Гідрея. Початок

 – Мамо, дивись зірка падає! Давай, загадаємо, швидше бажання!

– Це – не зірка, Андрійку, це – астероїд. – Олена перемивала посуд після вечері  і краєм ока стежила за малим неслухом. Той нетерпляче гарцював на ліжку і ляскав малими долонями по склу, залишаючи на ньому сліди.

– Мамо, мамо! Швидше, бо вона зараз зникне! – Андрійко міцно заплющив очі і щосили почав загадувати бажання, бурмочучи та загинаючи пальці. Бажань у семирічного Андрійка було чимало:

– Велосипед, книжка, справжній футбольний м’яч, велосипед… Ні, велосипед вже був, чи не був? Мамо-о-о!

   Олена дивилася, як вода з булькотом забирає весь бруд з піною у водоверть вмивальника. От, якби всі проблеми можна було змити водою і все почати спочатку!

– Ну, все , годі, лягай спати! Твої бажання обов’язково здійсняться, навіть ті, про які ти лише встиг подумати!

– А ти загадала своє бажання?

– Загадала, загадала… – Олена підійшла до дитячого ліжечка, заправила ковдру і поцілувала малого. Вже на порозі зупинилася, посміхнулася і, клацнувши вимикачем, зачинила двері.

 На кухні тим часом починався хаос: вода весело дзюркотіла по підлозі, переливаючись через край вмивальника!

– А щоб тобі! – Жінка спересердя жбурнула рушника в калюжу – водяні бризки розлетілися в усі боки!

  … Метеор із силою врізався у в твердий ґрунт –  навсібіч розлетілися уламки і ще щось, майже прозоре, завбільшки з горошинку, хлюпнуло в нічну траву. Зойкнув нічний птах, зашелестіло листя на дереві, і – тиша. Через кілька хвилин щось заворушилося і, м’яко ковзаючи, почало пересуватися по вологій траві, поступово збільшуючись в розмірах. Через півгодини стіною будинку, де мешкав Андрійко, повзла вверх водяна сфера, завбільшки з тенісний м’ячик. Вона мінилася тисячами  відтінків блакиті, ледь чутно пульсувала. На підвіконні кулька завмерла, наче розмірковуючи над прокладанням маршруту і потихеньку почала просочуватись у відчинене вікно…

   Андрійко прокинувся від прохолодного дотику – поряд з ним на подушці лежав справжнісінький футбольний м’яч, правда, колір в нього був трохи дивний, сріблясто-блакитний, і на дотик він був страшенно м’яким і мокрим, але ж – м’яч! Радості не було меж! М’яч відстрибував від стіни, від підлоги, залишаючи мокрі сліди , аж поки до кімнати не ввійшла мама.

– Ти ще досі в ліжку? До школи встигнемо хіба до обіду!

– Мамо – в мене вже є справжній м’яч! Бо я загадав бажання і воно, і воно…

   Але м’яч щез, наче його ніколи й не було!

– Ну все, годі, ходімо! – Олена вийшла з кімнати, даючи зрозуміти, що розмова скінчена…

   Коли вхідні двері зачинилися, сфера змогла розслабитися, розтектися. Поволі, неквапливо вивчала вона свій тимчасовий притулок, не припиняючи збільшуватись в об’ємі. Для неї все було новим, незвичайним. Миготливі спалахи в її блакиті частішали і врешті утворили химерну «нейросітку» – сфера аналізувала, оцінювала, створювала алгоритми, заповнюючи собою простір. Одного вона не могла передбачити – що двері відчиняться –  рвучко,зненацька, і на порозі постане захекана Олена! Вона вже спізнювалась на роботу, але мусила повернутись, бо той вистражданий за ніч звіт залишився на столі та, ледве переступивши поріг,  вона потрапила у величезну калюжу!

– Не може цього бути! Звідки? Звідки береться ця вода? Наче з підземелля!

   Жінка закотила рукави і почала збирати, на диво, слухняну калюжу. Здавалося, що рідина сама чіпляється за ряднину аби тільки чимшвидше покинути це негостинне помешкання. Олена навіть і не підозрювала, кого намагається випхати з квартири: минулого вечора з неба впав не просто астероїд, а рятувальна капсула із залишками  колись могутньої планети і ця сфера була просто безцінним в галактичних масштабах сховком інформації та енергії! Вона була тим, з чого починається все, вона  – Гідрея!

