30 Грудня, 2025

Лоза Мавка

Новоград-Волинський (Звягель), жовтень 1920 року

 Юрій Степанович Ткачук підніс газету «Червона Волинь» ближче до лампи.

— Пишуть, що в Португалії знову страйк виноробів, — пробурмотів чоловік, перегортаючи сторінку. — А в нас, осьо пишуть, проходить «націоналізація надлишків». Гм. У нас є надлишки, як думаєш? Що скажеш, Колюче?

Кіт, що лежав на підвіконні, повільно розплющив одне око, яке у світлі лампи сяйнуло неприродним фіолетовим кольором. Колюк був величезним, удвічі більшим за звичайного дворового кота, а його чорна шерсть не лежала гладенько, а стирчала жорсткими пучками, нагадуючи колючки. Власне, це і були колючки, приховані під хутром.

— Мур-р-р, — відповів кіт.

Ткачук зітхнув і подивився у вікно, де починало сутеніти. У темряві осіннього саду вимальовувався силует великого будинку Косачів. Родина виїхала, розлетілася по світу, бо нині тут, у рідній землі, було неспокійно й небезпечно. От, тільки Лариса Петрівна… Леся.

Жінка була десь там, далеко, в теплому Єгипті. Лікувалася від смертельної хвороби, але була жива. Її нові вірші друкували навіть радянські газети, хоч і з обережними передмовами та нещадно зміненими й підчищеними. Проте український народ міг читати твори улюбленої поетеси, і це було найголовніше.

Але ніхто, крім Ткачука, не знав, якою ціною їй дається це життя.

Чоловік перевів погляд на стіл. Там, поруч із лампою, стояв слоїк із темною густою рідиною і лежав сьогодні отриманий лист від Лесі. Конверт був пом’ятий, зі штампом Олександрії.

«Юрію, я знову почала мерзнути, а руки болять, — згадав чоловік уривок із листа. — Чи вродила Мавка? Мені потрібен її сік. Без нього я стаю звичайною людиною, а звичайні люди з моїми діагнозами довго не живуть. Бережи оранжерею.».

— Бережу, Ларисо Петрівно, — прошепотів садівник.

Він узяв зі столу пляшку. Етикетка була старою, ще з тих часів, коли Петро Антонович Косач виписував саджанці з долини Дору в Португалії. «Porto. Vinha Velha. 1898» було на ній написано.

— Ходімо, Колюче. Час годувати Мавку.

Кіт пружинисто зіскочив на підлогу. Коли він потягувався, було чути тихий тріск, це терлися одна об одну лусочки кори, що наросли на його боках під шерстю. Він був котом Лесі Українки, і він колись змінився разом із нею.

*******

Скляний купол оранжереї, дивом вцілілий після артилерійських обстрілів дев’ятнадцятого року, зберігав у собі інший світ. Посеред оранжереї росла виноградна лоза, яку Леся колись назвала Мавкою.

Це не був звичайний виноград. Стовбур, товстий, як людське стегно, мав фіолетовий відтінок, а в тиші було чути, як усередині деревини течуть соки, ритмічно, наче серцебиття.

Лозу привезли з Португалії тридцять років тому. Вона гинула на поліському ґрунті, поки Леся, тоді ще юна й відчайдушна, не почала поливати її вином замість води. Спирт, цукор і таніни зробили диво. Лоза ожила, змінилася і навчилася віддячувати. Її сік став тими ліками, які сім років тому витягнули поетесу з того світу.

Ткачук відкоркував пляшку. Терпкий аромат портвейну вдарив у ніс.

Лоза здригнулася, вуса-пагони, що звисали зі стелі, заворушилися, наче мацальця, тягнучись до портвейну.

— Тихіше, красуне, — лагідно сказав Юрій Степанович, виливаючи темно-червону рідину просто на оголене коріння. — Їж, бо нам треба зібрати врожай до морозів.

Земля зашипіла, вбираючи алкоголь. Листя лози, широке й лапате, налилося фіолетом, а одне з грон, що висіло найнижче, почало на очах наливатися соком.

Колюк підійшов до стовбура і почав точити кігті. Лоза не заперечувала, один із вусиків навіть ніжно погладив кота по колючій спині.

Раптом кіт завмер. Його вуха притиснулися до голови, а шерсть стала дибки, перетворившись на суцільний панцир із шипів. Кіт зашипів, дивлячись на вхідні двері.

З двору почувся гуркіт мотору й голоси.

Юрій Степанович вийшов із оранжереї, причинивши за собою двері. На вулиці навпроти двору стояла вантажівка, а біля неї тупцяли троє чоловіків.

— Агов, хтось є тут? — закричав один із непроханих гостей, високий, у кашкеті з червоною зіркою.

— Я тут, — спокійно відповів Ткачук, підходячи ближче. — Наглядаю за господарством, поки господарі у від’їзді.

— Господарі? — чоловік розсміявся. — Немає більше господарів, діду. Тепер тут усе народне. І цей будинок, і сад, і оце ось! Добрі люди підказали, що в тебе багато скла, а нам воно потрібне, — він кивнув на оранжерею, що тьмяно виблискувала у світлі фар.

