Убити монстра

***

– Кажете, вас урятував монстр, – інспектор провів нігтем по гладко виголеному підборіддю та звів брови. – Тобто, ви спливли за допомогою механічного аніматроніка? 

– Та ні, послухайте, офіцере, там є щось, у глибині! Це жива істота, й він мало не… – уже втретє завів Тоні, тоді махнув рукою та відвернувся до вікна. Йому зненацька закортіло пити, а ще нестерпно свербіли шви.

– Так-так, ви казали, що вам здалося… – інспектор зробив помітку, перевів погляд на лікарняний стінний годинник і закрив блокнот разом із ручкою всередині. – Продовжимо пізніше!

Час обідати, відмітив про себе Тоні, скоро привезуть на таці глевкий дієтичний суп. Зараз він майже заздрив поліціянтові, сам нізащо б не лишився слухати чиюсь маячню про глибоководне чудовисько.

Більше Тоні ані його, ані будь-кого у формі, не бачив, ані у той день, ані у наступний. Лише перед самою випискою до палати увійшов утомлений чоловік у дорогому пальті та капелюсі, присунув стілець впритул до ліжка й нахилився до самої подушки. Говорив коротко, ключ від камери схову, де лежала валіза з готівкою, вклав у долоню. Коли за кілька хвилин вийшов, Тоні чи не вперше за останні три роки вдоволено усміхнувся – так дорого, як це мовчання, він ще нічого у своєму житті не продавав.

***

Якого біса Тоні опинився на тому клятому акваатракціоні, він і сам не міг сказати. Чудернацьких кальмарів та флуорисцентних медуз надивився, ще коли пірнав у рятувальному батискафі за небіжчиками з пустими кисневими балонами, – спогадів до кінця життя вистачить. Підводні тварюки тільки здалека гарні, а торкнешся – здоровенні слимаки, м’які й огидні. Обіцяна ж вистава за участю механічного чудовиська, “напрочуд реалістичного, ви відчуєте справжній рептильний жах”, його не цікавила.

Але сестра давно хотіла відвести малих, і йому купила квиток. “За компанію. Ти давно ніде не був. І взагалі, Антоне, коли ти востаннє з дому виходив? Тільки поголись, а то як відлюдник.” – проспівала у слухавку. – “Заразом і племінників побачиш.” І побачив, і з одним із них ледве не побився прямо в підводній капсулі. Ні, Ольга не винна, підліток – це ледве сформована одиниця з безкомпромісним світоглядом. Тоні винних і не шукав. Лежав собі у лікарняному ліжку із задраною ногою, обмотаний дротами, як саморобна вибухівка, і байдуже роздивлявся стелю. Щойно через процедури він пропустив трансляцію фіналу з регбі. Майже не жалкував про це, бо новенька пляшка Хеннессі, відкладена саме до сьогодні, лишилася вдома за диваном. 

В лікарні алкоголю не було, він уже питав у медсестер. Звісно, не прямо в лоба питав, усміхався й робив незграбні компліменти, а вони одразу все розуміли. Напевно, він таки став поганий у цій справі, не те, що колись, до знайомства з Алісою… А може, професійний досвід давався взнаки, бо врешті не дозволили навіть сидру. 

Тоні провів здоровою рукою по підборіддю й намацав колючу щетину. Пошкодував про даремно зіпсовану бритву, взяв пульт і перемикнувся на вечірні новини. Страйк робітників паперової фабрики, торнадо десь у чорта на рогах… Про монстра ні слова, та Тоні упіймав себе на думці, що майже не здивований.

***

Між іншим, Тоні того дня не тільки поголився, а й збризнув себе одеколоном. Натиснув на розпилювач двічі, понюхав повітря й повторив. Надів чисту сорочку, принаймні вона висіла у шафі, провів по короткому засаленому волоссю гребінцем. Шкарпетки дістав із кошика для прання, але тут вибору не було. Кинув оком у дзеркало й підморгнув сам собі. Голова сьогодні майже не боліла, та для профілактики хлюпнув у чарку трохи учорашнього коньяку.

