Ін’єкція Елізію

*** Початкова доза

⚠️ Перед застосуванням переконайтеся, що не маєте протипоказань.

Кульгавець дибав центральним бульваром поміж дерев, які світилися холодним денним сяйвом. Така біоілюмінісценція яскраво підсвічувала місто, але вводила в оману щодо часу доби. Бо насправді був лише світанок й рожеве кружало світила тільки-но торкнулося горизонту. Над головою ширяли дрони-голуби, а їхні крила дзенькали, мов дзвіночки у храмі. До відкритих кав’ярень вабив аромат арабіки й синтетичного ванільного молока. 

Повільно тягнучи ліву ногу, чоловік у потертій військовій куртці ввалився в перший-ліпший бар. Усередині панувало м’яке світло, джаз й теплий аромат кориці. Відвідувачі навколо обговорювали нові імпланти, робочі проєкти, відпустки на орбітальних станціях.

Коли чоловік сів за стільницю бару, кілька гостей підвелися майже одночасно, залишивши свої келихи недопитими. Бармен-андроїд старанно протирав склянку. Прозорі очиська, з легким відблиском блакиті, просканували гостя, й колючий голос резюмував:

— Ви чимось відлякали тих людей.

Чоловік криво посміхнувся, показавши кілька відсутніх зубів.

— О так. Своїм ароматом. Точніше — смородом.

— Не зрозумів?

— Від мене тхне, — він гмикнув, — Бо я вже кілька діб не мився.

Андроїд кивнув.

— Хіба вам не відомо, що людям неприємні запахи бруду, поту, випорожнень…

— Та знаю, знаю, — махнув рукою і, незграбно скуйовдивши волосся, додав — Я мов той жук-смердючка. 

— Перепрошую? — чемно перепитав деренчливий голос.

— Такого у дитинстві боялися торкатися, немов могли «заразитися» й перейняти гидкий аромат.

— То навіщо ви уподібнюєтеся жукові?

Чоловік зробив ковток холодної води з контейнера, який бармен поставив перед ним.

— Не люблю людей. Тим більше штучних.

— Ви маєте на увазі мене?

— Та ні, не тебе, — зітхнув відвідувач та погладив попелясту бороду. — Я про тих, що пішли. Вони — несправжні.

— Як це розуміти?

— Несправжні спогади, життя, все це, — розвів руками дивак.

Андроїд повільно нахилив голову:

— Ви говорите про віртуальну гру?

— Та ні! — чоловік різко стукнув кулаком по стільниці. — Віртуальні ігри давно набридли людям. Тепер грають по-справжньому.

— Я вас не розумію. Гра це гра, а справжнє то справжнє. 

Чоловік гірко усміхнувся:

— Куди ж тобі, — втомлено махнув рукою.

— Як скажете, пане, — відповів рівно андроїд, — Як я можу до вас звертатися?

— Справжнім ім’ям я давно не користуюсь, а позивний — Кремінь.

— Отже, пане Креміню, що вам запропонувати?

Кульгавець оперся на стійку та важко перевів подих. 

— Щось міцне, — буркнув він. — І щоб не в капсулі.

Андроїд аналізував:

— Такі замовлення не рекомендуються для органічних клієнтів зранку.

Чоловік нахилився та прошепотів:

— А я не рекомендую читати нотації поважному ветерану.

Кілька секунд бармен зволікав, потім презентував пляшку з темного скла:

— Залишок із минулого сторіччя. Не вписується в нинішні капсульні стандарти. Будете?

— Ідеально, — посміхнувся чоловік. — Я теж не вписуюсь. То наливай!

Бармен слухняно поставив перед ним склянку. Потім кинув туди кубики льоду, Почулися три удари «дзень» і чоловік відчув ледь помітний тремор у грудях. 

Він згадав подібну склянку, яку йому пропонували ще два дні тому в кабінеті головнокомандувача. Лід дзвенів так само, а навколо маячки загонів мерехтіли на голографічних панелях.

— Шановний, — звернувся до нього командувач, поважно відкашлюючись, — Уряд затвердив вас керівником наступної партії.

— Чому я? — запитав Кремінь, не підводячи очей.

— А чому не ви? Бувалий на полі бою, отримали поранення, проте, якимось дивом, вдалося вижити, — подав командувач склянку з напоєм. — Отже, у вас є досвід, можливо, чуйка. Зрештою, чи не час взяти на себе безпечнішу та й, відверто кажучи, цікавішу роль у цій битві? — сказав він, погладжуючи пальцем тонкий прозорий планшет.

— І що на кону цього разу? — склянки Кремінь не торкнувся й одразу перейшов до справи.

Чиновник розгорнув голограму і під стелею зависли прозорі пласти даних: показники запасів, маршрути постачання, діаграми дефіциту.

— Артерія-9, — сказав він.

— Коридор, що живить п’ять міст і наш найбільший космопорт?

— Якщо ми не отримаємо доступу до цього родовища… — командувач зробив коротку паузу. — Через три місяці почнуться планові відключення енергії. Спершу промисловість, потім цивільні сектори й медичні станції.

Кремінь повільно набрав повітря в легені. 

— Як скоро початок? — запитав він.

— Завтра о п’ятій. Фігури вже відібрані.

— Позивні? — Кремінь підняв погляд.

— Побачите все у командирському інтерфейсі, — відповів сухо. — Усі шоломи з імплант-комунікаторами мають свої ID. Наприклад: піхота, тобто пішаки (P – Pаwns) — P2, сапер; або P6, вогнеметник. Коли даєте команду, то називаєте фігуру та координату: сектор C2, F4, H7. Система розпізнає фразу в реальному часі й надсилає її саме тому бійцеві, чий ID ви назвали. Мінімум контактів, максимум керованості. А їхні дії, — тобто ходи, — лише у ваших руках.

