Співкамерники

***
Спершу я подумав, що то якась їх статуя, аби прищеплювати ув’язненим відчуття прекрасного. Коли дрон-охоронець упихнув мене до камери та задвинув двері, він сидів у кутку без жодного руху, очі заплющені. Довгий, метрів зо два з гаком, та худий, як швабра, наче скам’яніла потворна людина. Шкіра тонка, майже прозора, а всередині щось мутне й однорідне, як мішок набили грязюкою. А далі, майже одразу, відбувся малий зсув.  Справа рутинна, але я про таке ще нічого не знав та мало не наклав у… Ну, знаєте, коли годинник на електронному дисплеї раптом береться відраховувати час в інший бік, на мить зупиняється й пускає секунди уперед, як годиться, але повільніше, ніж треба… А ще той клятий кран. Він перестав крапати. У гуманоїдних камерах всіх в’язниць Всесвіту підтікають крани, це відомо – спеціальне випробування для психіки. Але ніде краплі не зависають у повітрі на три секунди та не вертаються назад, це вже маячня. Коротше, саме тоді Кхаар вхопився руками за стіну та дрібно задрижав, видаючи гортанне “Ррррааа”. Вивалив довгий язик, та звів до лоба очі з вертикальними, як у зміюки, зіницями. 

Заблимав приліплений до стіни стандартний міжвидовий перекладач:

– Людина. Ти хочеш тримати весь світ у руках та сліпий, що він завеликий для тебе. Ти виходиш крізь ці двері та вже прямуєш сюди. Ти виходиш, доки твої очі не відкриваються.

Про те, що я людина, я й сам знав. Але навіщо мені увесь світ? А вже якщо мені пощастить вийти назовні, то в труні я бачив і цю камеру, і це опудало. Звісно, перекладач глючив, таке часто бувало і в більш пристойних місцях, а у такому смердючому гадючнику, як Велика Галактична В’язниця, й поготів. Я вгатив по ньому кулаком. Щось пискнуло, зашипіло, а далі камеру струснуло, та я гепнувся Кхаарові під ноги. 

До речі, я вам не сказав? Мене взяли випадково, я не винен. Просто мене звати Люк Аррет, майже як того пришибленого контрабандиста, який торгував енергетичними генераторами для імпульсної зброї на чорному ринку Титану. Його потім ще розшукували по всьому рукаву Оріона, й не тільки поліція. Були ще його приятелі, яким він випадково продав бракований генератор, та той розніс їм пів станції. Мстиві вилупки… Так, про що це я? Ага. То ми із ним тезки, майже. Я Люк, а він – Дюк. І коли я у космопорті Титану простягнув старому митникові свій ідентифікатор та направлення на конференцію астрофізиків, той покрутив їх у різні боки, примружився, подивився проти світла та одразу натис якусь кнопку. Сліпий кетюх! “Твоє щастя, – каже, – що це ми тебе упіймали, а не брати Райдери, вони б тебе змололи на фарш.” Тож замість виступати перед колегами, я попрямував до сузір’я Єдинорога, а точніше на орбіту чорної діри А0620-00, тобто, в дупу до самого чорта. У нас навіть лайка така є: “А пішов би ти до єдинорога!” 

Не знаю, кому першому спало на думку побудувати в’язницю біля чорної діри, але дуже швидко там не лишилось нікого із живої охорони, лише дрони попереднього покоління та індукційні поля. Попри застаріле оснащення, може, через престижну адресу в’язниця і досі є найнадійнішою для утримання смердючого галактичного сміття усіх рас. Жодної живої втечі за їх тривалу історію. Їм є чим пишатися.

За останньою поправкою до міжвидового закону співіснування, усі в’язні утримуються в одиночних камерах, або ж разом із туристами своєї раси – для уникнення зайвого напруження між, скажімо, плазмоїдами та напівкіберами. Та мабуть, у цій дірі про таке не чули, і це було на краще, бо так я подружився з Кхааром – кремнієво-органіком з якогось із Кеплерів. Чи навпаки, на біду, бо це знайомство завело мене… Коротше, зараз ви самі все побачите.
 
