Око Вериталії

                                                                                              Глава 1

— Підйом, покидьки! Час зустрітися вам із пращурами! — голос охоронця луною відбився від кам’яних стін в’язниці.

Кляті гвардійці… навіть перед смертю не дають спокійно помріяти про свободу.

В’язень, який досі прислухався до шуму моря за стінами, нарешті підвівся. Він перевів погляд на свої скуті руки й важко зітхнув.

— Мало вам було грошей? — він театрально вдарив кулаком по ліжку, і на його обличчі заграла крива посмішка. — Хоча кого я намагаюся обманути… Вам завжди мало.

— Гей ти! — гаркнув охоронець зовсім поруч. — З ким ти там базікаєш?

— Сам із собою. Так значно веселіше.

Його завжди тішило дратувати цих недалеких гвардійців, тож він знову розлігся на ліжку, підклавши руки під голову.

— Ти що, хочеш відправитися на той світ раніше, ніж треба?! — охоронець уже потягнувся до замка, але різкий голос позаду змусив його завмерти.

— Джо. Якщо відкриєш камеру — клянусь, підеш на ешафот замість цього в’язня.

Наляканий гвардієць миттєво відскочив убік.

— Чорт, капітане Келвіне, ви позбавили мене останньої розваги перед стратою, — Арік невдоволено закотив очі.

— Хмм… твоя «розвага» ледь не коштувала мені посади минулого разу, Аріку, — відповів капітан і, навівши на нього пістолет, кивнув у бік виходу. — Виходь. І без фокусів.

— Капітане, мені навіть лестить, що ви особисто прийшли за мною, — Арік зробив насмішкуватий реверанс.

Келвін лише грубо штовхнув його вперед.

— Шкода, що мені не дозволили відрізати тобі язика перед стратою.

— Та невже? — усміхнувся Арік. — Я ж ваш улюбленець.

Його повели темними коридорами в’язниці, все вище й вище, аж поки очі не засліпило яскраве сонце.

— Кляте королівство Соландора… — пробурмотів він.

Попереду відкрився амфітеатр. У центрі вже стояв ешафот. Навколо — натовп. Люди мовчали, ніби самі боялися вдихнути зайвий раз.

Раптом пролунала музика, а за нею і гімн королівської сім’ї:

«На суші й в морях тримаємо трон —
Під золотим сонцем сяє наш закон.»

— Дідько… — прошепотів Арік. — Тільки цього ще бракувало.

— Встаньте! Його Величність, король Еларіон! — пролунав голос над площею.

Публіка завмерла, але після наказу короля почала голосно свистіти. Ніхто не хотів позбутися голови прямо тут. Погляд правителя ковзнув по засуджених — холодний і байдужий.

Нарешті почали зачитувати вироки.

— Арік Вормар. Вас засуджено за піратство, незаконне проникнення на території інших держав, численні грабунки, погрози вельможам і незаконну торгівлю…

— Як же нудно ви це читаєте… — тихо буркнув Арік.

Суддя стиснув губи.

— Вирок: страта через повішення. Вам надається останнє слово.

Арік підняв очі до неба. Сонце нещадно пекло.

— Схоже, фортуна сьогодні не на моєму боці… ще і кляте Сонце нагріло голову

Поруч хтось пирхнув.

— Хе-хе, твоя правда, хлопче! Вип’ємо за те, щоб нарешті пішов дощ!

Арік повернувся. Біля нього стояв п’яний пірат, який навіть у кайданах виглядав так, ніби щойно вийшов із таверни.

— Флінт Бейлі, — продовжив суддя. — Прізвисько Флінт Штормовий П’яниця. Вас звинувачують у піратстві, викраденні королівських кораблів, вбивстві гвардійців…

—  Це було виключно  в межах самозахисту, пане суддя, — викрикнув він

— Не перебивати! Також у незаконному зберіганні шістсот літрів вина у фортеці Гадес

— ЩО?! — Флінт аж сіпнувся. — А чорти б вас вхопили! Ці падлюки добралися до моїх запасів!

Арік не стримав усмішки.

— Вирок: страта через повішення.

Засуджених підвели до шибениць, аж раптом голос короля розрізав повітря

— Досить.

Еларіон підвівся і повільно спустився донизу.

— Пірати… — його голос розлився по всьому амфітеатру. — Як би я не прагнув вашої смерті… у мене є для вас інша пропозиція.

Натовп завмер.

— Хто з вас хоче послужити державі й отримати свободу?

Запала гробова тиша.

— Усе, що вам потрібно, — вирушити в Чорні Води. Якщо повернетеся живими — отримаєте помилування.

Ніхто не наважувався відповісти.

— Я хочу! — раптом вигукнув Арік і підняв руку. — Краще померти в морі, ніж тут, як щур.

Флінт криво всміхнувся.

— Я теж у справі. Хлопець має рацію.

Один за одним пірати почали підіймати руки. Лише кілька з них відмовилися, перешіптуючись про жахи Чорних Вод.

—  Чудово, — король сів на свого коня і наказав гвардійцям везти піратів до королівського палацу.

Арік усміхнувся сам до себе.

— Я втечу звідси раніше, ніж допливу до тих клятих вод…

Він ще не знав, що цього разу море не відпустить його так просто.

