Заголовок
— Ненавиджу космос, — бурмотів собі під ніс хлопець у скафандрі.
Він зітхнув, а тоді швидко кліпнув — підтвердив команду на віртуальному інтерфейсі, що був перед очима, і в скафандр відправилась команда. Поморщився відчуваючи холодок на шиї – там був додатковий дублюючий інтерфейс зв’язку із скафом, й здавалось він поколював кожен раз коли Роман відправляв команду скафу. Пролунало тихе шипіння — і серце, що досі шалено калатало, поволі втихло. Заспокійливе спрацювало.
Хлопець ще раз важко зітхнув, тихо вилаявся, рвучко відкрив шлюз, прикріпив трос до скафа й вийшов у відкритий космос. Кілька секунд дивився вниз — на величезну блакитну кулю Землі під човником, — тоді повільно обернувся. Знову лайнувся.
Роботи було чимало.
За кілька десятків метрів від нього, немов у товщі води, плавали уламки старих супутників: обгорілі трубки, сонячні панелі, шматки обшивки. Двигуни мовби астероїди притягували до себе менше сміття, або стикались одне із одним. Здавалось, що тут Пояс Астероїдів у мініатюрі. Від кількох метрів до кількох міліметрів — вибирай, що хочеш.
— От тобі й квантова доба, — пробурмотів він, роздивляючись сміття. Рука машинально потяглася почухати голову, та вчасно згадав про шолом і знову вилаявся. — Прогрес, віртуальні общини, колонізація. А орбіта, як була загиджена чотири століття тому, так і далі гадять. «Ми за переробку, за розумний ресайклінг». Та ви просто на орбіті не були.
Він увімкнув на півтону старий рок, усміхнувся, почувши знайоме:
“Humanity, auf wiedersehen…”
Запустив віртуальний термінал — перед очима відкрилась проекція командного інтерфейсу чотирьох дронів збирачів сміття. Кілька секунд думав, як краще:
вмикати донаведення й запускати дрони на автономну роботу, чи залишити напівавтоматичний режим аби визначати пріоритетні ділянки й рухатись по ходу очистки.
Рука сама було потяглась до автоматичного режиму із донаведенням, але лдразу перед очима постав епізод, що стався кілька днів тому— перед ним стояв червоний, як рак, начальник третього відділу “Clean Orbit Inc.”, Токамура Намамото. Невисокий сивий, коротко стрижений японець, із біопротезом замість ока. Він обдивляється залу, відходить до великого голографічного екрану, виводить графік й обертається до сміттярів. Дає їм кілька секунд аби вивчати графік, а тоді починає ходити вздовж екрану й лаятись.
— Тринадцять дронів за два тижні! — зазвичай спокійний та виважений керівник мало не махає руками. — Із зарплат будемо вираховувати! Скільки вам казати — автоматичний режим збоїть! Ми замість прибирати — лише додаємо сміття на орбіті! Але ні – по логах ви всі увікмнули його, й навіть головою не думаєте…
— Але ж, шеф, — обурилась Ася Вішнєвська, невисока чорнява дівчина, як вже сім років працює на орбіті- найдовше у відділі. — Якщо всі маршрути самим задавати, все по сто разів перевіряти — у показники не впишемось!
Поки керівник добирав слова піднявся Алі Каміл. Високий, широкоплечий чолов’яга років сорока пяти. Алі підняв руку й показав керівнику долоню, яка своїм неприроднім білим кольором нагадувала, що йому тільки недавно її змінили.
—До речі, ви ж обіцяли глушилки, РЕБ і РЕР!, – Каміл скривився й подивився прямо на керівника, – Ми втратили не тільки дрони, а й Н’гангу з Бейкером! Там військові супутники з лазерним наведенням — як наш запит? Як нам чистити сліди 7ї орбітальної війни? Голими руками? Так ми й будемо дрони автоматично посилати. Помирати на роботі в наші плани не входить.
Намамото аж посиніло обличчя. Він ковтнув повітря, стиснув кулаки, скрипнув зубами.
— Менеджер сказала, що фінансування немає, — прошипів він. — Може, наступного року. Якщо перевиконаєте план.
У залі піднявся гул. Керівник гупнув кулаком по столу.
— Тихо всім! Вам не за те гроші платять! — він видихнув, пройшов кілька кроків і вже спокійніше додав:
— Роботу все одно маєте виконати. Я щось придумаю. Але показники — підтягуйте. Тут виходу нема.
Заблимав сигнал підтвердження — Роман не помітив, як ШІ пари дронів автоматично склало маршрут і кинуло його на підтвердження. Хлопець швидко пробігся по маршруту, гмикнув — зробив кілька правок, відкинувши очистку в центрі скупчення. Щось йому там не подобалося. Згідно з ТЗ і даними про скупчення сміття, тут мав бути цивільний сектор, — боги бережуть. Бейкер також мав цивільний сектор, і що? Знайшов старезний супутник-камікадзе з XXI століття.
Врешті він ще раз все перевірив і відправив машини на роботу на самому краю скупчення сміття. Дрони розділилися на пари, розгорнули невеличкі сітки й почали ловити сміття в них, немов давні рибалки — рибу. Сам же сміттяр увімкнув розвідника і відправив його в центр скупчення.
