Слово характерника та помста Деніз Кизи

Початок літа 1641 року видався спекотним. Пекло так, що всі правовірні молилися Аллахові про дощ та хмари, інакше боялися не те що до осені — до обіду не дотягнути. Вартові, які в пів ока наглядали за гирлом Дніпра, майже не звертали уваги на дві дубові колоди, що мирно гойдалися на хвилях неподалік фортеці Очаків, прямуючи в Чорне море. Ну, вирвав Дніпро десь дуби, та й несе…

— Чуєш, Мете? — раптом посмикав напарника вартовий Озан, люто терши око, куди потрапив пил. — А придивись-но до тих колод. Аллахом клянуся, щось із ними не так…

Мете подивився на товариша як на гяура, який прислуговував йому вдома, і голосно розсміявся.

— Озане, сину шайтана, скільки тобі казати: немає тут козаків! Не варто їх боятися. Після того, як Кодак відбудували, все — відгулявся козак, шайтан їх забери!

Та про всяк випадок він навів підзорну трубу на хвилі. Смикнув плечима: — Ну, колоди як колоди. Чи ти кумису вчора з татарами перепив, чи що?

Злий та ображений Озан пішов на інший кут сторожової вежі й сумно почав вдивлятися в місто, тихо проклинаючи свого напарника.

Тим часом дві «колоди», дочекавшись, поки стемніє, висунули весла й скинули маскування. З-під настилів з’явилося кілька десятків вусатих мармиз. Козаки тихо прочитали «Отче наш» і дружно загребли.

— А ти казав, що не вийде, — високий сивий чоловік зі шрамом на пів обличчя поплескав по руці нетерплячого козака в простій сіро-синій делії. Одяг того зливався з морем та суденцем. — Друже Непийводо, ми свою справу знаємо…

— Слухай, Іване, я тільки висловив скепсис, — похмуро кинув той, вдивляючись у морську далечінь. — Все ж магія та ваша характерницька — від лукавого…

Характерник тихо засміявся: — Брате пластуне, у світі є чимало такого, що не походить ні від Христа, ні від лукавого…

На носі судна, де сидів капітан — молодий чоловік років тридцяти з орлиним носом та смаглявим обличчям, — упівголоса перемовлялися двоє юнаків. Один, із лицем херувима та довгим носом, у простій свитці та полотняних шароварах, скинув каракулеву шапку з полотняним верхом і погладжував коротко підстрижене волосся. Інший мав довгий шрам через усю щоку, який ніяк не хотів гоїтися; було видно, що його шапка обв’язана ниткою, а з-під сорочки виглядав великий срібний хрест.

— Братику Бурсаче, ну як тобі море? — «херувим» із захватом подивився на синь, яка що далі, то здавалася темнішою, та на зорі, що повільно піднімалися на вечірньому небі.

Не встиг його товариш щось відказати, як чайку добряче хитнуло, і обличчя Бурсака миттю стало білим. Капітан, побачивши, що козак пробує повзти до лівого борту, швидко дав йому підзатильника.

— До підвітряного борту блювати! — скривився він. — Що за характерники такі, що моря бояться… Ви там що, своїм язичницьким богам не молилися?

— Братику Суховусе, — заступився за друга «херувим», показуючи на хмару, що потроху насувалася, — так ми ж уперше. Може, йому перейде…

Капітан тихо пирхнув, а козаки на веслах ледве стримали глузування.

— Ні, Гультяю, море тебе або любить, або переодягайся купцем та топай пішки, — відповів Суховус і відправився до старших — характерника та пластуна.

Тим часом Бурсак витер рота якоюсь шматою і вилаявся:

— Merda! — він відкинув ганчірку, а козаки мало не покотилися зо сміху. — Вона вся в маслі…

— Ти там тихіше, характернику, зі своєю латиною! — кинув один із козаків, очі якого сміялися. — Як там кажуть: поганий спудей на іспиті з латини випадково викликав диявола, хоча мав читати трактат про воші…

Козаки знову приснули, і тільки люте шикання капітана змусило їх замовкнути.

Тим часом подув легенький вітерець принісши солонувати запах моря, та дещо противний запах від рибальського селища яке дві чайки промайнули. Бурсак спробував було притулитись до прового борту чайки, але хитавиця зноу зробила свою справу й козак поповз до підвітряного борту.

— Святий Боже, Пречиста Діво… — сивий козак перехрестився та сумно похитав головою, дивлячись на молодого характерника, що знову припадав до борту суденця. — Невже й справді перевівся рід характерницький? З такими молодиками ми не те що братчиків із галери Ібрагіма-паші не витягнемо, а й самі згинемо…

— Тихше, братику Кожемяко, — заспокоїв його побратим. — Не всі народжуються моряками. Та й не взяв би Іван із Поділля в джури абикого. Я сам вчив малого битися на шаблях — він хвацький, це просто море його не любить…

Старий тільки скрутно похитав головою.

— Не звертай уваги на дідів, — прошепотів Гультяй, протягуючи другові якийсь корінь. Той почав жувати, але скривився так, наче вкусив залізо.

— Що це за отрута?

— Корінь мундарагри… Мені Солоха на прощання дала, — почав був Гультяй, але замовк під лютим поглядом друга.

— Це якийсь хрін, вимочений у горілці, а корінь мандрагори — це ти! — сплюнув Бурсак і почав тихо лічити латиною, намагаючись відволіктися від хитавиці.