По дорозі до замку, хлопець роздивлявся вулички столиці. З того часу як  Еларіон зійшов на трон, він майже не заявлявся в королівстві. На вулиці не було людей, хоча раніше тут завжди лунали музика і  гомін. Головна площа, котра завжди була встелена квітами, атласними кольоровими стрічками й знаменнями Сонця і Моря, зараз пустувала. Тепер в центрі вимальовувалася величезна статуя короля Еларіона.

Крик старигана вирвав Аріка із думок. Еларіон верхи на своєму білому коні, презирливо відштовхнув сліпого старця з дороги.

— Розвелося тут забагато щурів. Треба вас вже всіх на шибеницю відправляти.

Сліпець безпомічно намагався знайти свою тростинку. Арік підхопив її і допоміг тому підвестися.

— Гей, я тебе пам’ятаю: ти ж був головним організатором фестивалів у Соландорі. Що трапилося?

— Новому королю не треба фестивалів старих правителів.

— А що з твоїми очима?

— Молоде Сонце в Соландорі засліпило мене.

— То це король Еларіон їх виколов?

— Хутчіше! Що встав?! — охоронець змусив Аріка йти далі. Нарешті вони прибули до палацу. Він був такий самий, як і все місто: безлюдний і холодний. Король коротко розповів, що саме їм треба знайти в чорних водах: золотий медальйон у формі хвилястого Сонця, в середині якого було сховане око велетенської потвори.  От правда охороняє його морська богиня Вериталія. Король пообіцяв виділити їм корабель і все необхідне обладнання, після чого, за допомогою свого магічного жезла змінив залізні кайдани на золоті мітки сонця у них на руках.

— Що це таке? — поцікавився один з піратів.

— Моя гарантія того, що ви не втечете. Якщо порушите умову, мітка вас вб’є, але не хвилюйтеся, як тільки ви повернетеся, я, як і обіцяв, відпущу вас.

«От лайно» — Арік не вірив своїм очам.

— Шановний Королю, при всій повазі до вас, але як нам знати, що ви не вб’єте нас, як тільки ми повернемося?

 — На жаль, містер Бейлі, у вас немає іншого вибору.

Король криво посміхнувся до піратів, і продовжив свою промову:

— На роль капітана я признаю Аріка Вормара.

— Що? Ваша Величносте,  та який з мене капітан? Я ніколи не знав співпрацювати у команді, тільки красти грошенята, от і все.

— Ти перший проявив завзяття, от я обрав тебе. До того ж я певний час спостерігав за тобою. Такий свавільний та балакучий. Чудово підходиш на цю роль.

— І все ж я думаю, хтось інший значно краще б з цим впорався.

— Наказ короля не піддається обговоренню, Вормаре. Я знаю, що ти за гроші, продаж і рідну матір, та не все має ціну. І не всі битви виграють наодинці.

На цих словах король наказав відвести їх назад до в’язниці та приготувати до подорожі. Ввечері Арік вдивлявся скрізь решітку своєї камери  на тихі хвилі.

 — Чорт, у що я уляпався?

                                                                                     Глава 2

Зранку король наказав зібрати новостворену команду біля корабля під назвою «Аврора».

Це ім’я вже було легендою. Колись корабель із такою назвою першим зміг дістатися меж Чорних Вод… і повернутися назад.

— Схоже, в короля на нас великі плани…

Арік спочатку не впізнав чоловіка, що до нього звернувся.

— А щоб мене, Флінт, це що ти?

— Ага, — той розвів руками. — Ці кляті гвардійці вирішили зробити з мене людину.

Арік розсміявся.

Флінт виглядав… занадто пристойно. Чистий одяг, укладене волосся, навіть запах парфумів.

— Я мов ідіот, — пробурмотів той, проводячи рукою по волоссю. — І ти тільки понюхай — пахну, як наречена перед весіллям.

Арік не стримав сміху.

— Не переживай. Два дні в морі — і повернешся до свого нормального стану.

Їхню розмову перервав гомін.

Прибув король.

— Аріку Вормаре, — голос Еларіона пролунав різко. — Іди сюди.

Усмішка миттєво зникла з обличчя хлопця.

Перед ним вишикувалися пірати. Десятки очей дивилися на нього з недовірою… або відвертою зневагою.

Арік відчув, як усередині стискається холодний клубок.

«Чудово… мене вб’ють ще до виходу в море».

— Отже, — почав король, — на твоєму кораблі дев’яносто душ. Усіх ти не запам’ятаєш, тож коротко про головних.

Він пройшовся вздовж шеренги.

— Головний гарматник — Браннек Торвальд.

— ПІДПАЛЮ ВСЕ, ЩО РУХАЄТЬСЯ! — проревів той просто Аріку у вухо.

— Так, він не знає, як говорити тихо, — сухо додав король.

— Боцман — Ран.

— Море вже кличе нас до пригод

     Там доля чекає за обрієм вод, — урочисто продекламував той.

Арік кліпнув.

— Він… завжди так говорить?

— Завжди, — зітхнув король,— Як ми зрозуміли, це через якесь прокляття старої чаклунки

— Кок — Вермонт Сміт. Старший матрос і головний стрілець — Грег.

Перед Аріком постав кремезний чоловік із величезними руками. Його мовчазний погляд був важчим за будь-яку загрозу.