— Третій, ти як там? — музику перервав вхідний виклик. На тому кінці зв’язку була Ася. Дівчина увімкнула відео й автоматично посмикувала себе за невелике кільце в носі. — По твоєму плану бачу, що ти не встигнеш очистити сектор. Романе, там же безпечний сектор…
— Не подобається мені його центр, — хлопець покусав губу і вивів на бічний екран телеметрію з дрона-розвідника. — Бачиш? Уже сигнал пропадає… рябить. Ась, там щось небезпечне.
— Токамура нас зжере, — зітхнула дівчина і почала щось набирати. За кілька секунд на конференцію додався їхній керівник. Він кривився, але мовчав, вивчаючи телеметрію зонда, який раптово щез. Японець лайнувся, потім зітхнув: — Порічка, в тебе талант на неприємності. Знову знайшов старі військові супутники чи мене дуриш? Молись, аби там дійсно було щось військове та старе. Я викличу для перевірки саперів із 3-го флоту ЄС — вони найближчі тут. Якщо ж там нічого не буде і ти втратиш обладнання— оплатиш збиток компанії зі своєї кишені.
Роман про себе вилаявся.
Здавалось, керівник був тут не для того, щоб організовувати роботу, а щоб виписувати штрафи. Якщо він не зрізав тобі третину зарплати — вважай, пощастило.
Зарплата орбітального сміттяра — три тисячі євро з соцпакетом. Непогано звучить на папері. Але постійні штрафи, замовлення товарів, і продуктів з чистих секторів Землі та зависання у “віртуальних містах” з’їдали все до останнього євро. Так в контракті були премії, але їх як правило виписували тільки «своїм» Навіть якщо економити, не влазити у розваги, не брати кредити — відкласти вдавалося хіба тисячу двісті на місяць.
Хлопець знову зітхнув. За минулий рік він відклав п’ятнадцять тисяч.
Для порівняння: “право на просте громадянство ” — будинок, громадянство третього типу, дозвіл освіту по спеціальності яка необхідна Землі — коштувало сто сімдесят тисяч. За сорок можна було податись на астероїди між Марсом і Юпітером. В цю суму входила нора на астероїді й старий шахтарський бот. Але й робити там було нічого: гроші крутилися тільки в кількох зоряних колоніях.
Відправка на “Гамму”, де умови майже як на Венері, тягнула на двісті тисяч. На “Дельту”, з умовами Марса, — пів мільйона. А вже “Альфа” чи “Альфа-Секунд” коштували понад два мільйони.
Роман зітхнув. Його мрія — полетіти в космос і вирватись із Землі — так і лишалася мрією. У лотерею він не вигравав, багатих родичів не мав, а ставки й казино — прямий шлях стати боржником мафії.
Коротко пропищав сигнал від ШІ.
Асистент нагадував, що вже три хвилини немає руху. Роман швидко почав набирати на віртуальному інтерфейсі новий маршрут, відмічаючи червоні, зелені та жовті зони біля скупчення сміття. За його планом боти мали очистити якомога більше до прибуття саперів. Небезпека — небезпекою, але якщо він не добере норму зараз, доведеться потім працювати понадміру.
Кілька годин до прибуття саперів Роман провів продуктивно. Поки дрони збирали сміття у зеленій та жовтих зонах, він, використовуючи одного з двох розвідників, що лишились, проводив розвідку червоної зони. Попутно збирав найбільші уламки та відправляв їх у бік безпечних секторів.
Час від часу сміттяр милувався роботою. Дійсно було на, що подивитись – за весь час що він тут працює процес збирання сміття й досі виглядав як якась магія. Пара дронів розкривала сітку, і відправлялась на лови як старі рибалки на Землі— тільки вони були у вакуумі, де замість течії працювала інерція.
Було нелегко — ближче до центру щось глушило сигнал. ШІ ботів і розвідників відмовлялись працювати, а навігаційні системи постійно збоїли. Телеметрія рябіла — не через поганий антенний модуль, а через перешкоди: або військові RFI, або через перешкоди величезної купи уламків, що створювали багатошляхове ехо й локальні електричні заряди.
Як казали виробники скафа «Прибиральник-8С»: «У ньому ви не спітнієте» — брехня. Здавалось, він плавав у власному поті.
Сапери ЄС прибули на кількох ботах, озброєних до зубів: турелі, рельсотрони, кілька ракет. Сміттяр спостерігав, як із бота повільно випливають важкі розвідувальні дрони та штурмовики у бронекостюмах.
— Лейтенант Ешлі Пуаро, — на екрані з’явилось миловидне обличчя чорнявої жінки років тридцяти. — Ваш керівник передав нам інформацію про небезпечну зону. Скажіть, що ви встигли зробити відколи подали сигнал: зміни, розвідка, маршрути?
Роман привітався й відправив результати роботи. Лейтенантка хвилину аналізувала дані, потім широко усміхнулась.
— Дякую. Далі ми самі, — вона махнула рукою, і кілька важких дронів рвонули вперед. — Можете відпочити. І дякую за пильність.
Хлопець ще кілька хвилин спостерігав зі свого ботика, як працюють сапери, а тоді вбив координати бази орбітальних сміттярів і, сівши у крісло, провалився у важкий сон.
