Павук

***

Пригадую, як важкі кулі зі збідненого урану прошили твою кевларову куртку навиліт, пройшли крізь полімерні пластини, немов гарячий ніж крізь масло, й залишили на твоїх грудях червону пунктирну лінію.

Ми були зовсім близько до тих клятих дверей — лише один крок. На моїй простягнутій руці, на обличчі, на одязі — кров. Вона щойно струменіла у твоїх венах: тепла, липка, солона. Жива. Неначе хтось жбурнув у мене жменю рідких блискучих рубінів.

Тоді я бачив тебе востаннє.

 

***

Помада лишала масний червоний слід на обідку келиха, твої пальці стискали важке, грубе скло. Ми сиділи у підпільному барі на Мангеттені якихось шість годин тому, а здається, минула ціла вічність.

— Чому їх завжди так важко знайти? — запитала ти.

— Тому що… — слова завмерли на кінчику язика, я хильнув зі склянки.

Бо жоден з тих, хто вирішив утікти від усіх і сплести свою власну нитку на Павутині, не хоче бути богом. Це нудно: все знати й уміти. Тому вони нічим не вирізняються, живуть звичайним життям. День за днем. Як ти і я.

Піаніст намагався грати блюз, та йому бракувало хисту імпровізувати як слід: акорди перечіплялися один об одного, мелодія ледь пробивалася крізь густий сигаретний дим бару. Бутлегерський віскі обпікав горло, та нічого кращого не знайти. Тут на дворі «ревучі двадцяті» — алкоголь поза законом.

Чиїсь веселі крики, стукіт каблуків по дерев’яній долівці. Манірний сміх, блиск діамантових кольє. Плащі, фетрові капелюхи та хутряні накидки опинилися на вішалці, а компанія, вже добряче напідпитку, зайняла сусідній столик.

— Шампанського!

Бісів бармен притягнув важку темно-зелену пляшку… А мені раніше процідив крізь зуби:

— Маю лише віскі.

Він, мабуть, зрозумів уже тоді.

Одноокий увійшов до бару трохи пізніше, пам’ятаю, як зловив на собі його лихий погляд з-попід опущеного на брови капелюха. Виродок.

— Вони всі заважають. Забагато шуму, — пожалілася ти, закусивши губу. Яскравий обідок навколо райдужки твоїх очей зблиснув — перевірка даних псі-сканера. Добре, що ніхто не помітив.

— Ціль була тут ще до того, як вони увійшли. Вистачить накласти фільтр. — Я швидко відокремив апертуру новоприбулих. — Він все ще тут. Біля шинквасу.

— Або вона, — кивнула ти на блондинку.

Її синя з блискітками сукня мерехтіла у тьмяному світлі. Стрижка під каре, в тонких пальцях диміла сигарета. Здається, я так ніколи й не роздивився її обличчя. Гарненька? Байдуже.

— Чи все ж він, — додав я непевно.

Англійський костюм з дешевої вовни. Потерті рукави сорочки, засмальцьований комірець. Капелюх, який лежав поряд із пів дюжиною келишків, певно був старший за нього. Чорт забирай, ніхто не каже бути всесильним, але вплести у Павутину свій власний всесвіт, тільки для того, щоб весь день гарувати в офісі, а надвечір напиватися до півсмерті? Не знаю.

— Мусимо підійти ближче, — сказав я підводячись. — Я поговорю з леді.

Ти кивнула і рушила до п`янички. Сукня, рідким сріблом охопила твої стегна. Святі транзистори, як же тобі личить шовк… Втім, нейлон теж пасує.

Жінка в синьому спочатку напружена, та вже за хвилину заливається дзвінким сміхом. Коли треба, я вмію бути чарівним. Її звуть Аманда, вона продавчиня у магазині на П’ятій авеню. Сукню позичила у подруги, натомість пообіцяла не вертатися в їхню квартиру до опівночі. У неї купа часу. Танці? Звісно, вона б з радістю пішла на танці.

Мені байдуже, що саме вона говорила, важливо лише аби не мовчала. Весь арсенал моїх павучих підпрограм аналізував її теревені, порівнював, класифікував, виявляв залежності, петлі, повтори. Такий собі тест Тюрінга на максимальних обертах, на повному форсажі.

Результат невтішний. Я зловив твій погляд, і ти ледь помітно похитала головою. Жоден з цих двох не був нашою ціллю. Воно й не дивно. У всьому цьому клятому барі, у всьому місті, та, чорт забирай, у цілому світі, окрім нас двох, була лише одна справжня людина — творець. І знайти його в біса складно. Інакше хто б наймав нас — павуків? Звісно був ще Одноокий, та тоді ми про це ще не знали.