Арік мимоволі уявив, як ці руки стискаються на його шиї.

— Мені подобається ім’я Грег… звучить… солідно, — невпевнено пробурмотів він.

Жодної реакції.

— Він не відповість, — спокійно пояснив король. — Йому відтяли язика за бунт.

Арік ковтнув.

— Чудово… просто чудово.

— І нарешті, штурман, — король зробив паузу і посміхнувся. — Думаю, цей вибір тобі сподобається.

Флінт ступнув уперед.

— Коли тверезий, він непогано розбирається в картах.

— Коли тверезий, — пирхнув Арік. — Це ключове уточнення.

— І… — король знову зробив паузу. Є ще дехто. Вона моя остання умова.

— Вона, — насторожився Арік.

Погляди всіх звернулися до трапа. На корабель підіймалася тендітна дівчина. Її вбрання і русяве волосся були прикрашені квітами й золотими атрибутами королівської сім’ї.

Арік насупився.

— Ви жартуєте?

— Це Ліріель. Моя племінниця. Вона пливе з вами.

— Ваша Величносте, — Арік нахилився ближче, знижуючи голос, — вона й двох днів не витримає серед цих… людей.

— Не тобі мене судити, капітане Вормаре, — раптом твердо відповіла дівчина.

Її голос різко контрастував із ніжною зовнішністю.

Арік здивовано глянув на неї.

— От бачиш, — посміхнувся король. — Вона не така слабка, як здається. І має власну місію.

— Але…

— А це вже твоя відповідальність, — перебив Еларіон. — Ти відповідаєш за неї, так само як і за решту команди.

Арік стиснув зуби.

«Чудово. Ще й це на мою голову».

Король наказав гвардійцям і піратам готувати корабель до відплиття. Наостанок він заніс важкі коробки. В них були магічні предмети, що могли допомогти під час плавання: вогняні стріли, мотузка, яку неможливо порвати, і  вітер, зав’язаний  у мішок.

Він зробив крок назад.

— Ну що ж… щасти вам. Я з нетерпінням чекатиму на ваше повернення.

Його посмішка була занадто спокійною… та занадто впевненою, наче він уже знав, що більшість із них не повернеться.

Вітрила «Аврори» розгорнулися.

Корабель повільно відірвався від причалу.

Арік стояв на палубі й дивився, як берег віддаляється. Свобода була попереду, але чомусь уперше в житті вона не здавалася такою вже бажаною.

                                                                                          Глава 3

Всю дорогу до Чорних Вод палубу наповнювали гучні голоси тих, хто вирвався з-під шибениці. Пірати сміялися, пили, співали — кожен святкував свій другий шанс.

Але час від часу вони кидали косі, недовірливі погляди на капітана.

Арік це відчував. І, якщо чесно, не заперечував. Він і сам не вірив, що годиться на цю роль.

Його цікавило лише одне — якнайшвидше дістати артефакт… і отримати свободу.

— Капітане! — гукнув Флінт. — Ми входимо в Чорні Води.

Веселощі стихли, наче їх змило хвилею.

Чорні Води славилися тим, що майже ніхто звідти не повертався. Це було місце, де страшні легенди про монстрів і потвор оживають. Без необхідності, ні одне судно сюди не забреде.

Арік перевів погляд на Ліріель. Вона стояла осторонь, мовчазна й напружена, вдивляючись у темний обрій.

«Що ти тут робиш?» — подумав він.

— Капітане! Там щось летить! — вигукнув матрос.

Арік різко підняв голову.

Небо вкрила зграя істот, що стрімко наближалася. Крила, кігті… і жіночі обличчя.

— Гарпії! — закричав хтось.

Паніка вибухнула миттєво.  Монстри роздирали матросів на шматки. Пірати розмахували шаблями, але це мало допомагало. Гарпії були швидшими.

— Капітане, наказуйте! — закричав Флінт. — Інакше нас тут переб’ють!

Арік завмер. Перед ним розгорталося справжнє пекло, і він не знав, що з ним робити, не знав, як керувати цими людьми.

«Думай… думай!»

Його погляд метнувся до ящиків. Король щось давав… Треба прикинути, що з цього їм підійде. Він кинувся до них.

— Гарпії бояться вогню, — раптом тихо сказала Ліріель, опинившись поруч.

Арік глянув на неї. У її очах не було страху, лише впевненість.

– Хапайте вогняні стріли й збивайте їх!,- вигукнув він і прийнявся стріляти в гарпій.  Однак ніхто  не став його слухати.

Флінт першим схопив лук.

— Чули капітана?!

Стріла спалахнула в повітрі, і одна гарпія з криком впала в море.

— Ну ж бо! — закричав він.

І тоді команда зрушила. Стріли з вогнем розрізали небо, а гарпії почали відступати. Одна за одною вони падали у воду.

Нарешті все стихло.

Але ціна була страшною.

Майже половина команди лежала на палубі… нерухомо.

Арік повільно опустився на коліна.

Його руки тремтіли.

— От і все… — прошепотів він.

— Ні, — поруч сів Флінт і простягнув пляшку. — Це тільки початок.

Арік гірко усміхнувся і зробив ковток.

— Ти все ж знайшов випивку…

— А ти думав, що я просто чемно погодився причепурити мене мов малого принца?