Кремінь кивнув. Керувати людьми без імен та обличь. І перемога, так само як і програш, буде означати втрату тих, кого він навіть не встигне впізнати. 

— Підпишіть, — командувач підсунув планшет до нього.

Кремінь з хвилину дивився на порожню клітинку для підпису. А потім, наважившись, підписав. Зрештою, які в нього були варіанти? Вдома його ніхто не чекав — та й дому, в справжньому сенсі, він давно не мав. Контракт відрізав йому шлях назад: без права виїзду із зони конфлікту. Непоганий край, та безтурботний світ йому недоступний. А ще й нога. Ну, куди він такий? А тут може хоч користь з нього буде. Артерія-9 — вагомий приз, за який варто поборотися.

Ветеран кліпнув очима. Знову зазвучав джаз. Лід у келиху розпливався перед очима повних туману.

Бармен уважно спостерігав за гостем:

— З вами все гаразд?

— Ага, — прохрипів той. — Просто… не люблю, коли віскі розбавляють льодом. Прибери бісові кубики.

Бармен не став сперечатися й виконав прохання.

Клієнт зробив великий ковток і бурштинова рідина обпекла горло.

— То, що значить — грають по-справжньому, — повторив андроїд. 

— Я ж кажу, тобі не… — голосно почав він, а потім знизив голос, — Ай, біс із ним. Більше ж немає кому розповідати, та й не повірить ніхто — тож слухай. Раніше, коли точилась війна, кров лилась без кінця та краю роками, а по суті нічого не змінювала. Беззмістовне побоїще. Настав час і світ втомився від неконтрольованих втрат.

— І що тоді?

— Політики домовилися обладнати спеціальну територію посеред світу, — процідив крізь зуби, — Майданчик, для вирішення конфліктів. Проте бої не розтягнуті у часі, а поділені на партії. Словом, поле бою, як шахівниця, фігури — бійці. А переможець отримує квоту на ресурси: плазмові копальні, зброю, доступ до водних джерел, торгівельних мереж. Все це визначає, як функціонуватиме кожна держава наступного сезону.

Андроїд злегка підняв голову, опрацьовуючи інформацію.

— То війна триває і досі?

— Скажу більше, вона відбувається саме тут і зараз, — постукав пальцем по стільниці оповідач. — І спостерігають за цим видовищем онлайн, як раніше за трансляціями футболу. Саме так: спортивна розвага з минулого. А тепер ці партії щось середнє між футбольними матчами та бойовими діями. Точніше, те й інше водночас.

— А хто ж учасники?

— Сторони конфлікту — різні держави. А військові — мігранти, — коротко відповів ветеран. — Непал, В’єтнам, Бангладеш, Індія, Філіппіни. Дешеві найманці утримують мир, підживлюючи його своєю кров’ю. Бо поки тут триває боротьба — решта світу живе спокійно.

— Але ж тут мирно, — заперечив андроїд. — Я щодня бачу людей, що йдуть працювати на фабрики та заводи. 

— А насправді ходять на війну, як на роботу.

— На війну не можуть ходити з посмішкою.

— І все ж ходять, — гірко всміхнувся ветеран. — Але не знають про це.

Бармен завмер.

— Як так?

— У них дві реальності. Одне життя — мирне, — чоловік озирнувся навколо, — Чисто, тихо, спокійно, мов у раю. Й інше — де вони солдати: воюють, стріляють, убивають, а потім, ніби нічого не сталося, повертаються до своїх справ, не відаючи про те, де були і що робили.

Андроїд зробив крок назад, його оптичні сенсори на мить змінили відтінок.

— А їхня пам’ять, свідомість?

— Розділена, — перебив ветеран. — Вчені давно винайшли спосіб поділити людську пам’ять на частини. Й встановили для керування ними внутрішнього помічника, що програмує спогади, перемикаючи між їхніми ролями в житті. Керують наче музикою — вимикають один трек і вмикають інший. 

Бармен дивився мовчки, його системи не знаходили серед почутого логіки. Кремінь ковтнув повітря й почав:

— От уяви, наприклад, дівчина сідає у потяг метро й ніби засинає дорогою на фабрику. А прокидається вже на полі бою. Відображається маркером на дошці пішаком P4, що мерехтить білим кружечком у секторі С. Вона піднімається, вмикає комунікацію, чує команду у вухах:

— «P4, тримай лінію. Ворог справа. Переміщення на сектор назад».

Вона біжить випаленою стежкою, ухиляється від трасерів. Кулі сиплються, мов літній дощ по даху. А хтось спостерігає лише зміщення її маячка.

— «Підтримка в секторі D. П’ятнадцять хвилин», — звучить у вухах.

Вона стрибає за розбитий окоп — на екрані її позначка змінює колір на зелений: укриття.

— «Прикрий мене!» — чується у каналі від іншого маячка: Кінь (N2) на F1.

— «P4, дозвіл на вогонь по сектору F», — лунає команда.

Вона слухняно виконує. На екрані блимають спалахи — підтвердження влучання. N2 робить ривок і падає поруч із нею у захист. Сейсмодатчики показують вибух у трьох метрах. 

— «Десять хвилин», — говорю їй час до закінчення тайму, намагаючись підтримати, і хочу додати «тримайся», проте не смію. 

Хто вона така? Малозначна фігура на дошці, яку страшенно не хочеться втрачати. Чому? Через дзвінкий юний голосок у навушнику?

— «До чого десять хвилин, командире?» — питає вона, задихана, і я чую легку тривогу в голосі.

Розумію, що бовкнув зайвого, їй не варто знати, тому завуальовано констатую: 

— «До зміни позиції. Тримайте укриття».

