Квантова Оранта

Ліля вийшла на балкон, аби провести останні пів години перед роботою з кавою й «Транзитною станцією» Сімака, аж раптом загуркотіло, — але не як ППО чи приліт, а наче глибоко під землею прокинувся і заревів дракон — і по всій дорозі, куди сягало око, пролягла глибока розколина. Кілька ліхтарів похилилися, мов п’яні, шматок тротуару відколовся і сповз униз, заверещали сигналізації запаркованих автівок. Жовта літера «D» у назві сусіднього «Дрім-тауна» замиготіла й згасла.

— Ай! — Ліля попеклася, надто сильно стиснувши чашку.

Наче відлуння, знизу долинув зойк. Веніамін Васильович, що завжди о цій порі бігав разом зі своїм мініатюрним йорком, запізно зауважив зміни у міському рельєфі й полетів у прірву разом із собачкою. Ліля висунулася з вікна, розплескавши каву: чоловік встиг ухопитися однією рукою за бордюр, а бідолашне цуценя повиснуло на повідці й перелякано заскімлило.

Довго думати не випадало. Можливо, й слід було викликати ДСНС і дочекатися фахівців, але Веніамін Васильович, хоч і виходив на пробіжку регулярно, а все-таки був уже немолодий, тож навряд чи міг довго протриматися. Мимоволі пригадалося, як у лютому 22-го він — тоді ще геть ламаною українською — сказав, що його донька з друзями носила продукти в лікарню неподалік, але їх там не прийняли: мовляв, і так стільки всього різні групи понапривозили, що пацієнти не встигають то все їсти, — тож якщо Лілі чогось бракує, хай спуститься на перший поверх, там у ящиках лежить. А ще його Юстас жодного разу на неї не гавкнув. Ні, не можна чекати.

 Тож Ліля залишила чашку з книжкою на підвіконні в кухні й прожогом кинулася в коридор, де на верхній полиці шафи-купе лежало їхнє з подругою Мариною найкраще творіння, якому так і не судилося вийти на ринок — справжній літаючий скейтборд, як у «Назад у майбутнє». Ну, майже. Це був радше багатороторний дрон із платформою посередині, щоб було де розмістити кріплення для ніг, і лише болюче для очей рожево-салатове забарвлення споріднювало його з дошкою, на якій шугав Марті Мак-Флай.

Ліля вилетіла просто через балкон. Вона не сумнівалася, що дроноскейт полетить: хоча після кількох успішних випробувань їм так і не вдалося знайти інвестора, дівчина регулярно збирала його і «вигулювала» по квартирі.

І добре, що так:

— Караул! — чи щось подібне заволав Веніамін Васильович, коли шматок асфальту відламався під ногами двірника й продавчині з кіоску, що кинулися йому допомагати, але були змушені відступити.

Ліля спустилася у провалля, підхопила Юстаса, що тремтів, як на морозі, але лизнув їй носа, і обережно підлетіла до його господаря.

— Ставайте на дошку, — сказала, — зараз потроху піднімемося.

— Ох, спасибі!

Вони виринули з розпадини під радісні вигуки й полегшені зітхання сусідів. Зібралася вже чималенька юрба. Тут і там сріблилися голограми: люди переглядали останні новини в месенджерах і соцмережах. Ната з третього поверху вже стрімила з місця подій. Ліля й собі крутнула зап’ястком, активуючи голоекран над годинником. Схоже, прірви пошрамували не лише Київ, а й усю Україну.

Хотілося самій оцінити масштаби, але краще не підніматися вище десятого поверху, бо служба моніторингу ще засіче її незареєстрований літальний апарат — втім, можливо, їм зараз не до цього.

Наскільки можна було зрозуміти, розколина проходила по Оболонському проспекту з кінця в кінець. Ліля облетіла будинок, щоб глянути, що там з іншого боку, і якраз встигла побачити, як земля у дворі розверзається і ковтає сміттєпереробник ОСББ, кілька автівок і велосипед BikeNow. Коліна враз стали як ватяні, тож довелося приземлитися на дах. Що коїться?

Годинник завібрував, і над екраном затанцювали голоіскри. Дзвонив Марко — менеджер сусідньої піцерії «Домінос», з яким вони потоваришували ще коли Ліля працювала кур’єром у Glovo, але жодного разу не зустрічалися за межами роботи. Дівчина ввімкнула бездротові навушники з мікрофоном.