Яскраве вранішнє сонце різало очі крізь захисні окуляри, а перехожі дивились на нього скоса, чи то йому так здавалось. Ольга з дітьми чекала біля кас. Двоє довготелесих незграбних шмаркачів лупились у власні долоні, тицяли у них пальцями та кричали: “Давай!” Тоні простягнув руку старшому на вигляд хлопцю:

– Данило? Сто років не бачились, ну ти й витягнувся, пацан, – останнє бурмотів майже до себе, бо той, кого звали Данилом, не озвався, лише ліниво ковзнув поглядом по фігурі Тоні, на мить торкнувся пальцями його руки й повернувся до гри. 

– Леоніде! – Тоні рвучко розвернувся до молодшого, порахував до п’яти, одночасно зігнув та розігнув пальці ніг, як учив психолог, бо виказувати перед Ольгою роздратування не хотів.

Леонід очей на Тоні не підняв, лише бовкнув:

– Я Лео! А він Ден! – штрикнув брата ліктем у бік. Зиркнув на маму з-під лоба й кинув ліниво: – Привіт.

Ольга схопила Тоні за рукав:

– Ходімо вже, скоро початок! Я думала, ти не прийдеш! Ти ж знаєш, як важко дістати сюди квитки! – придивилась до обличчя Тоні, відразливо скривилась і похитала головою. 

Підводна оглядова капсула не була ідеальним шаром, як обіцяла реклама, а нагадувала здоровенне трохи сплюснуте знизу куряче яйце. “Полірований акрил, потовщена стіна… Одоробло якесь. На глибині тридцяти метрів буде до чотирьох атмосфер…” – пронеслось у підсвідомості Тоні. П’ятеро пасажирів уже сиділи по колу спинами один до одного й обличчями у бік величезних вікон, усі пристебнуті ременями до низьких сидінь. Вільних місць лишились якраз чотири, по два з протилежних боків. Ще було місце оператора, але його займати не годилось. Тоні пішов за Ольгою, та почув над головою голос із динаміка: “Неповнолітні сідають поруч із дорослим!” Упіймав благальний погляд сестри, звів на лобі брови та поплентався до першого, на кого впав погляд – до Данила. Якби його око зачепилось за Леоніда, хто зна, можливо нічого б такого й не сталося.

***

Двері капсули клацнули двічі: спершу зачинились внутрішні, за секунду зовнішні. На тонких панелях між сидіннями увімкнулось тьмяне освітлення, ремені притисли пасажирів до сидінь і потягли на глибину.

М’який голос у динаміку повторив двічі: “Вітаємо вас у Безпечному зануренні – незабутній пригоді для всієї родини. Протягом перебування під водою зберігайте тишу, не вставайте з крісел та не переміщайтесь по салону. Зручні сидіння ідеально розташовані навпроти оглядових отворів, аби ви найкращим чином роздивились господарів глибин!”

Тоні склав руки на грудях, колупав носаком підлогу та від нудьги розглядав у гладкому акрилі слабкі відображення пасажирів. Ольга одразу за лівим плечем, Лео лівіше. Направо було місце оператора, воно не проглядалось за колоною, далі лисий череп та малий з пластмасовим динозавром. Збоку, одразу за Деном, компанія молодиків: патлатий юнак гордовито склав лікті на поручні, по боках від нього дві майже однакові губаті дівчини нестерпно однаково вчепились у його трицепси та погано удавали жах.

Пролунав тихий свист, одночасно капсула зупинилась, та увімкнули слабке світло зовнішні ліхтарі, охопили ідеально пусту чорну воду і стерли з вікон тіні салону. Глядачі видихнули й зосередились на ожилій глибині. Навколо щільно висів дрібний планктон, рачки та сірі риби. “Наче хтось вимів з-під шафи багато пороху та заразом кілька кубел збитого волосся,” – подумав Тоні. Допитливі парасольки-медузи різкими рухами підповзали до світла, спершу маленькі та майже прозорі, їх було важко розгледіти недосвідченим оком. Глядачі мовчали, бо не бачили їх, а Тоні було нудно. Дуже швидко за ними потягнулись їх пихаті родичі, вивалювали великі фігури перед ілюмінаторами, загравали у світлі переливчастим убранням. Збоку підпливало декілька кальмарів, у єдиному ритмі змахували прозорими плавцями та з кожним помахом вистрілювали вперед, як спортсмени на змаганні. Тоні вболівав за рожевого, бо той перемагав. Глядачі пожвавішали, капсула наповнилась бурмотінням і захопливими вигуками. Голос із динаміка нагадав: “Прошу, зберігайте тишу, лишайтесь на місцях. Наші підводні друзі надзвичайно лякливі”. 