Дві невеликі чайки, намагаючись злитися з темрявою нічного моря, сторожко йшли в бік Аккермана. Море навколо здавалося Бурсаку велетенським міфічним звіром, який дихав: тихий хлюпіт об борти чергувався з довгим, важким зітханням хвиль. Вода була не просто чорною — вона здавалася густою, наче розтоплена смола, і якесь дивне сяйво зрідка спалахувало під веслами, наче підводні зорі. Козак молився Богу, аби це було просто море, а не потвори з історій, які розповідали старі січовики. Тоді, готуючи ці два старі човни до виправи, все здавалося дикою авантюрою: пройти морем, щоб відбити у турків побратимів — пластунів та характерників, узятих у полон ще під Кумейками.

— Побоялися того, що про нас слава страшна ходить, от і продали на галери куди подалі від Вкраїни, — так пояснював молодим козакам їхній вчитель Іван кілька місяців тому, отримавши новину про бранців від грецького купця якого вони вмолили послати вісточку на Січ.

Там, у вогкій печері, яку Іван довго шукав у плавнях Дніпра вище Трахтемирова, він показав на дві старі чайки, що, здавалося, от-от розваляться від часу. 

— Ну як, братику Суховусе, поведеш їх у море? 

Суховус, смуглявий грек років тридцяти, оглянув човни й схвально кивнув:
 — Нічого, підсмолимо, наберемо п’ять десятків людей і попливемо… 

— Яне, а чи не замало? — Іван та Непийвода, що стояв за ним, нахмурилися. 

Суховус лише похитав головою: — Чайки старі, більше не візьмуть. Море — це вам не річка. А нові човни вивідувачі короля та гетьманів коронного й польного миттю знайдуть. Тільки на цих і проскочимо.

Чайку знову хитнуло, і Бурсак повернувся зі спогадів на судно. Він помітив, як кілька козаків крадькома стежать за ним, очікуючи, чи не побіжить він знову до борту «за вітром». Але чи то шлунок уже був порожній, чи корінь Гультяя допоміг, чи латина подіяла — було гидко, дуже гидко, але терпимо. Хлопець вилаявся по-татарському та сильніше наліг на весло.

Десь під ранок, коли небо на сході почало наливатися холодною синню, а зірки раптово зблідли, попереду блимнули вогні. То був Хаджибей. Його заграва здавалася чужою і нереальною в цій пустелі, повній води. Козаки, не змовляючись, налягли на весла, відвертаючи глибше в море, де вранішній туман ще міг сховати низькі силуети чайок.

Тримаючись так, щоб не втратити одне одного з виду в сірому мареві, вони дочекалися, поки сонце остаточно вирине з-за обрію. Тоді, обережно намацуючи шлях поміж мілинами, чайки ковзнули в затишне горло лиману. Тут море вже не шипіло диким звіром, а лише тихо ніжило піщаний берег, порослий високим очеретом. Козаки завели судна в плавні, де запах тхні та застояної прісної води змішувався зі смородом викинутих на берег водоростей. Тут, у високій траві, вони вирішили зробити привал на день, аби дочекатися ночі.

Козаки спали як убиті майже до полудня. Тільки тоді, коли сонце почало хилитися до заходу, вартові, що час від часу змінювалися, розбудили загін.

— Братику, от зараз би додому, до Солохи… — Гультяй усміхнувся, оглядаючи берег. Разом із побратимом, та іще одним з старших козаків він йшов до непримітного місця, звідки можна було спостерігати за турецькими галерами, що патрулювали берег.

Старий козак вилаявся:

 — А тобі б усе лазити до жінок! — тоді зітхнув й додав : — Усе передмістя Січі не може дочекатися, поки тебе її чоловік, Литвин Ягайло, зловить. Рука в нього важка…

Гультяй було засміявся, але раптом старший шикнув на нього й показав на море. Там громадилися велетенські сині хмари, що на очах ставали чорнішими за вугілля. Козак почухав голену голову й потягнув себе за оселедець.

— Бурсаче, біжи до Суховуса! Здається, ми тут затримаємось…

 — Га? — не зрозумів той. 

— Шторм, дурню! Краще в лимані сидіти. Ну ж бо, біжи!

Суховус і бровою не повів, побачивши хмари. Лише похмуро всміхнувся: 

— Шторм нам на руку. Матимуть турки клопіт, доки приводитимуть кораблі до ладу. А якщо галера Ібрагіма-паші ще тут патрулює, то, може, й вийде взяти її після шторму зненацька…

Море в лимані раптом перестало дихати й почало гарчати. Бурсак із жахом дивився, як небо над ним стало кольору стиглої вишні, а обрій зник у білій пелені. Наступний день він не забуде ніколи. Усе втонуло в громах, блискавицях та дикому реві. З виттям вітер налетів на лиман, намагаючись вирвати все живе та залити сушу морською водою. Чайки довелося прив’язувати мотузками та додатково страхувати, а козаки змокли до нитки. У відкритому морі, певно, ламало щогли й перевертало судна, а тут, у лимані, вода все скаженіла й підіймалася, мов розбурхана повінню.

Громи били так, наче давній бог Перун вийшов на полювання у поганому настрої. Навіть старі козаки, які не раз ходили «на козацький промисел» до самого Стамбула, не пам’ятали такого. І тільки Суховус із Непийводою не вели вусом, про щось тихо гомонячи з характерником Іваном.