Поки я говорив з білявкою, він якраз встав з-за свого столика, і коли я його помітив, був за якихось кілька кроків від шинквасу. Сягнув рукою під поділ пальта — там щось добряче випирало. Я мав би зауважити раніше, еге ж? Ти теж проґавила. Та дехто таки помітив. Воронений «томмі» ще не встиг показатися з-під цупкої вовни, як бармен, який до того меланхолійно протирав «гранчак», вихопив з-під ляди й розрядив у Одноокого обидва стволи «обрізу».

У вухах задзвеніло, наче хтось з усієї сили ляснув по них долонями. Щось там всередині голови неприємно хруснуло, та вже за мить я отямився і роззирнувся. В барі зчинився гармидер. Хтось стогнав від болю — певно зачепило рикошетом. Репетували жіночки з компанії нічних пияк. Блондинка, з якою я розмовляв, вчепилася в мій жакет, втулилася лицем у груди, схлипуючи, лишаючи на сорочці слід від помади. Незнайомець лежав у калюжі крові, вперіщившись невидющим оком у стелю, а його вбивця, хвацько перестрибнувши через шинквас, гайнув кудись у глиб бару, перевертаючи дорогою стільці та відштовхуючи відвідувачів.

— Чорний хід! — закричала ти, і я побіг.

Непримітні двері у прокуреному дальньому кінці бару захряснулися перед самим моїм носом. Не роздумуючи ні секунди, я з усієї сили влетів у них плечем.

 

***

На мить я осліпнув.

Безпомічно замахав руками й ногами, шукаючи опори. Крик застиг у сонячному сплетінні, поряд зі сполоханим серцем, яке гнало кров до голови, готової ось-ось луснути від надмірного тиску. У кінчики пальців позаходили зашпори.

Коли прозрів, усе навколо розфокусувалося й повільно оберталося. Миготіли десятки різноколірних індикаторів, монітори тьмяно підсвічували хитросплетіння кабелів, дротів та шлангів систем життєзабезпечення. До дзвону у вухах додалося монотонне гудіння вентиляторів. Відчинивши засмальцьовані двері, я очікував опинитися у темному провулку, а не у бісовій невагомості.

Ти промайнула повз мене, а ні сліду шовку — на тобі легкий льотний комбінезон. Перекрутилася у повітрі, відштовхнулася ногами від стіни й полинула догори, вузьким коридором станції.

Клятий бармен, створив собі кишенькову реальність, та ще і яку… Бісова космічна станція? Серйозно? Не знаю на що він розраховував. Певно мав дістатися посадкового модуля й повернутися на Землю, але цього разу вже на іншу. Чи то на ту саму, тільки в іншому часі? Я роздумував про це, поки летів за тобою, відштовхуючись руками від закріплених щокілька метрів билець, роздивляючись твої білі компресійні шкарпетки.

Ми наздогнали його раніше, ніж він дістався до пришвартованого модуля. Ти потягнулася до нього, та він вдало хвицьнув ногою, відкидаючи тебе геть. Я схопив його за барки, притягнув його до себе та вдарив лобом у перенісся. Навсібіч полетіли бризки крові. Бармен закричав, та я тримав його міцно.

Потрібно трохи часу, аби мої павучі утиліти прогризли цифровий захист і дісталися соковитої серцевини — даних. Незграбним клубком ніг, рук та спин, ми кружляли, вдарялися та відлітали від стін станції. Він відбивався як тільки міг, бо зрештою, хоч усі ми — це лише інформація, ніхто не хоче й справді перетворитися на набір нулів та одиниць, записаних на магнітній стрічці чи шматку кремнію. Всім хочеться думати, дивуватися, дихати. Навіть якщо для цього потрібно видавити очі супротивникові — бо саме це він і намагався зробити.

Бам! Фшшш…

Щось вгатило в обшивку станції ззовні залишивши величезну діру. Нас потягнуло туди, у безжально-холодну порожнечу. Однією рукою я вхопився за силові кабелі, які стирчали зі стіни, іншою тримав бармена.

Останній ковток повітря.

Ні, навпаки, потрібно було видихнути все, інакше миттю розірве легені. Проте, це не так і важливо — ще секунда, і нам у будь-якому разі кінець. За цю секунду, я мав витягнути з нього усі дані, як павук витягає з мухи-невдахи розріджені нутрощі.