Частково це правда. За невимовно довгі десять хвилин над сектором клацає замок — у них відкривається евакуаційний люк. Я лише бачу, як маркери P4 і N2 зникають під землею. Маячки переходять у «зелений режим».

А за кілька хвилин їхні біометричні показники нормалізуються. Потім душ, стерилізація, знову в метро і додому.

І за годину чи дві вона вже піднімається ліфтом на поверхню, і система переводить її у статус: «День бійця — завершено. Режим цивільна — увімкнено». І ось довкола весна, краса та спокій. Цей милий безпечний рай. Хтось, може, зі знайомих при зустрічі кидає їй:

— «Як справи, красуне? Важкий був день?»

А вона так невимушено:

— «Нормальний, як завжди».

І для неї день дійсно здається нормальним, звичайним, можливо, навіть приємним.

Двері бару раптом розсунулися з тихим гудінням й оповідач затих. Всередину ввійшла дівчина. Одягнена у сукню небесно-блакитного кольору. Вона зупинилася на мить біля входу, вдихаючи приємний аромат цитрусових, котрий автомат щойно вприснув у повітря. Світло з вулиці ковзнуло по її волоссю. Вона пройшла повз кілька столиків і сіла біля прозорої стіни, за якою сяяли блискітки. Дівчина дістала з сумки тонку капсулу, притисла до вени на зап’ястку і коротким натиском вприснула її вміст. І на юному обличчі з’явилася задоволена усмішка.

— І все добре, мов нічого й не трапилось. — знову заговорив чоловік і звернувся до бармена. — Тепер розумієш про що я? 

— І вас це дратує?

— Та ні, не те щоб, проте — це якось дико.

Андроїд запитав:

— А ви звідки знаєте про все це? Чому ви… пам’ятаєте?

Ветеран насупився:

— Хотів я, чи не хотів, впадати в це рожево-неонове забуття та, здається, ін’єкція розколу на мене не діє. Проте від такої солодкої і аж нудотливої картинки в мене голова йде обертом. 

Через хвилину до дівчини підсів хлопець. Було помітно, що вони бачились вперше. Її пальці машинально поправили пасмо волосся, його — незграбно торкнулися плаского катетера живлення на зап’ястку.

— І ось, одного такого дивовижного дня, — промовив чоловік, не відриваючи погляду від пари, — Безпечно гуляючи вулицею, чи зайшовши до кав’ярні, знайомиться вона з хлопцем і продовжують вони радіти життю вже разом.

— Якась конкретна дівчина? — запитав бармен.

— Що? — наче вийшов із заціпеніння чоловік, — Ні, тільки голос, маячок на дошці й позивний P4. Втім, яка в біса різниця? — похмуро відмахнувся чоловік й, осушивши склянку, поспішив на вихід.

*** Побічний ефект 

⚠️ Може викликати неконтрольовані прояви щастя, стимулювати емоційний сплеск, спричиняти сплутаний стан, ейфорію і підвищувати рівень прихильності.

На розі проспекту Сонячних Панелей, лазуровим світлом виблискував логотип бару «Elysium Tap» — келих, що розчиняється в неоновому тумані. На цій вулиці заклади не вирізнялися назвами, а лише кольорами вивісок.

Знайомий кульгавець торкнувся дверей, що відповіли тихим шипінням, запрошуючи гостя досередини. Бар виглядав точно так само, як і під час останніх його відвідин кілька днів тому. Все той же джаз, декорації, навіть знайома пара у кутку сміялась, як і минулого разу. 

Чоловік прокульгав до бармена:

— Таке враження, що вони й не розходились, — буркнув, злегка кивнувши у бік закоханих.

Андроїд миттєво відсканував гостя, і запустив систему впізнання обличчя та переглянув список колишніх замовлень.

— Вони зустрічаються тут щовівторка у той самий час, а потім разом кудись йдуть, — повідомив андроїд і запитав. — Знову бажаєте віскі?

— Ні, краще кави.

Бармен одразу розпочав приготування, а коли келих з гарячим напоєм вже парував перед гостем, той почув тихі кроки й легкий рух повітря позаду. Кремінь не одразу озирнувся, він навчився не реагувати на дрібні рухи. Але потім почув голос.

— Перепрошую… ви маєте щось без кофеїну? — звернулася дівчина до бармена, трохи знітившись.

Кременя мов вдарило струмом. Плечі сіпнулися. Подих застряг в грудях. Раптом перед очима пропливли графіки, сигнали маячків та голоси, які він недавно чув лише в навушнику. 

Він двічі торкнувся дисплею і схема згорнулася у бойовий режим. Сітка позицій ожила.

— «P4, рухайся на координату F6».

Відповідь прозвучала негайно:

— «Прийняла. Виходжу».

Він стежив за малим білим колом, яке рухалась вузьким коридором між скелями, де вже просканували відсутність пасток. Її завдання — зайняти позицію, що видавалась незначною, але відкривала доступ до вузької щілини у кам’яній стіні.

Схема задрижала. З півночі котилися роботизовані кеглі — три платформи з багряними знаками.

— «Офіцере, В2, повітряний удар по моїй мітці», — кинув Кремінь.

У небі розкрилися два сріблясті дрони й випустили пару плазмових спалахів, і один з багряних «маршів» вибухнув металічним грибом.

— «Одного зняли», — озвався офіцер.

— «Не радій. Їх тут більше».

Кремінь перемикнувся на інший канал.

— «Командире, бачу тепловий хвіст… щось йде за мною»,

— «Не вступати в контакт. Рухайся тільки вперед. Ти ключ до нашого флангу».

Він не сказав «будь обережна». Не мав права. Але палець на екрані тремтів. Раптовий збій у верхньому секторі. На тактичній карті з’явилася тонка жовта лінія — сигнал снайперського прицілу багряного легіону.