Станція клінерів космосу й сама нагадувала купу сміття. Великий круглий центр із півколом модулів, що оточували його, мов кільця Сатурна, був місцями латаний-перелатаний, подекуди іржавий, і здавалося — лише герметик тримав усе докупи. Компанія економила на всьому. За словами старожилів, станція колись була дослідним модулем ESA, що вивчав екзопланети, і мала бути списана років сорок тому. Та зв’язки Clean Orbit Inc. зіграли свою роль — старий науковий об’єкт переобладнали під базу, де вже тридцять років працювали сміттярі космосу.
Роман завів свій бот до одного з десяти причалів, які, мов голки в їжака, стирчали навсібіч, і втомлено віддав керування автоматиці. Сил проводити стикування вручну він уже не мав.
Всередині станція зустріла його знайомим запахом старих шкарпеток, поту й мастила.
— Чорт, знову рециркулятори повітря барахлять, — зітхнув Роман і відправився в кабінку дезінфекції.
Кілька хвилин — і його скаф був чистий. Акуратно знявши його, сміттяр поставив обладнання в діагност і попрямував до душу.
— Ну як там, Романе, усе сміття зібрали? — перед столовою його перехопила Кейт Гіляк, заступниця Токамури. Висока, повнувата жінка з кучерявим волоссям, вона не менше за свого шефа витискала з робітників усі сили. Часто давала нереалістичні завдання або змінювала маршрути в останню мить.
Кейт тримала в руках планшет і щось на ходу відкривала. Дочекавшись кивка втомленого сміттяра, вона весело посміхнулась і мовила:
— Маю для вас хорошу новину. Нарешті виділили кількох нових людей, і компанія вирішила, що ви будете ментором однієї з новеньких.
Хлопцеві хотілося вилаятись на всю станцію. Возитись із новачком, вчити його, вести у “навчальні” зони — це ж знову мати проблеми з планом і ламати голову і за себе, і за іншого. Токамура любив такі жарти: якщо ти в немилості — готуйся. То новачка вчи, то ремонт бота, то заміна скафа чи ще якась “додаткова ініціатива”. Формально все за договором, але нервів і сил воно з’їдало чимало.
— Зрозумів, пані, — він видав із себе найкращу посмішку, на яку був зараз здатен, і вдав, що йому навіть цікаво. — А коли чекати новачка?
— Годин за двадцять, якраз на вашу нову зміну, — Кейт набрала комбінацію та відправила інформацію на його персональну сторінку. VR-інтерфейс, що кріпився браслетом на зап’ястку, завібрував, підтверджуючи отримання даних. Жінка ще раз посміхнулась:
— Гарного відпочинку.
Роман, не звертаючи ні на кого уваги, пройшов у спальні відсіки й заліз у невеличкий особистий модуль — коробку два на метр, яка слугувала йому за кімнату. Майже одразу відключився.
Рівно за вісім годин системний сигнал розбудив його, повернувши із царства Морфея назад на станцію. Хлопець неохоче відкрив віртуальний термінал і переглянув новини які так й кишіли спамом який не пропустиш без преміум підписки:
«Найкращі ігри у Вірті», «Приєднуйся до досліджень старих версій Windows — це не вірусняк, а ОС…», «Лотерея на еміграцію — ставка десятка. Шанс 1%.»
Роман скривився. Десь там, унизу, десятки мільйонів сиділи у зручних вірт-капсулах і навіть не знали, що на орбіті працюють тисячі таких, як він, забезпечуючи їм безпечний зв’язок.
Він перемкнув зображення на огляд із зовнішніх камер станції. Планета сяяла під кліматичними куполами — світлом міст, що ніколи не спали. Хлопець важко зітхнув, потягнувся і з глибоким кряхтінням вирушив до спортзалу.
Година вправ — і ось він уже йде в столову.
Столова — це, звісно, голосно сказано. Кілька автоматів, які готували різні пюрешки з харчових концентратів, видавали звуки, ніби це старі двигуни які от-от вибухнуть. У повітрі стояв запах суміші підгорілої сої й старої кави — типовий аромат космічної їдальні, до якого, втім, швидко звикали.
— О, дивіться, хто приліз! — Роман мало не впав з ніг від дружнього поплескування по плечі.
Біля нього стояв високий чорношкірий чоловік і весело посміхався:
— Ну що, герою, готовий іти до шефа?
— Га? — не зрозумів Роман. — Ти про що, Джоне?
— Ти що, ще не читав службового листа від керівника відділу очистки? — здивовано підняв брови Джон. — Ну ти й даєш, Ромцю.
З поганим передчуттям Роман відкрив пошту — і вилаявся на пів столової.
Поки він був у спортзалі, йому прилетіло чотири службові листи й загальне повідомлення у чат: «Порічка, до кабінету Намамото. Негайно.»
Відчуваючи, що день раптом перестав бути сірим і спокійним, хлопець різко вискочив зі столової, мало не збивши з ніг Каміла та Вішнєвську, які саме заходили. І, майже не зупиняючись, побіг до кабінету начальника.
Постукав. У відповідь почув коротке, роздратоване:
— Заходьте.
Намамото стояв біля великого екрана, спостерігаючи за якимось човником, що збирав сміття на орбіті. Керівник повільно обернувся. Його обличчя спотворила знайома гримаса роздратування.
