равлика, лише шорстке і значно швидше. Трохи заспокоювало, якщо можна так сказати, що безперервний гавкіт у сусідньому дворі нарешті вщух.

З кишені випали кілька монет просто між істотами. Ті обмацали металеві кружальця вусиками і підняли свої  –  мабуть голови  –  в бік людинки, що боялася зараз зрушити хоч на міліметр. Кілька мокриць невпевнено торкнулися стовбура і почали обережно підніматись, кожні кілька сантиметрів обнюхуючи все довокла.

 –  Ну, дожився,  –  прошепотів не знати до кого Юра і видерся ще трохи вище.

З цього дерева  огляд був невеликий, але все ж Юра оцінив, що справи кепські. Ще кілька темних струмків мокриць рухалися від моря углиб суші.

Ненадійна гілка застогнала, кора тріснула. Юрі згадався якийсь фільм жахів, який він бачив у дитинстві. Про величезних мурах, які з’їдали все на шляху і одного дядька, що впав, як ось зараз впаде Юра, і його обгризли до кісток. На щастя, поруч був залізний паркан з бетонними стовпчиками, що не цікавив тварюк. Головне було не впасти з нього. Юра ступив на стовпчик і, балансуючи руками, пройшовся по паркану й зістрибнув на купу будівельного сміття. Тут стояли якісь довгобуди, білі бетонні каркаси, де очевидно нічим поживитись. Зовсім поруч, за якийсь кілометр, бовваніли багатоповерхівки  –  Юра не був певний чи то ще Крижанівка. Не якийсь глухий хутір, десять кілометрів від Одеси!

Хтось стояв на тих бетонних кістяках і махав руками. З’явилася ще постать. Юра помахав у відповідь.

Місцевий житель, наспіх одягнений у перше-ліпше, скинув мотузку з бетонної конструкції. Юра видерся на широку плиту, де вже сиділа жінка в синьо-фіолетовій куртці. У неї був рюкзак і вона простягнула пляшку води.

 –  Випийте, вони тут не дістануть.

Через пустир рухалися чорні кулі та марширували краби. Місцина мало їх цікавила, вони переміщувалися у бік моря, несучи здобич. 

 –  Не думав, що побачу їх,  –  сказав рятівник і присів на плиту.  –  Василь,  –  простягнув він долоню. Давайте знайомитись, бо нам тут не знати скільки бути.

 –  Христина,  –  представилася друга мешканка штучного узвишшя.  –  Ви знімаєте? 

 –  Юра. Ні, це так… для блогу,  –  він затулив нагрудну камеру долонею. 

Василь Бердинський, 56 років, краєзнавець: в останній льодовиковий період рівень Чорного моря був значно нижчий. Від Болгарії до Криму простягался суцільна рівнина. Є гіпотеза, що саме звідти люди мігрували на територію сучасної Румунії і там перейшли до землеробства, що дало початок неоліту в Європі. До цього їх міг спонукати раптовий голод у тій низині. Тепер ми маємо теорію, що його спричинило.

Здалеку почувся рев мотора. Троє людей на своєму бетонному острівці встали, тягнули шиї аби розгледіти, що це раптом порушило тривожну тишу. До пустиря під’їхав жовтий шкільний автобус, перевальцем заїхав на нерівний майданчик, всіяний піском. Всередині були люди, чимало людей, які з острахом дивились у вікна. Відчинились дверцята біля водійського місця, зістрибнув на землю кремезний чоловік, якого Юра вже не знав чи побачить.

 –  Сюди, злазьте! Вони пішли далі,  –  він дав знак рукою сідати в автобус.  –  Що, залізли, тепер як злізти не знаєте?

Всі троє невдовзі опинилися на землі.

 –  Ігор Хмара,  –  привітався до Христини та Василя рятівник.  –  Класно звучить, правда? А ти як?  –  звернувся до Юри.

 –  Почекайте, ви знайомі?  –  здивувалась Христина.

 –  Ні,  –  заперечив Юра.

 –  Так. Нема чого приховувати, нам як не крути, всім треба вибиратись. Краще разом.

 –  Це ви заглушили телефони?  –  здогадалася Христина.