А тоді я побачив його. Чортів Одноокий був там, у важкому скафандрі з реактивним ранцем на плечах. А мав би стікати кров’ю на запилюженій підлозі нью-йоркського бару. Він подорожував між нитками реальностей, тож був павуком, як і ми з тобою. Тоді я зрозумів це напевно. Це він підірвав станцію ззовні, й уже тягнувся за моєю здобиччю. Марно. Секунда вже минула — завантаження завершено. Останнім зусиллям волі я склав руку у відомому жесті. Іди під три чорти, вилупок, — ти спізнився.

Очі бармена згасли, лишилася сама порожня оболонка, тепер все чим він був — моє. Прийшов час вибиратися звідси. Прийшов час помирати.

 

***

Яскраві неонові лампи на стелі. Це завжди перше, що я бачу, коли прокидаюся після забігу чужою ниткою Павутини. Спробував поворушитися, та заніміле тіло відповіло неохоче. Години й години в безруху, напівлежачи у жорсткому пластиковому кріслі, далися взнаки. Зрештою, я підвівся, від’єднав від передпліч кабелі — зовнішнє живлення імплантів, з’єднання з Павутиною. Витягнув з жили товсту голку — крапельниця з кібертоксином. Навколо блимали монітори, у командних рядках усе ще виконувалися підпрограми: замітали сліди, підчищали «логи». Натужно гули кулери, відганяючи розпечене повітря від чіпів і мікросхем.

Я мимохідь глянув на зелений вогник, який блимав на крихітному жорсткому диску — дані, які я витягнув з бармена. Дані, котрі якихось кілька хвилин тому були барменом, а тепер он він — зелений вогник на шматку пластику.

Запхав диск у кишеню, відчинив дверцята холодильника — там самі лише енергетики, стимулятори й наркотики. В такі миті байдуже. Скляна пляшка з неоново-жовтим питвом приємно холодила руку й горлянку.

У кімнатці є навіть вікно-щілина. Та за потмянілим склом немає на що дивитися — тільки бетон, метал і холодна ніч. Завжди чортова ніч. Завжди, без кінця, без упину дощить.

З меблів — лише застелений ганчіркою матрац у кутку. В кімнаті смерділо пилом, паленим пластиком, наелектризованим повітрям і, чесно кажучи, трохи сечею. Я павук, і це моє лігво.

Ти, певно, теж прокинулася — стомлена й зневоднена — й, похитуючись, встала зі свого крісла. Я ніколи не бував у тебе вдома. Не знаю навіть, де він. Ба більше — до того дня я тебе ніколи не бачив.

 

***

Старий Джонатан Ці глянув на мене з-під лоба своїми розкосими очима, наче запитуючи, якого біса я прийшов. Друже, а куди мені було йти? Ти підкинув мені роботу: «Знайти й видобути дані. Нічого складного». Натомість нас там чекала ціль, з власною кишеньковою реальністю і рушницею під лядою шинквасу. А до того — інший павук — чортів Одноокий.

— Я маю знати більше, — сказав я. — Хто замовник?

— Іди до дідька, — відповів Джо. — Давай сюди диск. Ось кредити.

— В сраку їх собі засунь, окей?

Він почесав сиву чуприну.

— Завдання з вежі, — відповів зрештою.

— З якої вежі?

— З Вежі.

Джо — хороший хлопець, ми з ним приятелюємо вже кілька років. З того самого дня, коли я прокинувся у тьмяному провулку посеред калюжі блювотиння, не пам’ятаючи хто я і звідки. Можна сказати, я знаю його усе своє життя. Джо натренував мене, навчив бути павуком, тепер от підкидає завдання, дає можливість підробити. Не за дарма, звісно — я винен жирну комісію з кожного замовлення.

Загалом, я вдячний. Проте, у той момент мені хотілося розтрощити його тупу посивілу голову об куток його власного, вкритого пластиковою емаллю стола. Цей світ простий і зрозумілий, тут є всього кілька правил: не переборщи з наркотиками, часом відпочинь від Павутини, не тиняйся незнайомими районами міста.

Не май справ з Вежею.

Це певно основне правило, і Джо про це знав.

Ми помовчали.

— Хлопче! — гукнув він, коли я вже був біля дверей.

На стіл грюкнув важкий «Миротворець» у шкіряній наплічній кобурі. Такі видавали морським піхотинцям, ще з часів Північної кампанії. На війні, де працює серйозний калібр, користі від нього ніякої, інша справа — темні міські провулки.