— Шефе, я був у спортзалі… — почав було Роман, але той лише відмахнувся.
— Скільки разів вам говорити, Порічка, що зв’язок для керівництва має бути увімкнений завжди? — голос Намамото набирав сили. — Добре, я це занесу в чекліст для пані Кейт. Вона перевірятиме вас протягом місяця. Пропустите десять відсотків перевірок — штраф триста євро.
Роман лише ковтнув повітря. Начальник зітхнув і змінив тон:
— Але викликав я вас не через це. Є дві новини.
Кілька секунд паузи.
— По-перше: ви справді знайшли старий військовий супутник альянсу Китай–РФ, ще з часів П’ятої війни за земний простір. Невідомо як, але він досі тримався на рештках батарей. Керівництво вирішило виписати вам премію за обачність — триста євро. Вітаю
Роман підняв брови — несподівано.
— По-друге, — продовжив Намамото, — за кілька годин на борт прибудуть нові працівники. Серед них — Ірен Чомскі, донька одного з віце-директорів компанії. Вирішила, бачте, «спробувати себе у ролі простої працівниці».
Роман застиг.
Намамото схрестив руки:
— Ви розумієте, яка вам випала довіра? При всіх ваших… недоліках ви маєте дивне, але корисне чуття на неприємності. Сподіваюся, ви розумієте, що тут провалів бути не може.
Керівник посміхнувся, побачивши приречене обличчя Романа.
— За успішне наставництво теж передбачена премія. Але якщо щось піде не так — отримаєте чорну мітку. Вільні. І, Романе… інформація про дівчину конфіденційна. Берегти, стежити, не дозволяти зайвого. Зрозуміли?
Роман ішов коридором у бік їдальні, відчуваючи, як важкий камінь осідає десь між лопатками. Якась корпоративна квіточка чи хмаринка вирішила “спробувати побути простою сміттяркою”? Та ну, так не буває. Або її батьки карають за якусь дурість, або це якась ставка в родинному спорі. Головне — вона не вміє нічого, не знає нічого, і звикла, що перед нею всі на колінах. Ну за що йому це все?
Має, бач, “чуття на неприємності” — так ось воно, тричі йому тепер.
— Що ти, Ромчику, такий сумний? — Ася весело посміхнулася й відпила кави. Тоді вказала на місце біля себе. — Сідай. Ну що там тобі старий сказав? Знову штраф?
— Та таке, — зітхнув хлопець, дивлячись на пюре з автомата так, наче те збиралося вкусити його. — Новачка на мою шию вішають…
— Ну головне, щоб не якусь корпоративну шишку, яка буде стояти над душею, — реготнув Алі, присідаючи поруч із Асею. Дівчина жартівливо штовхнула його ліктем, і вже за мить вони вдавали, що сваряться та б’ються.
Роман лише посміхнувся, спостерігаючи за друзями, які навіть не здогадувалися, наскільки Алі вгадав. На мить він забув про камінь на шиї, але вібрація браслета повернула його до реальності.
Кейт писала, що новачки прибудуть за дві години. Радила вже зараз скласти маршрут першого вильоту, а ще повідомила, що Романа тимчасово переводять із його старого бота на новіший — прибиральник системи “ЧистийКосмос-3”.
Молодий, за мірками станції, апарат — усього двадцять років у строю — слугував навчальним полігоном для новобранців, поки ті не підписували контракт. Уже потім їх переводили на старіші суденця.
Зітхнувши, Роман попрямував до “залу для роздумів” — так на станції називали бібліотеку. Сів за термінал і почав складати маршрути безпечними секторами. Зробив три варіанти, відправив Кейт на затвердження.
За кілька хвилин прийшла відповідь: “Маршрути приймаються. І не забудь — зустріти новачків.”
В залі біля великого шлюзу, куди прибували човники з інших станцій, уже було людно. Роман привітався з Дереком, Саллахом і Юрі, які, як і він, мали вчити новачків. Кейт стояла у всій своїй красі: строга форма, трохи макіяжу — не вистачало лише бластера чи зоряного меча з якихось космічних війн на поясі, подумав Роман.
Новачки — десять людей — прибули за кілька хвилин. Двері шлюзу зашуміли, і десяток людей увійшов у зал. Роман скривився. Позаду двох кремезних чоловіків йшла тендітна світловолоса дівчина в костюмі, який на милю кричав, що він пошитий на замовлення. Не надрукований, не перероблений, а саме замовний. Дівчина мружилася і намагалася не видавати свого переляку. Було видно, що ні станція, ні люди їй не подобаються.
Кейт прокашлялася і почала розповідати, як їм пощастило працювати на корпорацію. Роман притулився до стіни й мало не задрімав. Лише легкий удар кулака Юрі, яка непомітно підійшла до нього, не дав пропустити момент, коли Кейт почала представляти новачкам їхніх менторів.
—Доброго дня, мене звати Роман Порічка, але для друзів — Ром, або просто Роман чи Порічка, як кому зручно, — посміхнувся хлопець своїй учениці, яка мало не підскочила, коли Кейт викликала її та представила як Ірен Стіл. — Я буду вашим ментором на час навчання. Ходіть, покажу вам вашу капсулу, і ми ознайомимося з ходом справ. Виліт у нас завтра. А до того часу я допоможу вам заповнити всі документи та покажу станцію.
