Ти-дищ, або один день із патруля сріблянців

— Мічело, твою суші-мать! Ти куди дивишся?! — прошипіла Тіра, хляснувши всіма вісьмома лапками у воді, від чого в бік метнулася зграйка переляканих шпротів. 
Молодий сріблянець із трохи безглуздим виразом обличчя, стрепенувся. Він малював пальцем візерунки на бактеріальному маті, який вони мали патрулювати.

У нього теж було вісім довгих сегментованих лапок: чотири передні лапи закінчувалися тонкими, чутливими пальцями для маніпуляцій, а чотири задні схожі на потужні плавці, що дозволяють  миттєво розвивати шалену швидкість.

— Що? — відгукнувся він. 

— Там! — Тіра ткнула вниз тризубом, виточеним із ребра стародавньої осетрини. — Сірководень пузириться! Зараз буде прорив! 

Мічело подивився у напрямі тризубу. Там величезна, м’ясиста бульбашка отруйного газу почала повільно відокремлюватися від чорної маси та вже пливла вгору, до життєдайного кисневого шару.

— Запускаємо “Вихор”! — скомандувала Тіра.

Вони синхронно закрутилися навколо своєї осі, створюючи потужну водяну воронку. Вихор підхопив бульбашку сірководню, подрібнив її на мільярди мікроскопічних бульбашок, які негайно були атаковані бактеріями, що жили на шкірі сріблянців. Газ було нейтралізовано.

— Хух… Ледве встигли. А що б було, якби не встигли. — Мічело витер уявний піт із чола. — Йой! Уявити навіть страшно. — Додав він із знущанням у голосі.

— Ага! Тільки скептичний настрій не на часі. — Тіра подивилася вгору, де крізь товщу води ледь пробивалося сонячне світло. — Скільки тобі повторювати?Пропустили і були би непередбачувані наслідки. Пам’ятаєш Атлантиду? Ось вони теж думали, що то все вигадки для дітлахів. Проте завдяки їм, ми знаємо, що не можна допускати проколу, бо якщо бульба звідти потрапить до верхнього шару, то почнеться ланцюгова реакція. Кисень вигорить, риба задихнеться, а на поверхні люди вирішать, що почався кінець світу…

Тут біля них проплив дивний залізний апарат із купою ліхтарів і маніпуляторів. Мічело зацікавлено витріщився на об’єкт і вже почав пливти ближче, щоби подивитися на дурних людей у залізній банці.

Тіра схопила його за одну з лап і затягнула за скелю.

— Ти здурів? Я тут перед тобою розпинаюсь. А ти вже в нову халепу нас втягуєш? Це глибоководний батискаф науковців, а у них камери!

— Та я тільки одним оком подивлюся! — виправдовувався Мічело.

— А вони на тебе двома та ще відео з камер в інтернеті викладуть! Назвуть “Монстри в Чорному морі: Шок контент! Дивитися всім!”

— Ну, і що з того? Хай дивляться!  

— Ти що?! Це буде кінець нашому спокійному життю. Припливуть блогери, почнуть знімати ролики, воду нам каламутити… 

— Ну, і добре, завершиться нудне життя! 
Він знову смикнувся у бік батискафу. А Тіра вже чотирма лапами притиснула його до скелі.

— Мічело, ми ж охоронці екосистеми. Ледь встигаємо сто сорок квадратів тримати в контролі. Сріблянців не вистачає… Чутки ходять, що ще скоро додадуть квадратів. Звісно, за ту саму платню. Тож, нас по рибній голові не погладять, коли у всіх роботи додасться. До того ж, ми не знаємо досконало людську природу.

— А, що про них знати. Смажаться на сонці. Купляють кукурудзу й іншу їжу на пляжі. У воді медуз обгинають, на березі намагаються не наступити. Чим вони теж не захисники екосистеми?

— Вони виловлюють живність у морі більше, ніж можуть з’їсти! Чого до них лізеш? Хочеш стати ексклюзивним морепродуктом чи крабовою паличкою у крамниці?

— Ти сама казала, що це — батискаф із науковцями. Вони не ловлять для їжі!

