Заголовок

День 1

“Чи справді мерці захоплять світ?”
Крикливий заголовок бот-верифікатор відмітив тільки жовтим, тобто обійшлося без відвертого перебріхування. Не дивно, як на наш час. Дивно, що я до цього дожив.
Зображення на моніторі й довкола нього трохи розплилося і сфокусувалось знову, нагадуючи про проблему. Тру очі, кліпаю кілька разів та ляскаю по монітору. Не те щоб це чимось допомагало, але заспокоює. Своєрідний ритуал. А ще дозволяє посміятися з тих, хто вважає, що я пам’ятаю часи коли це справді допомагало.
Минулося, алгоритми зору підлаштувались та відфільтрували ваду. Але із цим справді треба щось робити. Наприклад, записатися до лікаря і не тягнути із цим. 
Нейрочіп підхоплює сформоване бажання та одразу пропонує варіанти запису: на тому тижні, післязавтра, сьогодні. Чого тягнути? Крім того, я  можу собі дозволити не економити ані соціальні бали, ані гроші. То що там з новинами? Перша стрічка вже змінилась.
“Масові флешмоб-протести ширяться Західним Світом!” Верифікатор ненав’язливо підсвічує новину ніжно-зеленим: все вірно, так і є. Журналісти не тільки не набрехали, але й майже не перекрутили.
Гортаю вибірку, наказую її переформувати з врахуванням альтернативних поглядів і знову перечитую заголовки. Нічого цікавого, все як зазвичай останні пів століття: світ у напрузі, криза розростається, заходи вживаються, круглі столи проводяться, консенсуси шукаються.
Зітхаю, звичка гортати новини хоча б раз на день сильніша за мене навіть зараз, коли другий рядок годинника показує 162:15:39:11. Остання цифра блимає та зменшується, секунди наче пісок витікають в нікуди.
Споглядання годинника обриває простенька мелодія: вхідний виклик. Ага, останній замовник.
‒ Вітаю! 
Колись жінку, чиє обличчя показав екран віднесли б до середнього віку. Вольове, красиве, впевнене в собі обличчя. Верифікатор показує 81% правди.
‒ І вам доброго дня. Чи яка у вас там година.
Замовниця відповідає з ледь чутною паузою, наче звіряючись із чимось.
‒ Користуватись верифікатором в приватній бесіді неетично, ‒ врешті видає вона. 
‒ То це приватна розмова? Хочете мене запросити на каву?
‒ Я б…
Здається вона б хотіла погратися в напівправду, заплутати приватну бесіду та ділову, намішати напівправди та обіцянок так, щоб решту я додумав сам.
Усміхаюсь. 
‒ Так, це ділова розмова, ‒ врешті погоджується вона. ‒ У мене є зауваження щодо вашого проєкту.
‒ Слухаю.
Нейрочіп тим часом дає команду комп’ютеру підвантажити контекст що може придатися в розмові. Зауваги замовника ‒ серйозне питання.
‒ Ви не думали… ‒ вона дуже ретельно підбирає слова, ‒ що верифікатор дещо надлишковий. Що він перекреслює деякі досягнення цивілізації.
‒ Бронзова доба залишила без  роботи майстрів з виготовлення кам’яних інструментів. Доба правди залишить без роботи професійних брехунів. Мені здається це прогрес. 
‒ Разом із тим я не вважаю ваш проєкт закінченим поки не буде реалізована його друга частина. Ви ж розумієте, що на кожен меч повинен бути щит. 
‒ Верифікатор, ‒ пояснюю, здається стотисячний раз, ‒ і є щитом. Ситуація коли можна брехати, брехати і ще раз брехати й це можна робити набагато простіше та швидше ніж цю брехню встигають розвінчувати ‒ вона неприродна. Просто півстоліття тому механізми створення фейків обігнали механізми їх розпізнавання. Тепер ситуація виправилась.