— Там, куди ти надумав іти, може знадобитися, — він кивнув на пістолет.

— А куди я, по твоєму, зібрався? — огризнувся я.

Ми обидва знали куди. На мене напав інший павук, тепер у нього мої сигнатури, а в мене його здобич, а отже в спокої він мене не залишить. Я мусив знайти його першим, а єдина зачіпка, котра в мене була, — це замовник. Клята Вежа.

 

***

Машини з гуркотом пролітали повз, ловили світлом фар похилі струмені дощу. Порепаний асфальт виблискував у неоновому світлі, немов розсип дорогоцінного каміння. У внутрішній кишені куртки вмиротворено блимала зелена лампочка жорсткого диска.

Вежа височіла над містом чорною химерою на захід від мене, та я йшов на північ. Раз по раз оглядався, змінював напрям, переходив на інший бік вулиці. Прослизнув мов той вуж, крізь тисняву вузьких рядів «Третьої милі» — стихійного ринку під віадуком, де чого тільки не продавали. Затримався на станції метро, вдаючи, що чекаю наступного потяга, а тоді заскочив до вагона в останню мить, і дверцята ледь не зімкнулися на моїй шиї.

Я метушився, бо помітив хвіст. Вони йшли за мною від самісінької контори Джо.

Металеві колеса потяга заспокійливо стукотіли, миготливе світло пробурювало собі шлях крізь пітьму тунелю. У вагоні тут і там спалахували набридливі голореклами. Звичайна ніч. От тільки у кишені зручно примостився «Миротворець».

Червоною лінією до вузлової, тоді дві зупинки помаранчевим кільцем. Пропустив один потяг, перечекав у затемненій ніші під сходами. Ще три станції на захід зеленою гілкою до кінцевої.

Чорт, я був вже повірив, що відірвався. А тоді… Провулок, куди я звернув, раптом спорожнів. Заскреготали металеві жалюзі у віконечку вуличного торговця. Довгоногі нічні метелики, що тілько-но тягнулися до мене, мов до лед-світильника, десь та й поділилися, а випадкові перехожі раптом розвернулися й пішли геть, згадавши про якісь свої невідкладні справи.

Вони оточили мене. Краплини дощу стікати по їхнім лисим макітрам. Потерті шкірянки, важкі, підбиті металом, військові чоботи. «Бики». Ці хлопці провадили просто й зрозуміле вуличне життя — продавали своє вміння вправно ламати кістки за дзвінку монету чи хрусткий кредит. Двоє попереду, один позаду, ще двоє на чатах за рогом. Той що був від мене праворуч смачно харкнув на тротуар. Брязнули, розкладаючись, телескопічні кийки. Я ухилився від першого удару, відскочив назад та трохи праворуч, щоб здоровила заважали одне одному, та натиснув на спусковий гачок, не виймаючи руки з кишені.

«Бух! Бух! Бух!» — прогуркотів «Миротворець».

Найближчий бандит відлетів на добрий метр, збиваючи з ніг іншого та тримаючись за криваве місиво там, де тільки но був живіт.

Громила за спиною, виявився спритнішим, більше вистрілити я не встиг. Я обернувся до нього, і враз перед очима потемніло, а в роті стало тепло, солоно й мокро.

 

***

Мені снився сон. Не пам’ятаю, про що саме, але він був надзвичайний — прекрасний, кольоровий. Якби лишень не ті чортові голоси. Якби мені тільки дали спокій…

— Сюди його!

— За те що він зробив з Кабаном — його варто пристрелити.

— Чи хоч би яйця відрізати.

— Ги-ги.

— Бос наказав привезти цілим.

— Хай йде в сраку, однооке мудило.

Одноокий. Знову він, звісно. Темрява.

— Тягни скотину…

— Важкий…

Темрява.

— Це ще хто тут у нас?

Загуркотів спортивний двигун. Все ближче й ближче. Завищали колеса. Хряснули дверцята, а тоді… Застрекотали «Цикади», випльовуючи півсотні куль за секунду кожна. Звук цих мініатюрних пістолетів-кулеметів ні з чим не сплутати. Тіла «биків» важко гупнулися на землю.

У мене перед очима все пливло, мінялося й кружляло. Я з усіх сил хотів поворушитися, крикнути. Зробити що-небудь!

«Цок! Цок! Цок!» — ритмічно цокотіли підбори по асфальті.

