Дикі танці

 Uz mēles viņa dejo vienās kurpēs
Neslēpj viņu ne samts, ne zīds*
Dzelzs Vilks – Ballerina

 Треба ж так вляпатися! Смикнуло ж мене щось попхатися у той довбаний салун, та ще й добряче налягати на віскі… От і маю!

Усе б нічого, аби не нудота, яку дедалі важче стримувати. І не мішок на голові. Навіть міцно скручені кінцівки не так діймають, як чорна мішковина. Мало що нічого не видно, так і повітря бракує. Вкупі з розміреним погойдуванням підлоги (чи на чому я там валяюся?), плюскотом хвиль зовні та віскарика всередині…

– Хлопці… – хриплю я, – зараз блювону…

Тиша.

– Агов!

– Стули пельку! – долітає згори, за мить слова підкріплюються добрячим копняком.

В горлі булькотить.

– Не придурюйся, – кпинить той же голос.

До нього додається інший, поміркованіший:

– Та ні, здається зараз дійсно зблює. Ану, підмогни.

Мене підхоплюють, волочуть, грубо штовхають на щось, певно перило, перехиляють. З голови зривають кляту мішковину. Саме вчасно… Блювотиння летить у хвилі, прямісінько проміж ласти гондоларії.

Хух… відсапуюся, витираю сльози, роззираюсь крадькома.

Помічаю погонича та двійко охоронців. Останні нервують – певно знають, що я за риба. Десь у тій мірі, в якій це відомо їхньому босу. Погонич навпаки, промениться впевненістю, вміло керує гондоларією. Пальці пурхають над ароможезлом, вставленим у подовжувач, що тягнеться до ніздрів черепахи. Аж он впорснув зелену суспензію в ліву трубку подовжувача. Отже, скоро, певно за рогом отієї будівлі звернемо. Здається, везуть мене в потрібне місце…

Роздивитися більше не встигаю, очі знову затуляє клята мішковина.

Хлопці, ви пошкодуєте. Принаймні охоронці, погонич-бо мені зла не зробив. Та й, може, взагалі не з їхньої ватаги. Принаймні, жезл в нього звичайнісінький, не контрабандистський – з розширеним набором ароматів. Що натякає на сяку-таку нормальність погонича.

Хоча, може інший жезл теж десь є. Прихований. Врешті, звичайний перевізник навряд би взяв на гондоларію пасажирів з бранкою.

Обміркувати більше не встигаю, щось впечатується в потилицю і свідомість згасає за різким спалахом болю.

⁂

Срібнохвістки-стрибунці,
Збилися на манівці.
Хитро течія вихляє –
В темні води зазиває.

Я отямилася?

Не певна. Темрява продовжує застити очі, задуха – міцно стискати груд. Десь під ребрами мимовільний хрип перероджується в слабкий стогін, який я намарно намагаюся втримати між вустами. Він зривається і падає… Розлітається друзками відлунь. Луна дріботить об стіни, допоки не згасає остаточно.

Поворухнутися б, та де там – руки міцно стягнуті за спиною, ноги – не менш тугіше. Ще й талію оперізує мотуз. Схоже, я припнута до якогось стовпа, як стриножена гондоларія.

Здається, вчуваю кроки. Чи то краплі води десь вдалині? Розмірені і лункі. Спокійні та цілеспрямовані. А ніби й інші додалися – метушливі, хаотичні…

Скрегіт немащених петель розколює відносну тишу. В кімнату – чи де там мене тримають – вриваються хаотичні краплі-кроки. Метушаться, шурхотять. Хаосу настільки багато, що не певна – чи зможе лише одна пара так добре впоратися. Навіть не одразу почула, що й власник цілеспрямованих кроків вже теж у кімнаті.

– Це точно вона? – чую владний голос.

– Так. Якщо наш інформатор не помиляється, – відгукується інший, молодший. Вчувається в ньому непевність, улесливість і підлабузництво.

Звісно, «шістка» не впевнений. Стримую криву посмішку.

– З першого погляду й не скажеш, ач, яке хирляве дівчисько, – гидливо визнає «бос». – Зніміть мішок!

Нарешті вільна! Я шумно вдихаю затхле повітря в’язниці (де ж-бо мені ще бути!). Не знаю, скільки пробула в клятій торбі – та зараз навіть ця вогко-кисла мішанина здається ковтком свіжого бризу.

За мить під стелею спалахує. Нестерпно яскраве світло впивається в очі, намагаючись випалити рогівку. Вичавлює сльози. Мружуся.

– Поговоримо, дівчинко? – глузливо питає «бос», – як там тебе, Танцівниця?

– Пішов ти! – хриплю пересохлими губами, намагаючись прокліпатися і бодай щось розгледіти.

Вдається погано. Три темні плями, засліплює величезне сонце альвеолябру.

Перший удар я навіть не помітила. Що й не дивно – альвеоли люмінісцентних коралів вихлюпують сліпуче сяйво крізь акваріумне скло, заливаючи все навкруг. Другий удар радше відчула, встигла навіть зіщулитися, наскільки дозволяла поза. Трясця, боляче. Чому-чому, а добре бити бранців «шістки» навчилися гарно.

– Що? Я погано розчув, – масно перепитує «бос».

Спльовую криваву піну собі на груди. Знову прокліпуюсь. Зір трохи звикає до сяйва, вже можу розгледіти, хай і розмито, трьох людей… Покидьків вірніше.

Самовпевнений бос виглядає років на п’ятдесят. Респектабельний, у костюмі й краватці. Скроні, пересипані сивиною, облямовують тонкий, аристократичний овал лиця. Хижий погляд прохромлює. Здається. Хоч дивно, що очі, кольору насиченої морської блакиті можуть бути аж настільки колючими.

В дечому він навіть схожий на гемарха, про яких ходять легенди. Маячня, звісно, якщо вони колись існували – давно зійшли зі світу.

– Ти оглухла?

«Шістка» підстрибує, знову б’є. В очах мутніє.

– Щ-щ-щ-о вам т-т-реб-ба, – хриплю я.

