Велике прибирання

– Ось, прошу, – сказав слідчий і махнув у бік комп’ютера. – Форма вже відкрита, нічого додавати не треба. Просто пишіть на вільній частині аркушу. Докладно, все як було.

Я кивнув і сів на стілець у крихітному боксі. За спиною зачинилися двері й клацнув замок. Тепер мене звідси не випустять, допоки не завершу роботу.

Хай їм усім грець! Навіть не пам’ятаю, коли востаннє щось писав вручну. Нормальні люди цим не заморочуються – розповідають те, що потрібно, на диктофон, система розпізнавання голосу сама все переводить у друкований формат, ти тільки перевіряєш, аби вона там чогось не нафантазувала, і ставиш електронний підпис. Та й по тому. Я так складаю навіть робочі звіти.

Але, виявляється, нещодавно до слідчих процедур додали отаку дурну ручну писанину. Тобто, криміналістичні світила вважають, що вона не дурна. Якісь титуловані психологи визначили, що при письмі у людини активуються додаткові ділянки мозку, і це додає щось корисне для свідчень. Буцімто ти при цьому маєш час поміркувати і згадуєш більше дрібниць, ніж при усному допиті. А ще аналітична система робить окремі висновки з того, що саме і як саме ти писав.

Особисто я вважаю, що це маячня. Проте мене ніхто не питає, і відкрутитися не вдасться.

Але з чого починати? Волів би порадитися з Яриком, та не вийде. Він зараз у сусідній комірчині пише власні свідчення. З початку слідства нас тримали окремо, аби ми не змогли змовитися. Хоча це ще більша маячня. Чи ці довбні справді думають, що якби ми обидва вирішили брехати, то не мали часу все докладно обговорити заздалегідь?

Та й про що брехати? Ситуація ж-бо цілком очевидна!

Я зітхнув і глянув на файл. Чистий аркуш, а згори «шапка» – «Свідчення надані»… еге ж, моє ім’я, особисті дані й коди на два рядки, наче я сам – якийсь експортний товар… посада… назва корабля… компанія-наймач… маршрут… коди рейсу… коди вантажу… дати відбуття-прибуття… Якого біса їм ще треба? Щоб я написав «Під час цього рейсу сталася повна сра…» Ні, краще «форс-мажор». Офіційно. Але що ще?..

Трясця, скільки б я подумки не матюкався, писати все одно доведеться. Тільки треба ретельно думати, що саме клацаєш. Бо те, що ти набрав і потім видалив, система все одно побачить.

Я зручніше вмостився на стільці й написав:

«Рейс відбувався за розкладом»…

На цьому ідеї закінчилися. Муза пішла погуляти.

Посидів, стукаючи пальцями по столу. Встав. Походив по кімнатці – три кроки туди, три назад. Не допомогло. Крім нав’язливого «рейс відбувався за розкладом», нічого в голову не лізло. Хоч лусни.

Згадався ретро-фільм, де письменник чимало днів поспіль намагався розпочати нову книгу, проте застряг на фразі «Ніч була…», й далі справа не рухалася. І це, хай йому грець, письменник! А що тоді хотіти від мене, чистісінького технаря? Є старий анекдот, де від інженера вимагали описати якийсь форс-мажор на виробництві, а він каже: «А можна формулами?» От і я такий. Спитайте про якийсь фізичний процес, і я вам його розмалюю формулами, майже не замислюючись. Але писати слова!.. Це ж знущання!..

А ще мене зі звичної майже-невагомості приперли до земного тяжіння, а я в ньому почуваюся, мов лайно. Всі органи відтягнуло униз, серце качає наче не кров, а густе мастило, ноги набрякли, і… краще не описувати. Однак мушу нікому цього не показувати, аби згодом не виникло питань у медичної комісії. І я не маю багатьох днів, як той письменник із фільму. Невдовзі мені закортить жерти й до туалету, і тоді я взагалі нічого притомного не напишу.

Я знову сів за комп’ютер.

***

«Рейс відбувався за розкладом. Екіпаж складався з двох осіб: пілот Ярослав Бойчук і я, бортінженер-штурман Петро Качур. Додаткових фахівців на борту за правилами компанії не передбачено…»

***

Еге ж, на дідька потрібен ще хтось? Маршрут «Земля-Барвінок» відпрацьований настільки, що корабель може ганяти туди-сюди із самим ШІ. Тим пак ваговоз на самі планети не сідає, розвантажується і знову завантажується на орбітальних платформах. Ярик потрібен лише для того, аби коригувати зліт і швартування до платформ – насамперед в системі Барвінку, де купа дрібних природних супутників, тож їх треба обережно оминати. Біля Землі простіше, там Місяць великий і далеко, а платформи близько до планети. Моя ж робота – наглядати за ШІ й не дати йому вигадати якусь дурню, якщо щось піде не так. Але хоча шлях і довгенький, ця ділянка космосу доволі чиста. Кам’яне сміття трапляється, але система захисту корабля вчасно його розстрілює.

Отже, ми зганяли до Барвінку, відвезли туди партію будівельної техніки, а на зворотному шляху нас завантажили тим, що експортується звідти – місцевими горіхами-боноа і побутовою хімією. На Барвінку і його супутниках повнісінько складників для виробництва тієї хімії, а хімзаводи-автомати розташовані на голих супутниках і атмосферу не псують. Я, як належить, отримав реєстр вантажу, і ми вирушили назад.