Кремінь різко нахилився, вдивляючись у графіки: снайпер на висоті 42. Фігура — чорного спектру. Проти нього проста піша. І він знав це, та все одно рухав її вперед.

— «Р4, замри».

Біле коло зупинилося. Він стежив, як лінія прицілу світила… й погасла. Значить, снайпер перемкнув ціль. На когось з бокового флангу?

— «Командире, дозволь обійти. Можу зняти його зліва».

Гаряча, відважна — і смертельно наївна.

— «Ні. Тримай позицію».

Він торкнувся панелі й послав офіцера В2, шлях довгий, але безпечний.

Бойова сітка зникла. Перед очима знову паруюча кава. Але голос залишився. Той самий голос, який він впізнав би, якби його навіть розбудили посеред ночі. Знайоме слабке тремтіння в кінці фраз. Він похолов, мурахи пробігли шкірою. Кремінь різко повернув голову.

Дівчина стояла за крок від нього, опустивши погляд на меню-проєкцію.

Бармен відповів:

— Можу запропонувати на вибір всі перелічені напої: від синтетичних капсул чаю й шоколаду до імпульсних ін’єкцій енергії. Чого бажаєте: синтетичну енергійну капсулу чи легкий смаковий стимулятор?

Дівчина провела пальцем на панелі, а голографічні піктограми підсвітилися м’яким світлом, відображаючи склад і ефект кожного препарату.

— Обираю щось легке й освіжаюче, — промовила вона, натискаючи на цитрусовий стимулятор.

— Чудовий вибір, Кенді.

К е н д і.

Це ім’я впало на Кременя, мов сніг на голову.

Р4. Його «піша».

З цими словами бармен плавно підніс інфузійний адаптер до зап’ястка дівчини, і хвиля легкого задоволення пройшла її тілом. На юному обличчі розквітла м’яка задоволена усмішка.

Всередині нього защеміло, немов хтось надто туго затягнув ремені бронежилета. Він уперся пальцями в край стільця, щоб не видати тремтіння. А вона тим часом підняла погляд і на мить ясні очі глянули просто на нього. Лише на мить їх погляди зустрілись, проте, отримавши свою дозу допаміну, дівчина швидко повернулась до свого столика.

Кремінь нарешті видихнув і знову покосився на пару у кутку.

— Тільки поглянь, які потішні. — кивнув до бармена.

— Романтика, — озвучив здогадку той.

— Не те слово. А за стіною, не вагаючись, стріляють одне в одного. Ну, як, тепер теж романтично?

— Ви, певно, помиляєтесь. — спокійно заперечив бармен. 

— Помиляюсь? — чоловік повільно опустив келих на стільницю. — Глянь уважніше. У неї на плечі синій квадрат, а в нього — пурпуровий трикутник з рискою. Сили військові! Щойно сам помітив.

Андроїд підняв оптичні сенсори.

— Просто різні бренди одягу.

— Дзуськи, — прошепотів ветеран. — Це шеврони. Вона — пішак, тобто піхота, він офіцер, значить — снайпер. А різні кольори — сторони фронту.

Андроїд здригнувся.

— Це значить з різних армій?

— З протилежних, — підтвердив ветеран, дивлячись просто на них. — Наразі мені відома лише одна партія, інші бої проходять набагато далі звідси. Отже, вони вороги, а не просто суперники, й навіть гадки не мають, у що вплуталися, — прошепотів, — Не підозрюють, що носять на собі військовий ідентифікатор і належать до різних сторін конфлікту. 

Андроїд нахилив голову.

— Невже вони навіть не здогадуються?

— З чого б їм здогадуватись? Однострої — такий собі стильний одяг, шеврони просто як лого бренду. Рай, де сама війна — дизайнер. Яка іронія!

— А як щодо інших розбіжностей? — не вгавав андроїд.

— Яких саме?

— Наприклад, те, що розмовляють різними мовами? Це ж очевидно! Хіба їх це не дивує?

Ветеран лише знизав плечима.

— Те, що очевидно для тебе й мене, цілковита загадка для них, — сухо відповів той. — Через імпланти у вухах вони чують лише переклад. Динамік адаптує сенс, інтонацію, навіть емоцію під зрозумілу кожному мову. Вони не знають навіть, якою мовою говорять самі, — Кремінь важко зітхнув та відвів погляд. — І хіба так не легше та простіше?

Андроїд спостерігав за парою, ніби обмірковував почуте й намагався скласти проєкцію світу, як пазли у своїй системі.

— І як довго для них триватиме партія? — спитав він далі.

— Аж поки не загинуть.

— А часто хтось гине? — настирливо уточнив андроїд.

— Коли як. Буває, отримують ушкодження і вибувають, як от я зі своєю ногою. Зважаючи на тяжкість, якщо щось незначне, підлатали там-сям і знову до бою. 

— А чому їх просто не відпускають після поранення? 

— Контракт тримає. Втім, їм і так непогано. Війна хоч і триває, та все ж, на противагу давнім війнам, їм дають можливість пожити нормально хоча б половину свого життя.

Андроїд уточнив:

— А те що ви розповідали про вимикач, наче якийсь пульт управління, чи що?

— Не зовсім, — пояснив ветеран і продовжив. — Скоріше, як внутрішній секретар. Вбудований повноцінний графік, режим дня, всі заплановані події та доступ до налаштувань, які впливають на поведінку. Він то їх активує до бою. То вертає в норму для життя.

— Але ж хтось склав цей самий графік трансформацій? — здивовано спитав андроїд.

— Державна служба, з котрою підписують угоду, так би мовити, на цивільну «роботу».

— І вони про це ніколи не дізнаються? — андроїд знов спрямував сенсори на пару.