‒ А, проте, ‒ зривається вона, ‒ я наполягаю…
‒ Ви не можете наполягати, ‒ обриваю її. ‒ Навіть якби я хотів, я б не встиг цього зробити. Не вистачило б часу.
‒ Можна подумати, це причина. Ще скажіть, що помрете не виконавши роботу, ‒ фиркає вона.
‒ Я не хочу братися за це. Не хочу повертати все взад. Іти у вічність у світі брехні… вибачте. Вам нема чим мене зацікавити.
Обриваю розмову.
Втомився. Застарий я для цього всього.
“Візит до клініки заплановано на сьогодні”, ‒ інформує асистент. 
Чудово. Заплющую очі, якийсь час відпочиваю. Думки самі собою ковзають в минуле, з-під пластів пам’яті виринають спогади. В майже сторічному віці розумієш, що те, що пригадував надто часто з пам’яті стирається, підміняючись надуманим. Наче дістаєш з шухляди картину, перемальовуєш її і назад, в шухляду, кладеш не оригінал, а перемальовану копію. Аж до того, що інколи не можеш пригадати як все було насправді.
Всю свою історію людство придумує протез пам’яті. Тепер, здається, воно досягло в цьому досконалості.
Нейрочіп вгадує сенсограму, залишається тільки схвалити її запуск.
І я поринаю в молодість. Там, де любов, поцілунки та обійми. Там де я був не сам і ми обоє були молодими. Там, де обіцяли кохати до смерті.
В реальність повертатись навіть не боляче, тільки легенька радість від того, що все це насправді було і трохи смутку, що все закінчилось так давно.
Мабуть, треба прийняти душ. 

День 2

‒ Під’їхати ближче немає можливості, ‒ повідомило авто. ‒ За потреби можу викликати аеротаксі, проте нагадаю, що у випадку використання не гарантується…
Перебиваю
‒ Знаю, знаю. Зупинись тут, пройдуся пішки.
‒ Перепрошую за неналежне виконання послуг, ‒ в інтонаціях машини почулась провина. ‒ Компенсацію буде перераховано вам на рахунок.
‒ Залиш собі на чайові, ‒ махаю рукою.
‒ Дуже дякую! Тепер я зможу позапланово провести апгрейд…
Далі не слухаю. Мені все ще не дуже вкладається в голові як авто можуть бути суб’єктами економічних відносин.
Відчинені дверцята розривають звукоізоляцію кабіни й одразу по вухах б’є шум натовпу. Дорогу перегородила чимала купа демонстрантів з розмальованими в чорні та білі барви обличчями та роєм мікродронів над головою. Зараз той рій сформував великого черепа та контрастний напис: “Мертві мають померти!”
“Мертві мають померти! ‒ почали скандувати демонстранти. ‒ Мертві мають померти!”
Краєм ока помічаю кілька копів неподалік що незворушно спостерігають за натовпом. Дужим високим хлопцям у формі нудно.
Йду вперед, насправді пройти залишилось не так багато, а я навіть сходами волію ходити пішки. Ну хоч б вниз. Корисно у моєму віці, кажуть.
“Звільніть свої душі!” ‒ протестанти міняють кричалку й рій над ними зображає щось подібне на привида. В ранньому дитинстві, пам’ятаю, десь був фільм про такого ж, але дружнього. Так і не подивився, все відкладав на потім.
‒ Не погубіть свою душу!  Не робіть цього, ‒ кричить мені в обличчя розмальована дівчина. ‒ Я розумію, що вам страшно, але, повірте, вам не слід цього робити! Я ладна вас потримати за руку! Я буду з вами, тільки вбережіть свою душу! Благаю вас!
Вона хапає та смикає мене за руку і, от лихо, ту заціплює.
‒ Ааа! Мене ж болить! Відпустіть!
‒ Проблеми? ‒ Поліціянт наче матеріалізувався з повітря.
‒ Він мені робить боляче! ‒ Дівчина знову спробувала вирватись.