***

 «На шляху від платформи «Барвінок-4» до платформи «Земля-6» екіпаж у складі пілота і бортінженера у визначений за розкладом час перейшов до режиму «кріосон»…

***

Гм… Якось по-дебільному написане. Але як ще сказати? Шлях довгий, і ми не бовтаємося два світових роки в космосі, шаленіючи від нудьги. Щойно ваговоз виведено за межі активного довколапланетного трафіку, ми з Яриком вмикаємо автопілот і залягаємо до кріокапсул спатоньки, а ШІ корабля вимикає системи життєзабезпечення за межами кріовідділу. Так компанія економить на нашому харчуванні й побутових витратах під час рейсу. Нам із Яриком теж користь, бо ми за час польотів не старішаємо. Щоправда, регулярний кріосон не надто корисний для здоров’я, але коли це вже почне всерйоз відбиватися на організмі, ми матимемо змогу вийти на пенсію заможними панами і провести решту життя, як заманеться.

Тож ми залягли до капсул і заснули. Ваговоз прямував за визначеною траєкторією, ШІ стежив за тим, аби корабель її дотримувався, а захисна система відстрілювала зальотні астероїди.

***

 «У визначений за розкладом час спрацювала система переривання кріосну»…

Так, я ж кажу – все за розкладом.

 «Ми прокинулися. Вилізли з капсул. Вдягнулися. Зробили руханку згідно з медичними рекомендаціями»…

Так, справді зробили. Не сачкували. Коли система вимикає кріосон, то накачує нас стимуляторами, аби ми після довгої нерухомості не були надто кволі. Проте м’язи все одно дерев’яні й наче чужі. Тому руханка – не формальний пункт розкладу, а необхідність.

 «Я під’єднав до живлення технічний планшет. Згідно інструкції перевірив базові параметри системи життєзабезпечення. Вона була увімкнена й наближалася до нормативної потужності. Ми вдягнули скафандри за правилами техніки безпеки (далі ТБ)»…

***

Ні, скафандри у житловому блоці – якраз не маячня, на відміну від слідчої писанини. Життєзабезпечення вмикається одночасно з припиненням кріосну. Коли ми з Яриком прочумаємося, житлоблок уже нагрітий, і туди закачана дихальна суміш. Але це в теорії. Насправді апаратура, яка довго перебувала бездіяльною в умовах зниженого тяжіння й холоду, може почати викидати коники. Звісно, вона дубльована, проте трапляється всяке. І планшет не завжди може визначити якусь фатальну дрібничку, приховану за купою загальних відомостей.

Наш викладач ТБ в Космічній Академії казав: «Космос – це місце, де всі мертві. Крім тих, хто дотримується правил ТБ. Це не гарантує, що ви теж не станете мертвими – з причин, які від вас ніяк не залежать. Але принаймні дасть невеличкий шанс це відтермінувати».

Ми з Яриком не квапимося стати мертвими. А корабель до рейсу готують техніки – це якраз те явище, на яке ми вплинути не можемо. Бо хтозна, яку викрутку вони можуть забути де не треба і яку гайку не докрутити. І навіть якщо ми вдало злетіли – це не означає, що вдало сядемо. Під час руху на автопілоті та забута викрутка могла примерзнути кудись не туди й заблокувати якийсь важливий вузол. І це може з’ясуватися в момент, коли вже запізно згадувати, що ти там не дописав у заповіті. Тобто, у нас залізне правило – з кріокамери виходиш у скафандрі, ретельно перевіряєш стан корабля, й лише якщо все гаразд, то його знімаєш.

– Тяжіння – норм, – зазначив я, глянувши на планшет. – А от тиск ще замалий. Не докачало.

– Хочу кавусю, – повідомив Ярик. – І щось смачненьке. На фізрозчин і глюкозу у мене вже алергія.

– Гімна тобі на лопаті, – пробурчав я. Після довгої заморозки із порожнім шлунком першу добу можна вживати лише спеціальні рідини з біфідобактеріями, а потім овочеві пасти. І тільки коли, пардон, запрацює кишківник, дозволяється більш поживна їжа. Тобто харчовий режим – як після реанімації.

Ярик тоскно зітхнув. Пожертоньки він любить, і необхідність дієти його страшенно дратує. Мені простіше, я після виходу з кріосну ще довго не хочу їсти.

Ми як слід перевірили скафандри, бо після сну голова тупа, можна щось забути. Розблокували двері й вийшли з кріоблоку до коридору…

***

Писати, писати!

«В житловому блоці присутнє невелике тяжіння через обертання кабіни довкола осі корабля. Воно складає приблизно 0,2 від земного, це трохи більше, ніж на Місяці. Цього достатньо, аби було легко рухатися, але незакріплені предмети не літали. Скафандри важкі, тому ми саме йшли, а не стрибали чи не літали. Ярослав прямував першим, я за ним назирці, бо коридори вузькі. Він повернув за ріг і побачив…»

***

– Стоп! – гримнув Ярик і спинився так раптово, що я на нього наштовхнувся. А позаяк інерція залежить від маси, а не від ваги, то я його добряче підбуцнув. Але він ухопився за ріг і не улетів вперед надто далеко.

– Що таке? – спитав я.

– Бачиш?

Ні, я нічого не бачив. Стоячи за Яриковою спинякою, можна бачити тільки Ярикову спиняку. Та коли посунувся убік, то розгледів на підлозі і стінах коридору темні плями. Здорові й опуклі, деякі навіть утворювали грудки. Біля повороту їх було небагато, проте в напрямку рубки вони ставали більшими й густішими, а наприкінці вкривали прохід майже суцільним шаром.

Я очманіло на них витріщився. Можу присягнутися, що коли ми лягали в кріосон, підлога в коридорі була чистісінька. І взагалі всюди. Може, щось вигоріло, вибухнуло чи розлилося, поки ми спали? Я почав роздивлятися стіни, але не помітив жодних пошкоджень. Деінде такі само плями, як на підлозі, проте сама поверхня ціла.

Аж тут Ярик засичав: «Назад!» і позадкував. Штовхнув мене балонами на спині свого скафандру так, що я мало не сів на дупу. Але втримався, бо впасти в умовах низького тяжіння важко.