Арік тихо засміявся. На мить стало легше.

Ввечері він вирішив навідатися до Ліріель, дівчина замріяно сиділа біля вікна.

—   Я просто хотів подякувати тобі за те, що допомогла сьогодні, — Арік ніяково переступив поріг капітанської каюти.

— Якщо хочемо вижити — маємо допомагати одне одному, — відповіла вона.

Хлопець трохи помовчав.

— Я все хотів запитати: навіщо тобі цей артефакт? Король змусив тебе пливти з нами не просто так, я гадаю.

Дівчина важко зітхнула.

— Він не змушував — я сама погодилася. Артефакт, який ви шукаєте, — це королівський атрибут влади. Дядько не може бути повноцінним королем без нього.

— Та хіба ж він вже не король? Навіщо йому це?

— Він узурпував владу, — дівчина відвернулася. Їй було боляче згадувати минуле.

— Ти, певно, не знаєш всієї історії? — Я лише чув, що минулий король та королева добровільно віддали трон Еларіону, і той відправив їх у вигнання.

—  Еларіон погрожував моїм батькам, що вб’є мене та мою малу сестру, якщо вони не здадуть трон. До того ж він всіляко обманював людей, щоб ті ставали на його сторону. Зрештою, однієї ночі він викрав золотий жезл — сонячний символ влади. Ти ж пам’ятаєш девіз королівської сім’ї?

— Щось там «На суші й в морях тримаєм трон…»

— «Під золотим сонцем сяє наш закон», — закінчила за нього дівчина. — Так, королівська сім’я владарює над сушею та морем. Золотий жезл — це символ влади на суші. Він належав моєму батьку, а от артефакт, який ми зараз шукаємо — медальйон у формі хвилястого сонця — це символ влади над морем. Моя мати була однією з нереїд, доки не одружилася з моїм батьком. Тож цей медальйон належав їй. Морська богиня ніколи не віддасть його в руки такому, як Еларіон. Після того, як він отримав владу, він вбив моїх батьків. Море знає про цей злочин, тому він більше не може по ньому плавати.

— Мені дуже прикро за твоїх батьків, але я все ще не розумію, чому тоді ти йому допомагаєш?

—  Тому, що… в нього моя молодша сестра. Богиня потребує жертви за те, щоб віддати амулет. Еліріон сказав, що якщо я не поїду, то він змусить мою сестру це зробити — раптом дівчина оголила свою ногу. На ній вимальовувався такий самий символ, що й у всієї команди.

—  І яку плату бере богиня?

— Смерть,- світлі очі дівчини наповнилися печаллю. Вона знову відвернулася від пірата.

— Що?,- Арік відчув як вперше за багато років, в його грудях розливався гнів. Хоч він ніколи й не був поборником справедливості, але врешті-решт, ця дівчина не заслуговувала на такий фінал.

— Така моя доля.

Ні. Хоч як я не люблю цього робити, але іноді треба брати долю у свої руки. Ти хочеш врятувати сестру, але сліпа самопожертва це не найкращий вихід. Ти повинна боротися за те, що  цінуєш. Я допоможу тобі, але тільки якщо ти сама цього захочеш.

— І що пропонуєш зробити герою?,- вона недовірливо покосилася на нього.

— Ще не знаю, але щось придумаю.

—  Хм,- сумна посмішка сповзла з її обличчя,- Було б чудово. І, до речі, дякую за те, що віддав свою каюту. Сподіваюсь, тобі не дуже тісно поруч з Флінтом і іншими матросами.

— Та ти що, мені ще ніколи не було так весело і затишно,- збрехав він.

Раптом вони відчули, як корабель різко захитався, мовби його хтось вдарив. Вони обоє вибігли на палубу

— Що тут?,- звернувся від до боцмана

— Ніби білого горба я бачив

     Хоча ще зранку не пиячив.

 — Який ще збіса білий горб?

 — Он дивися сам у темні води

      Я боюсь — там шепчуть хижі зводи

Арік не встиг підбігти до борту, як із води вималювався велетенський білий морський змій. Палубу знову накрила паніка.

— Капітане?!

— Морський диявол, що це таке? — п’яний Флінт вмить протверезів.

—  Гей, ви! Несіть мені мотузку із подарунків короля — на цей раз Арік вирішив не зволікати. Після сутички з гарпіями команда почала рахуватися зі своїм капітаном, тож негайно узялася до виконання.

—  Грег, мені потрібна твоя допомога! Флінт, скеруй корабель ближче до скали!

— Та ти здурів, ми ж так потопимо корабель!

—  Довірся мені! Браннек Торвальд, дай цьому змієві наїстися наших гармат!

—  БУДЕ ЗРОБЛЕНО КАПІТАНЕ.

Змій ударив по кораблю, і дерево затріщало. В той самий час, Арік схопив мотузку і накинув  її до однієї зі скал.скал

—  Хочеш прив’язати цього монстра мов пса?,- Флінт ледве встигав маневрувати корабель.

—  Мотузки неможливо порвати

      Це має дійсно  спрацювати!,—   крикнув Ран.

Арік вистрибнув на палубу.