Наступного ранку, коли шторм нарешті вщух, козаки обережно почали визирати з-під чайок, під якими ховалися, і роззиратися довкола. Лиман перетворився на дике поле бою: повсюди лежали купи водоростей, дохла риба, уламки дерева. Кілька братчиків під командою Сухарика — отамана другої чайки — уже почали збирати найбільшу рибу, аби приготувати сніданок.

— Слухай, братику, — Гультяй раптом настійливо посмикав Бурсака за плече. — Мені здалося, що десь там кричала жінка. По-турецьки.

— Тю, геть здурів! — огризнувся Бурсак, намагаючись викрутити мокру свитку. Але друг не відступав. — Та чорт із тобою, звідки тут у плавнях жінки?

— Я ж чув… — скрутно зітхнув козак.

— Братчику Непийводо, дозвольте нам подивитись, що там діється біля виходу в море, — звернувся Бурсак до старого пластуна, який саме перевіряв, чи надійно захищені від води пищалі. Замість відповіді козак лише коротко махнув люлькою, і двоє товаришів рушили вздовж берега.

Метрів за десять до виходу з лиману вони почули тихий, надривний стогін.

— Я ж казав! — переможно крикнув Гультяй і, перш ніж друг встиг бодай слово мовити, блискавкою кинувся на звук.

Бурсак вилаявся і пішов слідом. Вийшовши з-за густих заломів очерету, він побачив, що його друг закляк на місці, наче вражений громом. Бурсак визирнув з-за його спини й відчув, як серце пропустило удар.

Перед ними лежала предивна істота. Це була жінка, але з довгим синім волоссям та сріблястим хвостом, який зараз нагадував одну суцільну криваву рану. Посічений дробом, із відірваним кінцем, він безвільно лежав на мокрому піску. Зеленкувата шкіра морської діви в багатьох місцях була вкрита густою жовтою кров’ю, а у великих, нелюдських очах застигла така мука, що козаки вмить відчули себе найнещаснішими людьми у світі.

— Bana yardım edebilir misiniz? — прошепотіла істота. Голос її, попри нестерпну муку, здавався неймовірно мелодійним, наче передзвін срібних дзвоників під водою.

— Турецька! — пробурмотів Гультяй і прожогом кинувся назад до козаків.

Істота тим часом перевела погляд на Бурсака. Її нелюдські очі розширилися від жаху, коли вона помітила срібний хрест у нього на грудях. Вона забилася на піску, наче хотіла втекти назад у море, але Бурсак заперечно похитав головою. Він повільно випростав руку й показав їй вервечку, яку йому подарувала, одна відаюча  з Богита. Цей оберіг уже кілька разів його виручав, і навіть зараз, здавалося, спрацював — морська діва трохи заспокоїлася, вдивляючись у темні зерна дерева.

Почувся тупіт багатьох ніг, і за кілька хвилин з’явився їхній наставник Іван Яцькевич із десятком козаків, Непийводою та капітаном. Побачивши істоту, Іван широко перехрестився.

— Деніз Кизи… — видихнув він. — Русалка по-нашому, морська діва. Святий Христе, що ж із тобою сталося?

Морська діва востаннє глянула на них, здригнулася всім тілом і ледь чутно прошепотіла: 

— İmdat… — і знесилено впала на мокрий пісок, знепритомнівши.

— Бісова істота! — Непийвода перехрестився й вихопив шаблю. — Треба її добити, аби не мучилася. Помолимося за її душу, якщо вона в неї є, та й по всьому.

Він уже заніс руку, щоб відрубати морській діві голову, як дорогу йому заступив старий характерник. Іван заперечно похитав головою: — Петре, вона просила про допомогу. Не гоже так, — він обвів поглядом козаків і додав гучніше: — Якщо вб’ємо морську діву, то хтозна, чи буде й надалі море, і без того до нас неприхильне, поблажливим? Чи не почнуть нам мстити її сестри?

— Усе ваші бісові нечисті сили! — огризнувся пластун і повернувся до капітана, який задумливо смикав свого довгого, сивого вуса. — Янісе, розсуди ти…

Суховус важко зітхнув. Подивився спочатку на морську діву, потім на бурхливе море і, зрештою, на хрест на грудях Непийводи. — А чи по-християнськи це, брате — вбивати істоту, що благає про порятунок? Ми лицарі Христові, а не зарізяки чи темний натовп, — капітан зневажливо пирхнув. — І характерник правий: гірше буде її вбити, ніж помилувати.

— Так ви ж її магією лікуватимете! — Непийвода сплюнув і махнув рукою до козаків. — Браття, якщо ми її вилікуємо, то вступимо в угоду з нечистю. А вона до добра ніколи не доводить…

Козаки почали тривожно перешіптуватися, але вмовкли, коли Яцькевич вказав пістолем у бік моря: — А якщо вона не одна така? А якщо її сестри зараз із хвиль за нами дивляться? Хочете, щоб вони потягли нас на дно разом із чайками? Браття, це гріх — убивати того, хто просить помочі, нехай він і не людина.

— Згоден з Іваном! — вигукнув Сухарик. — Не по-лицарськи це — вбивати беззахисну…

Пластун лише люто вилаявся: — Добром це не закінчиться! — він знову плюнув. — І з ворожбою вашою противною теж… До цвинтаря вона вас доведе.

Непийвода ще раз перехрестився і пішов геть. Два десятки його пластунів, похмуро опускаючи очі, рушили за ним.