– Відповіді, – всміхається не-гемарх.

– Я-к-кі?

Бос кидає пильний погляд, тон стає крижанішим за очі.

– Наприклад про мого сина. Хоч дивлюся на тебе і не розумію, як ти могла вбити.

Друга «шістка» б’є в обличчя. Голова відкидається, боляче стукається у стовп.

Знову спльовую кров, цього разу просто під ноги босові. Починаю реготати. Потовчені ребра нестерпно болять, та стриматися несила.

Які ж ці чоловіки недолугі! Він досі щиро впевнений, що упіймав мене. І його довбешку навіть не навідує думка, що мисливець тут я. Навіщо самій лізти в чуже лігво, коли простіше дати упіймати себе?

– Хочеш правди? – сичу я, – то слухай! Він не помер – здох! Скавучав і скиглив, захлинався кров’ю, плазував біля ніг, як обдертий в’юн. Тільки у того гідності більше, ніж у твого нащадка. Було!

Звісно бос цього не витримав. Очі заволокло запоною й він підскочив до мене, замахнувся.

Як довго я цього чекала! Звісно вони знають, що я вбивала. Але не знають як я це роблю.

Перетяті пути з рук, ніг та талії спадають. Не встигаю приземлитися на ноги, як гострезні ліани вириваються з плечей та прохромлюють обох «шісток». Пришпилюють до стін, немов рибин до сушарки.

Ошелешений бос сахається, та пізно – я починаю танок смерті. Оберт – пагін відсікає руку, якою він замахувався на мене. Оберт – зі споротого живота бризкає червоне. Оберт – шматок краватки падає в криваву калюжу. Оберт – пагін повертається в тіло. Па – вистрілює знову, пробиваючи легені. На вустах боса кривавиться піна. Навдивовижу – в погляді немає жаху, лише усвідомлення невідворотного. Оберт – пагін завмирає біля його горла.

– Балерина, а не танцівниця, – шепочу я.

З перетятої горлянки бризкає кров.

Оберт – ліана прохромлює ненависний альвеолябр. Бризки скла впереміш з водою срібним дощем ллються долі. В повній темряві втягую пагін.

Час забиратися.

⁂

Плюскіт хвиль і вітру свист,
Хвиля кличе – не барись!
Тихо море шепче: плинь,
Далі виднокраю линь.

Скрадаюся коридорами, мугикаючи собі під ніс дитячу пісеньку. На диво, охорона майже відсутня – лише раз довелося чаїтися в густих тінях, допоки повз не прочимчикував вартовий. Брати на себе зайву кров не хочеться.

Відсутність охорони не від самовпевненості вже покійного боса – щоп’ять метрів попід стелею причаїлися мушлі осмофонів. Нащо платити дурні гроші, винаймаючи охорону, якщо мушлі самі попередять про чужинців. До того ж, кожна зайва людина – додатковий запаховий профіль, що трішки загальмовує реакцію осмофонів.

Навчання в балетній школі доволі важке, через постійні тренування та танці завжди пітнієш, а парфуми – річ недешева. Тож, аби від твого смороду не сахалися всі навкруг, часто дівчата обирають так звану інвазію аромашифру. І я не виключення. Тож зараз вільно рухаюся лабіринтом, вбравшись у запах дурбецяли з катівні. Того самого, в якого позичила й люмін-колбу.

Ліхтарик майже згас. Я струсила рукою, змушуючи його знову зажевріти. Здається, коридори підіймалися вгору – повітря потроху свіжішало, замість вогкої задухи поволі набиралося солоним бризом. Ще трохи, й виберуся звідси. Звісно, якщо чогось не…

Додумати не встигла. На найближчому осмофоні засяяли бірюзові блискітки. Трясця! Мій аромашифр зазбоїв?! Можливо, таке іноді трапляється. Чи, може, дурбецяло не мав доступу в цю частину підземелля? Яка, врешті, різниця?!

Пагін вистрілив перш ніж я усвідомила всю марність спроби. Мить-друга й завиє сирена. І нічого не вдієш, коли осмофон засік чужинця – його вже нічим не спинити, сигнал одразу передається сусідам. Єдиний варіант – знищити, перш ніж осмофон засяє…

Пагін прохромив стулку і мені запаморочилося. За мить біль розлився потилицею, ніби величезний скат присмоктався до тім’я. Шия й плечі засудомили, біль потік донизу, ноги підломилися і я осіла долі. Пальці розтиснулися, люмін-колба покотилася підлогою.

Дзенькіт… Я отямилася в цілковитій темряві. Певно, бездумство тривало якісь миті, позаяк колба щойно розбилася об стіну.

Зиркнула на осмофон. Сяйво згасло, сирена мовчала. Дивина. Втім, з’ясовувати ніколи, треба забиратися якнайшвидше.

Скочила на рівні, обережно рушила вперед. Перед черговим осмофоном спинилася. Якщо незрозуміло як я вимкнула перший – гарантії, що решта не спрацює. Втім, діватися нікуди.

Затамувала подих, випустила пагін. Той завмер побіля мушлі, затріпотів перед нею, полоскотав стулки. Анічогісінько, ніби осмофон зламався. Чи то перший виявився зіпсутим? Врешті, це пояснює, чому сигнал не передався сусідам.

Аж он, здається, двері. Світлий хітин виділяється на темному тлі каміння, порослого мохом. Смикнула. Звісно ж зачинено.

Пагін – не тільки і не стільки зброя. Ще це чудовий багатофункціональний інструмент, що може стати лезом, а може – тоненькою дротинкою, голкою, відмичкою…

За кілька митей замок клацнув. Прочинила двері. Очі різонуло променями призахідного сонця, в ніздрі вдарив солоний бриз. Аж запаморочилося після спертого повітря катакомб. Трусонула головою. Визирнула.