—  Гаразд командо, зараз ми маємо накинути мотузки на змія. Браннек спробуй влучити в нього. Всі інші по моїй команді, зв’язуйте потвору! — чоловік вичікував момент, аж раптом закричав: — Зараз!

Мотузки полетіли. Одна, друга, третя…Змій бився, виривався, затягував людей у воду, але цього разу команда діяла разом. Злагоджено. В останню хвилину Флінт спрямував корабель якомога далі від скали, до якої тепер був прикутий змій. Команда радісно засвистіла, прославляючи свого капітана, от правда, той важко впав на підлогу, притримуючи глибоку рану.

— Це я винен, капітане, — наляканий матрос винувато опустив голову. — Якби не ви, то  мене б вже зжерла та потвора…

— Дрібниці, Ульріх… — прошепотів він.

— Друже та ти зтікаєш кров’ю, на борті ще є лікар?,— Флінт стривожено обвів команду поглядом, проте ті лише продовжували мовчки стояти. — От лайно.

— Розступіться, — Ліріель протиснулася скрізь піратами, притискаючи руки до рани Аріка.

— Що ти… робиш? — скрізь зуби прошепотів він.

— Рятую тебе, дурнику, ти ж обіцяв допомогти мені, — вона посміхнулася і заплющила очі. В мить з її рук почало сочитися золоте сяйво. Арік зашипів від болю, але рана почала загоюватися.

Флінт ошелешено присвиснув.

— Та ти ж… справжнє диво.

— Цей дар передався мені від матері. Море насправді таїть в собі не тільки монстрів, але і незліченні дива.

 — Дякую, Ліріель, тепер я точно повинен тебе врятувати, — Арік натягнув втомлену посмішку. І вперше за весь час він подумав не про втечу, а про те, що ця подорож може змінити все.  

                                                                                       Глава 4

 «Аврора» нарешті вийшла за земний обрій. Ця територія моря, здавалося, і справді була безкрайньою. Флінт та Арік марно намагалися зрозуміти, куди пливти далі. Людські закони тут не діяли — усе підпорядковувалося чорним хвилям.

Хоч небо вкрилося сірими хмарами, ніби перед штормом, на морі панував повний штиль. Ні подиху вітру, ні єдиного звуку навкруги. Ніби вони застрягли в безкінечній морській пустелі.

Арік підійшов до Ліріель, яка знову самотньо стояла на борту. Вона обіймала себе руками, марно намагаючись вгамувати тремтіння в тілі.

Хлопець обережно накинув на неї свою капітанську мантію.

— Слухай, та ти вже майже капітан: каюту й одяг маєш, залишилося тільки пов’язку на око надіти.

Ліріель слабо посміхнулася. Арік зумів відволікти її від тривожних думок.

— Я тут подумав… а що, якщо нам вдасться домовитися з богинею? Ти отримаєш атрибут, і ми розповімо народу, що насправді сталося три роки тому. Я впевнений: через голод, який він спричинив, люди його ненавидять.

— Думаєш, слабка принцеса і купка піратів зможуть скинути його з трону?

— Ти не слабка принцеса. Усе, що тобі треба, — це показати себе справжню народові. І так, — він підморгнув їй, — ми не просто купка піратів. Якщо ми зможемо повернутися живими — то станемо справжніми героями. А ще ми можемо попросити богиню про допомогу. Здається, ти казала, твоя мати була з цієї місцевості?

— Думаєш, можна просто так узяти і просити її про подібне?

— Ну, ми ж не знаємо напевне — ніхто ніколи її не бачив. Слухай, ми придумаємо спосіб зруйнувати ці окови і втекти разом.

— Я не хочу втікати. Я і моя сестра ніколи не зможемо жити спокійно, допоки Еларіон на троні.

— То покажи цим клятим вилупкам, де раки зимують! — дзвінкий голос Флінта луною пронісся по водній гладі. Він уже встиг добряче напитися.

— Тсс, не кричи так, ми ж не знаємо, які монстри тут живуть, — гаркнув на нього Арік.

Легке коливання під кораблем підтвердило слова капітана.

— Тільки не білі змії, — проскиглив Флінт.

— Тихо, ні звуку, — наказав Арік. Корабель сильно хитнуло, і краєм ока він помітив, як щось чорне й велетенське пропливає під ним. Його серце пропустило удар.

— Аріку, обережно, — Ліріель рефлекторно піддалася ближче до нього.

— Тобі щось відомо про це місце?

— Мама в дитинстві казала, що тут майже не живуть монстри, крім одного…

— І що це?

— Кракен — велетенський сторож морської богині.

— І ти нічого про це не казала?

— Я сподівалася, що ми зможемо його оминути. Навіщо лякати команду ще сильніше?

Усередині у капітана ніби щось обірвалося. Напевно, то була надія на порятунок. Він не міг розповісти цього своїй команді, яка вже ділилася планами на повернення додому.

— Капітане, що там вже?

Може, то богиня є? — запитання Рана залишилося без відповіді.

Довго чекати не довелося. Велетенські слизькі щупальця одне за одним почали вистромлюватися з води. На палубі почулися крики впереміш із молитвами, які вже були ні до чого.

— Капітане, що нам робити? — матроси почали благати про допомогу, коли морське чудовисько взялося трощити палубу. Одного за одним Кракен затягував піратів у чорну безодню.