Тим часом Яцькевич та капітан відійшли вбік і почали про щось перемовлятися. До козаків долітали лише уривки грецьких слів, змішаних із турецькою лайкою. Згодом обоє, покликавши лікаря Кропиву, взялися оглядати рани морської діви. Кропива лише час від часу скрутно цокав язиком.

— Бурсаче, Гультяю, до мене! — вирвав друзів із заціпеніння вигук учителя. Іван уважно подивився на учнів і додав: — Принесіть солі, смоли та пороху з човна. Шкода, що немає горілки, а бігати до турків у гості зараз не можна. Будемо по-старому…

Коли молоді козаки повернулися з усім необхідним, вони застали вчителя та дещо зблідлого капітана за дивною роботою: ті облаштовували невелику заводь, огороджуючи її камінням та дарами моря.

— Не стійте над душею! — кинув Суховус замість учителя, і хлопці почали працювати, наче каторжні.

До самого вечора вони тягали каміння, мушлі та пісок, поки вчитель промивав рани морської діви кип’яченою водою з порохом, коренем дуба та м’ятою. Зрештою він відіслав усіх козаків, залишивши тільки двох своїх учнів.

— Братчики, не хотів я таким займатися… Все ж козак має більше головою думати, особливо ми, але… — він зітхнув і присів біля морської діви. — Сідайте і слухайте.

Іван почав тихо наспівувати. Бурсак похнюпився, а  вчитель на очах почав змінюватися. Здавалося, перед ними сидів уже не чоловік років сорока п’яти, а якийсь вовк чи старий хорт у людській подобі. Добре поставлений голос час від часу переходив у гарчання, а слова звучали прадавньою, архаїчною мовою. Бурсак заледве розбирав зміст: «Ярило… воїн його Ярун… весна… даруй діві цій сили, прийми дари…». Якби не навчання у семінарії та студії давніх наріч, він би нічого не зрозумів.

Саме море, яке до того було спокійним, почало хвилюватися. Хвилі мовби рвалися в лиман; вода то чорніла, то закручувалася у водоверті, намагаючись розбити кам’яну гать заводі. Десь надривно прокричала чайка, і їй відповів тихий, схожий на шум прибою, крик. Характерник не зупинявся, продовжуючи свій спів.

Він повторював і повторював закляття раз за разом, але голос ставав усе слабшим, а обличчя марніло на очах.

— Води… — прошепотів він після сьомого кола мантрування. — Ради богів, води!

Гультяй прожогом кинувся до човна і приніс шкіряний міх. Старий козак досипав туди якогось порошку, збовтав і випив усе до краплі. Тяжко прохрипів: — Пилок диких бджіл, змішаний із травами з Богита… Силу тримає, але серце крає.

Морська діва, яка до того лежала нерухомо, раптом вигнулася і крикнула — дико, різко, наче морський птах. Вона сіпнулася і на мить розплющила очі. Бурсак відсахнувся: то були котячі очі, глибокого фіолетового кольору з тонкими вертикальними зіницями. Вона блимнула ними, вдивляючись у нічне небо, і знову затихла, мирно заснувши.

— Я — відпочивати, а ви пильнуйте, — Іван важко підвівся, тримаючись за плече Гультяя. Вилаявся крізь зуби: — Е ні, спершу до пластунів. Не можна нам зараз ворогувати. Треба йти, поговорити з Петром.

— Може, ми з вами, вчителю? — почав було Бурсак, але замовк, коли той лише втомлено махнув рукою.

— Ні, малі ви ще для таких розмов. Охороняйте Деніз Кизи. Не спускайте очей ні з води, ні з очеретів.

Деніз Кизи проспала до самого ранку. Прокинувшись, вона першим ділом накинулася на рибу, якої в заплаві було вдосталь. Істота з великим апетитом почала жувати бичків та осетрів, яких накидали їй козаки; при цьому було видно її рот, повний гострих, мов ікла, зубів. Гультяй, який до того задивлявся на неї, зблід і відвернувся.

Істота хрипло розсміялася. Вона облизнула губи довгим, мов у жаби, язиком і неймовірно мелодійним голосом проворкотала:

— Sihirbazınız nerede? (Де ваш чаклун?)

— Несторе, біжи до вчителя! — кинув Гультяй товаришеві. Сам він узяв себе в руки й намагався дивитися на морську діву так, наче в її зовнішності не було нічого дивного. Та лише знову засміялася й продовжила трапезу.

Яцькевич, який прибув за кілька хвилин разом із Непийводою, жестом відіслав козаків від гаті й почав тихо перешіптуватися з морською дівою. Згодом козаки побачили, як вона різким рухом стрибнула в лиман, махнула характернику та пластуну рукою і, зблиснувши хвостом, зникла в глибині.

— Братчики, слухайте, що мені повідала Деніз Кизи, — почав старий характерник, коли всі зібралися біля чайок, які довелося нашвидкуруч ремонтувати після шторму. — Вона була бранкою на кораблі з ескадри того самого паші, якого ми шукаємо. Зловили її разом із сестрою, коли ті милувалися молодим стерновим; приманили перлами, а тоді кинули сіть. Судна прийшли сюди з Середземного моря, де вони громили мальтійців, і аби їх заспокоїти, султан прислав їх у наші води.