Ти присіла біля мене навшпиньки, і я таки зміг на мить сфокусувати погляд на мокрому від дощу волоссі, на очах з тоненьким блискучим обідком навколо райдужки. Ти усміхалася, самими лише кутиками, намальованих фіолетовою помадою, вуст.

Тоді я побачив тебе вперше.

 

***

Ревів двигун, скрипіли від натуги витирачки. Дощ періщив безперестанку, безжально шмагав вітрове скло, вистукував нескінченний марш на металевому даху. Здавалося ми завмерли, а місто проносилося повз нас, за тугою пеленою води, мінливе і чудернацьке, наче я дивився на нього у химерний калейдоскоп. Я не ставив безглуздих питань, на кшталт: «Як ти мене знайшла?» Ти ж павук, як і я. Видається, що навіть кращий, бо це ж мене довелося рятувати з халепи.

— Куди далі? — запитала ти.

На оббивці дверцят чорніла пляма моєї крові. Я спробував непомітно витерти її рукавом, та стало тільки гірше, тож облишив як є. Притулився лобом до холодного скла, щоб трохи втамувати біль, і сказав:

— До Вежі.

Ти вигнула брову.

— Під’їдь так близько як зможеш, далі я сам.

— Ага… аякже.

Ми запаркувалися за квартал. Сторожко роззираючись, підійшли до хмарочоса з бетону та чорного скла, який бездушним прямокутним блоком здіймався над містом, мов велетенська кісточка доміно «пусто-пусто». Тут мав би починатися зовнішній контур безпеки: камери, дрони, віддалене сканування, автоматичні турелі.

Нічого. Не було навіть дірявого паркану.

Чому ніхто не помітив цього раніше? Бо з Вежею не можна мати жодних справ. Це аксіома. Ніхто ніколи й близько сюди не підходив.

Мокрий граніт на площі перед будівлею блищав як скло. Високі, у два людські зрости вхідні двері з легким шурхотом роз’їхалися перед нами й ми увійшли до середини.

— Якого біса… — видихнула ти.

Порожньо. Ні людей, ні оздоби, тільки сірий, з жовтуватими прожилками бетон навкруги. І лунка тиша. Наче хтось вибудував це одоробло, аби лише зайняти місце, а наповнити забув. Наче цей хмарочос був ширмою, яка мала замаскувати щось інше. Так воно й було. Чи знав я про це тоді? Чи знав, куди я тебе веду?

З вулиці донеслося ревіння моторів. Один, два… з під дюжини важких броньовиків завищало гумою на слизькому граніті.

— Це за нами. Нічого собі! Ціла армія, — крикнула ти, виглядаючи з-за бетонної колони.

З броньовиків висипалося кількадесят агентів у повному спорядженні. Не «бики», ні — елітні сили корпоративної безпеки. Найкращі бійці, послуги яких можна купити за гроші. «Цикади» й «Миротворець» проти них нічого не варті. І, звісно ж, там був він. Одноокий знову нас знайшов.

— Біжімо! — рявкнув я, вказавши на сходи. — Нагору!

Ми перескакували через двоє східців, підтягувалися, хапаючись руками за поручні, а знизу нас підганяло гупання солдатських черевиків.

На десятому поверсі ми полишили зброю, на двадцятому — серце вистрибувало з грудей, на тридцятому звело судомою м’язи ніг і спини. На сороковому, куля зі штурмової гвинтівки переслідувачів, вже не здавалася таким поганим фіналом.

П’ятдесятого поверху не було, натомість ми вибігли на дах. Порожній, плаский дах, лише на іншому боці, на самісінькому краю, примостилася крихітна надбудова з іржавими дверима, підсвічена зеленкуватим неоновим знаком із надписом «Вихід».

— Туди! — вказав я на двері.

Ти бігла за мною крок у крок. Крізь пітьму. Крізь пружні струмені холодного дощу. Під акомпанемент стрекотіння штурмових гвинтівок. Ми були вже так близько. Один крок. Подих. Удар серця. Я майже торкнувся грубого металу дверей, коли та бісова черга продірявила тобі груди, і я побачив, як життя гасне у твоїх очах.

 

***

Тут, за дверима все інакше, зовсім не так, як ми звикли. Немає а ні хмарочосів зі скла і бетону, а ні безжального світла ядучих неонів. Самі лише гори навкруги, вкриті густим хвойним лісом. Найвищі мають лисуваті маківки, де вереск пробивається з поміж порослого мохом каміння.