 –  А це ви, здається, виклали відео з пляжу?

 –  Я. А якісь козли почали зразу дурницю писати.

 –  Тоді, пані, ви наша інформаторка. Ми  –  ЗСУВ. Загальні сили усунення відхилень. А зараз в автобус.

 –  Ніколи про вас не чула,  –  зауважила на ходу Христина.

 –  Значить добре працюємо,  –  відповів на те Хмара не озираючись.

За парканом з’явилися ще люди. Але деякі йшли, хитаючись, інші повзли на чотирьох, оббиваючи собі до крові коліна й долоні. І на голові всіх їх були… роги. В кого один, у кого два, три чи більше. Люди натикались на паркан і безуспішно намагалися його пройти, ніби не бачили чи не розуміли, що це перепона.

 –  Газуй!  –  крикнув хтось із салону.

 –  Вертай! Там брат мій! Вертай кажу!

 –  Вони поранені, куди ви!

В автобусі зчинилися тиснява, руки били по склу, хтось протискувався до водія. Рогаті істоти незграбною ходою оточували автобус. Хмара злякав їх гудком, але ті не зрушили з місця, тільки заклякли. Чіпка рука схопила куртку, відірвала нагрудну камеру. Автобус вирвався вперед, пасажирів повалило в протилежний бік, кілька глухих ударів почулося біля фар.

Ігор Хмара, 48 років, співробітник ЗСУВ: я діяв за інструкцією. Існування ЗСУВ взагалі не секрет, на сайті ДСНС усе написано.

Христина: чесно кажучи, я думала, це про зсуви ґрунту. В нас там часто бувають.

Інтерв’єер ЗСУВ: як ви ставитеся до того, що поранили чотирьох людей?

Ігор: перше правило  –  зберегти життя якнайбільшої кількості свідків. Хто ті істоти ми тоді не знали. Кращого рішення я тоді не бачив.

Наталія Гордієнко, 52 роки, перукарка: слава Богу, нас забрали. Я не знала просто куди бігти, в кого питати. Нам про таке не розказували ніколи, шо таке буває. Нас хоч вивезли тоді, бо не знаю, всі б тоді на дємонів перетворились. Ой, спаси Господи!

У певному сенсі все швидко стало нормально. З північної околиці здавалося, що нічого особливого й не сталось. У хатах із запізненням почали засвічуватися вікна, сяяли ліхтарі, а в розривах хмар  –  цятки зір. Але ще вогники рухалися дорогами. До Крижанівки стікалися карети швидкої допомоги, поліцейські авто, червоні фургони, схожі на пожежні. Голоси наповнювали вулиці й двори.

 –  Де вони? Де Тарасик?!  –  ридала якась жінка.

 –  А шо случілось? Я спав просто…

Десь плакали діти, чулися стурбовані розмови. Кілька нерозбірливих команд пролунали з гучномовця. Група людей у білих захисних костюмах і респіраторах несла прозорі зіп-пакети з темним вмістом, які швидко ховала до пластикових кейсів.

Анна Маляр, 36 років, телеведуча: …що насправді відбувається біля Одеси? Влада спростовує чутки про морський десант ворога. Але хто пояснить, що паралізувало життя цілого району? З деталями з місця події Анатолій Цаплієнко.

Анатолій Цаплієнко, 47 років, кореспондент: дійсно, є інформація про те, що на березі Крижанівки з’явилися певні підводні апарати. Але фахівці доповідають, що це просто кити. Люди налякані, вони такого не бачили, але це цілком звичайна подія. Давайте підійдемо подивимось.

 –  Е-е-е, камеру заберіть!  –  кілька людей у балаклавах закрили об’єктив долонями.  –  Камеру забери, я сказав! Куди..!

Юра сидів у фургоні, знову поставленому в стрій, закутаний у фольговану рятувальну ковдру. Тут був зв’язок і попри глибоку ніч, становище не сильно змінилось. Людей на вулиці трохи поменшало, але досі не вщухали крики, роз’яснення, молитви й обурення.