Дівчина тільки слабо кивнула і приречено пішла за Романом, який вирішив не витрачати час, а пройти з нею всю бюрократію. Три години потому, змучені від перебування у кількох адміністраторів і відвідин майже всієї станції, вони попрощалися у бібліотеці, де Накамура ще раз виголосив вітальне слово, й Роман відправився у свою капсулу.
Аби відволіктися, хотів засісти за якусь гру, але перше ж повідомлення у мережі «Need for Space» — 10 кредитів за годину — остудило його запал. Тож Роман відкрив старий роман Instrumentals of the Night початку ХХ століття автора Глена Кука й із задоволенням читав його до відбою, навіть не помітивши, як заснув.
—Блін, знову… — дівчина мало не копнула обшивку судна, коли ледве не врізалася у причал станції.
Наступного дня Роман почав із самого простого. Він відвів дівчину на судно, дав їй VR-гарнітуру і почав навчати в напівреальному режимі кермувати човником.
—Навіщо це взагалі? — бурмотіла Ірен. — ШІ все за нас і так робить…
—Бувають різні ситуації, — спокійно кинув хлопець, хоч у душі вже кипів. Юрі вже літала зі своїм новачком, а вони досі навіть не відійшли від станції. — Давай повторимо все з початку. Дивись, Ірень, джойстик на одиничку, як у грі…
Як тільки мова зайшла про ігри, Ірен немов підмінили. Вона стала все схоплювати на льоту. Роман лише хитав головою, думаючи, скільки ж кредитів вони «просадять» на симуляторах, якщо справа піде так…
—Чорт, мала, вліво! — заволав Роман, коли автоматика човника кричала, що вони ледь не протаранили супутник.
—Та ця стара хрінь глючна, давно пора на звалище! — огризнулася Ірен, намагаючись повернути човник на заданий курс. Вона раптом почервоніла й затнулася: — Вибачте… я вдома не до такого звикла… Чорт, я не мала цього говорити…
—Та все добре, тільки не тупи більше, — Роман невесело посміхнувся, готуючись отримати повідомлення від Кейт або Накамури за ситуацію. Він не помилився: одна відправила довгу тираду текстом, інший надіслав відеозапис, де нагадував про помилки.
Так пройшов тиждень. Вони поволі навчалися: Ірен пускала дрони, керувала ботиком, навіть кілька разів зібрала сміття. Слава богу, нічого не поламала й більше не врізалася в супутники.
Під кінець тижня Роман вирішив, що пора переходити до роботи.
—Чорт, як його багато… Більше, ніж показують у документалках! — Ірен із захопленням роздивлялася величезні купи сміття, що вільно плавають у невагомості. — І все це…
—Це все золота жила для корпорації, — Роман відпив води та почав надягати скафандр. — Все йде на переробку або утилізацію залежно від стану, матеріалу та необхідності. На орбіті є три центри переробки, куди ми поставляємо сміття. Ірен, підстрахуєш?
—Що я маю робити? — запитально підняла брову дівчина. На диво, вона вже не виглядала поганою ученицею. Так, іноді злилася, але капризної дитини, якої він очікував, тут не було. Вона всім виглядом показувала готовність працювати на рівні з ним.
—Слідуй за мною, аби я не заліз у червону зону, — Роман нахмурився. — За картами цей квадрант чистий, але розвідник не подає сигналу. Мушу перевірити, протокол такий. Я трішки…
Він вийшов у космос, причепив трос і з радістю скочив до великого шматка металу, який був то чи станцією, то чи супутником. Помилувався планетою знизу: десь там на горизонті світило Сонце, а вдалині червонів Марс. Космос інколи справді не такий противний, — усміхнувся сміттяр і хотів було рухатися далі, як раптом почув задумливий голос:
—А що тобі обіцяли за те, що будеш наглядати за мною?
—Ти про що?
—Та перестань прикидатися, — в голосі Ірен пролунала сталь. — Інші новачки жаліються, що їхні ментори сваряться, руками махають, ляпають по скафандрах… А ти носишся зі мною як із скарбом. Ти думаєш, я нічого не здогадуюсь?
Поки Роман намагався підібрати слова, щось врізалося в нього. Лайнувшись, він спробував відійти від небезпечної зони, але відчув, що знерухомлений. Обернувся — мало не зомлів: величезний шмат супутника, який до того лежав нерухомо, рухався повільно притискаючи його праву руку до розгінного блоку за яким він ховався. Відчуваючи, що рукав скафандра от-от трісне, а біль поступово починає ставати все більше сміттяр спробував було висмикнути руку – та де. Тиск зростав, перед очима повільно почали літати невеличкі чорні цятки, а голос стажерки лунав все далі та далі…
—Ірен! Введи дрону команду “Захист оператора” і надай цьому найвищий пріоритет, швидко! — спробував було закричати Роман, та замість крику вийшло ледь чутне хрипіння. Він відчував як тиск на руку зростає, здається от-от її відірве. З останніх сил він прошепотів— Рухайся, бо біда..