— Ну, а хто їм скаже? — відповів Кремінь. — Я точно пас. А ти наважишся?

— Я? — запитав андроїд, похитуючи корпусом. — Я не запрограмований починати подібні розмови першим. Тільки підтримую діалог, коли до мене звертаються.

— От і добре. Не варто руйнувати їхнє “блаженство забуття”.

*** Тривожний імпульс

⚠️ Може спостерігатися короткочасне пробудження совісті.
У разі надмірного болю — не припиняйте терапію, система все залагодить.

Дощ не припиняв лити зо три години поспіль. «Elysium Tap» сяяв м’яко та заманливо, як завжди. Постійний відвідувач з’явився на вході. Розстібнута куртка, по волоссю та щоках текли струмочки холодної води. Він трохи постояв під дощем, незграбно переминаючи ноги. Потім все ж вирішив увійти й, хитаючись, пройшов всередину. Він важко гепнув на стілець біля бару, сперся ліктем на стільницю й поклав голову на долоню.

Бармен під’їхав ближче, знову скануючи гостя.

— Бажаєте води, міцної кави чи живильний коктейль?

— Невже я схожий на того, кому допоможе кава чи вода? — ветеран дихнув перегаром. — А от щодо коктейлю, можна подумати.

— Вам, мабуть, на сьогодні алкоголю достатньо, — сказав андроїд. — Рівень токсинів у крові перевищує…

— Тільки не починай! Ти, що, вже й аналізи при скануванні робиш? — перебив Кремінь і поглянув на андроїда, для чіткості примруживши ліве око. 

— Вбудований алкотестер, — підтвердив бармен.

— Гей, вартовий алкопорядку, дозволь ще хильнути.

Бармен не ворухнувся. Стояв на своєму.

Дощ за вікном не вщухав. Він барабанив по вітрині, стікав прозорими хвилями по склу, зливався з блиском неону. Бармен мовчки прибирав зі стільниці, витираючи патьоки на дзеркальній поверхні, котрі утворилися від куртки гостя.

Чоловік сидів, опустивши голову. Нервово взяв порожню склянку і стиснув пальцями. У вухах кольнуло, потім знов. Раптом стукіт важких крапель став гучнішим — ніби вдаряв прямо в скроню. Бар зник. В голові загриміло. У вухах клацнув комунікатор.

— «Р4, рухайся! Сектор F4, закрити фланг», — почув він власний голос, ніби з-за стіни.

— «Прийняла, командире. Виходжу правіше, бачу рух…»

Спалах. Гомін у навушниках. Він бачив лише розмиті теплові контури на тактичному екрані. Голоси в ефірі зливалися. Та він сконцентрував увагу на одному.

— «Р4? Прийом. Ти чуєш мене?»

Він збільшив сектор F4. На мапі миготів її маячок — біле коло, що здригалося, стрибало по сітці.

— «Р4, відповідай!»

Маячок на секунду стабілізувався. Блиснула сигнатура — і поряд виникла червона хвиля. Це означало одне з двох: вибух або пряме влучання. Глухий постріл почувся з динаміка. Тріск, а потім тиша. Серце ніби на мить зупинилось. Він старанно вдивлявся у візор крізь густу куряву, вивчаючи уламки. На моніторі коротко блиснула її позначка, а потім замиготіла червоним. На секунду він завмер, як вкопаний, не в змозі ворухнутись.

— «Медика на E4! Швидко!» — нарешті вигукнув він у канал, майже забувши позивні. — «У нас поранена!»

— «Прямуємо! Тримаємо курс на маркер Р4!» — почув він у відповідь.

Її мітка невпинно миготіла на екрані, а потім хтось торкнувся його плеча.

— Пане, все гаразд? — бармен стояв поруч.

— Налий, кажу.

— Ні.

— Ти ж залізяка, яке тобі діло?

— Моє діло — не дозволяти людині саморуйнуватися.

Двері знову відчинилися. На порозі стояв той самий хлопець, котрий кілька тижнів тому обіймався з Кенді. Свіжий, акуратний, у світлій куртці. З тим же наївним виразом обличчя оглянув бар та сів за звичний столик. І поглядом невпинно когось шукав.

— Дідько, знову він, — пробурмотів ветеран. — Та чекати марно — вона не прийде, — хрипло промовив, не повертаючись.

Бармен кивнув.

— Хто? Та дівчина, Кенді? Чому?

Чоловік зробив паузу, дивлячись у відображення хлопця.

— Бо сьогодні вночі її підстрелили.

Бармен завмер:

— Вона жива?

— Так. В техноінкубаторі. Житиме. Але… — він ковтнув повітря, — Права рука… 

— Вона втратила руку?

— Тільки частину. Проте пошкодження серйозне. Генерують імплант — наростять металеву кисть.

— Шкода. Але добре, що зараз це просто виправити.

— Але якщо цією рукою тримала зброю, а тепер… для неї це… — він замовк. — Може, хоч закурити даси?

Бармен не поспішав, уважно подивився на клієнта — аби поглядом коротко просканувати чоловіка, фіксуючи частоту серцебиття, тиск, насичення крові киснем, й нарешті озвався:

— Бажаєте порцію нікотину?

— Нікотин вже порціями видають? Дожилися, хай тобі грець! Ну, давай — здивуй мене.

Бармен кивнув і відійшов до бічної панелі. Відкрив невеликий відсік у шафі. Зсередини виринуло щось схоже на аптечний органайзер. Усередині — капсули різних кольорів, акуратно розкладені в магнітні гнізда.

— Традиційний тютюн був неефективним, — пояснив він, готуючи ампулу. — Більшість користувачів не засвоювали навіть третину нікотину. З цією формою — нікотин миттєво досягає нейронів, викликає викид дофаміну — ось і короткочасне відчуття задоволення, ейфорії та релаксації. А також мінімізація токсинів: немає тютюнового диму, канцерогенів та подразнення легень.

