Рейнський рислінг

У повітрі вже літав виноградний аромат, хоча до стиглості гронам ще не менше двох місяців. Рейнський рислінг, завезений у Галичину німецькими колоністами, це пізній сорт, у наших передгірських краях наливається аж у середині жовтня, і тоді великі тугі грона з зелених стають жовтавими, а коли літо порадує сонцем — то ще й з рожевими цяточками. Гер Шустер неспішно ходив між рядів, підв’язуючи лози, й наспівував собі у сиві вуса.

Wildgänse rauschen durch die Nacht
mit schrillem Schrei nach Norden…

Древній дерев’яний прес — велика діжка з гвинтом, який бажано крутити вдвох за довгий поперечний держак,— стояв поки що без руху, але скоро вже поллється з крана золотавий сік, щоб згодом перетворитися на духмяне вино з нотками польових трав, найкраще на світі. Цей прес належав ще батькові гера Шустера, але хтозна, чи перетриває він теперішні буремні події. У колонії Вайнберґен, яку місцеві русини з Винників кличуть Великими Швабами, скоро не лишиться жодної вцілілої садиби.

Wir sind wie ihr ein graues Heer
und fahr’n in Keisers Namen…

Пісня більше нагадувала марш, що й не дивно у відголосках Великої війни, яка для цих теренів і досі не закінчилася.
Раптом над фахверковою шопою, яка стояла тут, либонь, ще з 1785 року, з часів заснування Вайнберґена, й пережила декілька поколінь Шустерів, зачулося деренчання. За мить до нього долучився ще і підсвист, а потім дир-дир-дир почало затинатися: то замовкало, то голосно, зі схлипом підхропувало, наче йому бракує повітря, як-от підхропує часом і сам гер Шустер, коли має необережність заснути горічерева.
Він обернувся подивитися, але за гострим дахом шопи нічого не було видно.

Und fahr’n wir ohne Wiederkehr,
rauscht uns im Herbst ein Amen!