— А дійсно! Це все змінює справу. Ці не з’їдять. О ні, ці… спочатку тобі зроблять тестові умови, потім розтин, а потім з’єднають і поставлять у людському музеї у вигляді експонату. 

Мічелова цікавість трохи вщухла. Ставати їжою, чи дослідним матеріалом у нього не було жодного бажання. Тому він припинив смикатися й уважно роздивився Тіру зблизька. Вона була дуже вродлива сріблянка. ЇЇ тільце було вкрите тисячами мікроскопічних сріблястих волосків, які відштовхували воду, створюючи навколо них тонку, мерехтливу повітряну оболонку.

Йому подобалась її шкіра на обличчі, яка була блідо-блакитною, майже прозорою. Він був готовий вічність дивитись у ці чудові, величезні, опуклі, безвійні очі. ЇЇ губи зазиваючи тремтіли. Тонкі гребні зябер із боків шиї трохи вібрували, створюючи ледь чутний ультразвук. Йому подобалось, як її тендітні лапки міцно притискали його до скелі. Так рік тому він побачив її у Середземному морі та її краса так запала до серця, що він написав рапорт, що хоче працювати разом із нею Хто же знав, що буде так нудно та щоденно потрібно вислухувати вчення моралі.

Вони перечекали, поки батискаф поплив далі, коли він зник з обзору, Тіра з полегшенням зітхнула та відпустила Мічело.

— О, це була остання крапля. Схоже, ти не розумієш всієї важливості нашої праці, — захлинаючися, говорила вона, — сьогодні же відправлю рапорт, щоби тебе перевірили на знання та допуски до праці.

— Тіро, погодь! Не треба перевірок.

— Не треба?! Значить, ти дійсно нічого не знаєш. Гадаю, твоє резюме — суцільна вигадка.

— Та ні! Все я знаю! — гарячо відповів він, а потім монотоно почав читати заучену інформацію. — Як ми обидвоє знаємо: Чорне море — це унікальна місцевість. Знизу лежить величезна чорна безодня, сповнена сірководнем. У ньому панує вічна темрява та бактерії-екстремофіли. Згори ми маємо тонкий шар смачної, прозорої води з киснем, рибками та дельфінами. А на межі цих шарів, на глибині близько ста п’ятдесяти метрів працюють бідні сріблянці на мінімальну ставку!

— Люди думають, що ці два шари не змішуються через закони фізики, — продовжив він, складаючи умовний іспит. — Ха! Та якби все залежало тільки від фізики, Чорне море вже давно б зробило величезний “Ти-дищ”, випустивши на поверхню запах тухлих яєць такого масштабу, що населення України та прилеглі теріторії довелося б евакуювати до іншої планети. Насправді баланс у Чорному морі тримається на відданії праці сріблянців. Наше тіло: комбінація павучої грації та риб’ячої безпристрасності зробила нас ідеальними охоронцями. Ми можемо зачаїтися серед каміння, уламків, ставши невидимими для людей. Ми можемо спілкуватися між собою через ехолокацію. Багато з нас знають різні мови риб. Ми дуже швидкі, тому можемо переміститися до потрібного квадранту та миттєво атакувати бульбашку сірководню з будь-якого куту. Наші очі завдяки опуклості й анатомічному розташуванню покривають видимість у двісті градусів, — тараторив він і в голові зазначав, що Тіра кудись уважно дивиться, а її очі стають ще більшими й ось-ось виваляться. Він швидко озирнувся назад і побачив, як до моря опустилося щось чорне та нескінченно довге.

— Святий Посейдоне! Що це? — вигукнув він, швидко працюючи своїми лапами. Через декілька секунд вже був поряд. 

— А на що схоже? — сказала Тіра, яка теж швидко подалала дистанцію та стояла поряд.

— На якусь велику морську змію? 

— Ні! Є ще варіанти?

— Велетенський хробак?

— Ні!

— Гігантська макаронина? — Мічело тицьнув незрозуміле пальцем.