Ден хмикнув. Тоні скосив очі: хлопець прикипів палаючими очима до планшету. Екраном бігали маленькі чудовиська, червоні й сині. Коли Ден тис на кнопки, у них зривались голови, заливаючи екран мальованою закривавленою сумішшю м’яса та мізків.

– Тобі не цікаво, – видав Тоні спокійно, як тільки міг.

– А тобі що з того? – процідив той крізь зуби.

– Слухай, вилупку, – Тоні говорив тихо, майже шепотів, але тим голосом можна було б різати бетон. – Твоя мати працювала у дві зміни, аби купити тобі довбаний квиток на цей довбаний атракціон! Ти хоч знаєш, скільки вона заплатила? А ти вирячився у свій сраний планшет і мочиш уявних монстрів! Подивись навколо! Ти бачив хоч раз таких великих кальмарів?

– А ти от взагалі не працюєш, – раптом видав Ден, та вигляд мав такий, наче мав на руках як мінімум роял-флеш.

– У мене пенсія…

– Угу, і страховка! Щасливий…

Не був Тоні щасливим, і якби не капсула, та не сестра за спиною, вдавив би кулаком хлопцю прямо в його зарозумілу пику. Попри його юний вік. Але стримався, стиснув пальцями поручні та порахував медузок. Міцні поручні не тріснули.

***

Тоні помітив його раніше за інших, може, тому що той дивився з глибини круглим допитливим оком саме на нього. Схожий на великого кальмара, але ті були гладкими жмутами м’язів, а цей мав грубу шкіру, схожу на старий панцир. Око аж надто вивалене й не мигало. Житель глибини не поткнувся б до ліхтарів, нехай і слабких, хіба що за здобиччю… Та навряд. Напевно, це і є їх механічне чудовисько. Груба робота, за таку ціну могли б ретельніше пропрацювати дрібні деталі. Тоні скривився й підкотив очі до лоба. Монстр ховався на межі світла і темряви й не рухався. 

Хтось із глядачів його помітив та удавано перелякано зойкнув, решта підхопили. Дівчата сильніше вчепились у лікті хлопця, а той лише сміявся. Іззаду пискнув малий та вдарив іграшковим динозавром об поручень. Хтось заплескав у долоні. Голос із динаміка настирливо проговорив: “Зберігайте спокій! До нас наближається… Хо-хо! Справжнє підводне чудовисько! Але не бійтесь, пластик йому не до смаку.” Капсула почала повільно обертатись, аби усі могли розгледіти дивну істоту.  

У Тоні на спині похололо, бо за вікном тепер не було нікого: ані барвистих медуз, ані кальмарів, ані навіть дрібних сірих риб – жодної живої тварини, він спеціально відвів погляд від штучного опудала та пробіг поглядом кожен сантиметр води. Доки очі глядачів були прикуті до грубої морди, за вікном не тікали тільки водорості. “Типова реакція на великого живого хижака. Але ж де він? Невже…”

Істота виходила з напівтемряви, рухалась плавно, зовсім не як справжні кальмари, але глядачі вірили та щиро шаленіли. Голос із динаміка попередив: “А тепер пограємо у гру “Хто тихіший”! Усі разом замовкаємо на три! Оди-ин – два-а -…”

– От дурня, – промимрив Ден, сповз по кріслу, витягнув ноги та демонстративно приставив брудні підошви до вікна.

Тоні розвернувся до хлопця, торкнув його ліктем та прошепотів:

– Агов, Данило, тут тобі не ліжко!

Ден відсахнувся, подивився пильно, з презирством, повільно виплюнув:

– Не чіпай мене!

Тоні завмер у подиві, порахував до трьох та спробував залагодити мирно:

– Чим я тобі завинив, малий? 

– Мені особисто нічим. Ти мені просто огидний. У мене є принципи!