Він дістав прозору ампулу з блідо-жовтим вмістом. Обережно вставив її у інжектор, що нагадував щось середнє між авторучкою та медичним пістолетом. Після короткого сигналу на приладі спалахнула мітка дозування — «мінімальне соціальне».

— Руку, будь ласка, — попросив андроїд.

Кремінь з цікавістю простяг долоню. Гострий край інжектора майже не торкнувся шкіри — коротке клацання, і по тілу пробігла хвиля тепла. Його очі на мить заплющилися, губи смикнулися в гримасі полегшення.

— Ех… ніби ковток старого бурбону. Ось це, друже, було непогано!

Бармен прибрав інжектор назад до панелі. Кремінь понизив голос й нахилився ближче:

— Ураження зі снайперської гвинтівки супротивника. Іронія долі, га? 

Бармен глянув на співрозмовника.

— Ви впевнені?

— Я бачив маркування на уламку кулі. Такі використовують тільки їхні. 

Бармен мовчки глянув у напрямку хлопця. Той щось гортав у своєму браслеті, з легкою тривогою оглядаючись на вхід.

— І як ви вчините? — спитав андроїд.

— А що тут вдієш? — Ветеран випрямився, сховав руки в кишені. — Але хай нервує та думає, чого вона не прийшла. 

— Це несправедливо.

— Несправедливо те, що я не можу просто підійти й врізати цьому довбню по пиці. Ще й повинен терпіти його присутність. Бо бач, не маю права зіпсувати його приємне існування. Хоча всередині мене все рветься на шматки. Сьогодні рука, а завтра що? Нога як у мене? Або й того серйозніше? Що ще потрібно аби зупинити це божевілля? Коли нарешті увірветься терпець?

Бармен легенько торкнувся його плеча.

— Вам треба заспокоїтись.

— Я спокійний! — вибухнув той. — Просто… просто не треба, щоб він її бачив! Хай іде. Хай забуде її. Хай навіть не намагається… Нехай думає, що вона покинула його. Так буде краще для всіх.

— Ще нікотину? — намагався заспокоїти клієнта бармен.

— Ні, залиш собі, — різко відповів той. — Мені й справді вже досить. — З цими словами піднявся, і, хитнувшись, рушив до дверей. 

А хлопець так і залишився очікувати далі.

*** Передозування надією

⚠️ При перевищенні рекомендованої дози можливе виникнення ілюзії щастя й, почуття любові до системи.

Бар «Elysium Tap» того ранку був малолюдний. Двері відчинилися і в бар зайшов Кремінь.

— О, ви сьогодні маєте інший вигляд, — озвався бармен з привітною посмішкою. 

Андроїд прискіпливо оглянув гостя: волосся підстрижене й розчесане, борода поголена, навіть одяг — свіжа сорочка, хоч і трохи пом’ята.

— Вам личить ця сорочка. Замовити послуги праски?

— Та то дрібниці, що пом’ята, головне, що чиста, — відказав той, сідаючи на звичне місце. 

Чоловік кинув короткий погляд у дзеркало за баром, відображення його тішило.

— Що вам запропонувати?

— А що прийнято вживати вранці?

Бармен поставив перед ним пробірку на підставці з прозорою рідиною.

— Кращий замінник кави — тонізуючий стимулятор.

— І правильно, — кивнув ветеран. — Давай, спробуємо.

Він замовк, ніби підбирав слова, потім кивнув на двері.

— Вона скоро прийде?

— Ви про дівчину, яка приходить щовівторка?

— Ні, чорт забирай, про бабусю, яка приходить п’ятницями.

— Зазвичай, вона з’являється о пів на восьму, але минулого вівторка її не було, — поглянувши на скептичний вираз обличчя чоловіка, андроїд продовжив, — Та це ви й так знаєте. Якщо все добре, то скоро буде.

— Так, вона має прийти.

І справді, за кілька хвилин на порозі з’явилася очікувана гостя. Привіталася, пожартувала з барменом, замовила традиційну капсулу полуничного нектару, що викликав короткий спалах допаміну.

Ніхто з відвідувачів навіть не звернув уваги на руку. Ніби то був лиш модний аксесуар з лазуровим відтінком і тонким візерунком нанодротів, що мерехтіли під шкірою.

Бармен нахилився до ветерана:

— Про руку вона теж не здогадується?

Кремінь повільно хитнув головою.

— Кориговані спогади. Тепер напевне вважає, що з цим імплантом мало не народилася. Або встановила за власним бажанням. Мовляв, захотіла оновлення. Багато, хто такі теж має. Місцеві повільно перетворюються зовні на кіборгів, щиро вважаючи, що те чи інше технічне «удосконалення» вони встановили, дотримуючись модних трендів.

Бармен спостерігав, як дівчина обережно тримала капсулу новою рукою, наче боялася роздушити її.

— Звісно, спочатку незвично, — пояснив ветеран. — Та за кілька днів адаптується. Тіло приймає нову частину, якщо мозок, вже прийняв. І знову все стане на свої місця.

— Дозвольте поцікавитись, чому ви не встановите собі імплант? Помітив, що ви накульгуєте на ліву ногу.

Чоловік схвильовано ковтнув.

— Це важко пояснити. Хоч кульгає, зате своя рідна. Не хотів, щоб її ампутували. Розумієш? — він зробив паузу й трохи подумавши продовжив, — А знаєш, може й зроблю. Як то кажуть у рекламі — нове життя починається з імпланта? Може спробувати, га? — питав наче сам себе, але вголос. — Втім, сьогодні не будемо про це.