Вуста автоматично формували рядки пісні, а очі вишукували в небі джерело хрипкого деренчання. І тут з-за гребеня даху показалося біле сиґаро, на боках якого танцювало серпневе сонце. «Дум, дум, ду-дум»,— ще встиг доспівати гер Шустер, коли цепелін, ламаючи кущі, гепнувся просто посеред його виноградника.
— Herr im Himmel! — скрикнув гер Шустер, інстинктивно звертаючись до Всевишнього, і заплющив очі, внутрішнім зором уже бачачи, як довге сиґаро з дюралевим каркасом вибухає двадцятьма тисячами кубометрів водню. Якусь хвилю нічого не відбувалося. Коли гер Шустер нарешті наважився розплющити очі, з гондоли цепеліна вискакувало двоє вояків: вони не тікали, а, як виявилося, побігли прив’язувати аеростат линвами до великої липи, що росла при дорозі в кінці виноградника. Довге сиґаро так і рвалося знову злетіти в небо.
За хвильку, роззирнувшись, вони побачили гера Шустера й попрямували до нього. Зблизька він зміг їх роздивитися: один у мазепинці й австрійській формі старого зразка, з фігурними клапанами накладних кишень на грудях, з шістьма великими ґудзиками, але вже з тризубом замість орла на блясі паска, а другий у сірувато-блакитному однострої з широченними галіфе й у пласкому шоломі, схожому на середньовічну капеліну. Литки були замотані кумедними онучами, які ховалися у грубих брунатних черевиках.
— Хух, заледве-м посадили. Добре, що у нас багато баласту,— заговорив той, що в мазепинці; понад усе він нагадував гімназистика, який ще й голитися не почав, але для старого гера Шустера всі молоді здаються дітваками.— Даруйте, вуйку, ми вам тут троха… тойво… лозу поломили…
— Ви хто? — вигукнув гер Шустер. Був настільки вражений тим, що цепелін не вибухнув, аж забув розгніватися через потовчений виноград.
— Евген Врецьона,— по-військовому виструнчився юнак у мазепинці,— літун Першої літунської сотні Літунського полку УГА!
— То ти, Ґеню? — недовірливо перепитав гер Шустер, придивляючись старечими очима до юнака.— Син Мілька Врецьони?
— Так, вуйку.
— Кілько ж тобі літ?
— П’ятнадцять!.. Буде,— з гордістю відповів юний літун. Так само як Шустери у Вайнберґені, Врецьони з діда-прадіда мешкали у Винниках.
— А хто ж твій товариш? — запитав гер Шустер, поглядаючи на солдата в капеліні, який стояв з таким виразом обличчя, наче не второпав ані слова з того, що було сказано.
— А це португальчик, вуйку. Він си називає Оскар…
— Капітан Монтейру Торрес,— бадьоро гаркнув португальчик, почувши своє ім’я, і приклав руку до капеліни відкритою долонею до гера Шустера.
— Ще в сімнайцятому році,— пояснив Ґеньо,— його в повітряному бою збив німецький ас Рудольф Віндіш. Він зміг посадити машину, але попав у шпиталь, а Віндіш забрав собі його біплан… Ви не кажіть йому, що ви німець: не любить він звідтоді німців.
— Ну, то хай теж кличе мене вуйком,— махнув рукою гер Шустер.— А чого це він у солдатському шоломі, якщо він капітан?
Тільки тепер він помітив у португальчика внизу на рукавах три капітанські смужки.
— Шолом йому нагадує про батьківщину,— пояснив Ґеньо і, притлумлюючи посмішку, додав,— а ще він си боїть поранення в голову — не хоче туманом стати.
На мить вони замовкли, а потім усі троє, як на команду, обернулися й поглянули на цепелін, який вигрівався собі на сонечку, облитий соком з розчавлених виноградних грон.
— Що з ним? — нарешті запитав гер Шустер.
— Пальне си скінчило,— пояснив Ґеньо.— Три двигуни «Майбах» по 260 кінських сил кожен — жере як скажений… А ми летіли на покріплення полякам. Один з полків їхньої 13 стрілецької дивізії після бою з большевиками під Куровичами відступив під Винники — і тут також наразився на червону армію…
Гер Шустер кивнув. До нього вже другий день долинало відлуння стрілянини й поодинокі вибухи. Ходили чутки, що на стації Борщовичі розмістився штаб Будьонного.
— Біда,— зронив він.— Нині з пальним туго. На чому він літає?
— На портвейні.
У гера Шустера поповзли вгору брови.
— Це Оскар привіз технологію з Опорту,— пояснив Ґеньо.— Хоча насправді вона походить з Великої України — таке пальне буцімто в Одесі розробив Мечников. Так каже легенда…
— Натурально легенда. Мечников — біолог, премію Нобеля одержав за праці з імунітету.
— Ну,— знизав плечима Ґеньо,— за що купив, за те продаю. Але ж літає!
— На портвейні?
— На портвейні! — підтвердив він і з надією роззирнувся.— А ви тут часом не робите портвейну, вуйку?