Ми швидко повернулися до кріовідділу – він облаштований так, аби у разі чого використовуватися як бункер безпеки. Ярик, котрий тепер йшов позаду, заблокував двері. Повернувся до мене й спитав:

– Петрику, ***! Що це було?

Я хотів відповісти – якби він дав мені час роздивитися, то я, б, може, і сказав, що це було. Однак побачив, що він переляканий. Всерйоз. А Ярик не схильний лякатися чого попало. І ще має дуже швидку реакцію – спочатку робить, а потім уже думає. Саме тому він пілот. Я теж не надто лякливий, але спочатку думаю, а потім уже роблю. Саме тому я інженер.

– Ти теж це бачив? Це ж мені не приверзлося? Якесь лайно на підлозі? – торохкотів він далі.

– Бачив, – відповів я.

– Звідки воно могло взятися? На кораблі нікого, крім нас. Залізти ззовні ніхто не міг. Там вакуум, «стрілялка», і у нас швидкість хріналіон кілометрів на секунду. Чи все ж таки міг?

– Не міг, – я похитав головою всередині шолома.

Дійсно, варіант, що хтось пришвартувався й заліз до нашого корабля, поки ми спали, дорівнює нулю. До нашої вантажівки не те що пришвартуватися, але й просто підлетіти без дозволу фізично неможливо. Система відстрілу астероїдів автономна, примітивна й завдяки цьому невідворотна, мов доля. Їй начхати, хто наближається – інший корабель чи каменюка, вона реагує лише на масу і розносить геть усе, що потрапляє в межі радару. Аби до нас підлетіти живим, треба зв’язатися з рубкою по радіо з безпечної відстані, і лише коли ми вимкнемо захист – починати наближатися. Інакше рознесе на порох, і ми навіть не дізнаємося, хто це був. А коли ми у кріосні, відповідати по рації нема кому, і «стрілялка» тупо нищить усе довкола. Отже, казочки про космічних піратів можна забути одразу.

Але бабайка на нашій вантажівці теж не водиться. То хто тоді залишив плями?

– Зараз. Стривай, – пробурчав я. Скинув шолом скафандра, аби не заважав, і узявся за планшет.

На цей раз ретельно перевіряв усе, до чого є доступ з гаджета. До дрібниць. Колупався майже пів години, тамуючи млосне відчуття страху. Ярик мені не заважав – сів у протилежному кутку, витягнув комунікатор і почав грати в якусь гру. Це він так себе заспокоює, коли нервує. Відволікається. Та хай грає, аби не базікав.

Зрештою я роздивився все, що міг. І доповів:

– Отже, так. У вхідному шлюзі є тиск, тобто його ззовні не просвердлювали і не відчиняли. В житлоблоці тиск і повітря в нормі, це означає, що дірок у стінах немає. У вантажному відсіку залишкове повітря ще з Барвінку, тобто його ніхто не відчиняв. І в його стінах отворів немає, інакше б це повітря вилетіло. Тобто проникнення ззовні до корабля не було. Стовідсотково. Курс також не змінено, летимо, куди летіли. В керування ніхто не втручався.

– Тоді все ще цікавіше, – пробурчав Ярик. – Звідки тоді взялася та хрінь у коридорі?

– А що то взагалі було? Я не дуже розгледів.

– Якесь… лайно. Я теж не дуже роздивився.

– Бо тікав, – під’юдив я його.

– В разі нештатної ситуації екіпаж має насамперед подбати про власну безпеку! – відрубав він. – А поява невідомого стороннього лайна на закритому кораблі – це форс-мажор!

– З чого ти взяв, що це саме лайно?

– Я фігурально. Субстанція. Але незрозуміло, який функціонал вона може мати. А те, що не має конкретної придатності, називається… Стоп! Щодо лайна. Слухай, а не могло, скажімо, прорвати туалет, поки ми спали? І викинути гімно аж до коридору?

– Гм… Тоді це мав бути конкретний вибух. Такий, аби контейнер пробив підлогу, розвалився й вилетів аж сюди. Але тоді пошкодило б і життєзабезпечення.  А воно працює. І ще… Я не встиг придивитися, але того лайна в коридорі надто багато. Ми стільки не могли нахезати суто фізично.

Еге ж. Між зльотом з планети і заляганням до кріосну минає щонайбільше дві доби, а ми не слони, які жеруть центнерами і відповідно випорожнюються.

– Може, ті ледацюги на Барвінку не поміняли нам контейнер біотуалету? – зло примружився Ярик.

– Навряд… Стривай, – я знову вхопився за планшет, зайшов у розділ «Аналіз складу повітря». Минулого разу дивився тільки азот-кисень-вуглець, щодо «Сторонніх домішок» не заморочувався, бо індикатор там горів зеленим, тобто нічого небезпечного для життя. Але тепер відкрив «домішки» повністю. Дрібка солей легких металів, дрібка важких, трохи вуглецевих сполук, полімерів, циклічних етерів… тобто купа всякого непотребу, який зазвичай міститься в повітрі, але жоден не виходить за межі безпечної концентрації.

– Що ти шукаєш? – спитав Ярик.

– Перевіряю твою версію про лайно. Якби це була органіка, то в повітрі залишилася б купа летючих вуглецевих сполук і цілком певних газів. А цього немає. Отже, ця речовина не земного біологічного походження.

***

Стоп! Треба ж щось писати!

«… побачив, що на підлозі в коридорі наявна невідома субстанція темного кольору, якої раніше тут не було. Позаяк ми не могли візуально оцінити ступінь її безпечності, то згідно з інструкцією «Дії екіпажу у разі нештатних ситуацій» терміново евакуювалися з коридору до зони безпеки, тобто кріоблоку. Я провів повторний моніторинг параметрів технічного стану житлового блоку, систем життєзабезпечення і складу повітря. Жодних відхилень виявлено не було»…

***

Так, хай йому грець! Жодних відхилень. Крім незрозумілого лайна на підлозі.

