Збираюся

Перед дорогою я завжди готуюся мовчки. Не тому, що не маю настрою, а тому, що тиша не дасть шансу помилці. У дорозі помилки коштують дорого, а часу на їх виправлення ніколи немає.

Речі прості: теплий одяг, рукавиці, важкі чоботи та дрібка терпеливості. Особливо терпеливість – її завжди бракує. Завжди щось має піти не так, тому треба бути максимально врівноваженим.

Треба було випрати кожуха. Понюхав. Пахне сирістю і трохи деревом. Але вже запізно. Як повернусь, треба буде не забути закинути до пральки. Міг би вдягнути нового, пухового, та він на змійці. А мене страшенно дратують застібки-змійки – в них цілий час потрапляє моя борода.

Остання перевірка пакунків. Руки пам’ятають цю роботу краще за старий мозок. Вузлики, застібки, стрічечки. Все на місці. Стоп! Де мішок з мармеладом? Я обвів майстерню поглядом. Ніде не було. Чекай! Я ж ще вчора поклав його до санів!

Тоді можна вирушати. Я згасив світло і зачинив двері до майстерні.

У стайні тихо. Дерев’яна підлога сумно скрипить, ніби знає, що цієї ночі мене довго не буде. Я звик вирушати в дорогу, коли інші сплять. Тільки дочекаюся, коли згасне світло за віконцями. Так легше – не бачити очей, не чути запитань. Від юності не люблю зайвих запитань

Дорога буде довгою. Я знаю це наперед. Пусті дороги, засніжені поля, темні подвір’я. Хобі вже давно перетворилося на обов’язок. Я трохи втомився від цього, та вранішня радість все компенсує.

Я зачиняю двері, хрестячись на порозі, і кажу собі, що це моя остання подорож. Хоч, авжеж, знаю – це неправда. Бо коли я натягую червону шапку і виходжу в ніч, мене знову називатимуть святим Миколаєм.