Гер Шустер теж замислено роззирнувся. Біля гостроверхої фахверкової шопи виднілося кругле склепіння — вхід до винниці. Там уздовж стін на землі й на полицях лежать великі глиняні амфори та скляні фляшки з вином. Рейнський рислінг — напій дуже ніжний, він не любить нових дерев’яних бочок. Є у гера Шустера тільки одне старе дубове барильце, якому вже понад сто років і всі стінки якого вкриті мінеральними фусами. Дев’ять років уже в ньому витримує він вино урожаю 1911 року, навдивовижу спекотного літа, але ще навіть не куштував.
— Міцність портвейну — дев’ятнадцять-двадцять градусів,— задумливо промовив він,— а рислінгу — дванадцять-тринадцять. Портвейн зміцнюють додаванням коньячного спирту. Ну, в мене коньячного спирту, звісно, немає, але…
— Але? — цуценячими очима подивився на нього Ґеньо.
— Але можна вигнати виноградний самогон!
Далі все відбувалося дуже швидко. З гостроверхої шопи принесли великий мідний баняк, обшитий шалівкою, щоб добре зберігав температуру; внизу він мав дверцята, з одного боку — вузький димар, а з другого — металевий збанок, з якого рурочка спускалася у скляну колбу. Згори на збанку стояло таке собі відро, і коли Ґеньо з подивом зазирнув у нього, гер Шустер пояснив йому цю загадкову конструкцію:
— Тут усередині — змійовик, а у відро слід заливати воду. Вона потрапляє у збанок, охолоджує змійовик, а ось звідси,— указав він на короткий патрубок,— відводиться. Воду зі студні носитимете ви двоє. Я вже застарий.
І він хитро посміхнувся у вуса.
Потім гер Шустер закликав Ґеня й Оскара у винницю. Португальський капітан, побачивши ряди амфор і фляшок, схвально присвиснув.
— Nada mal,— зронив він.
Гер Шустер показав на великі амфори, які лежали окремо від інших. Вино в них було не найкраще, з присмаком ґуми, бо виноград того року захворів і довелося обкурювати його сіркою. Гер Шустер збирався спробувати врятувати напій за допомогою переливання й сульфітації, але тепер для нього знайдеться краще застосування! Він звелів Ґеневі й Оскарові винести одну амфору надвір і обережно витягнув залитий смолою корок. Відкрутив угорі на самогонному апараті кришку, устромив туди лійку, і тоді його молоді помічники залили всередину вино. Ледве впоралися вдвох з двадцятилітровою амфорою, не надто зручною для таких тонких маніпуляцій.
Гер Шустер послав Ґеня до студні по воду, а сам у цей час міцно закрутив кришку й заліпив краї м’яким хлібом. Потім запалив нафтівку, відчинив дверцята й поставив нафтівку туди. З димаря майже одразу почав сотатися ледь помітний чорний димок. Ґеньо вилив першу коновку холодної води у відро над змійовиком. З патрубка побіг на землю тонесенький струмочок. Температура на термометрі, вмонтованому згори на баняку, повільно-повільно поповзла вгору.
— Дуже зручна конструкція, я сам її розробив. Сюди опущена термопара…— почав був пояснювати гер Шустер, але помітив, що Ґеньо не слухає: він на всі очі дивився на колбу, чатуючи, коли ж у неї почне крапати.
І за деякий час і справді впала перша крапля. Гер Шустер дочекався, коли термометр покаже рівно 78,4 градуса, а потім відчинив дверцята і спритно прикрутив нафтівку. Зняв колбу й вилив її вміст на землю. Ґеня мало грець не хопив.
— Що ви коїте, вуйку? — зойкнув він.
— Це первак з метанолом,— відмахнувся гер Шустер, прикріплюючи колбу назад.— Хтозна, чи можна його додавати у ваше пальне. Зараз піде чистенький етиловий спирт… А ти чого стоїш? — гримнув він раптом.— Ану бігом до студні! Не видиш — вода си кінчає.
Спирт крапав собі та й крапав, набігла вже повна колба, яку гер Шустер перелив у великий слоїк. І все почалося спочатку.
— А скорше не можна? — жалібно запитав Ґеньо, який уже захекався тягати воду коновками зі студні.— Не по крапельці, а струмочком?
— Не можна. Скорше буде сивуха.
Сонце вже добряче перевалило за полудень, коли нарешті краплі почали падати в колбу дедалі рідше, а відтак і зовсім спинилися. Гер Шустер витягнув з баняка нафтівку й загасив. Слоїк так і не наповнився виноградним спиртом по вінця, але добрі три чверті в ньому було.
— Пам’ятаєш, де у винниці оті амфори лежать? Окремо так? — запитав гер Шустер. Ґеньо кивнув.— Кілько ваш цепелін пального бере?
— Двадцять три літри на кожен двигун. Це на годину льоту.
— І вистане вам години?
Ґеньо обернувся до Оскара, мов шукаючи відповіді в нього, але португальчик ані слова не зрозумів зі сказаного.
— Вистане! — махнув рукою Ґеньо.
— Тоді тягніть три… ні, чотири амфори.