Тут пахне осінню. У повітрі літають дрібні клаптики павутини, десь на кухні, на газовій плиті булькотить почорнілий чайник. Риплять під ногами дерев’яні дошки ґанку. На бильці канапи лежить товстий плед. Гарна, якісна вовна. Тут немає жодної речі з переробленої нафти, жодного поліестера чи пластика. Електрики теж немає — тож я запалив товсту парафінову свічку у мідному свічнику.

Щойно я торкнувся іржавих дверей під мерехтливо-зеленим знаком — час завмер. Світ, який я вважав справжнім, зник. Тепер я знаю: блискучі неони, скляні хмарочоси й напхані по вінця імплантами тіла людей — це лише одна з ниточок Павутини, така ж як та, на якій причаївся підпільний мангеттенський бар, де люди в дорогих вовняних костюмах надудлюються дешевим саморобним віскі. Зараз я тут, у гірській долині вічної осені. Чи справжня вона? Звісно ні. Бо ж я сам її створив.

Я згадую дедалі більше, доки п’ю запашний чай і розглядаю, як золотяться верхівки сосен на схилах гір. Чого від нас хотів Одноокий? Думаю, він полював на дані, які я сховав. Які саме? Павутину ткали до мене і ткатимуть після — виплітаючи все нові й нові світи. Я ж навчився їх руйнувати — створив кіберпросторовий аналог атомної бомби. Оппенгеймер боявся, що його винахід зруйнує світ, а мій… Мій міг зруйнувати безліч світів. Тож я сховав ці знання від усіх, навіть від самого себе.

Витягнув їх із власної пам’яті, замісив зі згенерованими спогадами й зліпив із цієї цифрової глини нову особистість — бармена. Він зіткав власну нитку реальності, всередині моєї, а я оточив її «файрволом» під управлінням Вежі — будинку від якого всі жахалися, і замкнувся у похмурому світі ночі, дощу та неонів. Без спогадів, без бажань. Довічний вартовий. Коли ж Одноокий підібрався до бармена заблизько — Вежа мене сповістила.

Цікаво, чи далеко ми від головної, центральної нитки? Я міг би дізнатися — варто лише піднятися на рівень вище, а тоді ще й ще, саме для цього я залишив собі чорний хід на даху Вежі. Щоб за необхідності — потрапити сюди, в осінню долину. Трохи призвичаїтися — і йти далі. Проте це б означало полишити тебе стікати кров’ю під нескінченним дощем у вічній пітьмі.

Як тоді дізнатися, яка реальність є справжньою, як зрозуміти, що нарешті прокинувся? Чи взагалі існує «справжня реальність»? На щастя, у долині немає часу. Не в тому сенсі, що «немає часу щось зробити», просто годинник завмер, і я можу думати досхочу, мені нікуди поспішати. Можливо, я просидів на цій канапі цілу вічність, хтозна. Та, здається, я виснував кілька важливих речей. По-перше, думаю «справжньою» є та реальність, куди хочеться повернутися. І байдуже, що вона не ідеальна, головне, щоб там на тебе чекали. А по-друге — часом таки варто на хвильку стати богом: щось прибрати, щось додати. Лише найважливіше. Зовсім трохи. Я тобі покажу…

 

***

— Де вони? — запитала ти.

— Хто?

— Агенти, котрі були в нас на хвості. Одноокий.

— Їх більше немає.

— А двері?

— Дверей теж немає.

Ти роззирнулася, тоді торкнулася рукою грудей, там де одяг мав би бути просякнутим кров’ю, провела пальцями по чистому, гладенькому нейлону. Я побачив у твоїх очах відлуння спогаду, тінь того як усе було. Та ти не хотіла пам’ятати. Реальність — така, якою вона стала, — тобі до душі.

Ми стояли пліч-о-пліч, вдивляючись у горизонт. Дощ стих. Повітря було чисте й запашне, куди тільки подівся кисло-липкий запах смогу — вічний супутник міста.

— Почекай, ще хвилинку. Воно того варте, — запевнив тебе я.

Небо на сході поступово світлішало, змінюючи барву з оксамитово-чорного на темно-фіалковий, потім на глибокий синій. Аж раптом, біля самого виднокраю, спалахнуло сліпучо-золотим.

— Не може бути… — прошепотіла ти, і сльози потекли по щоках. — Такого ніколи не було… Цього просто не може бути!

— І все ж, — промовив я, — сьогодні сонце нарешті зійде.

 

Листопад 2025