‒ Відпустіть панну.
‒ Це не просто, ‒ нарешті є сенс щось пояснювати. ‒ Вона схопила мене за протез, а той вимагає обслуговування. За тим я й прийшов у клініку. Я б уже був там.
Закочую рукав сорочки, потім штучну шкіру, та з другої спроби тицяю в кнопку вимкнення. Рука розслабляється, перестає відчуватись і відтягує лікоть мертвим вантажем.
‒ Пробачте, діду, ‒ в очах дівчини щире почуття провини. ‒ Я не думала… Пробачте! Хочете я вас проведу куди слід?
Аж тепер помічаю, що крім фарби на її тілі інший одяг відсутній. Ну й мода в сучасної молоді! В мій час… Ловлю себе на думці, люди мого віку всіх часів десь саме так і бурчали. Хоча за звичайних умов тепер 94 ‒ не вік. Тільки от умови мої… Вгадуючи бажання в полі зору зліва вгорі появляється таймер, на ньому ряд цифр: місяці, дні, години та хвилини. Років уже нема, та й місяців не так щоб багато. 
Остання цифра блимає та зменшується.
Ховаю таймер та йду крізь натовп протестантів до входу в клініку. Поліціянт та дівчина мене чи то супроводжують, чи то конвоюють. Всередину заходить тільки дівчина ‒ і густо червоніє коли я таки звертаю не в “геронтологію”, а в “нейрохірургію”. Певне таки сумнівалась.
Сходами догори, потрібний мені кабінет лише на третьому поверсі. Рухатись ‒ значить жити.
Все ж задихався, перед кабінетом переводжу подих. 
Заходжу, вітаюсь. Лікарка, молода жінка майже п’ятидесяти років, в окулярах та блакитному халаті. А зі стелі звисає рука-око-камера-маніпулятор електронного помічника. На обличчі-екрані доброзичливий смайл. 
Ага, помічник, аякже. Наче я не знаю хто насправді мною займатиметься. А, проте, від присутності людини стає спокійніше.
Вітання, розмови, кроткі павзи, поки вона щось читає на невидимому мені екрані. В такі миті розважаюсь тим, що переморгуюсь з помічником. Він винахідливо вимальовує все нові смайли на екрані-обличчі. Потім рука-протез оживає.
‒ Дякую, ‒ кажу.
‒ Розумієте, ‒ лікарка почувається винною, ‒ це ж не лікування. У вашу руку та очі загнали нові алгоритми, і якийсь час протези працюватимуть краще. Але недовго. Атрофія нервової тканини… Ну, ви розумієте.
Звісно, розумію. А чого, по твоєму, ходжу з протезами, а не відростив органи, як хотів би?
‒ І ще є певні проблеми з нейроімплантом. За інших умов я б рекомендувала його негайну заміну, але у вашому стані це, мабуть, зайве.
‒ Не дуже ввічливо, ‒ бурчу вголос.
‒ Просимо вибачення, ‒ раптом втручається помічник. Смайлик на обличі-екрані серйозний. ‒ Пані лікарка не повинна була так говорити.
‒ Та облиште, ‒ махаю рукою. Тією, що нежива. Справді, слухається краще. ‒ Я й сам все чудово знаю. Ще перезарядіть аптечку в протезі, і я піду, не затримуватиму вас.
‒ Так-так, звісно. Покладіть руку сюди. О!
Її брови у здивуванні підійматися догори. 
‒ Ви ж розумієте, що використання таких стимуляторів погано впливає на ваше здоров’я? Я б не радила…
Перебиваю.
‒ Дякую, я все розумію. Перезарядіть аптечку. І не нагадуйте про соціальні бали, я в стані заплатити за ліки грішми, а ви не в праві мені ані відмовити, ані заборонити. 
Трохи зарізко, мабуть. 