Вже провалюючись у темряву болю, він устиг подумати: “Блін, не встигла…Здається от і все”, — і провалився в темноту.
Прийшов до тями Роман уже в лазареті станції. Білі, трохи пожовклі стіни — хоч медичний пластик і не мав би темніти. Запах ліків, приглушене біпання апаратури.
Перша думка вискочила мов та куля: «Як рука?»
Спробував поворухнути — нічого. Готуючись до найгіршого хлопець почав повертати голову, та враз зупинився. Відчув як серце закалатало, зуби застукали мов ті ірландці в танці, все закричало – не дивись. Надзусиллям він прикусив щоку так, що відчув смак крові, і повільно повернув голову. Що б там не було — тікати нікуди.
Скривився. “Якщо вже втратив руку — зараз протези такі, що не відрізниш… аби гроші були.”
Рука була на місці — в проводах, підключена до кількох дрібних медичних приладів, знерухомлена в кріпленні регенераційного гелю.
— Пощастило тобі, — тихо промовив Ван Ді, заходячи. Двері ковзнули беззвучно. Лікар пройшов до монітора, кинув короткий погляд на показники й ледь посміхнувся.
— Біогель і титановий каркас зробили свою справу. Кістка плюс-мінус ціла із вставками та кріпленням, але інакше б не вийшло руку зібрати,- Ван обережно відкрив схему, й схвально похитав головою, – так, сухожилля зрощуються, навіть судини почали відновлюватись. Не протез, але кіборгом тепер трохи став, — підморгнув він.
— Як почуваєшся? І, до речі… подякуй своїй учениці. Дівчина встигла, хоч ми й думали, що все — не спрацювала твоя вдача цього разу…
Роман зітхнув. Здається, цього разу — спрацювала. Рука на місці, він живий. Та черв’як сумнівів раптом ужалив його, мов шершень. А за які гроші його лікували? Страховка такого не покриє, премій він не мав…
— Док, а гроші на моє лікування де взяли? — здавалось, у нього в горлі пересохло.
— Радів би, що рука ціла, а він про гроші, — лікар видав триповерхову лайку, тоді враз посерйознів. — Дурень. Ситуація була критична, то Намамото взяв із твого корпоративного рахунку, і страховку, і то не вистачило — ще й друзі твої скидались. Чи ти вважаєш, що краще було б лишитися без руки, але з грошима? Протез, друже, то не рука.
Хлопець змовк. Лікар вийшов, бурмочучи щось про дурня, який не розуміє, як йому пощастило. А Роман сидів спустошений — от тобі й “заробив”… Ще й друзі на гроші попали.
Наступний тиждень Роман нікого не хотів бачити — окрім лікаря та Кейт, яка раз прийшла поцікавитись, коли він збирається повертатись до роботи. Думки про те, як усе сталося, гризли його, мов голодні миші шматок сиру.
Кейт повторила запитання, Роман зрештою запропонував: якщо він іще ментор новачка, то може повернутись — буде підказувати із човника та страхувати. У космос поки не піде, але Ірен буде все підказувати, й тримати на відстані від пригод. В міру своїх можливостей.
Менеджерка подумала, порадилась із Намамото — і той вирішив: якщо працівник рветься назад, то не варто тримати.
Лікар Ді, почувши це, мало не вирвав рештки волосся.
— Я б радив іще тиждень лікування, — пробурмотів він, ледве стримуючи лайку. Але, глянувши на Кейт, махнув рукою. — Та з вами все одно не сперечаєшся. Добре: дві години процедур на день — і вимітайся, дурню. Не для того я тебе латав, щоб ти знову вляпався.
Отримавши підтвердження місії, Роман кулею прошмигнув до човника, стараючись не потрапляти нікому на очі. По дорозі його покликав Алі, та він удав, що не почув.
Заскочив у робочий комбінезон, скривився — рука боліла, рухалась незграбно. Він обережно підтягнув скафандр до човника.
Кілька старших сміттярів глянули йому вслід — мовчки, тільки похитали головами.
Космос зустрів звичними вогнями куполів на Землі, блиманням орбітальних заводів та потоками супутників. Час від часу горизонт прорізували ракети, що стартували з планети, або коротко спалахувало сміття, яке дрейфувало занадто низько.
Ірен сиділа за пультом керування човника й уважно слухала команди Романа, який говорив повільно, зосереджено. Час від часу в кабіні ледь вібрували персональні комунікатори — надходили нові повідомлення, та обидва не звертали на них жодної уваги.
Роман намагався не тиснути на свою ученицю, але виходило погано. Йому кортіло зірватися, накричати — усе через цю “дівчинку із іншого світу”. Цілий рік важкої роботи пішов як те сміття на переробку. Не вліз би він туди, збирав би сміття де завжди….
Та він стримувався, заспокоював себе думкою, що гірше могло статися й у більш неспокійних районах.
Дрони-прибиральники не зважали на людські емоції. Вони мовчки й точно чистили орбіту від уламків. Кожні кілька хвилин ШІ човника спокійно повідомляв:
“Зібрано ще сто-двісті-триста кілограмів. Заповнення сховища — шістдесят сім-вісім-девять відсотків.”
Робота тривала. Космос, як завжди, був байдужий.