— Ні, це не може бути кінець, — Арік ще раз обвів усіх поглядом.

— Мішок із вітрами! — крикнула Ліріель. — Це єдиний спосіб втекти.

— А що далі? Що, як богині тут зовсім немає?

— Це все ж краще, ніж піти на корм Кракену, — вигукнув Флінт і приніс ящик.

Чудовисько приготувалося до фінального удару, коли Арік розв’язав мішок із вітрами, і все те, що залишилося від корабля й команди, перенесло в саме серце Чорних Вод.

                                                                                          ***

Від «Аврори» залишилися самі уламки. Арік тримався за один із них, намагаючись залишатися на плаву. Навкруги — ні землі, лише сама морська безодня. І знову штиль…

— Арік! — крикнув Флінт, важко кашляючи.

— Арік радісно підплив до тих, хто вижив. З команди в дев’яносто людей залишилося лише шестеро, включно з ним.

— А де Ліріель?

— Я тут, — дівчина важко повисла на зламаній дошці. Грег однією рукою притримував її на плаву, і Арік видихнув із полегшенням.

— От лайно… І що нам тепер робити, капітане?

Арік оглянувся навсібіч. Навкруги — лише тиша, а під ногами бозна-скільки кілометрів пучини. І ще Кракен, що чатує на них. Ця потвора могла з’явитися за їхніми душами будь-якої миті, а чарівних артефактів у них більше не було.

— Слухайте, я підвів вас, — кожне слово давалося йому з неабиякими зусиллями.

— Я, чесно кажучи, гадки не маю, як нам вибратися звідси. Краще б на цю роль поставили Флінта або навіть Грега. З мене вийшов нікчемний капітан.

— Ти що, знущаєшся? — Флінт насупив брови. — Якби не ти, то наш корабель не пережив би й гарпій. Ти напрочуд добре справлявся зі своєю роботою. Повір мені, я застав чимало капітанів за своє життя.

— Я завжди зневажав командну роботу, тому що бачив, як легко люди продавалися за гроші. Тому, коли Еларіон призначив мене головним, я думав, ми повбиваємо одне одного ще до того, як потрапимо в Чорні Води, — він посміхнувся сам до себе. — Та, спостерігаючи за тим, як злагоджено ви працювали, як довіряли моїм наказам, я зрозумів, що сильно помилявся. Я був радий бути вашим капітаном, справді.

— Я висловлю загальну думку, — продовжив Флінт. — Спочатку ніхто не вірив у цю затію, і більшість піратів просто йшли на вірну смерть у морі, аби тільки не в тій гнилій в’язниці. З тебе перший час теж кепкували, але ти зміг подарувати їм надію на спасіння, а це може далеко не кожен. Ти правий — усі продаються за гроші, але є щось важливіше за них, — він хлопнув себе по грудях. — Ось тут, у грудях.

— Дякую, Флінте, — Арік відчув, як тепло розливається по його грудях, — приємне відчуття гордості й радості. — Якщо ми звідси виберемося, я обіцяю, що пригощу всіх вас випивкою, чорт забирай.

— Так уже краще! — вигукнув Флінт.

— Обіцяєм капітану ми жити!

— А він нам згодом випивку налити! — прокричав Ран.

— Їхні очі раптом засліпило яскраве світло. І вони побачили, як з моря почав виринати острів. Гострі шпилі храму здіймалися все вище й вище.

— Здається, це острів богині Вериталії, — Ліріель придивилася до величного силуету на пірсі. Її серце похололо. — І, здається, вона вже чекає на нас…

Пірати, не гаючи часу, попливли до острова. На ньому було так само пусто й тихо, як і в морі навкруги. Яскраве світло знову засліпило їм очі.

— Морський диявол… — Арік закляк на місці від вигляду богині. Сіра шкіра плавно переходила в синювату на кінчиках довгих рук, а замість ніг у неї були чорні щупальця — такі самі, як у Кракена, тільки значно менші. Втричі більша за звичайного смертного, вона провела рукою по своєму лисому черепі і лицю, торкаючись того місця, де раніше були очі. Раптом уся команда почула її хрипкий голос у своїх головах, хоча сама богиня не вимовила ні слова.

 «Ви змогли оминути мого сторожа. Простим смертним ще не вдавалося цього зробити. Що ви шукаєте?»

 Ліріель виступила вперед і, присівши перед нею на коліно, схилила голову.

— Морська богине Вериталіє, ми хочемо попросити тебе віддати нам одну річ. Це золотий амулет, всередині якого знаходиться око морського чудовиська.

«Я знаю тебе — ти донька Марен. Вона колись належала морю так само, як і я. Перед смертю вона віддала наказ: незаконний король не повинен володіти цим могутнім артефактом».

— Я знаю, проте, богине, тобі має бути також відомо, що я не можу ослухатися наказу Еларіона. У нього моя сестра.

«Мені відомо це, дитино. Та, на жаль, клятву порушити я також не можу. Я віддам артефакт, але за нього є плата. Тобі вона відома?»

— Дівчина кивнула. Морська богиня створила воронку в чорних хвилях. Зазирнувши в неї, дівчина побачила на дні амулет.

 «Зможеш його дістати — і він твій».

— Дівчина набрала повні легені повітря й пірнула в сам вир.