– Які ще принципи, ти, недомірок!

– А що, гарно жити на гроші за дружину і сина? Ненавиджу тебе! І взагалі, знаєш, що я думаю? Ти їх спеціально туди повіз, де глибоко! Розумієш? – і підморгнув

У Тоні вибило запобіжники. Взагалі-то він оминав людей цілком свідомо, бо міг розпалитись через один кривий погляд, а тут малий гівнюк сам наривався. Тоні скочив, але ремені притягнули його назад у крісло, звів руку та, аби не вдарити хлопця, вгатив з шаленою енергією в прозорий акрил. Капсула здригнулась та загула. Тоні перевів погляд на розчепірену долоню й одразу за нею побачив немигне око старого гігантського кальмара. Він був тут, одразу за вікном, надто швидко для неповороткої важкої машини та цілком припустимо для живої істоти.

Ззаду щось вдарило у стінки капсули в кількох точках, майже одночасно здійнявся галас. У критичній ситуації Тоні не звертав уваги на дрібні подразники, але ззаду кричала Ольга, а його сестра не репетувала б через дрібниці. 

Тоні підняв очі до стелі та води за вікном не побачив, згори й до половини висоти прозорі стінки були обплетені довгими мацаками, яких майже не було видно, бо усе поле зору заліпили противні рожеві присоски. Гладенькі та лискучі, як креветки без луски.

Динамік пробурмотів: “Зберігайте спокій. Залишайтесь на місцях. Капсула переходить в аварійний режим та за кілька секунд автоматично підніметься на поверхню. Зберігайте спокій…” Пасажири й не думали замовкати. Малий з динозавром плакав, хлопець справа тицьнув пальцем у тонку білу павутину на акриловій панелі та скрикнув: “Зараз лопне! Ми всі помремо!”

Капсула здригнулась та пішла угору, за секунду різко зупинилась. Так і висіла нерухомо, час від часу здригалась, намагаючись рушити, й одразу ставала. 

“Ця тварюка тримає трос! Оператор нічого не робить…”

Тоні розстібнув ремінь та кинувся до аварійної панелі ручного керування. Дорогою кинув оком на пусте сидіння – оператора в кабіні не було. Часу на роздуми не мав, зосереджено вичитував написи, далі натис кілька важелів. Запрацювало захисне електричне поле, зовнішній ліхтар пустив у товщу води максимально потужний світловий промінь, далі провернувся та висвітив лупате сіре око чудовиська. Тварюку пересмикнуло, гидкі присоски одна за однією відліпились від корпусу, Тоні майже чув противне цмокання. Капсула здригнулась і знову стала.

“Заклинило трос у ролику, чи перекрутився… Цікаво, чи буде допомога?” Тоні рвонув до пульта зв’язку, вдарив по кнопці виклику та прокричав номер капсули. Приклав вухо до звукової панелі, але відповіді не почув. Можливо, через навколишній шум, а може… Засвітилась червона кнопка. “Чудова новина, Тоні, перебило кабель! Неймовірно, просто неймовірно…”

***

Про те, що сталося потім, Тоні згадував із дивною сумішшю жаху та подиву. Ден дивився прямо на нього глузливими очима, цей погляд міцно закарбувався у мозку Тоні, навіть снився потім кілька разів. Леонід ухопився за Ольгу та видав незрозуміле: “Це правда! Дивись, мамо… Ден казав правду!” Дівчата заверещали разом: “Воно повертається!” Хлопчик із динозавром плакав. Його лисий батько відстібнувся, встав та виставив руки в заспокійливому жесті:

– Тихіше! Не треба паніки! Ви ж знаєте, що це аніматронік, це іграшка! Він просто нас лякає.

“Цей дурень і досі вірить у сраного аніматроніка,” – Тоні роздратовано скривився. Дотягнувся до панелі управління та скерував світло на монстра, доки той, задкуючи, не розчинився у темряві.

Шалена думка пронизала мозок, та для цього Тоні потребував допомоги. Роззирнувся й не знайшов у капсулі голови, тверезішої за Денову. Принизливо, але йому потрібні влучне око та тверда рука, інакше не вийде. Нічого, він усе забуде ненадовго, він уже забув. Думатиме про сестру, про дитину з динозавром та безпорадних юнаків. Про щось іще там думатиме, а Данило хай робить свою роботу. І щоб не сталося, це буде краще, ніж облажатися вдруге.