Анна Маляр: як повідомляє ДСНС, на узбережжі Чорного моря біля Одеси стався масштабний вилив нафти. Найближчі поселення в терміновому порядку евакуюються. Що кажуть місцеві жителі, змушені покинути свої домівки,  –  про це у нашому сюжеті…

Карети швидкої покидали село, але поліція не від’їжджала. З дзижчанням у темному небі пролетіли декілька дронів, щось шукали з повітря. 

 –  Не пускайте!  –  чулося назовні.  –  До журналістів тільки з мого дозволу.

Оператор підійшов до Христини. Вона вже встигла потрапити до групи “дозволених”.

 –  Вони сказали, стався вилив нафти,  –  пояснювала Христина,  –  тварини потрапили в пляму… Люди перелякались…

 –  Як завжди,  –  присів біля Юри Хмара.  – Отак воно, перший раз щось зустріти. Дані пішли в Київ, завтра і зразки там будуть. А ти готуйся, роботи буде багато. Це відхилення нам фізично не усунути.

–  Вони пішли? Пішли?  –  допитувалась місцева жителька. Та незворушна поліція нічого не відповіла.

Розвиднілось. Ще один хмарний ранок біля моря з повітря спершу здавався найзвичайнішим ранком цієї місцевості. Гелікоптер летів над квадратиками дахів і зеленими плямами дерев. Істоти, що вилізли вчора з моря, швидко покинули Крижанівку. Тепер перетнули широку дорогу й рухалися далі на північ. До обіду вони вже пройшли, проповзли чи прокотилися поспішно евакуйованим житловим масивом. Їхні темні скупчення сховалися в каламутному зеленкуватому озері, поки інші групи зникли в сусідньому лимані, що тягнувся далі на північ.

На карті перед Юрою тягнулася смуга червоних цяток. Хоча в новинах зафарбували червоним цілий район, справи були не такі погані. Смуга завдовжки кілька кілометрів і завширшки не більше ста метрів  –  у ній не лишилося домашньої птиці, котів, собак, ручного хом’яка, зник вміст сміттєвих баків. Як це часто буває, такі зникнення порахували до грама й сантиметра, але дані про людей “уточнювались”.

 –  Дивись, дивись, це воно!  –  хтось на відео з телефона показував на кущі. Звідти, хитаючись, вийшла рогата істота, людина в пошматованому одязі, подряпана об гілки. Вона різко повернула голову, глипнула виряченим незрячим оком у бік натовпу і швидко пішла на зігнутих ногах уперед.

Люди з зойками розступились, істота підійшла до смітника і почала там порпатись. Дехто сміялись, інші стурбовано перезирались. Із кущів викотилися чорні кулі. Кинута пляшка поцілила в них. Найближча куля луснула і розлетілася слизькими червами. Вони прудко розповзлися у траву під зойки натовпу. Завили сирени. Спершу автомобільні, потім встановлені на дахах. Тупіт біганини наповнив вулицю, що тільки почала своє ранкове життя.

Повідомлення ДСНС України: Державна служба з надзвичайних ситуацій помітила в соцмережах велику кількість відео з так званими чорноморськими поліпами. Наголошуємо: з міркувань безпеки закликаємо мешканців та гостей Одеського та Березівського районів Одеської області не наближатися до поліпів. У разі будь-якого фізичного контакту негайно викликати швидку допомогу. Не намагайтеся самостійно зняти “роги” з заражених. Не покидайте домівки та зробіть запас харчів і води як мінімум на два дні.

Юрій: чесно кажучи, розробити рекомендації  –  це було, як сніг на голову… чи поліпи. Нам зателефонували з СБУ, сказали  –  ЗСУВ мусить на завтра представити буклет з рекомендаціями в разі дій при появі поліпів. Чого ми, чого більш людей немає? Ну, мені й доручили, типу я молодший, щось швидко зроблю. Коротше,  –  Юра показав роздрукований на тонкому папері буклет,  –  ну, там трохи дизайн не дуже, але ми вклались.

Повідомлення ДСНС України: Державна служба з надзвичайних ситуацій закликає користуватися тільки офіційними рекомендаціями, які поширюються у пунктах гуманітарної допомоги та через фейсбук-сторінку ДСНС. “Народні” засоби, як-от обтирання спиртом, йодом, носіння часнику тощо, не мають доведеної ефективності від симбіонтів і можуть бути небезпечні.