Його погляд повернувся до дівчини за столиком біля вікна і зітхнув.

— Слухай, підозрюю, що вони з тим хлопцем… того — посварилися.

Бармен кліпнув. Ветеран на мить замовк, ніби обдумуючи, чи варто продовжувати. Потім обережно наважився:

— Скажи, як ти думаєш, у мене є шанс?

— Шанс? — перепитав бармен, не розуміючи.

— Ну, з нею.

Андроїд дивився на клієнта кілька секунд. У оптичних сенсорах ледь миготіло світло — він шукав відповідь серед тисяч соціально-поведінкових алгоритмів.

— Вона вам подобається? — висунув припущення він.

Ветеран посерйознішав.

— Можливо. Уявімо, що так.

Бармен мовчки витер поверхню стільниці. Потім промовив:

— Шанс є завжди. Проте шанс — це вірогідність, відсоткова частка якої залежить від різних факторів.

Ветеран ледь усміхнувся.

— Бач, який розумник? Та часом такий зануда! — Кремінь кивнув. — Ну, що ж… відсотки ймовірності рахувати не треба,  краще побажай мені удачі.

Він глибоко вдихнув, потім підвівся й рушив до столика біля вікна.

Крок — і в повітрі знову аромат кави та синтетичної ванілі. Ще крок — і пригадався запах запеченої шкіри та крові, коли тримав її за руку в медпункті. Спогад невчасно виринув з пам’яті, той, коли після пострілу в Кенді все поле бою двоїлось перед очима. Він ледь пам’ятав, як завершив тайм — лише уривки криків, втрат, і страшне відчуття, що вся партія валиться. Потім перед очима замиготіли стіни нескінченних коридорів. У голові невпинно крутилися думки, що ворог зайняв відкриті лінії, нависаючи загрозою шаху у два ходи. Як вести бій далі він не уявляв, але й зараз не міг про це думати. 

Глибоко під шкірою, в кістках, у серці, яке гуло десь у вухах, він нестримно бажав хоч глянути на неї. Благав, аби ціла була. Смішно, перейматись за пішаком, коли в один день втратив і ферзя. 

Пролунали ритмічні звуки, рейками неслися візки з потерпілими. Він провів їх поглядом й метнувся до медсектору. За одним з поворотів наткнувся на групу рятувальників, що схилились над каталкою. А на сусідній впізнав пасмо волосся й зупинився. Він торкнувся її руки й ледь чутно прошепотів:

— «Кен… — він не договорив, — P4… тримайся… — голос задихнувся. — Я тут, чуєш?»

Її пальці ледве ворухнулися, ніби намагаючись за щось ухопитись і швидко обм’якли. Тоді одним махом зірвав протектор під яким тліла запечена шкіра. Гострий запах горілого врізався в ніздрі. 

Його руку рішуче відштовхнули, медик звільнив доступ до грудної клітини.

— «Сircut-6, запускаю!» — вигукнув хтось, прикладаючи до її шиї ін’єкційний модуль.

Її тіло здригнулося, потім знов. 

— «Втрата свідомості, напевно больовий шок, тиск падає, — сухо констатував медик.»

— «Пробуємо стабілізувати, готуйте гель!»

Крапельниці дзенькнули, монітор коротко пискнув, вловлюючи слабкий імпульс. Каталку вкотили до капсули. Світло мигнуло червоним — доступ обмежено.

— «Тиск падає… рівень кортизолу критичний…»

— «Готуйте ін’єкцію С-12!»

Хтось зафіксував їй голову, інший приєднав новий кабель до її нагрудника. На екрані перед ними миготіли 3D-моделі її тіла з підсвіченою ділянкою травми.

— «Глибокий опік третього ступеня… часткове ураження м’язових волокон… пошкоджено кістку».

Він стояв збоку, стискаючи поручні, і дивився через вікно схоже на ілюмінатор.

У реанімації тіло переклали на платформу, і прозора капсула повільно опустилася згори, замкнувши дівчину всередині стерильного поля.

Прилади почали співати різноголосо:

біп… біп… біп…вжжж…клац — подача кисню.

Тоді він подумав, що коли її вилікують, то все буде інакше.

— «Тримайся…» — шепотів він, майже несвідомо і чув лише  відлуння власного серця.

Так само як зараз.

Але тепер він стояв, як укопаний, бо зміг із себе вичавити тільки хрипле:

— Привіт.

— Вітаю, — чемно відповіла вона, і про щось здогадавшись запитала. — Ми… знайомі?

Знову стало важко дихати. Він ковтнув:

— Ні… не зовсім. Просто… — і відчув, як хотів, щоб впізнала його. Хоч на одну мить. Може, крізь запаморочення бачила обличчя. Чи хоч згадає голос, якій чула безліч разів. — Ти… добре себе почуваєш?

Але замість цього — лише ввічлива усмішка й розгублений погляд, що наче проходив крізь нього. 

— Я в порядку. Дякую за турботу, — м’яко відповіла.

А слова та весь її вигляд означали, що розмову закінчено. 

Він кивнув, щоб щось сказати, але слова знову застрягли в горлі. Потім відступив і повернувся назад до бармена.

М’яке світло мерехтіло, відбиваючись у скляному блиску полиць з ампулами та пробірки в руках андроїда-бармена. Ветеран знову сів, схилившись над напоєм, і дивився, як блискучі кристалики повільно танули в блідій суміші, залишаючи на поверхні легкий сріблястий серпанок.

— Ні, так нічого не вийде, — нарешті заговорив він. — Там, я штовхаю її під кулі… гаразд, не штовхаю, проте… А хай йому грець! Я не маю виправдовуватись! Насамкінець це і є моя робота. Пішаками зазвичай жертвують першими, а я хвилююсь за якусь Р4. 