— Арік, ти куди? — крикнув Флінт услід своєму товаришеві.

— Я дав їй слово. Флінте, ти поки за головного, — Арік без роздумів кинувся слідом за нею.

— Ти що, здурів? — Ліріель гнівно дивилася на нього.

— Я ж обіцяв, що допоможу тобі.

— Тим, що помреш разом зі мною?

— Ми не помремо, — він узяв її за руку. — Забирай цю кляту штуку — і вибираємося звідси.

— Дівчина затамувала подих і витягла амулет. У ту саму секунду вир почав затягуватися, і вся сила води обрушилася на них. Їх закрутило в безкінечній стихії. Арік щосили стискав руку дівчини, аж поки чергова хвиля не вибила все повітря з його грудей.

— Аріку, не відпускай мене! — крикнула дівчина. Коли море поглинуло їх, а в очах потемніло, Ліріель відчула, як дивне мерехтіння світла пробирається з її руки. Спалах — і амулет завібрував, випустивши потужну звукову хвилю. Ще мить — і вони обоє лежали на березі, намагаючись відкашлятися.

— Чорт забирай, я вже майже зустрівся з Творцем, — прохрипів Арік. — Як ти це зробила?

— Замість дівчини відповіла богиня:

 «Амулет прийняв тебе, і тепер море прислухається до твоїх слів. У тобі тече кров нереїди, а отже, ти теж належиш йому. Спробуй скерувати свої бажання до синьої безодні — і вона обов’язково тебе послухається. Та пам’ятай: тих, кого море вже назавжди забрало, ти повернути не зможеш».

— Дівчина заплющила очі й повісила амулет на шию. Він почав світитися, і враз мітки Еларіона зникли.

— Морський диявол, невже ми вільні? — Флінт не тямив себе від радості. — Чесно кажучи, ці мандри вже мене втомили. Я просто хочу перепочити десь на райських островах із чималим запасом рому.

— Ліріель, ти змогла повернути цей медальйон і залишитися живою. Тепер ти зможеш урятувати сестру.

— Ні, Аріку, ми змогли. Дякую тобі за все, — вона перевела погляд на богиню. — Богине, у мене є останнє прохання. Ти ж знаєш багато речей. Як мені викрити Еларіона?

 «Він скоїв багато злочинів і пролив чимало крові. Вийди на головну площу й розкажи людям правду. Вони вже давно киплять від гніву. Тобі треба лише його скерувати. Сила моря тобі допоможе».

— Ліріель кивнула й перевела погляд на морську гладь. Час повертатися додому. Вона призвала корабель «Аврора». Він, мов новий, стояв перед ними. Команда піднялася на борт і залишила острів далеко позаду. Морська богиня пильно продовжувала стежити за ними. Вода сама вела їх у правильному напрямку. Аж ось вони знову відчули коливання.

— Це Кракен, — прошепотів Арік.

— У ту саму секунду велетенське щупальце виринуло з води й, схопивши Флінта, втягнуло його в морську безодню.

— Флінте, ні! — Арік уже хотів стрибнути за ним, але команда вчасно затягнула його назад.

— Аріку, стій, його вже не врятувати, — Ліріель узяла його за плечі й спробувала заспокоїти.

— Усі, хто був на кораблі, востаннє почули хрипкий голос богині:

 «Ціну було сплачено».

— Яскравий спалах — і острів разом із Вериталією та Кракеном зникли в морській пучині назавжди.

                                                                                            Глава 5

Нарешті «Аврора» прибула до королівської гавані. Завдяки амулету назад вони дісталися без пригод. Настрій без Флінта був зовсім не той, але ще не час здаватися — головна битва була попереду. Ліріель створила точну копію амулета, а сама сховалася на кораблі разом із Грегом і Раном, які мали допомагати їй. Еларіон не мав здогадатися, що вона все ще жива.

— Не може бути… Корабель мов новенький, але з команди залишилося лише четверо людей. Що ж там сталося? — Еларіон не міг натішитися тим, що вони добули йому артефакт. — А де моя люба племінниця?

— На жаль, море забрало її, — Арік удавано засумував. Король, проте, здавалось, повеселішав іще більше.

— Он як… що ж, шкода. Але ти, певне, і сам здогадався, що наше королівство не може існувати без двох його атрибутів. От бачиш — уже й голод із неврожаєм через це панують. Тож Ліріель вчинила правильно і героїчно. Це все на благо держави.

— Арік мовчки слухав його надмінну річ і ледь стримувався, щоб не вибити цю пиху з короля просто тут і зараз.

— До того ж ви добре впоралися із завданням. Я мав рацію, коли вирішив створити команду з колишніх головорізів. Влаштуємо величезний фестиваль. Нарешті я зможу повноправно владарювати над сушею та морем.

— А що щодо нашої свободи? — спитав капітан. Задля безпеки Ліріель повернула мітки, щоправда, вони більше не мали жодної сили.

— Ой, так, ледь не забув. Я дарую вам свободу — можете йти на всі чотири сторони, але тільки після коронації. А що до міток, я думаю, ви не дурні й самі розумієте, що я не можу їх зняти. Ви, врешті-решт, пірати.

— То ви будете тримати нас, мов псів, на короткому повідці? — не витримав Арік.