Юра ніколи не думав, що буде цим займатись. Бо нагадувало швидше роботу в якійсь бульварній газеті. Під його керуванням боти писали різні дурниці про ті самі обтирання та мішечки з часником. Люди мусили отримати впевненість, що все під їхнім контролем і можна справитися з чужинцями, не виходячи з дому. Довелося постворювати більше переконливих сторінок користувачів, хоча алгоритм, бувало, видавав абсурдні результати, ставлячи жіночі фото до чоловічих імен і плутаючи населені пункти з однаковими назвами.

А в соцмережах набирало популярності відео, на якому чолов’яга в кепці та з цигаркою в зубах байдуже відносить всіяну клешнями потвору на узбіччя, потім повертається до свого авто і з незворушним виразом обличчя їде собі далі по звільненій дорозі.

Це все ще дивувало, але вже не лякало. Камера приблизила групу людей в дранті, що повільно перевертали сміттєвий бак. Він з гуркотом повалився на цементний майданчик і сміття висипалося хвилею. Підбігли менші істоти й почали розривати клешнями пакети. Потім розпадалися на червів і багатоніжок, які взялися жувати відходи, аж поки не зробилися товстими, як ситі п’явки. У кадр потрапила людина з рогом. Насправді мушля, вона мала кілька очей, а по тілу жертви розпустила жовтуваті нитки. Людина хрипко дихала і кульгала на одну ногу.

На лікарняному ліжку лежала людина  –  важко сказати хто, забинтована і з поставленою крапельницею.

Олеся Крамар, 26 років, медсестра: коли їх доставили, в нас казали на таких “зомбі”. Ну а як їх назвати? Перше, що в голову прийшло. Ми з таким не стикались. Але швидко розібрались. Як не зняти паразитів, людина помре від травм, від виснаження чи втоне. Поліпи ж не розуміють, чого людині не можна. Вони присипляють жертву отрутою, а потім проникають у м’язи тисячами таких вусиків. Ці вусики досить легко видаляються, але це марудна робота.

Анна Маляр: …сьогодні стало відомо про маршрут просування поліпів. Голова місцевої адміністрації пояснив, що марних евакуацій цього разу не буде. Нагадуємо, що поліпи харчуються органічним матеріалом і виключно з метою його збору паразитують на людях.

Аліна Кужелюк, 29 років, паразитолог: поліпи мають певні хапальні органи, але тут, на суші, немає нічого кращого за людські руки. Ми не знаємо як давно поліпи навчилися паразитувати на людях, але якось вони розпізнають нас.

Олексій Коноваленко, 36 років, зоолог, блогер: у новому випуску “Навколозоології” поговоримо про те, як тисячі років тому люди збирали скам’янілості, і як це пов’язано з подіями біля Одеси. Ні, на екрані не краб-переросток, а конгломерат метаклостридій панцирних прямує у своїх макроклостридячих справах околицями Ковалівки. Гість аж із синдерійського періоду, а це, на хвилину, 2 мільярди років тому.

З дивовижі поява поліпів стала проблемою. Ігор Хмара виступав перед групою людей. Деякі були у військовій формі, інші в цивільному. Дехто активно щось занотовували. Хмара водив указкою по великому екрану з фото дивних істот. Серед них були знімки тих, що заполонили узбережжя Одещини, а були й скам’янілості.

Ігор Хмара: те, що ви бачите  – це перше на Землі життя. Ось це населяло океани два мільярди років тому. Це не якісь інопланетяни, вони, можна сказати, наші далекі родичі. Але це були анаеробні істоти, тобто, які не потребують кисню. Коли з’явилися рослини, вони отруїли атмосферу й океани. Довгий час час ми думали, що анаероби були тільки одноклітинні. Але знахідки по світу підтвердили, що це було високоорганізоване багатоклітинне життя. І подекуди в світовому океані збереглися зони, де анаероби вцілілі. Дно Чорного моря одне з таких. Там величезний пласт, отруєний сірководнем. Нормальні істоти там жити не можуть…