Мені пощастило, цей вихід вів до причалу з елінгами – принаймні, саме на них скидалися навіси на високих жердинах. В іншому пощастило значно менше – надворі метушилася купа народу. Звісно, як тільки море проковтне сонце й відригне зорями – в ніч помчать човни й човники, гондоларії та латимерії, несучи тони контрабанди та тисячі монет. Тож і метушаться вантажники, під пильними поглядами охоронців, тягаючи сюди-туди діжки, мішки, акваріуми й ще купу різних ємностей.

Загубитися у цій метушні не важко. Звичайно, якщо ти не тендітна розпатлана дівчина у закривавленому одязі… А перевдягнутися ніде, приводити себе до ладу – ніколи. Хібащо…

Смикнула сорочку. Тканина затріщала, розходячись рваною раною. Чудово! Саме так, як треба.

– До-ро-мо-жіть! Ря-туй-те! – кинулася я до найближчого охоронця.

Молодий хлопчина, одразу видно – не дуже битий життям та вчений досвідом. Тому саме в його обіймах я й опинилася.

– Га? Що? – ошелешено відсторонився він. Погляд прикипів до розідраної сорочки. За мить очі йому заволокло, на вустах проступила масна посмішка.

Якими ж дурнями іноді бувають чоловіки, особливо такі молоді хлоп’ята – не встиг побачити цицьки, як втратив голову.

Я зойкнула, прикрила перса лівицею, ніби щойно помітивши розідрану одіж. Правицею вказала на сутінь між колонами, з-за яких я щойно вискочила.

– От-там… – прохрипіла я. Губи тремтіли, голос зривався. Здається, виходило переконливо.

– Хто? – прогарчав він.

– Ґвалт-тівник, – схлипнула я. – Зах-хистиш?

Як же ним просто маніпулювати! Аж он – випнув груди, зручніше перехопив списа, відсунув мене собі за спину і рушив до колон. Я – услід.

– І де ж він? – роззирнувся вояка, коли ми опинилися в густій сутіні.

– Вибач, сонечку, – я вдарила ребром долоні у борлак. Підхопила списа з заслаблої руки і, допоки хлоп судомно хапав повітря, обухом поцілила у потилицю, точнісінько під крислатого бриля. Він простягнувся долі, ніби переламаний.

Дихає, хоч і хрипко. То й добре – зайвої крові мені не треба. Заходилася знімати одяг і нехитрий обладунок. Стягнула власну сорочку, розідрала, лишивши широку смугу. Нею туго перетягнула груди, інак би жакет хлопця не зійшовся. Зібрала волосся гулькою, запхала попід бриль. На обличчя пов’язала шийну хустину, на кшталт шемагу. Шкода, жодного люстерка немає – не до моря ж, врешті, бігти.

Закинула списа на плече, легкою ходою рушила до елінгів, насвистуючи собі під носа. Кортіло роззирнутися, та це могло видати – місцевим тут нема на що витріщатися.

Корабель точно відпадає, з човником я сама не впораюся, а от гондоларія буде саме тим. Тим більше, онде, здається, готова відпливати – погонич щось узгоджує з інтендантом. Схоже, це та сама, на якій мене сюди доставили – надто постава погонича знайома, хоч достеменно роздивитися його за ті кілька секунд я не встигла.

Вичекала момент й швидко застрибнула до гондоли. Добре хоч сонце вже пірнуло під воду, а зорі поховалися за хмари, інакше б мене помітили. Зачаїлася між вантажем.

Даремно переймалася, погонич, здається, не помічав нічого навкруги, окрім подовжувача, до якого саме прилаштовував ароможезл. Впорався, торкнувся жовтої ампули. Зашипіло, на мить запахло цитрусом. Ароможезл випустив хмарку туману, що одразу втягнувся у подовжувач. Гондоларія здригнулася, потужні лапи загребли воду й ми попливли.

Я озирнулася на елінги – здається, в наш бік ніхто не дивився.

Ковзнула на середину гондоли, випустила пагін. Лезо завмерло просто перед горлом погонича. Він здригнувся.

– Спокійніше, – наказала я, – слухатимеш і ніхто не постраждає. Зрозумів?

Погонич кивнув.

– От і добренько, – зраділа вдавано, – за милю від берега пірнаємо й далі йдемо під водою.

⁂

І чарівний корабель
Довезе до рідних скель.
Не здавайся, курс тримай,
Власну течію шукай.

Буйків додалося, відколи я востаннє була тут. Вони майже вийшли за межі лиману, облямованого скелястими виступами. На котрихось полущилася фарба, деякі вигоріли, хоча більшість виглядали свіженькими та доглянутими. Омите морем сонце заледве випірнуло з води, золотавило рядки буйків, від чого здавалося, що ті осяяні посмішками своїх спочилих власників.

Далеко в морі лишився й буйок погонича. Не певна, що хтось зможе його знайти та навідати. Хіба якийсь караван пірнальників випадково натрапить. Обіцяла ж йому – не буде рипатися, то й не постраждає. Ач, не послухався… На гондоларії дуже мало місця для бунтів, а море – надто широкий обшир для забуття. Що ж, врешті це його свідомий вибір.

Впорснула блакитний туман у подовжувач. Вловила заспокійливий м’ятно-лавандовий запах. Гондоларія сповільнилася і я пришвартувала її попід скелястим відрогом.

Ступила на дощатий настил, котрий тягнувся вздовж каменю. Дійшла до найближчого каяка, що були принайтовані біля імпровізованого пірсу ледь не через метр. Примостилася у човник, змахнула веслом. Каяк неквапом рушив між буйками.

Тоскно й щемно на душі. Накочуються сльози, які зараз можна не стримувати. Весло тремтить в руці, щоближче до потрібного буйка, то видається важчим.

Аж ось і потрібний. Спиняю каяк, кладу весло впоперек. Буйок свіжопофарбований. Не забув він тебе, часто навідує. Не те, що я.