 День 3 

Сходами ходити корисно. Сходами ходити дуже корисно. Особливо в моєму віці. Особливо… Ох. Кляте дівча. Якщо вже пентхаус, то туди повинен бути ліфт. А це якась клята хатинка на даху. Наче в Карлсона.
Зупиняюсь віддихатись, нейрочіп сигналить про перевищення допустимої норми навантаження. Навіть якщо він алярмує, геть повністю його ігнорувати не варто. Вдих-павза-видих. Вдих-павза-видих. Відпустило. Ще три прольоти ‒ і я біля дверей. 
“Двері будуть відчинені”, ‒ написала вона. Забула, так? 
Ні. Двері справді відчинені. Був би це хтось інший ‒ вважав би поганим знаком, а в неї…
Заходжу. Замість вічного творчого безладу ‒ майже ідеальний порядок. І от це вже поганий знак.
Зазираю на кухню, у вітальню і навіть у спальню. Світло в туалетах та ванних  вимкнено. Нарешті добираюсь до майстерні і видихаю з полегшенням. Тут, як завжди, безлад. Все приміщення закладене мольбертами, фарбами, проєкторами, сенсосканом та горщиками із засохлими вазонами. І картини, безліч порваних картин, що клаптями розкидані по кімнаті. На підлозі перед вікном сидить дівчина, бачу тільки як тремтить її гола спина. 
Плаче, обійнявши коліна руками.
Глибоко зітхаю та повільно йду до неї.
‒ Ти знову прийшов, ‒ хлипає вона. ‒ Навіщо? Навіщо ти щоразу приходиш?
Її волосся зібране у вузол на потилиці і вимащене фарбою.
‒ А навіщо ти кликала?
‒ Бо мені погано, ‒ знову хлипає вона. ‒ Я нездара. Я нездатна намалювати нічого нового, все оце ‒ то тільки імітація творчості. І…
Звільняю канапу просто кинувши все на підлогу, сідаю.
‒ Не зможу сісти біля тебе, суглоби не дозволять. Але зможу обійняти, якщо перебазуєшся сюди.
Художниця без зусиль підхоплюється на ноги та сідає поруч. Притуляється. Білявка, симетричне обличчя. Заляпаний фарбою  начебто джинсовий комбінезон з останньої колекції. Високі груди, точена шия, ідеальна фігура. На вигляд їй років дев’ятнадцять, Та й веде вона себе… Завжди вона себе так вела. Ну, останні два десятиліття, що ми товаришуємо ‒ так точно.
Притуляється. 
‒ Чому я не наважилась просто померти? Ну чому? Мій розум, спогади перенесли в це тіло, а душа… душа не помістилась. Навіщо?
Вона схлипує і притуляється до мого плеча. Легко погладжую її волосся і чекаю. Зараз її відпустить.
Схлипування стихають.
‒ Все в порядку у тебе з душею, ‒ тепер можна й говорити.
‒ Думаєш? ‒ Вона зазирає в очі.
‒ Певен. Я ж пам’ятаю тебе ще в старому тілі. Ти поводилась точно так само. Це зветься “творча криза”. Забула?
‒ Ти зануда, ‒ вона б’є мене по руці. Тій, яка справжня. ‒ Справді думаєш, що просто криза?
‒ Не бачу причин вважати інакше. Ти завжди впадала в крайнощі. А якщо хочеш логічних аргументів, то може чула про того письменника, що написав пів книжки до смерті тіла, а решту ‒ після, вже в новому. Ну от, фахівці не можуть відрізнити межу між тими частинами. От тобі й аргумент.
‒ Так то він, а то ‒ я.
Але її інтонації вже змінилися.
‒ Ти не настільки унікальна, як тобі кажуть.
Спершу здалося, що то знову сльози, але вона сміялась, щиро й сонячно.
‒ Тільки ти… ха-ха… тільки ти можеш сказати що “ти не така унікальна” тій, кого називають кращою медіахудожницею століття. Ні, ха-ха, це справді можеш бути тільки ти…
‒ Я не це мав на увазі…
‒ Ха-ха-ха… звісно, я розумію. ‒ Вона ще раз крізь сміх схлипнула. ‒ Дякую. Допомогло. І це треба відсвяткувати.