— Слухай, хлопче, я врятував тебе від страти. Ти маєш бути вдячний за такий шанс, — він повернувся до гвардійців. — Тримайте їх під охороною, вони ще мені знадобляться на коронації. Якщо спробуєте втекти — мітка вас уб’є.

 Король посміхнувся і покинув піратів.  Приготування до фестивалю йшло повним ходом. Увесь цей час пірати перебували у в’язниці. Арік не знаходив собі місця від думок про Ліріель. Нарешті день коронації настав.

Соландор уперше за багато років убрався у святкові вогні й кольорові стрічки. Жителі, щоправда, вимушено натягли на обличчя посмішки для свята на честь Еларіона. Їм зараз було не до веселощів, адже вдома на них чекали голодні діти, важка праця й мізерна платня за неї.

— У цей чудовий день сонце над столицею сяє як ніколи раніше. Я, Еларіон Регіцидар, нарешті довів вам, мій народе, що є справжнім королем — як на суші, так і на воді.

Слуги одягнули на нього корону і медальйон. Він ударив скіпетром — і від нього розлився жар.

— Нарешті я подарую столиці дощ, і наші поля знову будуть гнутися від врожаю, — він скерував амулет на небо, проте нічого не сталося. Він спробував ще кілька разів, але все марно. По площі пройшовся стривожений шепіт. Хтось почав плакати, а інші невдоволено гомоніти.

— Мовчати! — крикнув король і розлючено схопив Аріка за комір. — Чому воно не працює?

— Та звідки ж мені знати? — він криво посміхнувся.

Натовп із невдоволеного гомону перейшов у справжні крики. Король марно намагався їх заспокоїти.

— Чому клятий амулет не слухається свого володаря?! — Еларіон жбурнув його собі під ноги.

— Тому що ти не його володар, — із натовпу, зриваючи мантію, вийшла Ліріель.

— Якого біса?! Ти ж мала бути мертвою, мала потворо! Я попереджаю: якщо почнеш говорити — твоїй сестрі не жити!

— У Соландорі існує лише одна потвора — та, що узурпувала трон, — Ліріель була сповнена рішучості. Арік і його команда схопили гвардійців і стримували короля, поки дівчина говорила. — Жителі міста, послухайте, що я вам скажу. Моє ім’я Ліріель. Я донька королеви Марен і короля Геліора. Цей чоловік силою змусив моїх батьків відмовитися від трону, погрожуючи вбити мене та мою молодшу сестру. Після того як він узурпував владу, він жорстоко вбив їх на моїх очах. Моя мати була нереїдою, і амулет слухався тільки її. Після того як команда «Аврори» на чолі з капітаном Аріком Вормаром хоробро подолала не одну потвору на своєму шляху крізь Чорні Води, ми змогли знайти цей амулет. Моя мати не хотіла, щоб морем правила така людина, як Еларіон, тож вона попросила богиню Вериталію сторожити амулет. Ми змогли його дістати ціною життя багатьох людей… — вона опустила очі, згадуючи Флінта. — Мій народе, ви більше не будете страждати!

Ліріель показала їм справжній артефакт і спрямувала його вгору. Він яскраво засяяв — і над столицею полився рясний дощ. Натовп не міг натішитися цьому диву. Вперше за стільки років вони нарешті видихнули з полегшенням.

Еларіон, скориставшись нагодою, вирішив підступити до Ліріель ближче, проте його планам не судилося збутися — Арік щосили штовхнув його.

— Гей, він хотів нашкодити нашій королеві! — щастя натовпу вмить змінилося на гнів. Він був цілковито спрямований на одну людину — ту, що уособлювала всі їхні біди.

— Хапайте його!

Арік відскочив від Еларіона. Натовп, оп’янілий від злості, вчинив над ним самосуд.

Коли чоловіка залишили, він лежав при смерті. Арік підійшов до нього, і йому на мить навіть стало його шкода.

— Маю віддати тобі належне, Еларіоне. Твоя фраза ніяк не виходить у мене з голови. Пам’ятаєш, ти якось сказав мені: «Не все має ціну. І не всі битви виграють наодинці». Чесно кажучи, тоді я подумав, який же це ідіотизм… але ти мав рацію, — він поглянув на свою щасливу команду і Ліріель, яку люди вже проголосили королевою-спасителькою.

Еларіон востаннє скорчив гнівну гримасу й віддав Богові душу.

До Аріка підійшли пірати.

— Гей, капітане, пам’ятаєш, що ти нам обіцяв? Якщо ми виживемо — з тебе випивка для всіх, — глибокий голос Грега змусив його здригнутися. — Ліріель великодушно повернула мені язик.

— От чорт, Грег, тепер ти лякаєш мене ще більше.

— Не хвилюйся, капітане, я так довго був німим, що вже й забув, як це — балакати. Та все ж, якщо не купиш нам сьогодні випивки, мені доведеться підняти бунт, — він посміхнувся.

— Я таке казав? — Арік удавано здивувався. — Та я аж ніяк не міг.

— Казав і клявся — всі ми пам’ятаєм,
Сьогодні в п’янстві загуляєм!

— Гаразд, гаразд, хлопці, — він підняв руки вгору, ніби здаючись. — Ми і справді заслужили на відпочинок.

 Пірати вдоволено засвистіли й накинулися на плечі свого капітана.