— Як ти, Лілу? — він завжди називав її так і навіть був трохи схожий на молодого Брюса Вілліса, коли той лише починав лисіти. — Чула, як гуркнуло?

— І чула, й бачила. У нас тут просто під домом бісове урвище, як у тому вірші. Кажуть, так повсюди.

— Ага, і це ще не найдивніше. Я кинув тобі в месенджер відео ТСН — глянь. Земля начебто частково піднімається вгору, і то швидко. Ніби вже видно неозброєним оком.

Ліля полізла була дивитися, але схаменулася і просто глянула вниз. Чийсь «вольво» зависнув на самому краєчку провалля — і його бампер бовтався помітно вище капоту «рівіана», що стояв по той бік. Земля дійсно рухається. Отакої.

У Марка щось дзенькнуло.

— Ти не повіриш! — сказав він. — Прийшло замовлення на піцу. З Музею КПІ. Ще й коментар такий дивний, слухай: «Roads? Where we’re going, we don’t need roads!»

У Лілі очі полізли на лоба. Це мав бути їхній слоган, якби вони з Мариною таки знайшли інвестора, і стартап з дроноскейтом злетів би.

— Оце люди понавидумують, я не можу… — говорив тим часом Марко.

— Готуйте піцу! — перебила Ліля. — Я доставлю.

Так, як була — в спортивних штанах і світшоті з Шевченком-Буддою — вона помчала до КПІ, стараючись не підніматися вище дерев. Літаючи на дроноскейті, потрібно весь час пам’ятати про рівновагу. Підтримувати її з двома коробками піци під пахвою було нелегко, хоч дівчина й намагалася тримати себе у формі. Сподіваймося, що Марина не попросить її летіти кудись далеко.

З того часу, як вона тут училася, минуло вже добрих шість років, але старенький Як-40 досі стояв на місці, тож упізнати музей ім. Патона навіть згори було нескладно. Обережно спустившись і зависнувши в кількох сантиметрах над землею, Ліля вивільнила ноги з кріплень і зістрибнула з дошки. З піцою під однією рукою й дроноскейтом під другою увійшла боком до вестибюлю. Куди далі?

Голоси лунали з надр будівлі. З великої зали? Проминувши менші кімнати з макетами, колекцією фотоапаратів, відеокамер, і — чого тільки не побачиш! — старих швейних машинок «Зінґер», Ліля опинилася у просторому приміщенні з чорними металевими колонами та безліччю різноманітних пристроїв, від комутаторів і радіол до мотоциклів і копії рубки першого українського зорельота. Усе до болю знайоме, аж пройняло ностальгією за студентськими роками.

А от цієї химерної, схожої на залізний пончик конструкції, всередині якої щось блимало, кахикало і шипіло, Ліля не пригадувала. Люди, що зібралися довкола неї з папками, ноутбуками та іншими пристроями, й завзято сперечалися, перекрикуючи одне одного, враз замовкли, щойно дівчина з’явилася на сходах.

— Вибач за конспірацію, — вперед вийшла висока худорлява брюнетка з довгим волоссям, зав’язаним у тугий хвіст, єдина знайома Лілі з усіх присутніх. — Але не хотіла дзвонити тобі напряму: раптом хтось би підслухав. Та піцу везти було не обов’язково, — Марина показала на коробки.

— Ой, та я ж тебе знаю, — Ліля поставила картонки на хисткий столик, довкола якого миттю зібралися всі решта. — Ти ж, мабуть, ще з учора нічого не їла. Як, бачу, і всі ви.

Піца, звичайно, трохи пом’ялася в процесі транспортування, але голодному товариству її естетичні характеристики були очевидно байдужі.

— Дякуємо! — першими на їжу накинулися двоє, судячи з замученого вигляду, студентів. — М-м-м, з ковбасками!

Чоловік у коричневому светрі на білу сорочку, що напиналася на пузі, дарма оглянув коробки у пошуках виделки і, зрештою, взяв трикутний шматок, загорнувши товстий край у серветку.

— Повертаючись до нашої розмови… — почав він.

— Але ж Ліля вже тут, — втрутилася Марина.

— … я вважаю, що краще залучити авіацію, — договорив чоловік, наче його не перебивали.

— А я кажу, що авіація потрібна деінде, — бородань у штанах-карго та зеленій футболці, що майже не прикривала татуювання, швидко прожував добрячий кусень «Гавайської» і продовжив: — Поки всі зайняті Третьою світовою, треба добити залишки агресивних утворень на території колишньої росії. Інакше не уникнемо повторення таких інцидентів у майбутньому. І взагалі, поки силового поля немає, ми повинні бути готові до всього.