***
Коли перестало трусити, підлога вирівнялася, та зникли ті кольорові смуги, що увесь цей час миготіли в повітрі, як на несправному моніторі, гуманоїд всівся у своєму кутку й заплющив очі. Я гукнув:

– Агов, друже! Я – Люк! А тебе як звати?

Перекладач видав чи то ритмічний свист, чи то шепіт, але мій друг не ворухнувся. Я встав та обережно торкнувся долонею його руки – він був гарячий, як розпечене вугілля. За хвилину, не відкриваючи очі, промовив:

– Кхаар-кха-фс…, – і ще казна-що.

Перекладач підхопив:

– Зараз буде зсув, він іде маленький та потім до мене приходить гість.

– Гей, Кхааре! – я втомився від цієї гри у поламаний перекладач, про всяк випадок дав по ньому кулаком, без надії на щось путнє. – Напевно, гість – це я, якщо ти нікого більше не чекаєш. Ми з тобою тепер співкамерники, чув? Я вже тут! А зсув – це коли нас трусило, як білизну в центрифузі? Таке теж уже було, ти все наплутав, друже.

Перекладач просвистів, а гуманоїд прорипів у відповідь:

– Людина сліпа, бачить лише одну часову лінію. Немає минулого. Є тьмяне зараз, його імовірність меншає. Немає майбутнього. Є яскраве зараз, його імовірність стає більшою. Матерія нестабільна… Але людина сліпа…

Кхаар ще щось бурмотів про людську неповноцінність, а я сидів і думав. Якогось біса я потрапив у камеру до довбаного метаіндуктивного синестетика. Усі знають, хто вони такі, та ніхто їх ніколи не бачив, а все тому, що сидять вони на своїх Кеплерах та спостерігають багатоваріантну реальність, як на мультимоніторах. Не думайте, це не просто. Бачити – це одна справа, а ось вибрати один із десятка чи сотні варіантів – уже зовсім інше. Для цього у кожного кеплерита є його пара – карніт – вуглецево-кристалічний плазмоїд із простою, як викрутка, лінійною свідомістю, який виконує роль спостерігача: фіксує кеплеритову реальність на одному з варіантів. Тобто карніти у їх подружжях за дружин. 

Так ось, кеплерити майже ніколи не полишають свою планету, а якщо й подорожують, то неодмінно з парою. Але це все одно дуже небезпечно. Кеплерит може втратити свій “якір”, скажімо, у бійці, чи, бува, карніт із характером сам собі щось надумає та втече. Тоді ця багатоваріантна істота розфазовується, а насправді буквально втрачає розум. Він бачить мільйон світів одночасно та не може зрушити з місця, бо не знає, куди йти. 

Швидше за все, мене підсадили до одного такого бідолахи, аби він у припадку невизначеності не повидирав собі очі. Людина ж бо бачить час лінійно, тож як фіксатор цілком згодиться. А цей миршавий невдаха мені ще й грубіянить. Невдячний. Ну то мені все одно, нехай хоч по стелі бігає, аби мені вночі спати не заважав. 

Аби не сумувати, спробував завести розмову:

– Слухай-но, а де твій карніт?

– Він мертвий, але він живий. Він поруч зі мною та далеко від мене, – далі він зачепився поглядом за мене, мабуть, таки сконцентрувався та видав конкретику: – Він зник, а я розфукусувався. Мене закрили тут – це безпечно.

Поки він говорив, я ходив камерою, зводив дані докупи. Коли дійшов до дальньої від Кхаара стіни, той раптом замовк, а далі став мичати:

– Карніт живий. Ми вдома. Я тут сам. Двері. Двері зачинені. Карніт удома. Карніт помер. Двері. Зсув. Двері відчинені. Зсув. Чорна діра. Я бачу ясно всі варіанти. Коли іде зсув – матерія нестабільна. Двері відчинені. 

Мені стало цікаво, та я розвернувся – гуманоїд хитався, і його зіниці розповзлися в різні боки. Я вже схопив суть, підскочив до Кхаара впритул та подивився йому в очі. 