Іван обвів усіх важким поглядом:

— Вона каже, що допоможе нам знайти судно паші й підібратися до нього. Її сестра досі там. Але спочатку вона знайде своїх посестер у морі… На суднах паші стоять щити зі «стіни, яку будував пророк Хідр». Вони мають захист від магії, тож ми не підберемося до них просто так.

— Іване, Іване, нерозумний ти вовче… — пробурчав Непийвода. — Вона ще щось казала? Має ж бути своя ціна. Це море, тут свої закони.

Але той лише відмахнувся й додав похмуро: — Нас тут заледве шість десятків. На судні паші — до півтори сотні охорони. Нам потрібна будь-яка поміч.

Козаки схвально зашепотіли, і тільки пластун сумно сидів осторонь, схрестивши руки на грудях.

Наступного вечора, так і не дочекавшись Деніз Кизи, Суховус заявив, що вони забарилися і їх може викрити патруль з Аккермана. Козаки вийшли в море. Чайки мірно гойдалися на хвилях, і запорожці щойно почали налягати на весла, як вода довкола запінилася. У світлі місяця, що саме почав сходити, перед ними з’явилися зо два десятки морських дів.

Вони оточили чайки щільним колом і, мов за командою, виставили руки перед собою. Бурсак мимоволі замилувався їхніми обличчями та темним волоссям, що блищало в місячному сяйві, але вчасно пригадав ікла та язики й здригнувся. Одна з Деніз Кизи — зі зморшками на обличчі та холодним поглядом — повільно підпливла до головної чайки й прошепотіла:

— Мені Ая казати… Ти її рятувати, ти козак бути, ти Яніса шукати? Ми допомагати, але ви нам на потоплення віддасте всіх турків.

Непийвода було спробував схопитися за шаблю, але стара Деніз Кизи вишкірилася і засичала: — Вам без нас їх не бачити. Смерть вам. Як не погодитесь — ми вас втопимо замість них…

— А що я тобі казав, Іване? — прошепотів пластун так, що почули всі на чайці.

Але старий характерник і вухом не повів. Він підійшов до борту, де чекала стара Ая, і спокійно промовив — чи то їй, чи то козакам: — У морі все має свою ціну. Я приймаю цей гріх на душу заради порятунку славного товариства. — Він уважно подивився на морську діву. — Але за однієї умови: всі полонені, веслярі та поранені наші. Турків забирайте.

Морська діва розсміялася — звук був схожий на хрускіт криги — і прошипіла: — Клянусь морським світом… Згода.

Два дні козаки під проводом Деніз Кизи пливли в бік Анатолії, вишукуючи галеру паші. Морські діви постійно кружляли біля чайок, мовби боялися, що запорожці передумають, відмовляться від угоди та втечуть до берега. Час від часу то одна, то інша підпливала до бортів: вони жартівливо підмигували веслярам, махали хвостами, а то й безсоромно виставляли напоказ жіночі груди. Козаки лише скреготали зубами, але гребли далі.

— У-у-у, бісове поріддя! — шипів на вухо другу Гультяй, задивившись на рудоволосу красуню, що у всій своїй дикій красі пливла поруч. — Ну як же так… і хвіст, і зуби… а така ж гарна, клята!

— І підемо їй на обід, — кинув старий козак Ярема, що сидів поруч із ними на лаві. — Краще вже мріяти про дівчат, які не такі слизькі, хлопче.

Човен мало не зарився носом у хвилю, бо все довкола втонуло в реготі, а веслярі на мить збилися з ритму.

Козаки вже думали було ставати на перепочинок, коли перед ними випірнула молода Деніз Кизи із волоссям, зеленим, наче морські водорості. Вона дико закричала, вказуючи рукою на горизонт. Суховус припав до підзорної труби, вдивляючись у марево над водою. Згодом на його обличчі з’явилася жорстка усмішка.

— Є. Треба брати на абордаж…

Запорожці гарячково кинулися перевіряти зброю. Заряджали пищалі та пістолі, перевіряли порохівниці, розминали руки, які в багатьох дрижали від безперервного веслування.

Ще за годину, коли сонце майже торкнулося обрію, вони побачили судно. Велика галера з двома косими вітрилами й зламаною фок-щоглою, яку турки саме намагалися полагодити. Вдалині вже проступали обриси міста, вогні якого поступово прорізали вечірню темряву.

— Якщо вони нас помітять і дадуть сигнал — нам ніхто не поможе, — кинув Ярема, вказуючи на місто. — Вийде ще одна галера, і нам смерть.

— Йдемо, поки можемо. Другого шансу не буде, — відрізав Непийвода. — Судно дрейфує, час ризикувати. Чи ми дарма з цією нечистю угоду укладали?

Він демонстративно не звернув уваги на те, що одна з Деніз Кизи, яка уважно слухала його, люто зашипіла й вишкірила гострі зуби, зачувши слово «нечисть».

Чайки почали повільно набирати хід, наближаючись до галери. Бурсак примружився, вдивляючись у судно, яке з кожною хвилиною ставало дедалі більшим і грізнішим. Воно здавалося справжнім морським чудовиськом: величезне, метрів сорок завдовжки, воно височіло над водою, наче витесана з темного дуба скеля. На кормі виднілася розкішна надбудова — яскраво-червона капітанська каюта, прикрашена вигадливою різьбою, що тьмяно виблискувала в останніх променях сонця.