Встановивши першу амфору в спеціальне заглиблення в землі, гер Шустер за допомогою слоїка з виноградним спиртом і спиртометра почав над нею чаклувати, наспівуючи свій улюблений марш, але, побачивши вираз обличчя португальчика, миттю прикусив язика.
Коли спиртометр показав дев’ятнадцять об’ємних відсотків, гер Шустер хвильку повагався, а потім для надійності довів рівень до двадцятьох. І почухав голову.
— Рислінг — сухе вино,— пояснив він.— А портвейн — десертне. Для вашого двигуна цукор важливий?
Ґеньо викотив очі. Такі подробиці щодо пального йому навіть не спадали на думку. Він обернувся до Оскара й ламаною португальською почав йому пояснювати, про що йдеться. За хвильку Оскар енергійно закивав.
— Кілько? — запитав гер Шустер.
Оскар зрозумів без перекладу. Показав дев’ять пальців, а тоді великим і вказівним пальцями склав нуль. Гер Шустер кивнув і потягнувся по цукрометр.
Першу амфору пального заливали тремкими руками. Рідина ухнула в безмірний бак, як у прірву. За першою амфорою пішла друга, третя, четверта. Здавалося, цепелін задоволено осідає, набираючи додаткової ваги. Ґеньо перевірив рівень мастила. Оскар піднявся в гондолу. Встановив магнето в положення «Старт», і тоді юний літун Першої літунської сотні став перед гвинтом крайнього двигуна й різко його штовхнув. Після кількох обертів двигун чмихнув і задеренчав, спочатку затинаючись, а далі рівніше й рівніше. Оскар перевів магнето в робоче положення.
— Працює, вуйку! — закричав Ґеньо.— Працює!
По черзі завели решту двигунів. Розпашілий Ґеньо аж підтанцьовував, не в змозі встояти на місці.
— Зараз ми їм всиплемо, вуйку! Ми озброєні фугасними бомбами. Дванайцять штук по п’ятдесят кілограмів. Го-го-го! Підпомога польським стрільцям уже в дорозі! Полетять бомбочки на голови большевичкам!
— Стривай, не метушися,— зупинив його гер Шустер.— Люди кажуть, що Будьонний засів у Борщовичах, на стації. Ти тямиш, що це означає?
Ґеньо на мить завмер, а потім очі в нього загорілися, й він кивнув.
Оскар посів місце пілота, а Ґеньо — місце механіка. Двигуни поставили на холостий хід, щоб добре прогрілися.
— Ну, бувайте здорові, вуйку. Перепрошуємо за поламані лози…
— Чекайте!
Гер Шустер на старечих ногах кинувся до винниці. За мить він з’явився з льоху, котячи перед собою древнє барильце з десятирічним вином. Поставивши посудину вертикально, вибив з неї чопик, а на його місце вставив кран. А відтак поклав своє дорогоцінне барильце на підставку й пішов у хату по кришталеві келихи. Для особливого випадку потрібен і особливий посуд.
— Це рейнський рислінг,— пояснював гер Шустер, роздаючи келихи, повні бурштинового напою.— Виноград з далеких країв, з яких прийшли на цю землю мої пращури. Ніколи ще ви не куштували такого вина, от побачите!
Оскар побовтав вино й понюхав. Закотив очі, мов йому запаморочилося від такого сильного й водночас витонченого аромату. Всі троє піднесли келихи вгору.
— За цепелін! За портвейн! За перемогу!
Цокнулися й випили. Гер Шустер забрав спорожнілі келихи. Оскар підняв два великі пальці: похвалив неперевершене вино й водночас подав універсальний для всіх літунів сигнал готовності до польоту. Гер Шустер відв’язав від липи линву, й Ґеньо швидко втягнув її в гондолу. Цепелін, відчувши свободу, плавно здійнявся в повітря метрів на тридцять. Тоді ввімкнувся гребний гвинт, і сріблясте сиґаро, кероване твердою рукою португальського капітана, попливло в напрямку Борщовичів. Гер Шустер помахав йому на прощання рукою. Цепелін швидко віддалявся й незабаром зник за обрієм. А за якісь десять хвилин почулися далекі вибухи. І тоді гер Шустер налив собі ще вина зі свого особливого барильця і, піднявши келих у тому напрямку, де щез аеростат, промовив у вуса
— За вільну Україну!

Історична довідка
19 серпня 1920 року до Винників увійшов один з полків польської 13 стрілецької дивізії, яка 18 серпня під с. Куровичами влаштувала бій з большевиками. 19-20 серпня 1920 року відбулися бойові дії в околицях Винників між червоною армією і поляками (штаб Будьонного розмістився на станції Борщовичі). (https://baitsar.blogspot.com/2017/07/1919-1939.html)
Евген Врецьона (1905-1975) — провідний діяч УВО й ОУН, син офіцера УГА Омеляна Врецьони. (https://ukrpohliad.org/calendar/yevgen-vreczona-volyanskyj-providnyj-diyach-oun-chlen-ugvr-50-rokiv-tomu.html)
Óscar Monteiro Torres (1889-1917) — піонер португальської авіації, перший і єдиний португальський пілот, який загинув у бою під час Першої світової війни. (https://pt.wikipedia.org/wiki/%C3%93scar_Monteiro_Torres)