– Що там по зсувах і відчинених дверях?! Кажи!

– Зсуви – це гравітаційні ефекти біля горизонту подій. Ми на орбіті чорної діри, тут спотворення часу та простору. Це красиво. Ви, люди, не бачите краси. Для тебе зсув – це хаос. Я тебе відчуваю.

Кхаар замовк. 

– А двері? – я можу бути настирливим.

– Двері? – він таки удавав дурника. Я відверто нервував, а він раптом прикрив очі та знову почав хитатися. Попри те, що я вже тримав його за щуплу кінцівку.

Я спробував заспокоїтись. Вдихнув повільно й глибоко, як там кажуть терапевти, видихнув та спробував насвистувати дитячу пісеньку. “По стіні маленьке павуча біжить…”  Доки дійшов останнього рядка, гуманоїд вже розкривав повіки.

– Двері. Відчиняються лише під час великого зсуву. Але тільки в одній часовій лінії.

От тепер я й про двері второпав. Та цей очманілий не такий уже й поганий пацан! 

– Чудово! То чого ж ти й досі тут? – ляпнув натхненно.

– Я не можу сам обрати потрібну часову лінію. Сам я розфазований. Карніт робить мене стабільним. Ти робиш мене стабільним. 

Тепер ця задачка із довбаної квантової механіки мала розв’язок. Але поки тільки теоретично.

***
На ранок прокинувся від того, що моє ліжко росло у довжину та на дальньому від мене кінці скручувалось у спіраль. Освітлення у камері миготіло, а стіни йшли хвилями. Кхаар лежав на підлозі, кінцівки вільно розкидані в боки. Перекладач бурмотів тихо, я не міг розібрати ані слова – в мої вуха наче напхали вати. Спробував підвестись, але руки й ноги важили з пів тонни кожна. Думаю, цей гармидер тривав кілька хвилин, хоча, коли поступово відпустило, та камера набула звичайної форми, як поролонова губка після ванни, я ще довго не міг підняти голови. Годі й казати, що у бік дверей я не подивився.

Врешті сфокусував зір на приятелеві та простогнав:

– Кхааре… Що то було? Великий зсув?

Кхаар лежав і мовчав. Далі поворушив пальцями, став навколішки та поповз у свій кут. Я видихнув.

– Кхааре! То був зсув?

– Так, – одразу гукнув перекладач так бадьоро, наче його ці трансформації не стосувались. – Ми проходимо поблизу горизонту подій. Чорна діра дає гравітаційне викривлення. Це дуже красиво!

– Та красиво-красиво! То ти бачив двері? Вони були відчинені?

– І так, і ні. Магнітний замок вимикається на кілька секунд. У деяких часових лініях двері відчинені. 

Я всівся та почухав потилицю.

– То коли наступний корабель? Тобто, коли ще буде цей великий зсув? Нам треба підготуватися, чи що. До дверей підійти…

Та гуманоїд уже сидів із заплющеними очима й хитався з боку в бік. Я підійшов і торкнувся його, навіть зачепив повіку – про всяк випадок. А як він подивився на мене, то одразу ж упіймав його погляд і вже не відводив погляду. Спрацювало – він виструнчився й більше не мугикав.

– Коли тікаємо, кажу!? Ко-ли наступ-ний вели-кий зсув? – той недоумок мене бісив.

– Я ба-чу ве-ли-кий зсув, ко-ли він іде, – він мене передражнював.

Для порядку я вгатив по перекладачу, бо ж не міг чіпату цю істоту.

– То скажи мені заздалегідь, і ми пройдемо разом. Второпав?! Разом вийдемо з камери! Я сяду ось тут! – Я двинув спиною до дверей, намагаючись тримати очима Кхаарів погляд. – І чекатиму. Ти теж… можеш сісти поряд, якщо тобі зручно, я не проти, – я хлопнув долонею по підлозі. Він дивився на мене. – Коли буде зсув, ти скажеш мені, а краще смикнеш за рукава, ось так, тільки сильніше, – я ледве не надірвав на собі робу. – Та й побіжимо!