—Мені б, певно, варто було вибачитись, — несміливо почала Ірен, коли залишилось іще два заходи човників. Вона стисла кулаки, пальці білими стали від напруги, й хмуро глянула на Романа.
—Та чого, таке буває, — кинув той, не відводячи очей від екранів. Хотілося крикнути, що в нормальних людей не буває, але хлопець загнав злість глибше, під ребра. Облажався він, не вона. Якби не її реакція — його б уже не було. Тож він зітхнув, розвернувся до неї і криво посміхнувся.
—Ти все зробила правильно. Це я облажався — поліз, не перевіривши все до кінця.
—Це тому, ти так спокійно про помилки говориш що ти знаєш, хто я? — Ірен постукала пальцями по підлокітнику й майже сплюнула. —Обіцяли, що покарають, якщо будеш без поваги відноситись до мене ? Це ж я тебе відволікла тим дурним питанням тоді.
Дівчина на мить відволіклась на запит від ШІ дрона який повідомляв, що збився із маршруту, й швидко почала набирати новий курс. За мить вона повернулась,й продовжила:
—Давай, не роби вигляд, ніби не чув. Я вже наслухалась від дівчат і хлопців, як їм щастить із менторами. А в мене, — вона посміхнулась криво, — золоті умови: човник нової серії, ментор “везучий і спокійний”, ну до недавна. Директор станції мало не носить мене на руках…
—До чого тут це? — Роман пройшовся вузьким проходом, сів навпроти, відпив води з фляжки з фільтром. — Ми сміттярі, Ірен. Робимо свою роботу. Кому як пощастило — то вже справа життя.
Він розвів руками. Права відгукнулась тупим болем. Хотілось ударити по пульту, щоб гул пронісся через корпус, але стримався.
Запала мовчанка. За вікном повільно пролітали уламки, дрони миготіли сигналами, ніби мурахи, яким байдуже, що робити. Сказали із мурашника(човника) робити, от вони й прибирають космос. Знову блимнув браслет Романа повідомляючи про вхідне повідомлення. Він на секунду подивився хто – побачив, що то була Ася, яка питалась як він, й почав набирати відповідь не звертаючи уваги на Ірен. Відписав, й знову запала тиша.
—Певно, не можеш дочекатись, поки спекаєшся обузи? — першою порушила тишу дівчина. Побачила, як напарник відвертається, і зітхнула. — Можна я розкажу, за що тут опинилась? І не роби вигляд, що не знаєш, хто мій батько. Він один із віце компанії.
—Це тобі що, гра? — роздратовано кинув Роман, голос який мав бути твердим зненацька захрипів. — Йди в кубрик новачків і кричи, хто ти. Мені пофіг. Ти моя напарниця, поки триває навчання. Крапка.
Піднявся, пройшов пов неї до ілюмінатора. Під човником пропливали супутники із великим синім прапором ЄС на корпусах. Роман махнув рукою, і показав пальцем на свою напарницю.
—Що ти там натворила, щоб опинитись тут, — твої проблеми. Думаєш, мені цікаво слухати про “золотих”? Ви нас не бачите. Ми вас — терпіти не можемо. Хочеш погратись у просту людину? Тоді й живи, як проста. Я тобі, що щось говорю?
Він різко обернувся від неї, і в голосі пролунав метал змішаний із сумом.
—Може, ти там облажалась. А я облажався тут. І вся різниця, золота моя напарнице, у тому, що тебе скоро заберуть назад. А я залишусь — бо через одну дурну помилку моя мрія вирватись за межі цієї системи тепер літає там, — він махнув рукою в бік темного неба, — як сміття над орбітою.
Тиша знову поглинула кабіну. Роман почервонів, зрозумівши, що спалахнув зайве. Човник тихо собі гудів повільно пливучі над орбітою. Ірен повільно закусила губу, зітхнула.
—Мене дід сюди закинув, — почала вона, дивлячись у темряву за ілюмінатором. — Каже, занадто “золото” жила . Ми гуляли так, що батьки не встигали підчищати за нами проблеми. І от дідові урвався терпець. Пригрозив: якщо не заспокоюсь — опинюсь тут.
Вона криво всміхнулась, не глянувши на напарника.
—Ми, звісно, не заспокоїлись. Ой, як гуляли тоді, здається я розбила кар…. І що ти думаєш? Старий таки виконав погрозу. Мене просто схопила охорона корпорації, притягла до якоїсь “виховательки”, — Ірен зітхнула, — кілька тижнів мене вчили, як бути “простою людиною”. Навіть не думала, що таке можна вчити.
Роман мовчки сьорбнув води — і мало не вдавився, від сміху який намагався тримати в собі. У голові відразу вималювалась картина: “золота дівчинка”, яку викинули з пентхауса просто у робітничий кубрик.
—Мама з татом тоді посварилися з дідом, — продовжила Ірен, не дивлячись на нього. — Але він стояв на своєму. Казав, що варто мені нагадати, хто я і звідки. Він, мовляв, сам починав як інженер, один із засновників компанії. І якщо онука перетворилась на те, що стоїть перед ним — то хай понюхає реальність.
Вона вклала фляжку назад у тримач і криво хмикнула.