— І все одно не можна посилати цивільну, та ще й самісіньку, — стояв на своєму чоловік у светрі.

— Професоре, ви ж самі розумієте, що це найкращий варіант за теперішніх обставин, — не здавалася Марина.

Суперечка вийшла на нове коло, тепер на підвищених тонах. До галасу додалося кректання з «пончика» посередині зали, що дедалі голоснішало, аж поки зненацька не урвалося.

— Та що взагалі відбувається? — випалила Ліля у раптову тишу.

— Ми втрачаємо час, ось що, — пробурчав вусатий рожевощокий дядько на екрані ноутбука, що стояв на столику, затиснутий між коробками піци. У другому віконечку Zoom-конференції виднілася виставкова зала КПІ. — Яка в нас зараз швидкість підйому, Любомире?

— 7,6 метрів на хвилину, — озвався на позір молодший зі студентів.

— Це дає нам трохи більше 12 годин, — вусань суворо втупився у камеру, наче хотів пропалити поглядом дисплей.

— До чого? — запитала Ліля.

— До того, як ділянки суходолу, що відкололися і наразі піднімаються, дістануться крайньої межі, за якою вже бракує кисню.

Марина підійшла до пончикоподібної конструкції — і Ліля нарешті збагнула, що це: модулятор магнітного поля. Один з багатьох проектів, що загнулися у ще у 90-ті через катастрофічний брак грошей на все. Її подруга опустила кілька важелів, від чого всі індикатори згасли, а тоді запхала руку в самісіньке нутро пристрою і вийняла лискучий металевий циліндр.

— Російська терористична група запустила «Каскад-7», — Марина поклала циліндр у футляр із м’якими стінками завбільшки з ланч-бокс. — Це надпотужний випромінювач гравітонів, що інвертує гравітаційні вектори — зброя Судного дня на заміну ядерці, з якою в них не склалося. Бісова радянська спадщина. Терористи захопили атомну електростанцію в «Курській народній республіці». Наші миротворці вже на місці й оточили станцію. Терористів звідти виб’ють — питання в тому, коли.

— І в тому, що робити далі, — вставив професор. — Ми не можемо просто вимкнути «Каскад». Уявіть, якщо все це полетить униз.

— Мої хлопці це розуміють, — запевнив його військовий. — Давайте вирішувати проблеми по черзі.

— Проблема номер один — це час, — нагадав про себе вусань на екрані ноутбука.

— Так, — кивнула Марина і рішуче покрокувала до Лілі футляром у руках. — Це фазовий індукційний сердечник. Його потрібно доставити в Дніпро. Без нього не працюватиме квантовий генератор силового поля, яке — ми сподіваємося — стабілізує уламки й не дасть їм вилетіти в стратосферу. Якщо це вдасться, можна буде думати про поступове відновлення природних гравітаційних векторів чи якийсь інший спосіб подолання наслідків цієї чергової катастрофи на наші голови. Можна буде евакуювати людей, що в теперішніх часових рамках просто неможливо в масштабах країни.

— Коли ви встигли побудувати генератор силового поля? — здивувалася Ліля.

— Ми взагалі розробляли його як універсальний захист від дронів, — невесело всміхнулася керівниця проекту. — Не так сталося, як гадалося.

— Та ну, так ми вбиваємо двох зайців одним пострілом, — плеснув її по плечу офіцер.

— Твоя правда, Вікторе, — погодилася Марина й перевела погляд на подругу. — То що скажеш?

Ліля уявила, як летить на дроноскейті понад лісами десь в районі Халеп’я, а довкола кружляють птахи, автомобілі й цілі будинки. До Дніпра — це не близький світ. А раптом щось зламається? А що як вона не втримає рівновагу й упаде? Її ж навіть не знайдуть.

Дівчину накрило хвилею паніки. Всередині все стислося, а ноги враз ослабли, хоча поки стояли на твердій землі. Проте за останні роки вона навчилася опановувати себе в таких ситуаціях. Тобі страшно? Страшно. Це нормально. Роби, що треба, — і стане легше.

— Що скажу? Раз треба, то доставлю, — і Ліля постаралася всміхнутися якомога впевненіше.