– Мам, привіт…

Витираю сльози. Та вони все одно струменять по щокам. Хочеться сказати так багато, а я не знаю, з чого почати. Як не пригадую, коли встигла витягнути кальцелот, який нервово кручу в пальцях. Певно, так дійсно треба…

Тричі постукала в поліровану мушлю. Стулки розтулилися, випускаючи тонесенький сифонофор із капсулем-обтяжувачем на кінці. Простягнула кальцелот просто над буйком. З тихим плюскотом капсуль пірнув. Відсторонено спостерігала, як розмотується сифонофор. Завмирає. На мушлі, під прозорою лінзою, схожою на око, майоріли цифри. Одночасно із завмиранням нитки спинився і відлік. Зиркнула на цифри – дві тисячі дев’ятсот вісімдесят дев’ять міліметрів. Минулого разу (п’ять? чи скільки років спливло?) було три тисячі три. Мамо, то за цей час ти відвоювала у Припливу чотирнадцять міліметрів суші. Це гарний знак. Мабуть.

Двічі постукала по кальцелоту і сифонофор згорнувся назад. Мушля зачинилася, немов міцно стулені вуста. До наступного разу, який невідомо коли трапиться.

Каяк дрібно затремтів, водою пішли брижі, хитнулися буйки. Це ще що? Зводжу очі на архіпелаг і далі, туди, де в ранковому серпанку напівтуману височіє самотня гора. Чи то повітря тремтить, а чи дійсно вершина скелі дрібно здригається? З такої відстані й не розгледиш.

– Мам, привіт… – повторюю зніяковіло. Слова застрягають в горлі морськими їжаками, – я повернулася. Не знаю, чи тобі полегшає але я помстилася… Усім. Від декого навіть не лишилося, чого віддати морю. Й жодного буйка, ніякої пам’яті… Можливо, це неправильно, вони після смерті могли б ростити сушу…

Схлипую.

– Я не знаю, що робити далі. Не вмію нічого, лише танцювати і… вбивати. Доволі сумнівні чесноти. А для нових інвазій запізно – не приживуться. Я й так надто змінена, свідомих й несвідомих, – випустила пагін, занурила у воду, підняла. Краплини задріботіли об каяк, – забагато. Як би я хотіла стати пірнальницею, як і ти, подорожувати світом, шукати в глибинах артефакти змитого світу…

Промінь сонця впав на буйок, відблиснув просто в очі. Мабуть, це мама посміхнулася.

– Аби я була доросліша, аби попливла тоді з вами – ми відбилися б від тих бовдурів. Вас би не пограбували й не сплюндрували ваші тіла…

Торкаюся пальцями буйка. Здається, від нього йде тепло і ледь відчутна вібрація. Можливо, в ньому дійсно зберігається часточка твоєї душі, мамо?

– … маєш рацію, певно так і зроблю – наймуся в команду пірнальників у охорону. Пірати нікуди не поділися, у світі кривди досі більше, ніж води. І що сильнішає Приплив, то швидше множиться зло. Звісно, всю несправеливість не виправити нікому, та я спробую зробити світ хоч трохи добрішим…

Пагін втягується, лоскочучи тіло. Раніше це було боляче, з роками стало просто лоскотно. Чи то я настільки звикла жити з болем, що навчилася його підміняти?

– Мені час, мамо… Піду я… До зустрічі…

Весло штовхає каяк до пірсу.

⁂

Латимерія пливла,
Мудрі булькнула слова:
«Свій шукай, маля, мотив,
Серед тисячі шляхів».

– Ліно! Доню!

Батько постарів. У волоссі й бороді додалося сивини, висушене сонцем та вітром обличчя посікли нові зморшки. Здається, тільки очі лишилися колишніми – густої зеленої барви, з прихованими глибоко веселими вогниками. Хоча, нікуди правди діти, жарини ці дещо притлумилися.

– Привіт, тату! – я зістрибнула з гондоли просто в його обійми. Ткнулася обличчям у плече, затягнуте шкіряною жилеткою. Як завжди, від батька пахло рибою, книжковим пилом, сургучем та ледь вловимо чорнилами. Всім тим, чим зазвичай і має пахнути від течійника. Поцілувала в щоку.

– Як же я сумував, – батько відсторонився, розглядаючи мене, – а ти стаєш усе вродливішою. Вже, мабуть, стала найвідомішою балериною.

Не бачив ти мене тиждень тому. Через синці я чекала в морі кілька днів – не варто йому знати про мої пригоди. Нікому не варто… Досить того, що тато знає про мою роботу в мандрівному балеті.

Я всміхнулася:

– Ну що ти, мені ще далеко до цього. Але я стараюся, чесно.

– Хоч би звісточку надіслала, що приїдеш.

– Я ненадовго. Ми поруч були, тож я й відпросилася, – збрехала, не змигнувши оком.

Як це набридло – постійно брехати найближчій людині. Та не зрозуміє він. А бачити осуд в цих очах – несила. Батько й у дитинстві ніколи не сварив мене. Утім, я чесно намагалася бути чемною й слухняною дівчинкою. Навіть в балет пішла. І, як виявилося, набута гнучкість стала у неабиякій нагоді в іншому…

Батько спохмурнів:

– Знову залишиш старого…

– Не такий ти ще й старий, – парирувала я, – оно який ще міцний. Міг би…

– Ні! – м’яко і водночас категорично відрізав він, – не починай. Будь ласка.

Шкода, що він так. Важко самому, а одружуватися знову навідріз відмовляється.

Теленькнув дзвоник на одній з жердин, що стриміли просто з води біля батькової хижі. Вірніше – станції.

– Даруй, робота прибула, – винувато всміхнувся він і рушив до приймального акваріуму. На татовому поясі весело передзвонювалися безліч різнобарвних перлин.

Зітхнула, пішла слідом. З дитинства любила дивитися на його роботу. Тато ухопив довгий сачок, хвацько виловив рибину. Узяв до рук, зиркнув уважно, гмикнув.

Заходився перебирати перлини на поясі. Відчепив одну (і як він в них тільки не губиться?), тицьнув латимерії до рота. За мить черево рибини розійшлося і на його долоню випали дві герметичні капсули.