— Не чіпай! — скрикнула Тіра. — Точно відправлю тебе на перездачу іспитів. Це людський кабель інтернет зв’язку. Вони передають ним мільйони картинок із котами. Якщо ти його пошкодиш, у них нагорі почнеться істерика, і вони пришлють сюди цілий флот ремонтників. А нам це не потрібно!

— Добре! Не чіпаю.

І він демонстративно звів до гори всі вісім лап.

— Однак подивися, схоже, у нас проблема. Кабель притиснув пласт донних відкладень, і тиск сірководню почав критично зростати прямо під ним. Який буде наступний наказ, пані Тіро?

— Треба поправити, — зітхнула вона. — Мічело, берися за той бік. Тільки обережно, не пошкрябай ізоляцію, бо в Болгарії, Румунії та Туречинні пропаде інет, і вони припливуть сюди з’ясовувати чому.Сріблянці напружилися, попри свою тендітність, мали силу підйомного крану. Коли вони підійняли кабель, із-під нього вирвався цілий гейзер чорної каламуті. 

— Тьху! Прямо в обличчя! — обурився Мічело, відпльовуючись від залишків давнього мулу. — Я тепер пахну, як тухле яйце, яке зварили в нафті! Як я тепер піду на побачення?

— А що? У тебе ще будуть сили на побачення після зміни? Хоча мені до цього немає справи. Мічело, наша праця дуже почесна, сприймай це, як коштовний парфум, — відрізала Тіра, затикаючи дірку спеціальною розробкою сріблянців із пресованих водоростей.

Вони виклали кабель обережно, щоби він не продавлював дірки у сірководні.

— Час відпочити та підкріпитися, — сказала Тіра, схрестивши дві лапки на грудях, а дві тягнучи вгору, — сонце вже в зеніті, може, сплаваємо ближче до берега, водорості пожуємо?

— Можна, тільки не на чотирнадцяту ділянку. Не хочу зустрічатися з місцевою кефаллю! — пробубнів Мічело. — Вони там намагаються прокопати тунель крізь бактеріальний мат. Я вже багато разів намагався їм пояснити, що там сірководень, а вони тільки і знають, що “Мул… Смачний мул… Ням-буль”.

— Може, ти використовував діалект північної кефалі? — зітхнула Тіра, чистячи одну зі своїх сріблястих лап. — Вони на Півдні його не розуміють. Спробуй мову Кефаліс Мерідоналис: вона більш клацаюча і з акцентом на “буль”.

— Спробую, однак…

Не встиг він договорити, як до них підплила тінь із характерним хижим силуетом. Це була акула Чорного моря — Катран. Він зупинився та повернув до них своє класичне акуляче обличчя. Його зябра повільно рухалися.  

— Скрип… Рип… Хррр… — пролунало у воді. 

— Пане Катране, — звернулася Тіра до акули, вібруючи зябрами та додаючи до ультразвуку різкий, скрипучий обертон. — Ми не бачили шпротів у цьому районі. Та на чотирнадцятій ділянці є велика зграя кефалі. Можливо, вони зацікавлять Вас?

Катран застиг, обмірковуючи пропозицію. Його очі-намистинки не виражали нічого. Нарешті він знову видав скрипучий звук:

— Рип… Дякую… Рип… — і повільно поплив у бік чотирнадцятої ділянки. 

— Хух… — прошепотів Мічело. — Як ти це робиш? Я завжди плутаю “шпроти” і “мінне поле” їхньою мовою.

— Практика, Мічело, — Тіра витонченим рухом провела лапкою по своєму тризубі. — Мова — це зброя дипломатів. Якщо ми можемо переконати акулу з’їсти проблему до того, як вона стане загрозою для нас, чому би не зробити це?! Тобі не доведеться знову їх вмовляти, а мені витрачати енергію на створювання вихорів. Пішли поїмо в одинадцятому квадраті!

Мічело з повагою подивився на Тіру. Окрім вроди вона була справжньою поліглоткою та, виявляється, ще толковою дипломаткою. Він швидко погодився на її пропозицію. Сріблянці змахнули потужними плавцями та миттєво зникли, залишаючи за собою лише ледь помітне мерехтіння.