Кхаар відповів одразу:

– Ти розумний. Коли приходить час, я тобі говорю. Ми виходимо.

У мене аж на серці полегшало.

– Тепер не фіксуй мене. Я слухаю час. Я слухаю зсув, – Кхаар заплющив очі та захитався, мугикаючи свою мантру.

А мені не дуже то було і треба – весь час його фіксувати. Я за натурою одинак, можу мовчати хоч цілий тиждень, аби вчасно їжу під двері підсовували та пусті миски забирали. Але з цим, слава космічному безмежному простору, тут було добре. 

***
Кхаар отямився лише надвечір. Я спершу хотів поділитися з ним своїм обідом: тикав у нього мискою, підносив ложку до рота, але дарма. Напевно, ці істоти беруть енергію з навколишнього простору, чи від своїх співів. Далі я не наполягав, аби не відволікати його від основної справи. Хотів підсунути ліжко до дверей, але воно було пригвинчене до підлоги. 

Після вечері я саме приліг та вже відвертався до стіни, як раптом почув із перекладача:

– Зсув іде…

Я підскочив, наче мене вжалив цілий рій комах, схопив Кхаара за плечі й трусонув. Одночасно не зводив очей із його обличчя. Спершу гуманоїд не реагував, далі блимнув, зосередився й сам зафіксував на мені погляд.

– Ходімо, друже, зсув іде. Треба йти! Ну й важкий же ти, зараза! – я перевісив Кхаарову руку собі через плече і потягнув його до дверей. Добре, що він уже приходив до тями й почав потроху перебирати кінцівками, бо сам би я його не допер.

За хвилину ми сиділи перед дверима, як два бовдури, а навколо панувала тиша.

– Чуєш, друже, ти, бува, не помилився? З тим своїм зсувом.

– Зсув іде, – Кхаар говорив чітко та впевнено, наче бачив його за кілька світлових років. – Зсув іде в іншому часовому вимірі, він іде тут. Він уже яскравий.

 Ми ще посиділи хвилин із десять, а далі Кхаар видав, не зводячи очей із дверей:

– Ти спокійний, рівний. Ти довіряєш. Не торкайся дверей. Не вийде. Ти торкаєшся реальності, де вони зачинені, – в одній з його реальностей ми не проходили. 

Та я одразу забув про ті слова, бо стіни дрібно задрижали, замерехтіло світло, й перекладач раптом вимкнувся та впав на підлогу. Ми скочили на ноги. Я тримав Кхаара за руку. Перед очима пливло.

Кхаар щось буркнув і побіг уперед. Я витягнув руку й торкнувся твердої стулки дверей – вони були зачинені. Кхаар вдарився лобом і відскочив назад. Двері витягнулись у високу ковбасу, наче насміхались над нами, вирівнялись назад, і за мить усе стихло.

Кхаар був сердитий, чи то я був сердитий на себе, на нього, а він просто всівся у кутку та белькотів, як завжди. 

– Кхааре, пробач, – я спробував упіймати його погляд, але вчасно згадав про перекладач. Лише поплескав його по довгій кінцівці та сказав уже сам до себе: – Іншим разом усе вийде. Іншим разом…

 ***
На ранок ледве дочекався сніданку і перш ніж поїсти, розколупав той клятий перекладач ложкою, бо викрутки не мав. Примостив його на місце й урочисто ввімкнув. 

Торкнувся Кхаара. Той розплющив очі й одразу прошипів:

–  Ти хочеш тримати весь світ у руках. Але ти слабкий. Світ завеликий для тебе одного. Ти не довіряєш. Ти один. Ти сидиш у камері завжди.

– А чого це я мушу довіряти тобі? – тут уже не витримав я. – Врешті, сам я не бачив отих твоїх відчинених дверей. Може, такої ймовірності й не було зовсім, чи тобі привиділось.

– Довіра – це подих життя. Ти мертвий. Ти не виходиш за межі своєї свідомості. Ти у камері.

Далі він сам заплющив очі, не хотів мене бачити, та захитався в нірвані, як завжди. Образився.