– На Риф сьогодні без відправок…

Знову тицьнув перлину в морду латимерії. Кишеня на череві стулилася. Батько випустив латимерію у акваріум. Не приймальний, інший. Наскільки пам’ятаю – для гостей, сюди він випускав риб із Солоного Рифу, Мушлевих Копалень, Мілин, Хітинових Насипів… Латимерії нашого архіпелагу жили у третьому акваріумі. В ті поодинокі години, коли не пливли у рейс.

Тато поніс капсули в середину станції, розкладати по комірках. Там у нього велетенська шафа, з якої потім помічники, а подеколи й він сам розносили відправлення до адресатів. У іншу, таку ж велетенську шафу помічники доставляли вихідні повідомлення.

Земля здригнулася і одночасно знову теленькнув дзвоник. Я зиркнула на гору – здалося, що вершина дрібно тремтить. І якщо на лиманах можна було все списати на ранковий серпанок – зараз чітко видно, що вона дійсно тремтить.

– Останнім часом трусить все частіше, – мовив тато, прослідкувавши мій погляд.

– Щось сталося?

Він стенув плечима, мовляв, хто його знає. Рушив знову до акваріуму. Витягнув рибу, заходився шукати потрібну перлину. Вилаявся.

– Де ж я її заподів?!

– Що трапилося?

Він ще раз лайнувся, чого при мені завжди уникав робити.

– Перлину загубив. Та ще й нашу, внутрішню.

– Може, ножем колупнути? – запропонувала я.

– Не можна, я ж тобі пояснював у дитинстві. Забула?

Я спробувала пригадати, але на думку нічого не спадало.

– Еге ж…

– Якщо спробувати відкрити латимерію без перлини, – терпляче пояснив він, – спрацює захист. Ферменти заповнять кишеню і розчинять увесь вміст. Та й рибу вб’ють. Тож так відкрити її не вийде.

Батько почухав п’ятірнею потилицю, продовжив:

– Хоча трапився випадок, дуже давно. Ти цього, звісно, не пригадуєш – замалою була. Та тоді рибу відкрила саме ти, доню.

– Я?!

– Еге ж, ти.

– Але як?

– Звідки я знаю. Взяла потримати латимерію, а кишеня й відкрилася. Щоправда, незабаром після того рибина здохла, тож я подумав, що то від старості трапилося. Спробуй зараз, – батько простягнув мені латимерію.

Обережно взяла, покрутила в пальцях. Риба як риба, нічого дивного. Принаймні, наскільки я знаюся на латимеріях. Схожа на їстівну, хіба черево надто роздуте, але то зрозуміло, чому. І що ж я такого могла втнути, що кишеня відкрилася?

Раптом мені запаморочилося, як тоді з осмофоном. За мить біль розлився потилицею, ніби величезний скат присмоктався до тім’я. Пальці розтиснулися, риба плюхнулася на пісок. Останнє, що побачила – як з прочиненої кишені викотилася червона капсула.

Тато встиг підхопити мене під пахви.

– Ліно, ти в порядку?!

– Здається… Ні… не певна.

Шумно видихнула. Що відбувається? Гадала, випадок з осмофоном був поодиноким. А виходить зовсім інакше.

Поплескала батька по рукам, що досі підтримували мене.

– Тату, все гаразд, минулося.

Він відпустив мене, обережно підняв рибу та капсулу.

– Маршалу, – гмикнув задумливо, – терміново. А я не можу зараз відлучитися.

– Хто ж нині маршал?

– Францішек.

Я повела бровою:

– Той самий?

Тато всміхнувся, кивнув.

– То давай я передам. Все одно хочу в місто прогулятися, заразом і старого друга навідаю.

На мить батько задумався.

– А чом би й ні, – підморгнув, простягаючи мені капсулу. – Тебе чекати на вечерю?

– Звісно, – чмокнула батька у щоку, – я швиденько.

⁂

Течії невпинний плин
Покружляє між хатин,
Хлюпне тихо на рундук,
Де живе забутий друг.

Місто змінилося. Будинки, що колись височіли на палях, нині міцно стояли на ґрунті. Подеколи там, де я пам’ятаю кривобокі хижі з черпепашника, виросли кількаповерхові кам’яниці. А їхні дахи облило зеленню – переважно квітами, хоча зустрічалися й з городиною. Додалося крамничок, різних майстерень, через канали перекинулися нові мости. На особливо широкій воді з’явилися пороми, хоча раніше плавали хіба напівдохлі гондоларії. Навіть знайшлося місце для крихітного парку.

Майже не змінилися ферми, хіба золотаве збіжжя колосилося вже на більших площах. І дещо перебудувалися акведуки.

А ще місто виглядало чистішим, привітнішим, чи що. Можливо, тимчасове заслаблення Припливу так впливало на людей. Може щось інше – хтозна.

Ноги винесли до келебуса**. Вивіска над ґанком сповіщала, що це офіс маршала Францішека. Піднялася. Східці тихо поскрипували. Постукала й, не чекаючи відповіді, увійшла.

Кабінет тонув у напівтемряві, після яскравого вуличного сонця не одразу вдалося щось розгледіти. Лише пляма тьмяного сяйва від альвеолябра на стелі попід дальньою стіною впадала в око. Прокліпалася. Офіс мав вигляд доволі аскетичний. В найдальнішому кутку – заґратована клітка, приблизно на чверть приміщення. Навпроти– широкий стіл, завалений паперами. У кутку столу люмін-колба й письмове причандалля. Під однією стіною полиця, заставлена книжками. На іншій стіні величезна дошка, до якої пришпилені кілька папірців. Під дошкою – довга лава. Біля столу чималенька скриня й два стільця – ото і все вмеблювання. Можливо, маршалу більше і не треба.

– Вітаю, пані. Чим можу допомогти?

Довгов’яза постать вийшла з-за столу. На перше око в молодику важко було упізнати Францішека. Чи може це не маршал, а помічник? Придивилася. Таки Францішек – кумедну родимку на мочці лівого вуха важко не впізнати. Хлопець відростив пишні вуса й трикутну борідку, напомаджені за останніми словом моди. Довге волосся зачесане назад. Перенісся прикрашали окуляри із заледве затемненими скельцями.