З боків судна, наче лапи гігантського павука, стирчали довгі весла. З-під них долинав глухий, тягучий спів — сумна пісня невільників, що відбивала ритм їхніх страждань. Над ними височіла куршея — центральний місток, по якому дрібними фігурками снували наглядачі та матроси. Одне з трикутних вітрил було акуратно згорнуте й нерухомо зависло на косій реї, а навколо іншої щогли кипіла робота: матроси в павутині мотузок повільно чіпляли нову рею замість зламаної.

На носі галери, там, де над водою виступав масивний таран, Бурсак помітив дивне мерехтіння.

— Очевидно, то і є «Стіни Хідра», — пробурмотів Яцькевич, не відриваючись від підзорної труби. Він на мить усміхнувся, хоча очі його лишалися холодними. — Ага, бачу… Вмуровані в обшивку пластини з рідкісного синього каменю чи то металу, поцятковані арабською в’яззю.

Бурсак відчув, що коли довго дивиться на ті пластини, у нього починає ломити зуби, а вчитель болісно мружиться, наче від яскравого світла.

— От воно що… — процідив характерник. — Ця погань не підпускає туди Деніз Кизи. Доведеться нам її здирати.

— Але яка ж вона красива, — прошепотів Гультяй, перевіряючи, чи легко виходить шабля з піхов. — Справжній палац на воді.

— Палац, у якому стіни дихають прокляттям, — похмуро відповів Бурсак. — А весла политі кров’ю та потом наших братів.

Козаки сподівалися підібратися непомітно, але раптом над судновим палубами пролунав різкий крик. У променях призахідного сонця зблиснуло скло підзорної труби, а за мить ударив тривожний барабан. Їх помітили.

Суховус гаркнув команду, і запорожці, наче один організм, налягли на весла. Галера тим часом гарячково готувалася до бою: матроси снували по куршеї, займаючи бойові місця та вихоплюючи мушкети. Капітан галери наказав розвертати судно, аби підставити чайки під бортовий залп гармат.

Гримнуло кілька пострілів.

— Налягай, братчики! — закричав Суховус, перекриваючи гуркіт.

Раптом із диким тріском чайка отамана Сухарика розлетілася на друзки від прямого влучання ядра. Вода навколо спінилася, почулися крики козаків, що опинилися серед уламків. Проте Деніз Кизи вже були поруч: їхні сині руки вихоплювали побратимів із хвиль, не даючи їм піти на дно під вагою мокрого одягу.

— Вперед! На судно! — голос капітана прорізав шум канонади.

Чайка Суховуса на шаленій швидкості пролетіла повз виставлені турецькі весла, які матроси не встигли втягнути. Почулися страшні крики невільників, яких відкинуло ударом об борти. Під свинцевим зливою куль козаки почали закидати абордажні «кішки» та жбурляти на палубу порохові гранати.

Яцькевич розрядив обидва пістолі в бік яничарів і обернувся до учнів:

 — Хлопці, на ніс! Розбийте каміння! Діви допоможуть, як тільки впаде захист!

Козаки блискавками почали дертися на борт. Бурсак вискочив на планшир, ледь ухилившись від важкого багра, яким його намагався збити дебелий матрос, схожий на русина. Не вагаючись, хлопець метнув у нього кинджал — турок із криком впав, звільнивши місце в живому ланцюзі екіпажу, що обліпив борт, намагаючись скинути запорожців у море.

Бурсак кулею врізався в натовп яничарів. Вихопивши шаблю, він закружляв у смертельному танці, відбиваючи удари та жалячи у відповідь. Поруч, наче розлючений демон, рубав ворогів Гультяй: у правій руці — крива криця, у лівій — короткий ніж, яким він підрізав ворогів у тісній тисняві.

Раптом пролунав вибух, який мало не збив відчайдухів із ніг. То Непийвода вдалим кидком закинув гранату прямо в гущу матросів. Усе довкола втонуло в диму та криках понівечених людей. Турецька стіна на мить здригнулася, і цією заминкою скористалися ще з десяток козаків, що вихором вилетіли на палубу й врубалися в стрій.

Краєм ока Бурсак помітив, як двох братчиків звалили з ніг і миттєво добили матроси, але вже за секунду тих самих матросів змела нова хвиля запорожців, що невпинно лізли на борт із чайок.

— Хідр! Хідр! — закричав Яцькевич, помітивши, що учні втягнулися в гарячку ближнього бою, забувши про головне завдання.

Ті різко розвернулися й кинулися до носа галери, продираючись крізь натовп матросів і збиваючи з ніг кожного на своєму шляху. Перед самим носовим помостом Бурсак відчув, як щось гаряче шархнуло над бортом, пропоровши йому щоку. Миттю озвався дикий біль, а липке й тепле почало заливати око. Намагаючись не зважати на кров, він заскочив на ніс судна. Пока Гультяй став за його спиною живою стіною, відбиваючи нападників, Бурсак почав гатити руків’ям пістоля по дивному камінню.

Він відчув, як під ударами тремтить невидима перепона, що мовби пружинила, не даючи розбити сині пластини. Різко кинувши порожній пістоль, він вихопив сокиру і, подумки молячи Бога, аби встиг, почав трощити камінь.

— Швидше, братику! — прокричав Гультяй, якого щойно поранили в плече. — Я довго їх не втримаю!

У центрі палуби козаки вже билися з останніх сил. Турки остаточно оговталися від першого шоку і почали тиснути запорожців назад до борту. Крики яничарів, спочатку перелякані, тепер повнилися тріумфом — ворог відчував близьку перемогу.