— Це оранжерея, її не можна чіпати, а всередині цінна ботанічна колекція, — спробував заперечити Ткачук. — Рідкісні види.

— Колекція? — втрутився інший, молодший і нахабніший. — Народ мерзне, буржуйська морда. Нам скло треба. У виконкомі вікна плівкою забиті, а тут квіточки гріються. І дрова нам треба. Каркас дерев’яний піде на розпал. Та й дерева в цьому саду зрубаємо, люди мерзнуть. А ти про якусь колекцію верзеш.

— Не можна, — твердо сказав Юрій. — Там усе загине.

— А нам плювати! — командир махнув рукою. — Хлопці, знімай рами! Скло акуратно, а дошки ламайте!

Солдати рушили до оранжереї. Ткачук кинувся їм напереріз, розкинувши руки.

— Не пущу!

Удар прикладом у груди збив його з ніг, і чоловік упав у холодну багнюку, хапаючи ротом повітря.

Один із солдатів підійшов до скляних дверей оранжереї. Він не став морочитися, а просто розмахнувся і вдарив їх чоботом. Дзвін розбитого скла різонув по вухах Юрія Степановича.

І тоді з темряви саду вистрибнув Колюк. Кіт вчепився в обличчя солдата, що розбив скло, і той заверещав, кидаючи гвинтівку.

— Що за чорт?! — командир вихопив пістолет, почав стріляти, намагаючись поцілити в кота, що рухався так швидко, наче блискавка.

Але справжній жах почався за мить. З розбитого отвору, відчувши холодне повітря, раптом поповзли пагони виноградної лози. Вони рухалася ривками, схожі на змій, але товщиною з канат.

Один із солдатів замахнувся сокирою на зелене мацальце, але лезо застрягло в деревині, бризнув червоний, майже чорний сік. Лоза здригнулась і миттєво обплела руку нападника. Солдат закричав, коли шипи, заховані під листям, вп’ялися в його тіло.

— Відступаємо! Тут якась чортівня! Повернемося з підкріпленням, — закричав командир, бачачи, як із глибини оранжереї висовуються десятки нових пагонів.

Але було вже пізно. Лоза, напоєна португальським портвейном і розлючена холодом, захищала свій дім. Певною мірою, вона мала свій особливий розум і не діяла не хаотично. Можна сказати, що діяла навіть стратегічно.

Товстий корінь раптом вистрибнув з-під землі й збив командира з ніг. Той упав, і його тут же обплели лозові пагони. Почулося хрускотіння кісток.

Юрій Степанович, сидячи на землі в калюжі, дивився на це з жахом і захопленням. Ох, це був цілий біомеханізм, створений генієм природи і людини.

Солдати в паніці кинулися до вантажівки, застрибнули до кабіни, але Колюк був дуже швидким. Він також застрибнув у кабіну водія. Почулося шипіння, страшні передсмертні крики, але незабаром все затихло.

Лоза Мавка витягувала з кабіни їх по одному, загортала у кокони з пагонів та листя і тягнула до середини оранжереї, до коріння. Це було для неї добриво. Тепер три обплетені пагонами кокони лежали біля товстого стебла, поступово занурюючись у розпушену землю. Юрій Степанович знав, що могутнє коріння лози до ранку затягне під землю і вантажівку, прибираючи всі сліди.

Гм. Не вперше вже, якщо чесно.

Чоловік повільно піднявся на ноги.

— Колюче? Ти як? — спитав він.

Кіт сидів на капоті машини, вилизуючи мокру від крові лапу.

Юрій Степанович зайшов в оранжерею. Лоза вже заспокоїлася, лише листя ще ледь помітно тремтіло. А от на найнижчій гілці висіло виноградне гроно, і воно було вже достиглим.

— Ох, ти впоралася раніше, Мавко, — зрадів Юрій Степанович, обережно торкаючись грона. — Дякую тобі, наша Леся ще житиме довго-довго!

Ці ягоди треба було обережно зрізати, вичавити сік і законсервувати у спирті. А потім знайти надійну людину, яка переправить посилку через кордон, до сонячного Єгипту.

***********”

Пізніше Юрій Степанович сидів за столом і пив чай, розмовляв із котом, котрий цього разу вмостився на колінах у чоловіка.

— Ми змогли вижити цього разу, Колюче, — промовив він, чухаючи кота за вухом. — І наша Леся житиме. Нічого, переживемо якось і комісарів.

— Няв, — підтвердив Колюк.

А за тисячі кілометрів від України Українка брала перо в руки щоб і далі писати слова сильніші за будь-яку зброю…

 

Ну, не могла я не написати про своє рідне місто Звягель (я родом із села під Новоград-Волинським, Так раніше називали місто). 😁

 

Події в оповіданні розгортаються у Звягелі восени 1920 року, в період більшовицької розрухи, коли радянська влада грабувала маєтки і реквізувала майно. Сюжет є альтернативною історією: реальна Леся Українка померла в 1913 році від туберкульозу, але тут вона зцілилася. Поетеса любила котів (писала про одного із них Олені Пчілці із Сан-Ремо), а любов Косачів до агрономії та садівництва є історичним фактом.