– Допомоги не потрібно, батько просив передати, – відповіла я, зрозумівши, що павза затягується. Витягнула з кишені капсулу, простягнула на долоні.

Маршал завмер. По обличчю майнула тінь здогаду.

– Лінка, ти? Лінка-балеринка?!

– Привіт, Францішеку, – усміхнулася я.

Він завмер. А потім підскочив і затиснув у обіймах. Доволі міцних, варто зазначити. Відпустив, відсторонився, розглядаючи мене.

– Який я радий! Сто років не бачилися. Давно повернулася?

– Ну які сто? П’ять чи шість, хто ж їх рахує, – віджартувалася я, – а припливла зранку.

З Францішеком ми потоваришували ще у школі. Разом зі мною він вступив і на балет також, та через вроджену незграбність мусив покинути. Але попри цю невдачу ми продовжували дружити. Аж поки він не зіпсував усе залицяннями…

– Що ж це я тебе на порозі тримаю? – оговтався Францішек, – прошу. Правда, обстановка в мене – не ресторація. Але чаю можу запропонувати. Чи чогось міцнішого.

Певно, щось майнуло по моєму обличчю, бо він одразу додав:

– Ти не подумай. Мої, гм… в минулому. В мене чудова дружина, ми щасливі й чекаємо первістка, тож не хвилюйся. Певно ж і ти заміжня?

Терміново вигадувати власне сімейне щастя не хотілося, тож я непевно плечима.

– Та поки не склалося. Кар’єра…

Нехай думає, що я досі танцюю.

– То може таки по келишку? Як в старі часи? – підморгнув він.

– Та я не надовго. Власне, капсулу передати. Татові помічники в місті, а він сказав – термінова.

Францішек вкинув капсулу в кишеню.

– Будь-яка терміновість може почекати. Не кожен день зустрічаю стару подругу. В мене, між іншим, є чудова пляшечка дульсе. Як не помиляюся, ти його раніше любила.

– Помиляєшся, мені більше до вподоби напівсолодкі. Вакаме***, приміром.

– Шкода. Утім, маю дещо таке, від чого ти точно не відмовишся, – він стишив голос, змовницьки додав, – вино з лози. Возили тут одні контрабанду з південних архіпелагів…

Ач, спокусник. Виноградного вина мені ще не доводилося куштувати. Та приставати на пропозицію не варто. З іншого боку – шість років життя витрачені на помсту, чом не дозволити собі злегка розслабитися?

– Е ні, друже. Цю пляшку ти відкоркуєш на честь народження первістка – тоді і вип’ємо. Діставай вже своє дульсе.

Ми прогомоніли майже до вечора, згадуючи не такі вже й давні підліткові витівки. Чи то від розмови, а чи від винна з димним присмаком, я нарешті відчула себе вільною. Від обітниці, від невідомості й невизначеності…

– Вечоріє. Мушу збиратися, обіцяла вечерю батькові.

– Так-так, звичайно, – трохи сп’янілий Францішек не заперечував, – зараз, капсулу поверну.

Ти ба, і згадав же за неї.

Впевнено маршал відгвинтив ковпачок, витрусив на стільницю невеликий папірець. Передав капсулу мені, а сам розгорнув цидулку.

Лайнувся.

– Що трапилося? – поцікавилася я.

Він мовчки простягнув папірець мені. З листа на мене дивився мій портрет. І напис «Увага! Розшук!»

От же ж трясця! Хтось таки мене вистежив. Виходить, не всім материним вбивцям я помстилася.

– У що ти вплуталася, Лінко? Контрабанда?

Ой, не треба воно тобі, друже.

– Не знаю… Я звичайна законослухняна дівчина. Можливо, це якась помилка.

Маршал зітхнув.

– Може і так. Та чи стануть з нею розбиратися? Я, звісно, спробую щось зробити. Але зрозумій – супроти волі мера я не можу піти. Єдине, чим можу зарадити – дати час.

Він помовчав, пожував губами:

– Зробимо так. Плииви звідси. Принаймні поки я не розберуся з причинами. Прямо зараз пливи, бо зранку я мушу прийти по тебе. Зрозумій, я не можу вчинити інакше.

Все я розумію, маршале, не переймайся.

– Я тебе почула. Дякую, Францішеку.

Я обійняла старого друга. І не кажучи більше ні слова я ковзнула в ніч.

⁂

Не лякайся темноти,
Крізь шторми нам треба йти.
Дику хвилю упіймай,
Течією заправляй.

Францішек не врахував одного – слухняною дівчинкою я була тільки для батька. І ще мала недолік – ніколи не слухала дружніх порад.

Віллем Ред хоче мого ув’язнення? Нечемно змушувати поважного пана чекати.

Мерів маєток височів трохи східніше й, звичайно ж, вивищувався над рештою архіпелагу. Поступався хіба горі, що стриміла з моря із протилежного боку суші. І, звісно, жоден міст не з’єднував велику землю та гасієнду Реда, тож дістатися туди можна було виключно по воді.

Цього разу я вирішила не ховатися тож підвела гондоларію прямісінько до пляжу. Від’єднала жезл, пристебнула до поясу. Зістрибнула на пісок.

Побіля масивних дверей мене спинив чи то розпорядник, чи охоронник. Чолов’яга більше нагадував останнього – був кремезний, під одягом здувалися м’язи. Одразу видно – його інвазії спрямовані на силу. Це нічого, раптом доведеться вбивати, сила його не врятує. Хоч зайвої крові і не хочеться.

– До містера Реда, – мовила я, спинившись за кілька кроків.

– Чи не запізно для візитів? – голос чолов’яга мав писклявий, ніби дитячий. Можливо, побічна дія інвазій.

Ледь стрималася, аби не розреготатися:

– Гадаю, мене прийме.

Охоронник трусонув люмін-колбою, підніс до обличчя. Я примружилася від яскравого світла.

– Щось знайоме, – пискнув він. І за мить додав: – Ага, згадав. Чекай тут.