Раптом під обухом сокири щось луснуло. Один із каменів розлетівся на дрібні друзки, і Бурсак відчув, як пружний опір, що виштовхував його геть, миттєво зник. Деніз Кизи під бортом видали дикий, переможний крик і почали стрімко наближатися. Козак, не гаючи ні секунди, заходився добивати решту магічних пластин.

Тріумф турків, які ще мить тому були певні, що відбилися від козаків, змінився первісним жахом. Щойно «Стіни Хідра» впали, Деніз Кизи, наче розлючені демони, почали злітати над бортами прямо з пінистих хвиль.

Капітан галери — пишно вбраний у дорогі шати Яніс-паша — різко щось закричав. Разом із муллою, що стояв поруч, він гарячково почав вигукувати молитви та закляття, намагаючись повернути захист судна. Але не встиг: одна з морських дів, злетівши над палубою, з дикою силою метнула в нього важку тріску від розбитої чайки. Уламок пробив багатий кафтан, і паша повалився навзнак, захлинаючись власним криком.

Незважаючи на загибель капітана, матроси та яничари не склали зброї. Навпаки — вони почали битися з оскаженінням, мовби в них уселилися всі шайтани пекла. На палубі серед козаків та турків з’явилося кілька морських дів. Вони діяли нерозсудливо й люто: кидали в супротивників шматки деревини, рвали ворогів довгими пазурами, але й самі, не маючи обладунків, потрапляли під сталеві удари шабель.

Палуба перетворилася на дике поле бою, де крики людей перемішувалися з диким шипінням Деніз Кизи.

За годину все було скінчено. Кілька вцілілих турків зігнали під щоглу й оточили щільним кільцем, а козаки кинулися на нижню палубу визволяти невільників.

Там їх зустріли більше сотні очей, що світилися надією й ловили кожен рух рятівників. Бурсак окинув поглядом ряди: русини, поляки, валахи, навіть кілька турків та татар, яких кинули на галери за якісь провини. Майже нагі, з посіченими канчуками спинами, виснажені до кісток, але жилаві люди. Кілька козаків уже приготували молоти та зубила, чекаючи команди.

— Агов! Чи є тут хто з товариства Січового? — прогримів, наче бик, Яцькевич. Голос його був таким потужним, що невільники мимоволі здригнулися.

Запала тиша, яку перервав брязкіт ланцюгів із самого найтемнішого кутка трюму. — Іване… Яцьку, побратиме… Я думав, ти ще під Кумейками ліг…

Яцькевич застиг, а тоді всміхнувся, наче дитина. 

— Яхно! Братику Гризидубе! 

Він кинувся на голос, обійняв худого, сивого невільника і з диким риком розірвав його кайдани голими руками. Бурсак на мить побачив, як на обличчі вчителя знову проступили вовчі риси. Характерник підхопив побратима, чиє обличчя було пооране шрамами, і виніс на світло. Той затулив очі рукою, лишивши тільки вузьку щілину, а по його запалих щоках повільно котилися сльози.

Козаки та звільнені невільники на мить застигли, приголомшені тишею, що настала після бою та зустріччю побратимів. Дехто із невільників намагався втримати сльози, й навіть кілька козаків відвернуло голови, й демонстративно почало терти очі вдаючи, що в них щось потрапило. Але цю емоційну мить розірвав Суховус, який влетів у трюм, наче розлючений ураган. Весь у пороховій кіптяві, у роздертому кафтані, з наспіх перев’язаною рукою та боком, капітан чайки ледь не прокричав:

— Чого стоїте, мов латиняни на проповіді ксьондза?! Нас із міста могли почути! Швидко звільняйте всіх, кому ще не встигли розбити кайдани!

Він на мить зупинився, важко дихаючи, і вилаявся:

 — Якір мені в шаровари, чайки ми втратили… — Суховус окинув поглядом виснажених невільників і додав уже спокійніше: — Братчики, доведеться вам ще трохи попрацювати веслами. Треба відійти від берега, а там — хто схоче, піде з нами на Січ, а хто… — козак кинув суворий погляд на кількох прикутих турків, які ловили кожне його слово через тлумча – молодого валаха, який в півголоса шепотів їм що каже козак , — а хто куди захоче. Згода?

У трюмі знявся глухий гомін. Сотні голосів злилися в один потік полегшення. А з найтемнішого кута, де ще пахло вологою та неволею, пролунало: 

— Та ми хоч через усе Чорне море на веслах підемо, аби тільки рідний Сатанів побачити…

Поки Суховус і кілька досвідчених козаків прикидали, як керувати цією махиною, десяток Непийводи взявся звільняти решту невільників, роздаючи їм воду та сухарі, знайдені в трюмних запасах. Яцькевич тим часом повів Бурсака та Гультяя до капітанської надбудови. Вони проминули розкішну каюту паші — усю в золотій парчі та м’яких килимах, де ще витав запах солодкого тютюну, — і відчинили непоказні двері в самому кінці коридору.

Зсередини вдарив важкий, нудотний запах затхлої риби та гнилої води.

Перед ними була тісна залізна клітка з балією. У брудному, каламутному розсолі лежала змарніла Деніз Кизи. Її тіло було вкрите синцями та слідами від ударів, а колись яскраві очі згасли від болю. Побачивши козаків, вона з остатніх сил спробувала закритися руками, втискаючись у дно балії.