Ярик почав висувати версії, що це ще могло бути. Але всі його барвисті фантазії розбивалися об міцний ґрунт об’єктивних технічних параметрів. Ні, ядерне пальне корабля не може потрапити до житлового блоку, бо розташовується надто далеко і не вміє просочуватися крізь стіни. І в такому разі вже верещали б датчики радіоактивності. Ні, харчові запаси з комори не могли самі вилізти, набути однорідної консистенції й розмазатися шаром по підлозі, бо їхні фізичні властивості таких дій не передбачають. Ні, стеля не могла розплавитися через коротке замикання й накапати горілим пластиком на підлогу, бо весь пластик у кораблі надміцний і не горючий, його можна розплавити хіба у металургійній печі, та й пошкоджень стелі ми не бачили. Ні, на платформі Барвінку до корабля не міг би нишком влізти «заєць», котрий вирішив безкоштовно помандрувати на Землю. Якби він сховався у вантажному відсіку – між собою ми звемо цю частину корабля «хурою», – то перетворився б на небіжчика ще при зльоті…

– Не перетворився б! – затявся Ярик. – Якби мав скафандр, бодай дешевий туристичний. Я злітаю на невеликому прискоренні, бо це ж ваговоз, а не яхта. Таке можна витримати і без компресійного крісла. А у відкритому космосі в хурі не надто холодно, бо є підігрів.

Я замислився. Щодо підігріву – це правда. Більшість товарів не можна возити при температурі, наближеної до абсолютного нуля, це їх псує. Тому в хурі є невеличке опалення від атомного реактора двигунів. Звісно, навіть при його наявності це добрячий морозильник, проте бодай гази там не замерзають. Тому у скафандрі вижити можна. А ще і хура, і житловий блок розташовані на спільній осі – товстій рурі, всередині якої проходить центральний коридор. Житловий блок крутиться довкола цієї осі, аби мати тяжіння, а хура ні, і там невагомість. Проте через коридор можна потрапити і туди, і туди. Двері там зачиняються автоматично, але мають з обох боків важелі для механічного відкривання. Власне, жодні двері на кораблі не зачиняються лише з одного боку – заради безпеки. Раптом комусь стане зле, то щоб напарник міг до нього дістатися. І людина, яка працює на орбітальній платформі – а з іншого місця вона до корабля просто не потрапить, – про це має знати. А ще мусить мати бодай якийсь скафандр…

– То що ти хочеш сказати? – спитав я. – Що маємо на кораблі «зайця»? Що коли ми лягли в кріосон, він заліз до житлового блоку? І жер наші запаси, а хезати ходив на підлогу в коридорі?

– Є тільки одне «але», – всміхнувся Ярик. – Може, він і не хезав на підлогу. Але коли ми лягли в кріосон, система регенерації повітря автоматично вирубалася. Еге ж?

– Гадаєш, він не знайшов, де її увімкнути? Це ж просто.

– Скоріш за все, він не помітив, що вона вимкнулася. А коли помітив, було вже запізно.

– Це все одно не пояснює бруд на підлозі.

– Чудово пояснює. Це його труп.

Я покрутив пальцем біля скроні.

– Ярику, труп за такий час не розкладеться. Коли нас немає, у житлоблоці доволі прохолодно. Гріє лише рубку, де електроніка. Тобто, може, небіжчик частково розкладеться, але не розмажеться по підлозі отаким шаром.

– Коли ми спимо, автопілот вмикає прискорення і гальмування, – нагадав Ярик.–  Піл час прискорення труп могло кидати від стіни до стіни і отак розмазати.

– Гаразд, а де тоді його одяг? Чи він ходив кораблем голий? І ще має залишитися череп, кістки…

– Одяг зірвало і разом із кістками кудись закинуло. Може, вони за наступним рогом. Ми ж туди не ходили.

– Але аналізатор повітря не показує зайвих часток органіки.

– Бо він врізав дуба дуже давно. Рештки вже висохли. А коли увімкнулася система регенерації повітря, то разом із вуглецем висмоктала і оті додаткові гази, які він виділяв. Тому зараз повітря чисте.

Я зло зітхнув. Ярикове припущення було дурне, проте нічого іншого, більш вірогідного, все одно не вигадувалося.

– Гаразд. Припустимо. То що робити?

– Піти й подивитися, – сказав Ярик.

***

…агов, писати!..

«Ми вирішили провести візуальний огляд приміщень. Згідно з правилами ТБ скафандрів не знімали. Знову вийшли до коридору й наблизилися до невідомої субстанції…»

***

Еге ж. Ми знову загерметизували скафандри й прихопили стояки від крапельниць в якості дубців. Будь-яка зброя на вантажівці заборонена, й потайки нічого не протягнеш. Керівництво компанії, бачте, вважає, що летіти за казна-скільки парсеків – це безтурботна прогулянка. Що для захисту корабля вистачить протиастероїдної «стрілялки», а небезпечні предмети на борту можуть спровокувати нас зашкодити одне одному, якщо ми раптом почнемо сваритися. Тому навіть ножі й виделки тут пластикові, а меблі пригвинчені до підлоги. Схоже, цим розумникам не спадає на гадку, що у разі чого двійко таких здорових хлопців, як ми з Яриком, здатні убити один одного самими кулаками.

Звісно, палиці були скоріш задля самозаспокоєння. Бо космос – це «місце, де всі мертві». Якщо «заєць» і був, то він порушив стільки правил ТБ, що напевне давно врізав дуба. Але буває всяке.

Щиро кажучи, було трохи моторошно. Ми обидва – здорові дужі хлопці й знаємо невеличкий простір житлової зони вантажівки, наче власну долоню. Але найбільше лякає невідомість.