Ольга Василенко, 42 роки, біолог: скільки ви проживете, затримавши подих? П’ять хвилин максимум. Натомість ці анаероби вміють чекати роками, щоб використати енергію за кілька годин найефективнішим чином. Чорне море ніколи повністю не пересихало і анаероби змогли тут еволюціонувати. Те, що тут виникло, можна описати як високосимбіотичну екосистему. Кожна істота складається з декількох видів поліпів, які можуть роз’єднуватись і перекомбіновуватися в нових істот. Усі анаеробні поліпи Чорного моря утворюють єдину Колонію. Століттями вона малоактивна. Наголошую, малоактивна. Але не спить. Вона задовільняється органічними рештками, що падають на дно. Та потім колонія активізується і посилає свої організми на узбережжя й сушу за здобиччю.

Нікушор Ілієску, 38 років, еколог: за оцінками румуно-української експертної групи, активність Колонії продовжиться ще до тижня.

З поліпами, звичайно, зустрітись не хотілось. Але для когось це стало роботою. 

Авто стояли перед поставленим бар’єром, сигналили. Поліція та військові охороняли ділянку в кілометр завширшки, на якій поки що було спокійно. Але ось люди в автобусах, водії вантажівок і простих легковиків пропритискались до вікон, подіставали смартфони й фотоапарати. З боку лиману рухався живий килим. Краби несли роздутих, наповнених здобиччю червів, на ходу вилазили одні на інших і зчіплювалися кінцівками, кожна з яких виявлялася броньованим червом зі щупальцями. Краби перетворювалися на багатоніжок і витягували свою ношу на дорожній насип. А з іншого боку розпадалися назад на крабів і продовжували подорож назад у море.

Водоймами попід мостами рухалися схожі на сміттєві пакети медузи, наповнені рибою. Котилися по дорогах кулі, зліплені з менших куль, у яких перекидалася маса напівзогнилих відходів. Прийшов наказ не перешкоджати. Боротися з ними стріляниною і навіть дронами не дало значного ефекту. Уражені чудовиська просто розпадалися на складові поліпи, розповзались, а потім складалися в іншому місці. Лишалося зачекати, поки Колонія насититься.

 –  Ну що, Юра,  –  Ігор Хмара зайшов до кімнати, явно маючи якесь чергове доручення.  –  Хочеш попрацювати?

 –  Ні,  –  відповів коротко Юра.

 –  Доведеться,  –  розсміявся Хмара. – Підводники кажуть, Колонія йде звідси, але вилізе в іншому місці. Читав інструкцію?

 –  Та читав,  –  відповів з неохотою Юра,  – сьогодні займуся.

Дехто почали бачити в цьому щось прекрасне. Біля Крижанівки поліпи не знайшли свого живого підводного човна, про який вчені припускали, що поліпи мусили б його з’їсти перед поверненням у море. Але істоти зліплювалися, якісь із них розтягувалися, покриваючи інших шар за шаром. І врешті щось схоже на великого кита відштовхнулося плавальною мантією та стало занурюватись у хвилі. На віддалі стояли журналісти, місцеві жителі й туристи. На сусідньому пляжі поставили намети, де продавалися панцирі поліпів  –  від 100 гривень починаючи.

Друга хвиля вже стала принадою і районна влада доповідала про зростання доходів від туризму на 1200%. Повідомляли про просування Колонії Тилігульським і Березанським лиманами. Смуги поліпів вибиралися звідти на береги і, обібравши все на кількасот метрів попереду, тягнули здобич у воду. Згодом живі торпеди чи транспортні агломерати, як їх назвали, несли поглинену поживу в море, де й зникали.

Повідомлення ДСНС України: Державна служба з надзвичайних ситуацій закликає не палити траву й очерет з метою знищити захованих у ній поліпів. Категорично заборонено зливати до водойм бензин та інші отруйні речовини.

Звісно, багато хто далі бачили в поліпах проблему. Хмарного ранку, коли в повітрі висіла сіра мряка, істоти з’явилися на набережній Одеси.

Ігор Хмара сидів за столом, перед ним їжачилися мікрофони.

 –  Ви чули про війну з ему? Австралійці продули страусам. Вбили пару десятків ему з тисяч. А колонія на дні моря. Воювати з нею  –  це бити наосліп.