– Дене, давай сюди!

Малий на диво підкорився. Скочив на ноги та за мить був уже біля Тоні.

– Тримай важіль та відлякуй монстра світлом!

Ден слухняно прийняв керування.

– А ти що робитимеш? – спитав підозріло.

– А не твоє собаче діло, шмаркач!  

Ден не образився, навпаки, злегка пнув Тоні кулаком у плече:

– Дивись там, обережно…

– А ти тримай ліхтар. Дві хвилини, плюс іще… дві чи три, не більше.

Тоні кинувся до внутрішнього люка, перевірив тамбур крізь мале віконце, уперся руками в засув та одночасно ногами у стіну. Доки провертав до знайомого клацання, чув Ольжине: “Ти з глузду з’їхав! Повернись негайно!” Вклався у хвилину. Скинув черевики. Розчахнув люк та проковзнув у тамбур. Закрив за собою двері й дочекався, доки механізм не заклацнув усі замки. Побачив, як засвітився зелений маячок, та похвалив богів, що механіка спрацювала. Увімкнув набір води, увімкнув стравлювання повітря. У найближчу хвилину, доки система врівноважуватиметься, аби відчинити зовнішній люк, Тоні вирівняє тиск у голові – продує вуха. Закриватиме рот, затискатиме ніс та дмухатиме. Почув стукіт. Роззирнувся та краєм ока побачив скривлене Ольжине обличчя у віконці спостереження.

Вода доходила до колін, підіймалась швидко та нескінченно довго. Зсередини тамбуру Тоні не бачив нічого. Капсулу рівномірно трусило – вона ще поривалась угору, але щоразу зіскакував трос. Хаотичних рухів не було, а отже Ден тримав оборону.

Вода доходила до поясу, холодна, в’язка. Тоні майже ніколи не опускався так глибоко без спорядження. Лише одного разу, три роки тому. Коли вони з Алісою та їх сином, десятирічним Тимофієм катались на моторному човні. Коли пірнав за ними, холоду не відчував, а зараз тілом бігали мурахи.

Вода доходила до грудей. Аби зігрітись, Тоні ворушив пальцями ніг та стискав м’язи. Він саме смажив млинці на камбузі, коли почув Алісин крик про допомогу. Від першого її зойку зачекав іще п’ятнадцять секунд та забрав із пательні готовий млинець. Аби не підгорів та був зі скоринкою, точно як любив Тимоха. Коли вибіг на палубу, витираючи руки фартухом, їх не було. З того дня Тоні зненавидів млинці.

Вода змочила шию, за кілька секунд можна виходити. Антон тоді стрибнув за борт як був, у фартусі. Плив за дрібними бульбашками повітря, нижче і нижче, доки світло не стало згасати. Бачив силуети на дні, вхопив обох одразу. Тимоха був із рюкзаком, важкий, чомусь він його надягнув… Аліса ледь сіпнулась. За інструкцією першою витяг дитину, дорослого лишив. Поклав на палубу хлопчика із ледь блакитною шкірою, пульсу не знайшов та пірнув удруге. Після того щовечора, розглядаючи крізь бурштин коньяку чудернацький малюнок на шпалерах у вітальні, міркував, що якби того дня порушив регламент, принаймні дружину лишив би живою.

Вода покрила підборіддя. Тоні набрав повні груди повітря та розчинив зовнішній люк. До троса доплив у кілька гребків. Так і є, заклинили ролики. Учепився за важіль безпекового механізму, ногами став на капсулу та щосили рвонув. Капсулу пішла догори й за кілька сантиметрів зупинилась. Іще зусилля. Перед очима пливли бульбашки повітря, не ті, що вийшли зі шлюзу, дрібніші. Схожі могли б виходити з тонкої, ледь помітної тріщини у капсулі, а може, так і було. Тоні не встигав. Уже вдруге. У вухах гуло та паморочилось у голові. Востаннє повис на важелі, але нога зіслизнула з гладкої капсули. Боляче вдарився коліном та животом об металеву опору та пішов до дна. Сили на супротив уже не мав, лише дивився, як здоровенна, вкрита грубою шкірою морда підпливала зовсім близько, як падав тілом на щось тверде, а воно пхало його до світла. 