   Поки знервована жінка витискала останні краплі над вмивальником, світ навколо неї вже починав тихенько змінюватися. Гідрея текла трубами і «зчитувала» інформацію: пластик, іржа, високий вміст забруднювачів, йони важких металів… І так мало справжньої води! Блакитні спалахи активно освітлювали темряву підземної каналізації і стічні води поволі почали змінювати свою структуру – вода ставала прозорою, аж до блакитного відтінку, в задушливому повітрі з’явився  ледь вловимий аромат бузку…

   Вранці  сантехнік Сергій важко зітхнув, відкрив люк і зазирнув у  каналізаційну шахту. В ніс вдарив солодкувато-терпкий бузковий аромат.

– Ну, от,  не встиг туди спуститися, а вже отримав отруєння! За що ж це мені?! – Однак, поміркувавши з секунду, ввімкнув ліхтарик і рішуче заніс ногу на перший щабель.

– Що за?..  – Сергій побачив свій чобіт в кришталево-чистій каналізаційній воді! Не вірячи очам, зачерпнув в долоні рідину – це була найчистіша вода, яку він колись бачив і пахнула вона тим самим бузковим ароматом. Мов зачарований, він стояв серед стрімкого струмка під назвою « стічні води»…

  Наступного дня   місто оточили журналісти, під’їжджали  автомобілі санітарних лабораторій, екологічних організацій. Сергій вже вкотре давав  інтерв’ю про своє відкриття. Перед камерами люди масово повідомляли про «неймовірно смачну і чисту воду» з водоканалу, з свердловин. Ба, більше – в місцевих струмках з’явилися тритони, а це вже свідчило про неабияке покращення якості води! Населення було в захваті, проте екологи не поспішали розділяти ці радощі – занадто швидко та підозріло необґрунтовано вода міняла свої властивості, нехай навіть у кращу сторону. Надвечір місцева гідрологічна станція оголосила ще про одну радісну новину – рівень води у пересохлих місцевих водоймах піднявся на двадцять сантиметрів!

   Ніч оповила все навкруги темрявою і один за одним в будинках згасало світло – місто засинало. Не міг заснути тільки Андрійко –  його непокоїла думка про зниклий м’яч. Від цього він крутився під ковдрою і врешті обернувся до вікна та почав роздивлятися зорі  –  може ще одна впаде і він знову загадає своє бажання. Якщо пощастить, то цього разу він вже чітко вимовить чарівні слова. Одна, дві, три зорі…десять, дев’ять, вісім… Куди ж вони зникають? Небо темнішало, ніби хтось вимикав зорі одна за одною. Залишився тільки місяць та за хвилину і він кудись зник…

– Мамо-о-о-!…

   Настав ранок. Проте, він був дивним, якщо не сказати – зловісним! Небо затяглося важкими хмарами і дивні блакитні спалахи освітлювали темну масу. Потім пішов дощ. Важкі краплі стукотіли по дахах, стікали прозорими струмочками у ринви. Швидко наповнювалися калюжі і вже за кілька хвилин вулиці щедро омивалися потічками дощу, струмочки стікали в каналізаційні люки і створювали ні з чим незрівнянну музику зливи.  У повітрі пахло бузковою свіжістю, сонце врешті-решт виглянуло  на місто і заспокоїло щедрим теплим промінням. З місцевої гідрологічної станції надійшло радісне повідомлення: «Рівень води у річці піднявся до стабільної позначки. Засуха  не загрожує!» Люди раділи, а  річка невпинно заповнювала колись обмілілі ділянки кришталевою блакиттю вод і бурхливо вливалася у інші  водні артерії. Разом з нею продовжувала свою подорож і Гідрея. Правда, тепер вона була вже не просто сферою, а величезною субстанцією, що акумулювала тонни інформації і необмежено розвивалася.

  Місяці змінювали один одного, минув рік. Новини масово повідомляли про наповнення водних басейнів майже по всьому світу. Вода стає настільки чистою, що можна сміливо споживати її навіть з річки. Знайшлися, правда, скептики, які обережно ставилися до таких радісних новин і закликали ретельно проаналізувати причини екологічного прориву. Але, чи можуть вони стати на перепоні ДИВА?

