Незгасима свіча

Ароматний віск сяє бурштином, наче переплавлений сонячний промінь, що всотав у себе пахощі васильків та м’яти. Руки з рубцями від численних опіків, які вже зовсім не відчувають жару, м’яко вивільняють свічку з форми. Вуста, обрамлені сивими вусами, шепочуть молитву, вплітаючи у гніт віру.

Це особлива свіча – для матері, що надіється.

Двері майстерні зі стогоном впускають всередину жінку, закутану в пухову хустку. У ворсинках виблискують сніжинки, у очах – невиплакані сльози.

– Це у вас можна купити незгасиму свічу?

А ось і вона – таємнича гостя, заради якої дар розбудив його посеред ночі.

– Може так, а може й ні, – відповідає майстер.

– Ну як же? – жінка розгублено оглядається,  адже полиці, столи і навіть підлогу заполонили свічки всіх форм і подоб.

– Оксана, сусідка моя, у вас купувала. Місяць горіла – не згоряла. Сашко її, он, повернувся, – змахнула сльозу. – Оповідав, що чудо його з хлопцями вивело. Може… і мій Василько знайдеться… півроку ні слуху, ні духу…

Очі благають дива, чарівного засобу.

– Я простий свічкар, – каже свічкар.

– Тобто ніяких чарів не існує? 

– Крім тих, що ви принесли з собою – жодних, – майстер тепло усміхається  і простягає їй новонароджену свічку.

Жінка бережно обхоплює її долонями і підносить до обличчя, вдихаючи васильково-м’ятний аромат воску. Сльози щедро котяться по щоках, плечі горбляться. Вона вмить згасає, мов вогник від різкого протягу.

Свічкар зітхає. Він тисячі разів бачив це, коли зневірені йшли від нього із пустими руками.

– А я так сподівалася… Василько казав: “Ма, не переживай. Чекай на Василя, іменини мої відсвяткуємо, вип’ємо чаю, улюбленого, із м’ятою та васильками з твого квітника”. Я вже три мішечка трав насушила. Для кого це все?

Раптом її обличчя яснішає, немов з кожним подихом із ароматами свічки все більше відступає зневіра і розправляє крила надія. 

–  Ні, я не здамся. Я вірю, що живий… і повернеться. І віра моя не згасне!

Свічка в її руках зсередини осяялася м’яким світлом, а тоді з неї, без сірника чи кресала, випурхнула іскра. Гніт зажеврів. Спершу ледь-ледь, а тоді запалахкотів ясно і рівно, немов у майстерні розпустилася казкова жар-квітка.

Майстер посміхається, спостерігаючи у вікно як жінка старанно прикриває вогник від заметілі. Даремно, бо його не загасити жодними вітрами чи завірюхами.

Свічкар схиляється над черговою формою з воском, додає любисток і трохи молока, шепоче молитви. Треба встигнути зробити ще одну особливу свічку. Цього разу для жінки, що надіється стати матір’ю.