А через кілька хвилин упіймала себе на думці, що почувається, як Фродо в тому мемі, де Братство віддає йому меч, лук, сокиру й чаклунський посох і штовхає вперед — іди, мовляв, Мордор там. Їй видали льотний костюм, налобний ліхтарик, індивідуальну аптечку військового зразка, воду, протеїнові батончики, власне індукційний сердечник (заважкий як для своїх розмірів), супутниковий телефон, а ще маячок, що постійно передавав сигнал «свій», аби її не збили, переплутавши з ворожим дроном.

Хоча війна де факто скінчилася перемогою України ще кілька років тому, і країна-гній розпалася на купу республік, країв та улусів, які здебільшого воювали одне з одним, час від часу звідти летіло смертоносне залізяччя — іноді справді випадково, іноді навмисне, адже Московія, що всохла до своїх кордонів XIV століття, досі вважала, що вона не тільки воює з Україною, а й перемагає.

— Я буду на зв’язку, — пообіцяла Марина, простягаючи Лілі свій наплічник, в який і спакували все спорядження.

Вирішили стартувати з парку Сікорського: і близько, і символічно. Проводжати Лілю вийшли всі учасники проекту «Квантова Оранта», навіть професор, хоч він і супив брови, наче досі не схвалював цю затію. Любомир ніс ноутбук, з якого керівник команди, що працювала над генератором у Дніпрі, продовжував давати настанови:

— Це тільки так здається, що 12 годин — багато, — Лілі його представили як Петра Дмитровича, але в нижньому кутку екрана світилося «IronDwarf1973». — Ми все підготуємо до вашого прибуття, але ніхто не може передбачити, з чим ви зіткнетеся на шляху.

Ліля й сама це прекрасно розуміла, тому просто кивнула, подякувала й застрибнула на дошку. Злетіла під оплески й побажання щасливої дороги та сприятливого вітру. Ось він, момент істини, перевірка концепції. Дроноскейт ще ніколи так далеко не літав. Чи витримає техніка? Чи витримає сама Ліля? Вона ніколи не дізналася б, якби не спробувала.

Дерева під ногами — чи можна до цього звикнути? Піднімаючись дедалі вище, вона на мить відчула кришталево-чисту радість, мов дзеленчання потічка десь у Карпатах на світанку. Усе працювало, як треба. Тіло саме згадало, як правильно групуватися, витримувати натиск вітру, переносити центр ваги, щоб повернути праворуч, до колій, бо за ними легше орієнтуватися. Усмішка мимохіть розіллялася по обличчю дівчини…

… і швидко згасла: гуркіт, який вона чула вже якийсь час, але списувала на шум вітру й загальний міський гул, раптом став оглушливий — і на відстані кількадесят метрів від неї пролетів гелікоптер ДСНС із підвісним відром. Прослідкувавши за його рухом, Ліля побачила, що горить універмаг «Україна», який тепер опинився на висоті хмарочоса. Подумалося, що всі, навіть найменші радощі вже давно трапляються всупереч усьому, і хоча вони від того більш щемкі й цінніші, але так уже хотілося просто посміхатися, не осягати неможливе, не долати перепону за перепоною, а просто жити.

На вокзалі знову з’юрмився люд, як тоді, у лютому. Але куди вони тепер? Он трохи далі, в районі Батиєвої гори розколина пролягла просто впоперек колій, відрізавши Центральний вокзал від Деміївського. Схоже, цього разу «Укрзалізниця» не вивезе — хіба що вони навчаться прокладати залізні шляхи в повітрі, на антигравітаційних платформах абощо. Хоча, якщо подумати, їм, мабуть, і таке до снаги. З людьми, що відновлювали колії через кілька годин після масованого обстрілу, це лише питання часу.

Ліля летіла повз Байкове кладовище, що тепер височіло грізним громаддям, закриваючи пів неба, наче справжня гора. Наближаючись до фабрики «Рошен», могла заприсягтися, що відчула запах солодкого. Невже ці люди вийшли на роботу? А чому її, власне, це так дивує? Ті, хто сьогодні вранці не прокинувся на острові, мабуть, і вийшли. А ті, хто не зміг дістатися роботи, знайшли собі якесь заняття там, де вони є. Он біля вщент запрудженої автівками божевільної розв’язки на Видубичах хтось уже організував польову кухню. Бо катастрофа катастрофою, а люди ж голодні.

І ось, нарешті, Дніпро — ще поки ріка, не місто. Замість залізного дороговказу тепер буде водний. Шануймося, дівко. Ми летимо на південь.