– Чекай, друже! Спробуймо ще! Тільки скажи, коли буде той клятий зсув! У мене все вийде, тобто… – я опустив очі й потеліпав у свій куток, звідти додав стиха: – Це у нас усе вийде. 

Гуманоїд не відповідав, тобто, він мугикав, але не до мене. Що він хотів? Який, у біса, світ у руках? І так, я маю все контролювати, бо в наш час довіра – дівка невірна. Якби я довіряв першому ліпшому, уже давно дав би дуба десь під парканом Всесвіту.

Думав, що робитиму під час наступного зсуву. Якщо, припустимо, заплющити очі та йти навмання за Кхааром, як за поводирем, то чи вийде? 

Трусонуло ще до обіду. Несильно – Кхаар не поворухнувся. Я повернув голову до дверей, не повернув – шия ледве подужала опір та здвинулась на кілька градусів. Скосив очі – двері тягнулись у паралелограм. Секунда – і все скінчилось, наче й не було. То був малий зсув, але я второпав, що треба бути напоготові. Та помиритися з Кхааром.
 
***
– Агов, друже! – я вже втретє за сьогодні стояв перед гуманоїдом та тримав його за плечі. Навіть трусив потроху, відтягував пальцем повіко, аби зловити його погляд. Все було дарма. Він підкотив зіниці догори, попід череп, та мимрив щось собі під ніс.

Я вже був розвернувся, аби йти до себе, аж раптом мені сяйнула думка. Поклав руку Кхаарові на плече, прикрив очі та тихо заспівав:

–  По стіні маленьке павуча біжить, Дощику краплинки змили його вмить…

Добре, що ви ніколи не чули, як я співаю. Наче курка квокче, у якої кашель. Хрипкий такий, сухий кашель. Але Кхаарові сподобалось, він враз напружився та витріщився на мене.

–  Коли іде зсув, я тобі говорю. Зсув іде скоро. Зараз. Ми проходимо. Ти мені довіряєш, – сказав та знову впав у свою кому.

А мені більшого й не треба було, я постелив ковдру та всівся навпроти дверей. Зсуву не було, але мені підсунули миску з юшкою, забрали її, притишили світло у камері – замість казки на ніч. Але я сидів, бо боявся проспати. 

Десь посеред ночі почув Кхаарове “Зсув іде”. Схопив його за руку та потяг до дверей. Цього разу він піддався швидше, чи то я його смикнув з усієї сили. 

Десь збоку зірвало кран, та я краєм ока побачив чималу кульку води, що коливалась, як желе, та повзла догори. Метал на дверях постарів на очах, почала лущитись фарба. Перекладач скомандував:

– Двері відкриті! Уперед!

Я стулив повіки та побіг. Чогось згадав, як у дитинстві грав у піжмурки. Біг недовго – за кілька кроків зустрівся лобом із твердим металом. Почув голосний свист та рівний, бадьорий переклад:

– Людина недосконала. Ти сидиш у камері.

Так, я все ще був у камері. На голій підлозі – ковдра за щось зачепилась та теліпалась тепер попід стелею. Скоро дали їсти, та я нерухомо дивився на миску. Лискучу залізну миску, довга подряпина, коротка подряпина… У юшці плавали сухарі, один, два…, чотири…

Щось опустилось на моє плече – Кхаарова кінцівка.

– Ти потрібен зосереджений. Ти і тут, і там одночасно. Твої думки – хаос. Це неправильно. Твої думки іти з тобою крізь двері. 

Далі всівся поруч.

– Ти слабкий та не виходиш із камери, – двинув миску пальцями у мій бік. – Час повертається назад. Великий зсув іде поруч.

Кхаар слухав космос та співав, а я їв, і це була чи не найсмачніша юшка у моєму житті. Вже коли підбирав останню ложку, почув:

– Зсув іде.

Кинув миску на підлогу, вона прогуркотіла під ліжко. Схопив Кхаара під пахви й підняв на ноги. Ми стояли та тримались за руки, поки починало блимати світло, поки шипіла вода й мінилися стіни, поки миска з ложкою злітали у повітря. Я заплющив очі та заспівав:

– По стіні маленьке павуча біжить, Дощику краплинки змили його вмить. Сонечко калюжі висушило всі…

– Двері відчинені.