Ярик, як завжди, йшов попереду. У нього така вдача – він нікому ні в чому не може поступитися першістю. Але мені це не муляє, навіть навпаки. Хай преться, а я у разі чого підтримаю. Тому у нас не виникає приводів для непорозумінь.

Поки я роздивлявся коридор, шукаючи можливі пошкодження, Ярик нахилився і почав колупати субстанцію палицею. Але нарешті випростався й похмуро промовив:

– Це не лайно.

– А що?

– Схоже на смолу. Коли труп розкладається, він же ж не стає смолянистим, га? Чи стає?

– Знайшов у кого питати, – пробурчав я. – Я ж-бо великий знавець трупів. Бачу їх щодня по сто штук.

Але й сам нахилився, придивився… Я, звісно, не фахівець, проте ця штукенція анітрохи не нагадувала біологічні рештки, навіть перемолоті у блендері й висушені. Радше справді якусь смолу. Але можу сказати точно: на кораблі подібної речовини не було. То хто її сюди приніс і навіщо накидав у коридорі?

– Кісток наче справді немає, – зауважив я. – То що виходить? Версія з трупом відміняється? Гаразд, ходімо далі.

– Я не хочу наступати на це лайно, – набурмосився Ярик. – Воно липке. Загиджу всі підбори.

– Тоді перестрибуй.

– Ні, далі його ще більше. Взагалі зав’язну.

– Тоді лети, – пирхнув я.

Ні,, це не прикол. При уп’ятеро меншому тяжінні, ніж на Землі, стрибнути метрів на десять можна заввиграшки. А ще під стелею натягнуто линви на випадок невагомості.

Ярик сунув палицю в затискач на поясі, підстрибнув, почепився за мотузи й рушив, перехоплюючись руками, мов Тарзан. При невеличкому тяжінні це легко навіть у скафандрі. Я зробив те ж саме.

За рогом підлога виявилася відносно чистою, і ми на неї зістрибнули. Обережно, з дрюками напоготові обійшли всі приміщення й ретельно їх обшукали. Зазирали у шафки й під ліжка, шурували палицями у всіх отворах.

У спальні не виявилося ані плям, ані інших слідів сторонньої присутності. В кімнаті відпочинку й кухні кілька поодиноких грудок посередині, але невеличких. В коморі жодних ознак вторгнення – двері зачинено, пакети з харчами цілі. Те ж саме в інших технічних приміщеннях…

***

… агов, не забувай записувати!..

«Ми провели тактильне обстеження невідомої речовини (далі – НР) за допомогою металевої палиці. Дослідження виявило, що вона – тобто НР, а не палиця, – має густу в’язку консистенцію, схожу на смолу. Видимої хімічної реакції при взаємодії НР з палицею не спостерігалося. Через наявність на головах скафандрів ми не мали можливості з’ясувати, чи має НР якісь запахові характеристики. Аби не наступати на НР чоботами згідно з правилами ТБ, ми провели форсування забрудненої ділянки коридору повітряним шляхом з використанням линв. Далі відбувся обшук житлової зони за допомогою візуальних і тактильних (металеві палиці) засобів. Сторонніх об’єктів або пошкодження особистих речей помічено не було…»

***

Врешті-решт ми обшукали все, зупинилися й спантеличено перезирнулися.

– Це барабашка, – похмуро промовив Ярик.

Я спочатку всміхнувся. Але, глянувши на нього, збагнув, що він каже серйозно.

– Та припини…

– Ні, Петрику, справді. Я ніколи в забобони не вірив. В байки, що на кораблях щось таке заводиться, і потім вони пропадають у космосі. Але ж бач! Оце, – він змахнув руками довкола, – пояснити неможливо. Такого не буває. Але ж воно є! Ти теж це бачиш, так?

– Так.

– От! Якщо це марення – то що, у нас одночасно однакові глюки? Такого не буває. Це лайно – воно існує. Ось! – він тицьнув мені до візора шолому замащений край палиці. – Воно є! Воно липке!

– Ярику, заспокойся, – промовив я, відступаючи.  – Головне – не нервуй. Зосередимося на логіці. Якщо відкинути все неможливе, то те, що залишиться, буде правильним, так?

– І що? – загарчав він.

– Отже, ми з’ясували, що у нас немає трупа, який вліз до корабля, насерив на підлогу або по ній розмазався. Це вже плюс. Мені б не дуже сподобалося, якби це був труп. Отже, це дещо невідоме, тобто барабашка. Гаразд, приймемо як робочу версію, що це саме барабашка. Врешті-решт, чого поганого він робить? Нічого. Він нічого не з’їв і не попсував. Тільки трошки… м-м-м… нагидив на підлогу. То й що? Приберемо. Будемо його годувати, і він, може, навчиться ходити до туалету…

Тепер від мене позадкував Ярик. І напружено промовив:

– Петрику, агов! Ти сам себе чуєш? Може, тобі того… заспокійливого?

– Нахіба? Я спокійний.

– Тоді що ти торочиш? Який на хрін барабашка?

– Ти ж сам казав про барабашку.

– Так. Але… – Ярик сіпнувся. – Слухай, я не хочу у нас на кораблі барабашку. Мені і без нього було добре. І ти кажеш – годувати… Ще хтозна, що воно їсть!..

– Я ще малим чув, що барабашки полюбляють молоко. І сметану.

– То домовики.

– Та яка різниця? Домовики теж барабашки.

– Люблять сметану, кажеш? От! Білкові продукти. Але у нас тут немає сметани. А найбільші білкові продукти на кораблі – це ми…

Я нервово зітхнув. Яриків голос мені не подобався. Схоже, почуття гумору у напарника зникло вщент. А це недобре… ні, не просто недобре! Це небезпечно. Він на п’ятнадцять кіло важчий за мене і б’ється краще. Якщо доведеться пакувати його в імпровізовану гамівну сорочку, це буде сутужно.