Завібрував годинник.

— Як у тебе справи? — запитала Марина.

— Політ нормальний, — криво всміхнулася Ліля. — Знаєш, у Лівого берега тепер є свої пагорби. А ще, або в мене вже галюцинації, або Позняки вирішили дістатися стратосфери першими.

— Так, різні уламки піднімаються з різною швидкістю. Власне, я дзвоню, щоб попередити.

— Тобто в мене не 12 годин, а… ?

— Точно підрахувати наразі неможливо. Просто не затримуйся, будь ласка.

— Та вже постараюся.

Дніпро не підводив. У нього з’явилося кілька нових порогів, рельєф по обидва боки змінювався просто на очах, але старий Борисфен уперто й упевнено котив свої води на південь, наче й справді ніщо в цьому світі не мало над ним влади.

Підвела техніка. Хоча ріка слугувала прекрасним орієнтиром, Ліля все одно час від часу звірялася з голографічною мапою. Так їй було спокійніше. Аж раптом в районі Канева перестав працювати GPS, зник інтернет і навіть мобільний зв’язок. Не те щоб Лілі ніколи в житті не доводилося обходитися без цих надбань цивілізації, але зараз, коли вона опинилася між небом і землею, сама-самісінька, а все довкола пливло, розпадалося, розліталося в різні боки — втрата знайомих з дитинства засобів орієнтування в просторі стала болючим ударом.

Повз неї пролетіла зграя переляканих птахів. Розгублена, Ліля забула про правильне положення тіла, і якби не кріплення на ногах, вітер просто здув би її з платформи.

Спокійно. Потрібно просто летіти далі на південь. Хай немає GPS, але є сонце. Уже перейшло за полудень, тож треба слідкувати, щоб воно залишалося праворуч — от і все.

І Ліля летіла, над лісами й містечками, над звивистими притоками й островами найрізноманітніших розмірів і форм, аж доки не побачила прямісінький, як стріла, міст через Дніпро, а над ним — будівлю з гостроверхими дахами в китайському стилі. Черкаський буддійський храм пропливав над широченним блискотливим плесом, неначе летючий корабель. Отже, вона не збилася з курсу.

Пригадалося, як у химерні «ковідні» часи Ліля з мамою знічев’я приїхали сюди на екскурсію. З тієї мандрівки їй мало що запам’яталося — майже порожній храм, плескіт хвиль об великі сірі брили на березі Дніпра, іграшковий синій будиночок у короні тонких шпилів — але найголовніше, що саме тоді вони з Мариною познайомилися. Навіть і не пригадати, з чого почалася розмова, але по дорозі до Києва вони вже обговорювали ідеї для свого майбутнього стартапу.

За Кременчуком Дніпро знову повужчав і заходився звиватися, наче змій, але Ліля вже не сумнівалася, що рухається у правильному напрямку. Коли пролетіла над Середньодніпровською ГЕС, то мало не заплескала в долоні на радощах. Ще трішечки!

Наврочила. Спершу заглухнув один ротор, тоді другий. Дроноскейт труснуло й повело ліворуч. Ліля глянула на індикатор заряду батареї — і похолола: залишилося два відсотки!

Їй ледве-ледве вдалося протягнути кілька кілометрів до острівця на Дніпрі за електростанцією. Боляче гепнувшись об землю, Ліля вивільнила ноги з кріплень, а тоді тремтячими пальцями набрала Маринин номер на супутниковому телефоні.

— Що трапилося? — швидко відгукнулася та. — Ти зникла з радарів.

— Бісові акумулятори сіли! Я завжди слідкувала, щоб вони були повністю заряджені. Чорт! От і довели спроможність інвесторам, — Ліля часто ховала страх за недолугими жартами.

— Спокійно, все буде, — таким голосом Марина завжди приводила подругу до тями, коли черговий прототип дроноскейта з тріском гепався об землю. — Де ти зараз?

— На якомусь острівці біля Кам’янського.

— Можеш дістатися міста? Знайдемо там когось, у кого є акумулятори.

— Місто нависає наді мною, як бісова Говерла. Ні, — вона підійшла до самої води, чвакаючи в болоті кросівками.

Ріка стікала вниз сріблясто-сірим японським драконом. Далеко-далеко, майже на межі видимості, у мерехтливому маєві поблискували вікна дніпровських хмарочосів.

— Тут уже, в принципі, небагато залишилося. Може, хтось зможе за мною вилетіти?