Й зник за дверима.

Я роззирнулася. Обабіч входу притулилися два осмофони. І ще якісь дивні штуки, яких раніше не зустрічала. Вони скидалися на медуз й відрізнялися від останніх хіба помереженим куполами. Що за дивина?

Ступила ближче. Осмофони засяяли, а за мить на їхнє світло відгукнулися і «медузи», внутрішнє мереживо яких осяяла та сама блакить. Ворухнулися, відділилися від балки, до якої кріпилися. Звісилися на дивних стеблах, обернулися куполами до стіни, виставили в мій бік якісь мацаки.

Вони що, поєднані в єдину мережу з осмофонами? Цікаво. А що станеться, якщо наблизитися? Обережний крок вперед. Осмофони завили. І водночас із ними мацаки «медуз» порснули чимось.

Чогось подібного я чекала, тож легко ухилилася. Відступила. Та «медузи» не спинилися. Оберт. Па. Оберт. Та який же у них радіус дії?

На черговому піруеті помітила, що осмофони затихли. «Медузи» також припинили атаку, повернулися в початкове, зовсім не загрозливе положення. Лише плями лишилися на дощатому настилі.

Ступила до найближчої, тицьнула черевиком. Прозора драглиста субстанція розійшлася під підошвою, а за мить хлюпнула з обох боків на взуття. Я спробувала звільнити черевик, але намарно. Субстанція ніби приклеїла ногу. Мусила роззуватися.

Он воно що – «медузи» мають знерухомлювати небажаних гостей. Певно, аби їх потім допитувати. Завбачливо.

– Сказав же, чекай і не рипайся, – розпорядник вигулькнув з-за дверей раптово. Витягнув з-під поли жилета чималий флакон, щедро обприскав мене, я не встигла й заперечити. Запах був доволі різким, нудотно-солодкуватим.

– Пішли.

Осмофони не зреагували. За дверима починався напівтемний коридор. Морок розвіювало світло трьох альвеолябрів. Вздовж стін приліпилися гірлянди «медуз» та осмофонів. Здається, з живого в цій охоронній системі був тільки розпорядник. Та більшого вона й не потребувала.

Ми піднялися на другий поверх. Світла тут додалося, як і «медуз». В цілковитій тиші дійшли до непримітних дверей. Мій конвоїр штовхнув їх і завмер на порозі.

Бібліотека вражала розмірами. Кімнату заполонили різноманітні книги і сувої. Вони громадилися на величезних, попід самісіньку стелю, стелажах, вивищувалися високими і не дуже стосиками просто на підлозі й на решті меблів, яких тут відшукалося не дуже багато. Посеред кімнати відшукався стіл, за яким примостився Віллем Ред. Сидів, вклавши підборіддя на схрещені пальці, прозорі безбарвні очі втупилися просто у мене.

Навпроти столу помітила стілець, тож пройшла, сіла й закинула босі ноги на стільницю. Зиркнула на мера. Він і бровою не повів, незмигно розглядав мене. Не думала, що гратимемо у витрішки.

– Нахаба, – за якийсь час мовив Ред, – моя кров.

Я всміхнулася.

– З якого б це дива?

Тепер всміхнувся він.

– Не знаєш. Може це й на краще, Енгеліно.

– Я Ліна, якщо ти не в курсі.

Він знову всміхнувся.

– То Невдаха Тольдо так тебе нарік? Жодної фантазії.

– Попрошу не ображати батька.

Маєток здригнувся. Цього разу дуже сильно. І тривав поштовх значно довше. З полиць впало кілька фоліантів.

– Вже скоро, – пробурмотів ледь чутно і додав уже голосніше: – Батька? Не сміши мене, доню.

Він несповна розуму?

– Зловживати вином шкідливо у твоєму віці, – відказала я.

Хоча, які його роки? З усього, що я бачила навколо по поверненні, здається лише Ред і не змінився. Так само виглядав на сорок із гаком, полюбляв білі сорочки та темно синій кашкет. Мав акуратну руду бороду й досі носив червону шийну хустину.

На мою шпильку не звернув жодної уваги.

– Дякую, що принесла мій пагін, а не змусила ганятися за тобою по всьому світу.

Його пагін?!

Стало насправді страшно. Звідки йому знати про інвазію? Чи кинуті недбало «моя кров», «донька» – то правда? Маячня, мій батько – Тольдо!

– Неочікувано? – всміхнувся Віллем.

– В мені нема нічого твого. Це мій пагін, моя інвазія.

– Помиляєшся. І давай не ускладнювати, просто поверни моє.

– А як ні?

– Доведеться забрати силою, – скривився мер, – хоча, я би цього не хотів.

– Ну спробуй!

Скочила зі стільця. Відступила на крок, випустила пагін з обох плечей. Ліани затріпотіли. Певно, це мало загрозливий вигляд.

– Який же він прекрасний… – прошепотів Ред й підвівся.

Зброї не мав, проте променився загрозою. Чекати його дій не стала, вдарила. Пагін прохромив груди. На сорочці проступила кров, а Віллем розреготався.

Пагін затріпотів і я провалилася в пітьму.

Юна панянка, така схожа на мене, притискає немовля до грудей. Маля кричить, ніяк не заспокоюється. Тоді дівчина заводить тиху пісню: «Плюскіт хвиль та вітру свист…»

Операційний стіл, реторти та різнобарв’я настоянок. Паросток під скляною колбою. Маля, прикуте до столу. Крик і плач, кров. Дитяча. Вілліана Реда.

Сиротинець. Дівча-відлюдник. Залякане. Покинуте. Безтямне.

Дім. Бідний, проте теплий, рідний. Тольдо і Кетрін. Мама і тато.

Підніжжя гори глибоко під водою. Невідомі краби й небачені донині істоти длубають гірське коріння. Вода у тунелях. Дріж землі. Надміцна стіна. Удар пагона. Тріщіни. Фреомагматичний вибух. Лава затоплює архіпелаг, випаровує море, утворюючи нову, більшу сушу.