— Korkmayın, kız kardeşlerinizle birlikte geldik, sizi özgür bırakacağız (Не бійся, ми прийшли з твоїми сестрами, ми тебе визволимо), — стиха промовив старий характерник і одним точним ударом збив замок із клітки. — Ану, хлопці, підсобіть!

Він вхопився за край важкої балії. 

— Несіть її до борту… Я б її підлікував сам, але сил уже немає, та й наших поранених повно. Хай її свої виходжують.

Бурсак, напружуючи м’язи, підхопив край посудини. Вода в ній була слизькою і смердючою, вона хлюпала на долівку при кожному кроці, але хлопець намагався тримати рівновагу, відчуваючи дику провину за те, що людина могла довести живу істоту до такого стану.

Коли вони винесли балію на палубу, морські діви, що щільним колом оточили галеру, раптом затихли. А за мить повітря прорізала дивна, тужлива і водночас радісна пісня. Вони почали вистрибувати з води, здіймаючи фонтани бризок. Найстарша з них, стара, що вела переговори, підпливла ближче до самого борту і подивилася на козаків холодним, вимогливим поглядом:

— Договір. Зробити. Віддати нам турків. Всіх!

Стара Ая, помітивши вагання в очах характерника, каркнула, виставивши гострі зуби: — Інакше ми топити всіх. Договір. Слово дати… Що скажеш, людино?

Обличчя Яцькевича зсудомило від внутрішньої боротьби. Він важко видихнув, перехрестився дрібним, швидким рухом і глухо промовив: 

— Ми своє слово тримаємо.

Характерник похнюпив плечі й повільно пішов у трюм. Проходячи повз десяток полонених турків, яких козаки притиснули до щогли, він стиха кинув: 

— Я сподівався, що весь екіпаж загине в бою, але ні… Слово є слово.

У трюмі спалахнула суперечка. Капітан Суховус і пластун Непийвода затялися, не бажаючи віддавати полонених на розтерзання морським дівам.

 — Іване, ти казав тільки про тих, хто вціліє! А там усі поранені! — кричав Непийвода, розмахуючи руками.

Він раптово замовк, коли Гризидуб — старий невільник зі скляним поглядом — торкнувся його руки. 

— Що у вас за сварка? — тихо спитав відвіши козаків до виходу з трюму. Непийвода люто почав пояснювати суть угоди, махаючи при тому руками мов вітряк крила якого рапотово почав крутити ураган,  але Гризидуб лише всміхнувся. Очі старого козака на мить блиснули холодним вогнем: 

— Море, братику пластуне, має свою ціну. Не хочете віддавати ви? Тоді віддамо ми. Вони з нас море крові випили — тепер кожному воздасться по заслугах.

Він обернувся до своїх товаришів по нещастю, що стояли за кілька кроків від них та нашарошували вуха аби розібрати про що йде мова: 

— Омельку, Селіме, Кара, Пйотре, Маттео… Зробите, що скажу?

Ті почали пробиватися вперед. Обдерті, бліді, виснажені, але в їхніх очах спалахнула така нелюдська, хижа радість, що Бурсаку миттєво стало млосно. Молодий характерник відвів погляд, відчуваючи, як холодний піт котиться по спині. Юнак почав подумки молитися, обіцяючи собі поставити вдома стільки свічок за упокій душ цих турків, скільки зможе, благаючи Бога пробачити звільненим невільникам їхні гріхи — і вільні, і невільні. Йому в цей момент було все рівно, що вони іновірці, і що навіть він має постійно зустрічі із такими силами, які б всі назвали диявольськими. Та десь у глибині душі було розуміння, яке лякало його найбільше: все має свою ціну. За все доводиться платити — іноді чужим життям, іноді власною спокійною совістю.

Вже згодом, коли молодий козак сидів на носі галери, він слухав, як мірно хлюпоче вода під веслами. Галера повільно йшла до лиману, де вони перечікували негоду. Майже нечутно, як кіт до нього підійшов учитель. Важко присів поруч, вказуючи на кілька спин Деніз Кизи, що супроводжували судно. Козаки домовилися, що морські діви допоможуть їм пройти крізь мілини та виведуть у безпечні води, а там їхні шляхи розійдуться.

— Інколи життя виявляється сильнішим за нас, — глухо мовив Яцькевич. Тоді дістав з-за пояса довгу люльку, забив її міцним тютюном і почав повільно курити, випускаючи кільця диму в нічне небо.

Молодий характерник мовчки ловив цей гіркий дим, а потім і сам дістав свою люльку — вперше за цей довгий шлях — і запалив.

— Не думав я, що воно буде так… — промовив Бурсак. — Одна справа, коли в бою, а так…

— А чи був у нас кращий вибір? — гірко перебив його Яцькевич. — Півтори сотні живих душ,серед яких півтора десятки характерників і ще сорок січових братчиків… Думаєш, воно того не вартувало? Чи гадаєш, мені на душі не гірко? Добре тільки попам на проповідях, хлопче. А ми тут, на воді, самі собі і судді, і кати. Це життя, звикай.

З цими словами вчитель підвівся і, не озираючись, попрямував до Гризидуба. Старий невільник стояв біля щогли, вдивляючись у темряву лиману, і тихенько наспівував якусь дивно веселу пісню. Його голос, хрипкий від солі, канчуків та років неволі, впевнено розривав нічну тишу.