   Спочатку урочисто повішено символічні замки на двері водоочисних станцій,звільнено тисячі працівників, а потім, майже буденно, сама собою, відпала потреба у зрошувальних системах, бо кришталево чисті дощі стали випадати один-два рази на день, щедро поливаючи землю. Дві третини планети охоплено дивовижним очищенням, буяють ліси, смарагдовим килимком вкриваються краї  золотистих пісків колись гарячих пустель. Гідрея захоплювала водні простори і безупинно аналізувала дані: тиск, солоність, температура, кислотно-лужний баланс…  Вона жадібно вивчала сотні тисяч молекул ДНК, невпинно змінювала мільйони сполук – Гідрея швидко та  невідворотно ставала частиною всіх екосистем Землі…

   Перші тривожні дзвіночки пролунали через шість років з риболовецьких суден. Звідти  один за одним, впродовж кількох тижнів, надходили дивні повідомлення про  незбагненне зникнення всіх морських мешканців – жодна морська істота не була зафіксована приладами, жодна рибина не потрапила до рук рибалок. Здавалося, що все в океанах та морях в одну  мить просто перестало існувати, наче хтось чи щось одночасно викреслило їх з сторінок історії! Поряд з цим сталося ще щось більш дивне і жахливе: вода просто систематично і обережно почала «злизувати» прибережні території, проте не поспішала повертатися назад. Цілі міста зникали у воді разом зі своїми мешканцями, зникали безслідно, розчиняючись у кришталево-чистій блакиті. З цього часу історія планети почала відлік еволюції у геть  іншому руслі…

   – Андрію, може погодимося на виліт? Все одно рано чи пізно доведеться зробити це. – Худорлява блондинка нервово кусала губи і дивилася на чоловіка перед собою. Він сидів мовчки, схиливши голову на руки: дружина мала рацію – вода відбирала землю, їхнє існування врешті-решт.  За вікном почувся гуркіт грому. Небо вмить затягнулося важкими хмарами і впали перші краплі.

– Ірено, швидше, часу обмаль!

   З тріском зачинилися важкі жалюзі на вікнах, водонепроникна плівка з шурхотом насунулася на дах – будинок приготувався до нелегкої, проте, звичної вже оборони. Запанувала секундна тиша і враз небо розірвалося потоками зливи! Стіни будинку не могли втримати звук і, здавалося, що вода от-от увірветься до кімнат!

– Мамо! Тату! Ви тут? – маленька Яна переляканими оченятами дивилася на батьків із своєї кімнати.

– Тут, Янусю, не бійся, –  Ірена взяла дитину на руки. – Ходімо, пограємо в   диво-садочок!

   Блискавка розпорола темне небо – зараз вдарить грім і потоки води з неприроднім притиском важко налипатимуть на стіни будинку – він витримає, а от Ірена, мабуть, вже – ні… Стіни гуділи від натиску водних потоків, крізь мікроскопічні пори просочувався нудотно-солодкий бузковий аромат. Так тривало хвилин двадцять: блискавиці змінювалися гуркотом, в кімнаті зайшлася кашлем донька – він відлунював в голові батька мільйонами болісних ударів…

   Андрій став біля вікна і прислухався: злива потроху вщухала, отже, на кілька годин буде затишшя. А потім – все спочатку… Чоловік спустився вздовж стіни на підлогу, намагаючись проковтнути важкий клубок в горлі. Серце калатало, похололі пальці  зводило судомою.

«Алергія на клітинному рівні, намагайтеся менше контактувати з водою» , – слова лікаря спливли в голові Андрія. Ага, спробуй не контактувати, якщо вона – скрізь, у буквальному сенсі. Так, потрібно заспокоїтися і зробити запис – це заспокоїть, хоча б на кілька хвилин. Він перегорнув сторінки записника і  зайшовся глухим кашлем. Тільки б Ірена не почала знову докоряти, хоча вона й має рацію – майже всі покинули планету і почали адаптуватися до життя на Місяці.  Останній рік космічні подорожі на супутник Землі  стали не розкішшю, а можливістю вижити – клаптиків суші залишилося зовсім мало. Він прислухався до звуків надворі – здається злива пройшла.  Провів рукою по сенсору – захисна шкаралупа будинку – деактивована. Ірена вийшла з кімнати доньки, притулилася до стіни і наче скам’яніла.

– Яна грається. Ми можемо нарешті поговорити?  –  Андрій мовчав.

– Добре. Я  зрозуміла. Більше не питатиму. Ми з донькою  відлітаємо. Сьогодні.    