Отямлююся від розпачу. То он що ти задумав, Реде. Ні, цього я тобі не дозволю.

Він досі регоче. Допоки перед очима мигтіла мішанина спогадів й пророцтв, під ним натекла чимала калюжа крові. Висмикую пагін…

Вже не пагін – живець, що корчиться на підлозі. І він вже не мій, інвазію видерли з мене!

Розуміння б’є навідліг. Виходить, легенди не брехали й гемархи досі існують. Ось він, стоїть навпроти мене й регоче. Носій Первинної інвазії, здатний пити інвазії інших.

– Зрозуміла? – вишкіряється гемарх.

Кров під ним скипає, пагін звивається, повзе до димної калюжі. Піднімається кривавою доріжкою на сорочці. Втягується в тіло. І вже за мить Віллем б’є ним в мій бік.

Відскакую. Нехай мене позбавили найголовнішої зброї, але я все ще гнучка і спритна.

– Це все колись було однією землею. І знову має нею стати!

Пагін хльостає біля обличчя. Знову і знову. Так танцювати мені ще не доводилося ніколи. Кружляю, намагаючись не втрапити в гемархову кров. Здається, саме через неї він всотує інвазії. В замкненому просторі я його не здолаю.

Ліво. Право. Оберт. Назад. Перекат. Оберт. Па. Двері. Виштовхую спиною, ковзаючи в коридор. Осмофони здіймають галас, «медузи» плюють вже не тільки клеєм, а й аспідними хмарами. Одночасно вивертатися з-під усіх атак неймовірно важко. Втрапляю в масну чорноту. Заліплює очі, забиває вуха й ніздрі. На мить втрачаю орієнтацію – добре, що треноване тіло продовжує рух. Налітаю на двері, що розчахуються від моєї ваги. Свобода!

Зіскакую з ґанку і втрапляю у міцні обійми. Трясця, розпорядник – геть забула за нього! Смикаюся. Роззираюся. Бодай би камінь трапився! Анічогісінько. Вивертаюся, щосили б’ю потилицею. В очах темніє, але затиск слабне. Видираюся з обіймів, відскакую. Щось плескає по нозі. Жезл! Вихоплюю, палець лягає на ледь теплу пластину активатора під куполом гарди. Тисну й утримую палець кілька секунд. Жезл пульсує, різнокольорові ампули на гарді одна за одною порожніють. Очниці черепашого черепа на верхівці жезлу зблискують, щелепа відкривається. Тицяю в обличчя розпорядника у ту мить, як жезл випорскує струмінь туману. Нападник сахається, я щосили б’ю. Хруст кісток – і він замертво валиться під ноги.

Не встигаю оговтатися, як жезл вилітає з рук, вибитий пагоном. Ліана обвиває шию, здіймає, змушує піднятися навшпиньки. Чіпляюся в неї, намагаючись послабити затиск. Голка іншої ліани завмирає просто перед очима.

Гемарх вишкіряється з ганку.

– В присмерковому вогні стану проти течії, – хриплю знесилено слова, що народжуються десь під серцем.

– Згадала колискову мамці? – глузує він.

– Моя мати на лиманах пам’яті.

– Сумніваюся, що ти туди потрапиш.

Він регоче. Пагін стискається дужче. Повітря не вистачає, ще трохи й сконаю од задухи.

Цікаво, чим пахне смерть? Землею? Водою? Кров’ю? Тишою? Забуттям? Який запах має створити мій аромашифр.

Аромашифр! Вже на межі намацую порятунок. Які там запахи в жезлі? Та чи стане мені сил? Від тіла розходиться цитрусовий аромат. Бічним зором помічаю, як заворушилася гондоларія, виповзла на пісок. Рушила до нас. Швидше, швидше! Випускаю хвилю імбирного запаху. Гондоларія спиняється, принюхується. Пришвидшується. Тамую подих. Надто повільно, надто далеко, та я мушу протриматися.

Ред теж помічає рух, відволікається, затиск пагону слабшає. Голка, що стриміла мені в лице спрямовується на гондоларію. Черепаха не зважає й повільно суне далі.

– В плоть землі укорінюсь, жодній хвилі не скорюсь!

Сумніваюся, що ці рядки колись звучали в колисковій жінки, з лона якої я вийшла, проте щось змушує кинути їх в обличчя Віллему. Може, її кров, що тече в моїх жилах?

– Така сама вперта, як і вона! – гаркає Ред, на мить скосившись на мене.

Кров! Тіло вихлюпує запах крові. Гондоларія щосили стрибає. Пагін вистрілює, прохромлює тіло, гондолу, але це вже не може спинити багатотонну тушу…

⁂

Над гондоларіями не ставлять буйків. Та я вирішила інакше – пам’ять про цю черепаху має зберегтися. На відміну від гемарха.

Гасієнда догорає разом із ним, адже Ред не вартий навіть спогаду. Там же тліє пагін. Такою інвазією не має володіти ніхто, навіть я, що понад двадцять років слугувала горщиком. Тим паче, що в мені тече кров гемарха. Хтозна, чи не перетворить вона мене колись на подобу Віллема, чи не захочу я вершити долі інших без їхньої згоди? Досить бути горщиком, час ставати людиною.

Тут вже нічого робити, лишається розібратися з тим, що наробив Ред із горою. Нині я теж вмію поглинати чужі інвазії, тож, гадаю, впораюся.

Краєчок сонця над морем золотить стежину на воді, ніби дороговказ. Що ж, час ізнову в дорогу.

———
* В дослівному перекладі з латиської: Вона танцює на подіумі лише у взутті, ні оксамит, ні шовк не приховують її.

** Calaboose – розмовний термін, що походить від іспанського calabozo (підземелля, тюрма) і означає місцеву в’язницю. Часто використовується у вестернах для позначення місця тимчасового ув’язнення.

*** Дульсе (Пальмарія пальмата), Вакаме (Ундарія периста) – їстівні водорості, з яких у світі оповідання виробляють вина, що мають однойменну назву.