Так, перед рейсами нас перевіряють на психологічну стабільність. Проте у Ярика деякі параметри завжди були не дуже. На це не зважають тільки тому, що він офігезний пілот, а ще через нашу з ним високу психологічну сумісність. Проте виделки й ножі на кораблі все одно пластикові. Певно, ці психологи таки щось знають.

– Ярику, припини, – промовив я якомога спокійніше. –  Я прикалуюся. Слухай, мені пофіг, що це за лайно. За чотири дні ми вже будемо на Землі, і там хай компанія з ним розбирається. А зараз ходімо працювати. Треба перевірити автопілот і подивитися курс.

Закляклі Ярикові очі набули притомного виразу. Таки робота – найкращі ліки від барабашок у голові.

***

… писати, писати… Як про це написати? Ні, нічого не писатиму. Якщо згадаю про наше обговорення барабашок, до наступного рейсу нас взагалі не допустять, а то й взагалі спишуть на Землю. Слідчим і кризовій комісії компанії про це знати не треба. Сподіваюся, Ярик там, у сусідній кімнаті, теж не накалякає нічого зайвого…

***

– Ходімо! – погодився Ярик. І одразу рішуче додав: – Але я не буду вступати в це барабашчине гімно!

– І я не буду. Ходімо, візьмемо якусь застилку.

В коморі для техзасобів є рулон товстого поліетилену – про всяк випадок, якщо доведеться щось перепаковувати. Ми застелили ним загиджений коридор і майданчик перед дверима рубки. Поліетилен приклеївся до невідомої субстанції, тому слизько не було.

А тоді нарешті ми відчинили двері рубки.

Скафандрів не знімали, а в них огляд не дуже. Тому я не одразу збагнув, чому Ярик, ледь переступивши поріг, вражено охнув. А коли розгледів – і сам закляк, не в змозі вдихнути.

В рубці нікого не було. Але дисплеї, пульти керування, важелі, перемикачі, кнопки, компресійні крісла – все було залите і завалене купами тієї ж липкої субстанції. Ні, «завалене» і «купами» – це не евфемізми. Це не те, що хтось висипав на пульти цебро цієї погані. За обсягом тут була щонайменше половина самоскиду – якби самоскид міг заїхати до рубки й тут розвантажитися. Гори субстанції громадилися на кріслах і підлозі, а на панелі керування утворювали купини понад пів метри заввишки.

Але це ще не все. Майже весь простір, який залишився під стелею рубки, заповнювали сірі пасма, схожі на переплутані нитки.

– ***!!! – ошелешено видихнув Ярик.

– ***… – пробурмотів я.

Аж тут у кутку, де сірого мотлоху було найбільше, щось ворухнулося. І з-за  нього вилізла потвора завбільшки з чималого собаку. Кулясте тіло звелося на волохатих лапах, спереду ляснули здоровезні щелепи, схожі на кліщі, над спиною звівся гнучкий хвіст із яскраво-червоним гребенем і гаком на кінці…

– Тікай! – заволав я і смикнув Ярика за руку. Ми вискочили з рубки й захряснули двері за мить до того, як у них з того боку врізалося важке тіло. Я повернув важіль замикання, але на нього з рубки негайно почало тиснути – схоже, потвора знала, як відчиняються двері. Тоді Ярик швидко запхав до ручки стояк від крапельниці та її заклинив. Двері ще раз здригнулися, а потім поштовхи вщухли – схоже, чудовисько відступило.

Ярик повернувся до мене, і я побачив крізь скло скафандра, як по його чолу і скроням стікає піт.

– Петрику… що це за байда?..

– А ти не впізнав? – просичав я – у мене, навпаки, пересохло в горлянці. – Барвінківська тваринка. Називається «павутинний скорпіон».

– Звідки воно тут узялося?

За дверима знову заскреготіло, і я мимоволі здригнувся.

– Тихо, не галасуй! Ходімо звідси!

– Воно не вилізе?

– Хрін його зна…

Ми знову втекли до кріовідділу. Замкнули броньовані двері й знесилено плюхнулися на канапу. Після кріосну сил ще було обмаль, і нині ми їх майже всі витратили. А тоді Ярик раптом гучно заволав:

– Дяка тобі, Боженьку! А-а-а, нарешті! Як класно!

– Що класно? – підозріло спитав я і поквапом спробував згадати, де у нас зберігається заспокійливе.

– Що це не барабашка! Це реальна істота! Ху-у-ух, тепер усе зрозуміло! А то я вже думав, що у мене клепки вилітають!

– Це точно, – підтакнув я. – Добре, що не барабашка. Але мене тепер цікавить інше.

– Та пофіг! Слухай, я хочу кавусю! І мені начхати на той режим!

– Мене цікавить інше, – наполегливо повторив я. – За дві доби вимкнеться автопілот, і нам треба буде коригувати курс. Питання перше: як ми це робитимемо, коли в рубці сидить та потвора? Питання друге: навіть якщо її не буде – як ми це зробимо, коли вся апаратура заліплена її лайном? І наскільки та апаратура взагалі дієздатна?

Ярик розгублено гикнув. По його погляду я зрозумів, що до нього це теж нарешті почало доходити. Він ухопився рукавичками за шолом і розпачливо заскімлив…

***

…писати, писати…

«В рубці ми побачили позаземну тварину і велику кількість продуктів її життєдіяльності (далі – ПЖ). Продукти вкривали пульт керування кораблем таким чином, що унеможливлювали його використання за призначенням. Тварину я ідентифікував як барвінківського павутинного скорпіона. Колись під час затримки зворотного рейсу з Барвінку я відвідав екскурсію на ферму скорпіонів, тому знаю, які вони на вигляд»…

***

Насправді ці скотиняки – зовсім не скорпіони і не мають нічого спільного з земними аналогами. На Барвінку флора і фауна взагалі побудовані на інших принципах, ніж на Землі, замість ДНК і клітин у них щось інше. Саме тому горіхи-боноа не можна їсти, їх використовують на Землі лише як сировину для отримання рідкісних елементів, котрі вони в собі накопичують. Назва «горіхи» – тільки через форму.