Якимось чином в її руці матеріалізується пляшка коньяку та чарка.
‒ Налий і мені.
‒ А тобі варто? Хіба можна?
‒ Мені вирішувати, чи не так? Ні, аж так багато не треба.
На кілька секунд в полі зору виникає таймер і час там швидко відмотуються назад. Навіть не хвилини чи години, а тижні життя. За все треба платити, так?
П’ю по краплині, смакуючи. На відміну від художниці, що одразу перехилила все і одразу налила знову.
‒ Добре бути молодою, ‒ усміхається.
‒ Ти вже скільки років як молода. Ще не звикла?
Вона тільки пирхає і наливає собі ще. Мимоволі милуюся її фігурою. Художниця ловить мій погляд і демонстративно розпускає вузол на потилиці. Волосся розсипається по плечах. Їй личить і вона це знає.
‒ Знаєш, я ще тоді, двадцять років тому в тебе закохалась.
‒ Ти творча натура, тобі так треба.
У вікно зазирає сонце, примружую очі. Добре як. Спокійно.
‒ Я серйозно, ‒ ображається вона. ‒ Коли ми познайомились ще ні, але коли робила для тебе ту твою сенсограму… Щоб зобразити емоції треба їх відчути. Мені ‒ треба. Тому так і вийшло ‒ по справжньому. Бо там частинка мене. Я ще відтоді хотіла померти скоріше від тебе, щоб не було такого, що ти вже молодий, а я стара. 
Вона схиляє голову і довго пильно дивиться у мене, наче зважуючи що зі сказаного правда, а що ні. А я й не зважую і верифікатор тут не допоможе: такі, як вона створюють правду. Та й взагалі, він працює не так.
‒ Скільки тобі ще залишилось? ‒ вона зазирає в очі.
‒ Трохи більше двох місяців, ‒ а який зміст не відповідати?
‒ Може не варто тягнути, га?
‒ Я ще не вирішив, що далі. Та й справи треба закінчити. Знаєш же, що спадок самому собі залишати не можна, нове життя ‒ з нуля.
‒ Ой, облиш, ‒ вона махає рукою. ‒ Твій досвід, твоя репутація, все з тобою. Влаштуєшся, заробиш. Кредит тобі дасть будь-хто. А, хоча… може почни все спочатку? Зі мною? Я ж знаю, що ти все життя робив не те що хотів, а те, що повинен був. Чи вважав, що повинен. Навіть твоє велике кохання ‒ то просто гарна попутниця. І ти в глибині душі це знаєш, тому так чіпляєшся за свою обітницю. Але ж там було: “доки смерть не розлучить вас”, а не “до смерті”? І тим паче не “після смерті”. Так? Не відповідай.
Звичайно  я не переконаю її, що вона це все собі придумала.
‒ Ми з дружиною мали померти в один день. Але не склалось. І мені здається, що наче вона віддала мені свої роки. Щоб я дожив до третього демографічного переходу. До безсмертя.
‒ Ну і ти думаєш, чи скористаєшся? Чого думаєш, га? Зробити що ти повинен був ‒ ти уже зробив. Друге життя поживи для себе. Зроби все те, що відкладав на потім!
Ех, мила, це не так працює. Принаймні у мене.
‒ Є ще одне, ‒ зітхаю. ‒ От такі талановиті як ти, чи такі наполегливі, як я… як за швидко ми займемо всю вершину харчової піраміди? А нові талановиті й наполегливі вже не зможуть пробитися.
‒ “Не дайте мертвим захопити світ!”, ‒ вона перекривила відомий лозунг. ‒ Дурниці. Закони про позбавлення спадку ‒ теж дурниця, але їх хоч можна зрозуміти. А вимагати від живих добровільної смерті… та  хай самі повиздихають!