—Залишимо всі сцени. Якщо коротко — у мене зараз дупа. Я ненавиджу цю станцію і це життя, — вона зробила ковток, дивлячись кудись крізь пульт, — батьки обіцяли, що за три місяці витягнуть, але, здається, я тут з’їду з глузду.
Вона знизила голос.
—Нікому не кажи, гаразд? Десь поруч зі мною приставлена охорона, із тих нових “сміттярів”, але це дуболоми, — дівчина тихо вилаялась, тоді ще раз, уже голосніше, — і всі мої подруги та друзі забили на мене болт. Навіть на зв’язок не виходять. Нових заводити тут — без шансів.
Вона замовкла, відкинувшись у крісло. Десь вдалині було чути тихий гул реакторів, що повільно вирівнювали курс човника коригуючи його за пеленгом на станцію.
Вона присіла, на крісло й подивилась прямо Роману в очі:
—Та й таке, дурня в порівнянні з твоїм життям. Тільки сиджу на твоїй голові. Смішно, я майже все маю ,і прошу про допомогу, та …хм…може дружбу на станції….звичайно ти не зобов’язаний..
Роман важко зітхнув, потер лице. Ну навіщо, йому це все? Іще зараз заплаче…
— Слухай, мала, — він заговорив трохи хрипло, та за мить взяв себе в руки й голос прозвучав спокійніше. — Чим ти мене слухала? Ти ж моя учениця. Я тебе вчу — де можу, допоможу. Не тупи, і все буде добре. Всім важко. Я ж приклад — втратив пильність, і ось що маємо. Добре, чорт із ним. Три місяці, кажеш? Спробуємо познайомити тебе з Асею, Алі та рештою. А там уже видно буде. Своїх ми не кидаємо. Це я просто… розкис. Буває.
Він усміхнувся куточком губ і, трохи розслабив плечі. Потягнувся до сенсорного екрану біля крісла. По дорозі задів пульт ,й лайнувся. Рука далась взнаки.
— Добре, вертаємось на станцію. В нас купа роботи, — скривився, махаючи рукою. Тоді торкнувся сенсора лівою, спохмурнів побачивши стос доків які потрібно було заповнити — і чортових звітів. Напишеш за мене? Я покажу як… сама розумієш, рука болить.
Ірен радісно закивала головою.
Три місяці потому.
— Точно не хочеш залишитись? — із легкою посмішкою спитав Роман. Він сидів у бібліотеці, постукуючи пальцями по підлокітнику крісла. Титанові вставки на руці мовби жити своїм життям час від часи посилала йому відчуття додаткової ваги на руці. Воно вже не дратувало, навпаки, нагадувало, що вона знову працює, як раніше, до аварії. Було приємно відчувати, що вона як би там не було на місці, та працює як треба. Нарешті лікар Лі перестав вганяти в нього біогель та тестувати нерви й сухожилля.
Навпроти Ірен в сотий раз перечитувала листа від батьків. Її дід, зрештою, змінив своє рішення.
— Ти хочеш розібрати ще кілька супутників Осі Зла початку двадцять першого століття? — в її очах затанцювали азартні бісики.
Роман мало не сплюнув. Минулого місяця вони з нею розібрали кілька найбільших мілітарних завалів. Вона — розчищала дорогу, він — пробирався туди, куди дрони не могли дістатись, і встановлював пристрої РЕБу. Ну, а далі вже звично: дроїди почали розтягувати все саме більше, дрони ловили дрібноту. Робота була небезпечна, але прибуткова. Намамото аж сяяв — корпорація отримала і цінні матеріали, і стару зброю, яку тепер продавали колоністам Дикого сектора. Всі були у виграші. Навіть Роман — йому падало кілька процентів з оборудок. Законно чи ні – його не хвилювало. Хлопець просто сказав собі, що орбіта Землі стала чистіша та спокійніша, і це вже плюс. За мінуси – йому не платили.
— А то! — засміявся він. — Ще рік — і я зможу перейти на Альфу.
Він зробив ковток какао, тоді зітхнув. — Хоча швидше мене тут підірве. Ну його… страшно. Минулого разу ледь живі залишились.
Ірен лише скривилася. Два тижні тому старий супутник активував захист — невідомо, на яких акумулятора він тримався, і чим живився всі ці століття. Вони потім все перебрали, як могли та так й не знайшли прихованого акуму. Було страшно бачити, як таймер уже відраховував останні секунди. Роман тоді ледь встиг перерізати чорний дріт що йшов від нього до вибухівки — і врятував їм життя.
— Та йди ти, — фиркнула вона. — Альфа не для тебе. Там мажорно, й нема куди влізти. От Гамма чи Дикі сектори – це твоє…
Дівчина відсалютувала йому своїм латте, відпила, зморщилась. — Ну й гидота ми тут п’ємо. Добре, мені час. Дякую.
Напарники міцно обнялися. Роман мовчки дивився, як “золота дівчинка” крокує до виходу.
Офіційно — звільнена за порушення техніки безпеки.
Неофіційно — він отримав відеолист від сивого чоловіка, який подякував за роботу й пообіцяв: “Про вашу допомогу не забудемо”.
Романа з думок вирвала Кейт, що підійшла безшумно, як привид.
— Романе, завтра прибуває нова партія новачків…
Сміттяр тільки похитав головою й посміхнувся…вперед на нове коло….