Так само й павутинні скорпіони. Назву вони отримали за довгий хвіст і те, що створюють речовину, схожу на павутиння. До того, як на Барвінку з’явилися люди, скорпіони мешкали в тутешніх горіхових луках, жерли довколишню рослинність і нікого не чіпали. Земні павуки використовують павутиння як сітку для ловитви здобичі, але барвінківські нікого не ловлять. Завдяки павутинню вони пересуваються там, куди важко залізти: викидають з хвоста речовину, яка витягається й причіпляється до поверхні, і по цих пасмах повзуть.

Але згодом з’ясувалося, що з їхнього павутиння можна виробляти  тканину, яка не горить, а з екскрементів – цінний матеріал, котрий знайшов використання в будівництві та космічній техніці. Тому скорпіонів перевели в категорію продуктивних тварин і почали розводити на фермах на Барвінку і його супутниках. Вони невибагливі, жеруть усілякий мотлох з місцевих рослин, не бояться холоду і не потребують атмосфери, бо не мають органів дихання. Розмножуються без участі протилежної статі – виробляють у своєму тілі крихітні горошинки-зародки і час від часу викидають їх назовні цілими пакетами. Згодом у горошинок виростають лапки і хвостики, і вони починають пересуватися, харчуватися й рости.

Розмір скорпіонів залежить від кількості їжі. Коли її багато, вони можуть вимахати завбільшки з пса. Але на фермах їх годують стільки, щоб вони не перевищували за розміром котів, бо більші починають продирати щелепами стіни і псувати роботизовані системи догляду. Тобто економічно вигідніше отримувати менше відходів, проте мати цілі стіни. Звісно, прикрутити новий металопластовий лист замість пошкодженого не надто складно. Проте щоб його прикрутити – його спочатку треба привезти з Землі, бо на Барвінку таке не виробляють. А це вже влітає в таку копійчину, що компанія ще й залишиться в мінусі. Тому отак.

Але та особина, яку я побачив у рубці, була завбільшки з перегодованого лабрадора. Тобто вона десь надибала добрячі запаси харчів і запихалася ними од пуза. Те ж саме підтверджувала й кількість екскрементів у коридорі й на пульті керування.

А де тварюка могла знайти стільки поживи?

Від припущення, до якого мене привів ланцюжок логічних міркувань, мене замлоїло так, що я хитнувся на канапі. Добре, що сидів, а то б гепнувся.

– Що?! – гримнув Ярик, негайно припинивши скавуління.

– Ярику… Не хочу тебе лякати…

– Що?! Кажи!!!

– Боюся… Що у нас більше немає системи керування. Здається, тварюка його з’їла…

Ярик втупився в мене і гримнув командирським голосом:

– Аргументуй!

– Скорпіони їдять неорганічні сполуки і кристалічні утворення з рідкісними металами, – пояснив я. – А на кораблі такі речі є здебільшого в електронному начинні. Ти ж бач, вона не пошкодила ані стіни, ані комору, ані припаси. Бо там нема того, що для неї їстівне. Вона залізла саме до рубки. Де електроніка. І майже весь час сиділа саме там, судячи з кількості лайна. Думаю, вона прогризла панелі і зжерла те, що всередині…

Ярик знову закляк, розмірковуючи. А потім хитнув головою.

– Гм… Якби там усе було пошкоджене, твій планшет би це показав.

– Ні. Він показує тільки життєзабезпечення й загальні технічні параметри. Інфа про це йде не з рубки, це окремі моніторингові системи.

– Все одно не може бути. Електронні схеми маленькі. А ти бачив, скільки в рубці лайна? З них стільки не вийшло б, навіть з усіх. Кількість відходів завжди менша, ніж те, скільки ти з’їв.

– Це стосується органічних істот, – заперечив я. – А воно не…

– Закони збереження маси однакові для будь-яких систем. Ти ж знаєш фізику.

– Фізику знаю. Але фізику цієї почвари не знаю.

– Так! – Ярик ляснув себе по колінах. – Отже, яка наша задача? Вигнати скотиняку з рубки і роздивитися, що там коїться.

– І куди її виганяти? – пробурчав я. – До коридору? Щоб вона тут усюди бігала?

– Гм… А воно нападає на людей?

Я замислився, згадуючи, що оповідав гід на фермі.

– Начебто ні. Ми для них не їстівні. Але воно не любить, коли його чіпають. Може відкусити шмат руки, наприклад. А ще охороняє власне гніздо. І тоді вже…

– Гніздо? – перебив мене Ярик. – То воно може бути не само? А з виводком?

– Не знаю…

– Йосип драний! Ще нам бракувало малих скорпенят! Слухай, а як ця почвара могла влізти до корабля? Він же стояв не на планеті, а на орбіті! Там же ж немає ніякої барвінкової живності!

– Я теж уже думав… Єдиний варіант – що цю гидоту могли випадково занести на платформу з вантажем. Причому не дорослу, а зовсім малу. Ще у стадії личинки. До чогось вона приліпилася, і її ніхто не помітив…

– З вантажем? А як вона тоді опинилася в кабіні? Стоп! – Ярикові очі вирячилися, наче у жаби. – Слухай, а може, це диверсія? Навмисна?

– Га?.. – спантеличився я.

– Хтось навмисне цю погань підкинув до корабля! Щоб за час польоту вона виросла і все тут зжерла! І щоб корабель не долетів до Землі!

– Нахіба?

– А ти не в курсі, нахіба роблять диверсії?

– В курсі. І у нас тут офігенний об’єкт для диверсії – старезна хура. Стратегічного призначення. Із золотими унітазами. І найціннішим вантажем у Всесвіті – грьобаними горіхами…

– До речі – а ми не знаємо, що може бути у нашому вантажі, – похмуро зауважив Ярик.