Бармен перестав протирати пробірку і глянув на нього прозорими очима, проте промовчав. Тоді Кремінь продовжив:

— Останнім часом я все частіше замислююсь над тим, що роздвоєння пам’яті це порятунок. Інакше насолоджуватись життям і виконувати, як слід, завдання неможливо, і навпаки. Але як це — прокинутися без минулого? 

Бармен похитав голову.

— Наче народитись знову?

Ветеран усміхнувся, кивнув:

— Знаєш, мені б теж не завадило викреслити минуле, забути війну, стерти голоси в голові й жити, як усі. А потім, спокійно закрутити з будь-якою іншою жінкою, бо, може, тоді я б взагалі про неї забув? Якби я тільки міг, якби міг, — розчаровано він розвів руками.

*** Синдром відміни

⚠️ Різка відмова може спричинити біль, тремор і небезпечну ясність думки.

Минуло кілька днів. Пари за столиками змінювалися, музика лишалася тією самою. Двері бару то випускали когось, то запускали. Ветеран стояв на порозі розпатланий, брудний, і пом’ятий. Очі темні й порожні. Він рушив до бару, кульгаючи сильніше, ніж раніше.

Бармен на мить навіть подумав, що це якийсь інший чоловік.

— Пане… — промовив він обережно, а потім раптом вигукнув — Кременю, ви повернулися! А я все думав, куди пропали? От і Кенді теж щось давно не видно.

Ветеран сів на своє звичне місце, склавши руки. 

— Не прийде більше Кенді.

Довго мовчав, поки бармен не наважився запитати:

— Вона загинула?

— Я віддав її. Мусив. Ти навіть не уявляєш, що відбувалося. Вибору майже не було, — почав той, — Р4 мала зайняти позицію, яка відкривала шлях для ретранслятора. Пішаки супротивника повільно наступали на лівий фланг. Сектори C2, D3, E3 вже були під загрозою, і якщо я б не змістив ці фігури, їхній снайпер міг знищити ретранслятор, який тримав лінію зв’язку. Можна сказати, це як Ахіллесова п’ята — без нього у цій зоні я немов сліпе кошеня.

Обхідний маневр, слон — на D5 тримав позицію. P3 підкріплення на E4. Р4 рухалася вперед, і я розумів: щоб закрити фланг і врятувати критично важливий вузол її доведеться підставити. Вона мала зайняти квадрат H5, прикривши лазерний ретранслятор, але тим самим опинилася під прицілом снайпера.

Якби перемістив іншу фігуру, пішаки супротивника могли б зруйнувати весь фланг. Захистити C2 і D3 означало одночасно пожертвувати Р4. Проте Артерія-9, занадто висока ставка, щоб не ризикнути.

Р4, зайняла H5. На екрані з’явився червоний промінь супротивника. Система зафіксувала удар. Р4 зникла з квадрата. Натомість на інших флангах мої коні та слон перекрили хід супротивника, а ферзь вивів важливі ресурси у безпечний сектор. Стратегічна перемога — шах і мат. Я отримав контроль над сектором. 

— Ви перемогли? Вітаю!

— А відчуття, ніби програв. Що ж… партію завершено. Завдання виконав, але… її не встигли евакуювати. Я чув по каналу звук вибуху і мертву тишу. 

— Ви… не зробили ін’єкцію?

Той заперечно похитав головою.

— Але ж ви хотіли забути?

— Хотів, — сказав ветеран. — Але тепер не маю права.

Він перевів погляд на порожній столик біля вікна.

— Стерти її? Забути, бо так буде легше? Але, якщо я це зроблю, вона зникне назавжди, — повільно вдихнув і видихнув, затулив очі руками. — Ні, ні. Це мій хрест, я мушу його нести. Хоч болить. Але хай буде.

— Як нога? Болить, проте своя, рідна?

В очах Кременя забриніли сльози.

Бармен мовчки поставив перед ним склянку.

— Вибачте, пане, що нагадав.

Ветеран гірко всміхнувся.

— Не вибачайся. Я знаю, що тобі не зрозуміти. Та й ти тут яким боком?

— Проте я теж пам’ятатиму, пане.

Кремінь з повагою поглянув на бармена, підняв склянку, ковтнув і закрив очі.

У шоломі тріщить зв’язок.

— «Р4, третя лінія, закріпитись! Повторюю, закріпитись!»

Голос — чистий, дзвінкий:

— «Прийнято! Командире, я бачу відблиск — схід, другий купол!»

— «Не висовуйся. Це пастка».

— «Якщо пастка — то я вже в ній, командире. Координати: сім-два-нуль, висота двадцять три».

— «Р4! Назад!»

Вибух заглушив ефір. На екрані миготіли уламки дрона, чужий снайперський промінь прокреслював край окопу. Кремінь наче бачив на власні очі, як вона падає, щока вдаряється об гарячий пісок, а з броні течуть червоні патьоки — кров струменіла від плеча до зап’ястка й  заливала пісок.

Його увага прикута до цифрового дисплея: серцебиття, тиск, рівень кисню — все миготить, біжить стрічкою, червоний сигнал зупиняє подих.

Він стискає командний модуль. Внутрішній голос шепоче:

«Ти можеш перевести групу. Забрати її. Переставити фігуру».

«І втратити Артерію», — каже інша частина його розуму. — «Сезон без Артерії — це шах країні,  мат — убитим, мат — мільйонам звичайних громадян».

Але це вона. Солодкий голос, що промовляв: «Командире…»

Він зробив глибокий вдих. Серцевий монітор рве останню лінію — імпульс, затримка, провал. І довгий писк, мов нескінченна нота.

Час зупинився. Холод по спині. А потім десь здалеку знов заграла джазова музика.