Вона знову перекинула чарку.
‒ Слухай… А давай зараз кохатимемось! Поки ти в цьому тілі ще. А потім порівняєш. І не кажи, що не хочеться зовсім, я знаю, що чоловіки зберігають потенцію! Мені ж головне не тіло…
Піднімаюся, кістки скриплять.
‒ Я піду, певне. 
‒ Навіть якщо я серйозно пропоную? ‒ її очі палають. Аби ж я міг розрізняти коли ти насправді серйозна. А може й добре, що не вмію.
‒ Я піду.
‒ Та йди вже, ‒ вона повертається до сенсоскану та щось тицяє на його екрані. Одягає шолом. ‒ Дякую, друже. І, як думатимеш дурниці, не думай про них.
Вниз сходами спускатися простіше. Аби ж  ти, стара подруго, сама зрозуміла, що щойно сказала…

День останній

Прибирання автоматизували чи не останнім із побутових робіт. Не думаю, що проблема тут в машинному навчанні. Це непогано виходило навіть в того вбогого ШІ, що вдалося створити ще півстоліття тому і який відтоді так і суттєво й не покращився: закінчились дані для навчання. Врешті, люди не настільки вже унікальні та індивідуальні стосовно розпихування свого мотлоху по різноманітних сховках. Білочки, певне, виграють, хоч і з невеликим відривом. Справа, як зазвичай, в психології: особистості важко визнати свою неунікальність.
Мені от важко, тому прибираю сам. А ще треба подумати: цифри на таймері  суттєво скоротились й невдовзі доведеться вирішувати бути чи ні. 
Мені майже сто років і я втомився жити. Тепер от повільно перекладаю речі замість  того, щоб викликати андроїда клінінгової служби. Потім, звісно, викличу, пил протирати у мене настрою немає. Але поки перекладаю дріб’язок, торкаюсь кожної речі, пригадую звідки вона взялася і які спогади з нею пов’язані. Або вже й не пам’ятаю, тоді їй саме час в сміття. Але мені невдовзі тільки сто років буде… або не буде. Коли таймер обнулиться я, звісно, не помру, але деградація нервової тканини вже не дозволить повноцінно перенести свідомість в нове, здорове тіло. Не зовсім людське, але різниця не буде відчутною. 
Хіба що завести дітей природним способом не вийде. Втім, в цьому житті у мене теж не вийшло: якось не до того було.
Тільки… наскільки етично продовжувати власне життя? Пригадалась та розмальовано-гола протестувальниця: може вона в чомусь права? Донедавна ідіот-начальник рано чи пізно йшов на пенсію. Хоча про що це я, не в ідіотах справа. Справа в розумних, компетентних, інколи навіть геніальних людях свого покоління. Хіба мало прикладів, коли компетентна спочатку людина потім закривалась у власних упередженнях? Нова кров завжди змінювала стару, природним, зазвичай способом. Але не тільки. Чи хочу я залишити тільки інший спосіб, придуманий людиною? Коли старе відмовлялось поступитись місцем новому, часто знаходились люди, які допомагали старому піти в забуття. Часто ‒ криваво. Чи, ще гірше, коли старе хотіло “все вернути взад”, зупинити прогрес ‒ якою кров’ю це закінчувалось? 
Я знаю. На мить витягнув з глибин пам’яті події сімдесятирічної давнини, весь той страх і ненависть, що не минули й досі ‒ і заховав їх назад. 
То настільки я хочу бачити всі ці спроби?
Відкладаю ганчірку, повільно йду на кухню по стакан води. Немає кого попросити, щоб приніс. Живого, не механізм. Дружина б принесла. Я їй приносив. Вона виграла в нашому незримому змаганні. Здається, в останні миті життя вона шкодувала про це. 
А чи варто мені далі жити, якщо перед смертю немає нікого, хто б подав стакан води?