   Не чекаючи відповіді, піднялася до їхньої спальні. Через хвилину звідти почувся глухий стук, потім ще один – вона збирала валізи. Андрій ступив крок  і зупинився: що він їй може сказати:

А) благатиме, щоб вона залишилася, бо все буде добре? – Ні, не буде!

Б) скаже їй, що їде з ними? – Знову – ні! А чому? Він сам не мав відповіді на це – просто якесь маніакальне бажання залишитися тут, в цьому водяному пеклі.

   Так, він біолог, і досить непоганий, але що він може заподіяти загрозі, яку не видно і, яка пахне так чудово і так заспокійливо… Різкий кашель вирвався зсередини, наче хотів пошматувати все його тіло. Він скорчився над столом, не в змозі зупинити його. Відчув на собі її погляд – німий, проникаючий і рішучий: Ірена поставила дві валізи між ним і собою. Яна з серйозним виглядом виштовхала перед собою свою крихітну рожеву валізку.

– Тату, а твоя валіза вже зібрана? Ти можеш покласти свої речі у мою, якщо хочеш.

   Андрій спробував усміхнутися, але посмішка вийшла кривою. Ірена прикусила губу, щоб не розплакатися, підійшла до Андрія і, дивлячись йому в очі, прошепотіла:

– Я мушу рятувати нашу доньку, сподіваюсь, ти це зрозумієш колись, напевно. Ми відлітаємо через півгодини, наступний евакуаційний корабель – через три дні. Сподіваюсь що скоро побачу тебе там, в нашому новому житті. Прощавай… Кохаю тебе занадто сильно, щоб не потягнути силоміць за нами. Це – твоє життя, але разом з тим ти – частина нашого…

   Двері зачинилися безшумно, загуркотів двигун авто. Спустошений, він сів за стіл, відкрив нову сторінку, вивів акуратним почерком:  «21 березня, …»

  Раптом підземний поштовх струсонув будинок і ручка випала з пальців. Вхідні двері якось ніяково пискнули і знехотя почали відчинятися – до кімнати повільно затекла блакитна стрічка води. Андрій, мов загіпнотизований, дивився на потічок, що обережно підкрався до ніжки стола і зупинився перед ним. Чоловік готовий був поклястися, що потічок придивлявся до нього і вивчав! Він нахилився і торкнувся пальцем рідини – та відсахнулась на якусь мить, а потім швидко потекла вверх,обвиваючись навколо ніг, рук. Перед обличчям завмерла, а потім, ніби отримавши безмовну згоду, м’яко притулилася до щоки. В ту ж мить Андрій відчув себе всередині якоїсь хвилі, що полонила його тіло, думки і настирним бузковим ароматом впивалася в кожну клітину. Він відчував безмежну масу, яка ставала його цілим (чи то він ставав її частиною?), спалахи, що іскрили в ній, ставали його власними нервовими імпульсами. Він бачив безмежний водний обрій, велику океанічну планету, що миготіла, вирувала і… мислила! Океан зазирав у його думки, захоплював їх, просив, ні – вимагав, стати його частиною, розчинитися в ньому!

– Гідрея… Ти – Гідрея, тепер я знаю тебе… Чому? Чого ти хочеш? Відпусти…

   Неслухняними губами Андрій безтямно шепотів то її ім’я, то благав відпустити. Гідреї він був вже нецікавим – вона отримала потрібну інформацію і просто поглинала все довкола, перетворюючи на кришталеву водну блакить. Якась мить – і будинок розчиниться у воді так, наче його ніколи й не було і стане частиною Гідреї разом із  своїм впертим власником.

   …Донедавна він був Андрієм, а зараз ставав її частиною, бачив тисячоліття її могутності, вбирав в себе бузковий ореол в суворому Космосі, зливався з її тихими хвилями, проникав разом з нею в останні куточки планети, якої скоро не стане… Раптовим імпульсом вдарив новий образ: на м’якому килимку космічного корабля маленька дівчинка поливає з іграшкової лійки пластикові квіти. З носика  поволі витікає блакитна тремтлива крапля, стікає по штучним листочкам, падає на пластилінову траву і починає розтікатися тоненькими цівками, що набирають силу і швидкість.

– Ні-і-і! Яно, дівчинко! – Блакитна хвиля зметнулася вгору, на мить застигла і безшумно опустилася, вирівнюючи владну блакитну поверхню нового світу…