 –  Гаразд,   –  підняв руку невисокий чоловік, але всі одразу розступились, пропускаючи його до мікрофона,  –  то може нагодуємо колонію тут, на місці, щоб вона далі не пішла? Що вона любить?

 –  Боюся, це просто затримає їх,  –  припустив Хмара.

 –  Ну й нехай, в нас буде ще доба на евакуацію. Ніхто не хоче стати зомбі.

У залі почалося бурхливе обговорення. Одні шепотіли, інші голосно про щось сперечались. Юра, посаджений показувати презентацію, почухав скроню та позіхнув.

На щастя, у влади було рішення. Не дуже приємне, але принаймні воно було. На набережну виїхали кілька вантажівок. Трималися на однаковій дистанції одна від іншої, рухалися повільно, обережно. За командою, даною прапорцями з узвишшя, на набережну посипалася суміш риб’ячих голів, м’ясних обрізків, підгнилих фруктів. Поліпи пожвавились, поповзли й покотилися до поживи. Краби хапали більші шматки, комахоподібні створіння общипували менші, згустки червів розсипалися, проникаючи вглиб куп відходів і лишали по собі неприємного вигляду отвори.

За кілька годин набережна спорожніла і тільки вологі плями нагадували де лежав корм. Міський голова Одеси був дуже задоволений, гурт пенсіонерів з прапорцями аплодував біля пам’ятника “Дружині моряка”, звідки нещодавно спостерігав за зникненням у морі живих субмарин.

Влад Мармелад (Владислав Ковальчук), 22 роки, відеоблогер: йоу, народ. Сьогодні я пробую поліпи, які мені привезли з Одеси. Давайте спершу розпакуємо… вааау. Запах… знаєте, я думав, вони будуть рибою пахнути. Дивіться, запечені так гарно. А ви пишіть поки,  як ви думаєте, які вони на смак. Не забудьте підписатись і поставити “дзвіночок”, щоб бути в курсі всього, що я терплю для вас.

Олег Стрибко, 53 роки, депутат Верховної Ради України: а я кажу, що це за влада?! Що це за влада, питаю?! З морепродуктами воює, а в країні рейвах який, бачили? Довели народ до краю. Та взяти отих депутатів, зігнати з лопатами і хай прибирають отих поліпів! Коли я стану президентом, так і буде!

Анна Маляр: …і до подій у Миколаєві. Жителі міста не змогли сьогодні скористатися мостом через річку Інгул. Справа зовсім не в поліпах, а в людях. Про це  –  у нашому сюжеті…

Зо двадцять людей перекрили дорогу. Фури й автобуси сигналили, але люди ходили перед ними по колу, скандуючи “Поліпів не існує! Поліпів не існує!”.

Олена Тарнавська, 27 років, езопсихологиня, рунологиня: ну, тіпа не знаю. Це просто вигідно, шоб наші квартири ограбить, пока ми в евакуациї. Ну, так кажуть, вони ж шось понімають.

Комісія з протидії дискримінації нагадує: не “зомбі”, а тимчасово підпорядковані. Не “вжалені”, а особи, що пережили паразитичний вплив. Формуємо доброзичливе суспільство разом.

І все ж проблема не зникла. Ґрунтовою дорогою повзла справжня гідра. І справжня з грецьких міфів, і водночас справжня з підручника біології. Схоже на слимака лускате тіло звивалося, штовхаючи “букет” із багатьох круглих пащ на довгих кільчастих шиях. Істота зібралася з кількох менших, момент чого, на жаль, не потрапив на відео. Зі спеціально облаштованого майданчика глядачі спостерігали за просуванням страховиська, яке вже не дуже-то й страхало.

 –  Ми за оце п’ятсот гривень віддали? Слухай, поїхали в аквапарк,  –  чулося поміж людей.

 –  Та дивись, дивись, от зараз..!

Майданчик стояв біля сміттєзвалища, яке завбачливо позбавили огорожі. За окрему платню навіть можна було кинути туди щось смачненьке, щоб воно точно припало до смаку поліпам.