Марина зітхнула.

— Не вийде. За останні кілька годин гравітонне випромінювання значно посилилося над розломами. Там така турбулентність і гравітаційні перепади, що гелікоптер просто розірве.

Що ж робити? Ліля розпачливо роззирнулася довкола — і побачила за кущами щось синє. Обійшовши їх, натрапила на чийсь табір. Мабуть, відпочивальники втекли, коли почалася катавасія, та й покинули тут усе своє приладдя. А що? Матеріал наметів згодиться для крила, каркаси підуть на ребра, є мотузки для строп, а сидіння можна зробити з дошки дроноскейта й того ж наплічника.

— Ех, якби мені голку з ниткою, — пробурмотіла Ліля.

— Подивився у внутрішній кишені наплічника, — автоматично відповіла Марина. — А нащо тобі?

— Ти що, серйозно спакувала мені набір для шиття? — Ліля похитала головою, мимоволі всміхаючись спогадам.

Завбачливість подруги не раз рятувала їх, коли всі гроші йшли на розробку прототипу, і їм ледь вистачало на їжу, не те що на новий одяг.

— Та ні, я просто його не виймала. То що ти надумала?

— Змайструю собі параплан із підручних матеріалів та й спущуся плавом.

— Ти збожеволіла!

— Вже давно.

Ох, це буде чортзна-що і з боку бантик! За жодних інших обставин Ліля і не подумала б таке робити. Але зараз байдуже — головне, щоб параплан протримався купи якихось сорок кілометрів. Перевіривши всі кріплення, дівчина підійшла до краю і глибоко вдихнула та повільно видихнула, щоб зосередитися.

— Зустрінемося на скляному мосту, — сказала Марина.

Це було їхнє улюблене місце у Києві. Вони часто збиралися там з друзями, проводжали сонце, коли воно сідало за Троєщиною. Після випуску саме на цьому мосту подруги врочисто пообіцяли одна одній втілити свої мрії в життя.

— Обов’язково, — відгукнулася Ліля і стрибнула вниз.

Дніпро зустрів її сигналом тривоги.

— Система геть вийшла з ладу: реагує на уламки в повітрі, — скривився вусатий фізик, якого Ліля про себе так і називала IronDwarf1973.

Він провів її у надра секретного об’єкту Конструкторського бюро «Південне», де знаходився квантовий генератор силового поля. Аж не вірилося, що ця величезна установка заввишки з двоповерховий будинок не може працювати без невеличкої деталі, яку привезла Ліля.

Була мить, коли всі присутні — інженери, науковці, військові — затамували подих. Спрацює чи ні?

— Маємо силове поле! — вишкіривши всі зуби, оголосив керівник Дніпровського проекту, і наглядова кімната вибухнула аплодисментами, зовсім як у кіно.

Назад Лілю проводжали мало не всім бюро. Допомогли зібрати дроноскейт і поставили нові літій-полімерні акумулятори. Встановили стабілізатори з ШІ, щоб легше було маневрувати й тримати рівновагу. На прощання вони з «Залізним дворфом» навіть обійнялися.

Рельєф геть змінився, але їй треба було просто рухатися зворотнім курсом. Силове поле, що не дало летючим островам піднятися занадто високо, виблискувало сріблом, поки світило сонце, а надвечір заграло синім, лазуровим, індиго й ціановим — як справжнє полярне сяйво, а не те химерне й трохи моторошне пурпурове світіння, що бачили в багатьох куточках України вже котрий рік поспіль.

Марина чекала її на скляному мосту. Він знову вистояв, попри все. Вже зовсім стемніло, і лише тоненька багряна смужка на заході нагадувала, де горизонт. Завтра будуть прес-конференції, зустрічі, наради та планування чергових безпрецедентних операцій. А зараз вони просто стояли й милувалися віддзеркаленням силового поля на поверхні Дніпра.

— І все воно якось тримається купи, — зачудовано дивлячись на воду, сказала Ліля.

— Чому «якось»? — озвалася Марина. — Завдяки важкій праці. І, мабуть, вірі.

— У світле майбутнє?

Марина знизала плечима.

— Радше в те, що воно буде, — сказала вона.

— Ну, так, — Ліля вчепилася руками в перила, — майже ж воно бути, хоч якесь.  

— Ще ніколи так не було, щоб не було ніяк.

Жінки перезирнулися — і розреготалися.

Київські пагорби пливли у темряві серед зірок.