Я кинувся уперед, вчепившись у Кхаарову руку, все ще співаючи, та біг уже із десяток кроків, не менше. Мій друг зупинився, а я за ним. Стояв та боявся подивитись. 

– Ну що там, Кхааре? – запитав, та лише потім подумав, що у коридорах не має бути перекладачів.

– Твої очі закриті, ти не бачиш дороги, якою ідеш.

Колись я таки мусив зіткнутись із реальністю. Зсув минув, моя ковдра валялась на підлозі. У кутку догори дном лежала миска, на стіні блимав перекладач.

– Сьогодні ти пройшов далеко. Зсуви ідуть. Ти ростеш. Люк стає карнітом. 

Я плакав.  

– Але твої очі намокли. Зовні ти – шкіра, а всередині ти – хаос. Ти хворий?

Так, трясця, я був хворий. Бо понад усе прагнув на волю, і аж ніяк не планував стати тим довбаним карнітом. Але наразі це був єдиний доступний мені шлях.

Коли витирав носа рукавом, то розтер на тканині кілька червоних плям.

***
Ви знали, що навіть серед карнітів імовірність пройти от так з кеплеритом у низькоймовірну часову лінію нескінченно мала? Один до тисячі, а іноді й до десяти тисяч – це сказав мені мій друг Нтартинтупроооостаар. Так, це його ім’я, та я все одно зву його Кхааром. А він мене – Люком. І все рідше – недосконалим чи обмеженим, і майже ніколи – людиною.

Великі зсуви повторюються тут чи не щодня. Коли починає трусити, я вже не закриваю очі, й коли тримаю Кхаара за плече, іноді сам бачу роздвоєння реальності. Не просторові аномалії, а саме паралельні гілки. 

Коли виходить угледіти в’язничні коридори, усього мене, починаючи від голови, накриває шалена гаряча хвиля. Вона зникає, коли проходжу двері та вкотре опиняюсь у камері. Тоді всередині все стискається, або стає порожньо, як у кишені на виході з пивної “Голі орбіти”. Кхаар каже, в мені ще забагато хаосу. 

Сьогодні була тридцять дев’ята спроба. Тобто, до повного успіху лишилася ще дев’ятсот шістдесят одна. Або дев’ять тисяч дев’ятсот шістдесят одна. Але я вкотре беру Кхаара за руку та співаю:

– По стіні маленьке павуча біжить, Дощику краплинки змили його вмить. Сонечко калюжі висушило всі, І знову павуча шкульгає по стіні.

Мене звати Дюк Аррет, я і є той пришиблений контрабандист, який торгував генераторами для зброї на Титані. Але це ви й так, напевно, вже зрозуміли. І мене важко упіймати, звісно, якщо я сам того не захочу. Я ж бо ще те хитре стерво. Та якби не брати Райдери, мені б і на думку не спало переховуватись у сузір’ї Єдинорога. Бо хоч я кмітливий, але вони спритні й жорстокі. Від них іще ніхто не тікав своїми ногами, я перший. 

Про кеплеритів я багато чув ще у дитинстві від дядька Ганса. Той, коли працював у лабораторії, бачив їх із їхніми парами на власні очі. Далі їх перестали вивчати, бо ж Закон про мир та взаємоповагу, таке всяке… Вони ж ані планети своєї не полишали, ані у гості нікого не запрошували. А за останні три роки лише оцей єдиний. Про нього один мій клієнт обмовився, я йому за це ціну на генератор добре скинув. Не називатиму його, бо просив дуже…

Скоро наступний великий зсув, я вже потроху відчуваю його разом із Кхааром. Звісно, він перший. Але мені нічого не каже, чекає, доки я сам допетраю. 

Із самого ранку болить голова та в очах пульсує. Камера пливе, як у зсувах. Щойно знову ішла носом кров, я її рукавом витер. Іще дев’ятсот шістдесят одна спроба і… А може, і дев’ять тисяч… Як побачите братів Райдерів, передайте їм…