Змій з шурхотом і рідкісним чваканням поглинав сміття, а коли наївся, відбулась метаморфоза. Роздуте тіло почало вкриватися пухирями з газом, який підняв істоту невисоко над землею. І тоді до цього живого дирижабля присмокталися кілька поліпів, які чекали осторонь, і нагадували хоботи з кігтистими кінцями. Казковий Змій розправив чотири коротких крила, які спрямовували тіло, подібно до вітрил. Навантажене тонами сміття, воно почало повернення у море під захоплені вигуки глядачів.

А врешті-решт нічого нового не сталось. Юра повернувся з бібліотеки, куди не ходив кілька років, і важко опустив на стіл стос книжок. Інструкція передбачала переконати населення, що так було завжди. Благо  –  багатий фольклор цьому вельми сприяв. Вчорашня подія на сміттєзвалищі наштовхнула на певні міркування і Юра згадав про билини й казки.

Гортаючи сторінки, він паралельно набирав текстовий документ із заголовком: “для Українського культурного фонду”.

Орина Анципер, 42 роки, авторка подкасту “Наврочено”: скажіть, а правда, що в Причорномор’ї знали про існування Колонії ще в часи Хмельницького?

Дарій Субтельний, 55 років, фольклорист: я навіть більше скажу, всі народи, що жили там досить довго, стикалися з поліпами. Ну от візьміть казки. Змій з сімома головами, чотирма лапами та крилами  –  це ж колонія з червів, які утворюють голови, та поліпів, які утворюють тулуб з кінцівками, розумієте?

Віталій Партиков, 58 років, журналіст, публіцист, письменник, телеведучий, член Українського ПЕН-клубу: …а пам’ятаєте, що сказали на зборах Спілки письменників УРСР у 79-му році, ні? Абсолютно не випадково головна частина включала пункт про художні обробки фольклору. Це була державна політика переведення ось таких, знаєте, фактів, які постійно спливали, в буквальному сенсі, в розряд несерйозних казочок. І я вже не кажу про вплив цього на пострадянський простір… це системна проблема. Нам треба чесно сказати, що поліпи були завжди.

Олексій Куниця, 42 роки, міністр економіки України: зважаючи на ситуацію, що склалася, кабміном ухвалено план дій для інтеграції чорноморської Колонії до економіки, точніше економік групи зацікавлених держав.

Іванна Хитрик, 10 років, школярка: … гадюка, каракурт… поліпи.

Ірина Олійник, 32 роки, вчителька: правильно, а які саме поліпи?

Іванна: ем… чорноморські.

Ірина: добре, гарна відповідь. Бачите, діти, як на наших очах змінюється природа України. І деякі тварини небезпечні, але якщо знати, як правильно поводитись, з вами нічого не станеться…

Охрім Перченко, 40 років, екскурсовод: у нас тут, на Хортиці, козаки знали про поліпів ще тоді. Бувало, запряжуть таку медузу в “чайку” та й пливуть без вітрил. То-то в татарів був переполох!

Богдан Кутній, 28 років, водій сміттєвоза: робота як робота, нічого не помінялось, тільки маршрут інший.

Оксана Брановська, 19 років, художниця: я передумала, вступатиму на екологію. Може, поліпам і треба частіше на сушу вилазити. Тільки якось контрольовано, маршрути їм прокладати, і щоб нам безпечно…

Христина фільмувала море. Сьогодні, як і на початку кожного місяця, вздовж берега повільно рухалися вантажівки, навантажені сміттям. Вони мусили скинути купи відходів на спеціально облаштованих майданчиках, до яких підпливали, ледь видимі під хвилями, довгасті тіні.

Юра повернувся на робоче місце з книгою “Іванко та морські друзі”. На обкладинці був зображений хлопчик, який грає на пляжі у волейбол з усміхненими поліпами, що стояли один на іншому.

 –  Тепер мені ще й це моніторити,  –  показав він книгу та всівся заповнювати табличку “Відображення виявлених ЗСУВ аномалій у культурі”.

 –  Отака вона, робота,  –  прокректав Хмара.  – Годину бігаєш, потім рік сидиш і звіти пишеш. Вчись, козаче. Дива, вони такі, звичайні.

Відео записано за участі безпосередніх учасників. Деякі імена змінено. Для використання на курсах співробітників ЗСУВ.