Дурні старечі думки. Неправильно це: оцінювати чи варто жити втомленому від життя старцю. Це має вирішувати молодий, в якого все попереду. Зможу я пригадати ті відчуття?
Зможу. Нейрочіп виводить перед очима прохання підтвердити команду. Підтверджую. Підтверджую, що впевнений. В протезі клацає вмонтована аптечка, кров’ю розходиться дикий коктейль хімії та гормонів ‒ наче вогонь молодості. Таймер різко відмотує назад майже весь час, що залишився. Нехай.
П’ю свою воду, оглядаю кімнату і раптово розумію, що я перебував в стані хибної дихотомії: мені не потрібно думати, які речі викидати чи залишити. Мені потрібно подумати чи хочу я залишити хоч щось з цих речей. Збори займають кілька хвилин, потім викликаю клінінгову службу та віддаю простий наказ: знищити все. Повністю знеособити квартиру. Цифровий асистент давно вже має подібні розпорядження щодо віртуальної частини мого життєвого багажу ‒ у випадку, якщо я надто довго не появлятимусь в мережі. 
От і все, щоб берегти спогади не обов’язково тягати з собою вагон і ще мішечок старих речей.
Поки дивлюся як весь накопичений протягом життя непотріб щезає в шредері є час додумати про майбутнє людства. Чи справді, я зробив все, що міг і що хотів? Дурне питання. От що зробив все, що встиг і все, що вийшло ‒ це так. То навіщо себе обмежувати? Заради прийдешніх поколінь? Але я не маю спадкоємця, не склалося. Чому б не присвятити кілька десятиліть із майбутньої безмежності цьому? Чому б не виконати всі задуми? 
Арґумент про “дорогу молодим” насправді слабкий: останню третину століття населення Землі скорочується. Не скажеш що не вистачає місця чи можливостей. Хто сказав, що конкуренція ‒ це погано? Якщо я не зможу конкурувати ‒ то відійду вбік і просто житиму. Сам.
Поринаю у смуток. Кохана моя попутниця, шкода що ти не тут. Було б добре, якби ми разом увійшли в нове життя ‒ хай навіть для того, щоб потім наші дороги розійшлися. Художниця почасти права: навряд чи людські почуття розраховані на вічність. Але ми б їх вибрали до дна ‒ щоб потім піти своїми шляхами. Чи хотіла б ти, щоб я жив нове життя без тебе? А навпаки, чи хотів би я, щоб ти жила свою безкінечність без мене?
Безсумнівно.
“І ще я б хотіла дітей ‒ але в іншому житті”.
Я вже десятиліттями не чув цього коханого голосу. Виверт пам’яті, чи мозок галюцинує, згораючи від стимуляторів? Цифри на таймері стрімко зменшуються. Не місяці, не тижні і навіть не дні ‒ години. 
Залишається єдиний серйозний аргумент: чи справді  хочу я докластися до того, що зміна поколінь зупиниться? Над цим треба подумати.
Підходжу до вікна, дивлюся в небо: воно розцяцьковане зірками і більшість цих вогників ‒ рукотворні. З чого я почав роздуми? Хибна дихотомія? Побоювання, що суспільство застигне без змін через “молодих старців” чи “живих мертвих”, як люблять кричати протестанти мають на увазі, що кожен, хто житиме свою вічність в нових вирішить, що досяг усього і вже все зробив. Але я за інших не можу вирішувати, а за себе? Хіба я всього досяг і всього зробив? Хіба я збираюсь просто займати чиєсь місце? 
Знову дивлюся на зорі: справжні та рукотворні. Навіть коли я втомлюся ростити дітей, саджати дерева, будувати будинки чи просто жити в своє задоволення ‒ залишаються вони.
Всесвіт безмежний. Я знаду собі місце ньому. Або створю його сам.
Прибирання закінчено. На таймері ще трохи часу, а проте…
“Розпочати процедуру перенесення свідомості”
“Ви впевнені?”
“Так”.
Всесвіт безмежний…