У лікарні йому розповідали, як отримали його повідомлення та одразу надіслали рятувальну капсулу. Як досвідчені пірнальники у повному спорядженні втрьох розклинювали ті кляті ролики, доки в капсулу скрапувала солона вода. Тобто він, бовдур, дарма поліз у воду сам. Говорили, як виловили його й затягли у рятувальну капсулу, як приводили до тями, а він марив та верз нісенітниці, як складали його потім докупи на операційному столі. Родичів пускали в палату лише у супроводі представника “Безпечного занурення”. Казали: “Аби уникнути викривлення інформації”. Ольга плакала, Данило та Леонід стояли серйозні. Та в кого б він не питав, ніхто не бачив ніякого живого монстра. Механічного – так, це ж він плавав навколо, доки випадково не зачепив хвостом трос. Невелика аварія, ніхто серйозно не постраждав, таке іноді трапляється. Команда рятувальників спрацювала миттєво, пасажири лише намочили підошви. Усі отримали компенсацію від страхової. А щодо Тоні, то він сам винен, його ніхто з капсули не виганяв.

***

За день до виписки, після візиту втомленого чоловіка у пальті, Тоні врешті поговорив із Ольгою сам на сам:

– Що ти про це думаєш?

– Про що? Про монстра?

– Так! Це не звичайна тварина, його немає в енциклопедії чи підручнику. І не машина. А отже…

– Антоне, – Ольга рухом руки зупинила Тоні. –  Ти думаєш, про нього ніхто не чув? Облиш, вони про все знають, але тобі нічого не розкажуть. Цього разу питання закрили. Напевно, не вперше, але хто б міг уявити…

– А як же твої діти? Вони не забудуть, боротимуться. Підростуть лишень, а може, уже й зараз. Вони у щось вірять, мають принципи…

– Угу… Шкода, що ця віра тримається тільки на молодих плечах, а з досвідом прийдуть розчарування у системі та тупе безсилля. Ми ж самі були такими, пам’ятаєш?

Тоні пам’ятав. А монстр приплив, аби люди забиралися з-під води, Леонід уже трохи розповів йому зранку, тихо, доки підправляв уявні трубки біля шиї. Ніхто їх не почув. 

Ольга продовжувала:

– От ти знав, що капсули порушують природну міграцію, а штучне світло виснажує тварин?

Звісно, Тоні про це знав, але, аби підтримати сестру, зробив великі очі.  

– У-у-у, ці екологічні чвари. Вічна тема для діалогу того, хто правий, з тим, у кого з дупи стирчить довше пір’я.

– Ага, – Ольга усміхнулась, а тоді зненацька зробилася серйозною. – Але мене інше турбує. Ти.

– Я? – Тоні припіднявся на ліктях та підвів брови. – А що я?

Ольга стисла обома руками долоню Тоні. 

– Ти ж не думав, що врятуєшся, так?

Тоні не відповів, він заздалегідь придумав не відповідати на дурні провокаційні питання. Та Ольга того й не чекала.

– Пообіцяй мені, що пробачиш себе! Ти мусиш знайти в собі сили жити далі, ти ж ні в чому не винен. Але всередині тебе оселився монстр, і одного дня він тебе з’їсть.

– Пробачити, – Тоні скривився, смакуючи дивне слово. – Пробачити… Може, колись… 

– Пообіцяй! Будь ласка, принаймні спробуй.

– Обіцяю… 

Тоні збрехав, бо знав, що не пробачить ніколи. Бо така вже людська природа – носити всередині себе своє власне пекло. До скону тягати за собою потворного монстра, або й кількох одразу. Годувати їх, нянькатись, як з малими дітьми, та врешті отримати не найгіршу компанію. Тоні не хотів проганяти свого, боявся. Думав, що без того монстра Аліса з Тимохою зникнуть із пам’яті назавжди, а всередині лишать тупу порожнечу, страшнішу за безкрайню чорну глибину.