– Тобто?

– Петрику, увімкни мізки! Корабель завантажували не ми. Це робив суперкарго компанії. Ми не роздивлялися, що нам пхали. В тих контейнерах може виявитися що завгодно. Таке, чого немає в накладних. Га?

Я скрушно зітхнув. Ярик – не дурний хлопець, але логіка – не найсильніша його риса.

– Слухай, якщо до корабля упхали щось цінне поза накладними, то ті люди, навпаки,  були б дуже зацікавлені, щоб ми безпечно долетіли до Землі, і з нами нічого не сталося. Еге ж?

Ярик спантеличено затнувся. Але тільки на мить.

– А може, того скорпіона запустили конкуренти. Ті, котрі теж знали, що на кораблі щось отаке-о… Або просто хотіли зробити підставу нашій компанії. Щоб у неї пропало у космосі кілька кораблів, це зіпсувало її репутацію, і…

Я знову зітхнув.

– Друже, не варто пояснювати конспірологією те, що можна пояснити звичайною людською недбалістю. Або дурістю.

– Еге ж. Тільки розумні злочинці завжди планують усе так, щоб це мало вигляд звичайної людської недбалості… – Ярик знову ляснув себе долонями по колінах і встав. – Ходімо!

– Куди?

– До хури. Якщо потвора там була, мають залишитися сліди!

***

…писати, писати… Що писати? На чому я зупинився?

«Скорпіон виявився великий і спробував на нас напасти, тому ми здійснили тактичний відступ і локалізацію його в рубці. Далі провели нараду з метою з’ясувати, яким чином позаземна істота потрапила до корабля. Для уточнення версій вирішили провести огляд вантажного відділення…»

***

Те, що почвара влізла до житлової частини саме з хури, ми впевнилися, щойно вийшли до центрального коридору в осьовій трубі. Перехідний шлюз, який відділяв його від житлоблоку, був весь заліплений пересохлим павутинням.

– Як воно могло відкрити шлюз? – вражено промимрив Ярик. – Воно ж безмозке…

– Певно, стрибало на всі боки й натиснуло на датчик, – припустив я. – Он, на ньому теж павутиння.

Керування шлюзом автоматичне і спрощене до рівня геніальності. Настільки, щоб ним могла скористатися навіть людина, яка не надто себе тямить через поранення, брак кисню або ще якийсь форс-мажор. Бо коли політ відбувається за планом, то екіпаж не має потреби ходити до хури. А якщо хтось туди поліз, це означає, що сталося щось непередбачуване, і з тим сміливцем можуть скоїтися усякі негаразди. Тож логічно.

В коридорі тяжіння немає, можна відштовхнутися від стіни й летіти собі аж до входу до хури. Проте стіни там теж були заліплені павутинням і вкриті плямами скорпіонячого лайна, тому ми не квапилися. Хтозна, що може зустрітися попереду?

Маленькі технічні дверцята до хури виявилися прочиненими. А за ними…

Отут ми одразу зрозуміли, чому наш скорпіон вимахав таким здоровезним.

Горіхи під час перевезень пакують не в контейнери, а у великі пластикові ящики. Боноа тверді, під час прискорення-гальмування з ними нічого не станеться. Але зараз весь простір хури, вільний від вантажу, був заповнений мотлохом, котрий вільно левітував у невагомості. Шматочки пластикових риштаків, уламки горіхової шкаралущі, уривки павутиння – і все це обліплене смолянистими скорпіонячими «продуктами життєдіяльності».

– Таки воно тут жерло горіхи, – пробурчав Ярик і відпихнув риштовану панель, котра перегороджувала вхід і не давала сміттю вилетіти до коридору. Від поштовху риштак посунув клапті мотлоху, що були за ним, і вони попливли геть, зачіпаючи інші й поволі прискорюючись. Це утворило в просторі між контейнерами і рештками ящиків пружну сміттєву хвилю. Вона докотилася до найближчої стіни з закріплених контейнерів, відштовхнулася від них і попливла назад,  просто на нас…

– Гайда звідси! – гримнув я, захряснув дверцята й повернув важіль замикання. Вчасно, бо з того боку по ним приглушено застукотіли гострі шматочки шкаралущі. – Все й так зрозуміло. Тут нема чого робити.

– Гаплик вантажу, – глухо процідив Ярик. – Нас четвертують…

– Це не наша провина. Хай четвертують суперкарго, це він не догледів, – відрубав я.

– Суперкарго далеко, а ми близько…

– Якщо не відновимо доступ до керування, то теж будемо далеко, – визвірився я. –  Пролетимо повз Землю і пензлюватимемо аж до Чумацького шляху – у вигляді заморожених небіжчиків. Ходімо! Треба якось витягнути ту потвору і десь замкнути. Щоб не вискочила.

– Може, її краще, того… прибити?

– Яким це робом? Я не знаю, як скорпіона можна прибити. А на фермі казали – якщо його розрубати навпіл, то у нього відновляться ті частини, яких бракує. Тобто матимемо дві потвори. Чи чотири. Чи шість…

– До біса! – сіпнувся Ярик. – Краще вже одна! А куди її можна запхати? Я думав – може, спіймати сіткою й закинути сюди, до хури…

– Вона вже раз ці двері відчинила. Зможе відчинити знову. Ні, не годиться. Думаю, її треба посадити до кімнати відпочинку.

– Чому туди?

– Бо за спальнею системи водогону і регенерації повітря. Якщо він прогризе стіну й до них дістанеться,  буде лихо. До комори не можна, там інструменти. Вбиральня потрібна нам самим. Тож…

– А де ми будемо відпочивати?

– Ги! Боюся, до самої Землі відпочивати нам не доведеться!

***

…«Огляд вантажного відсіку виявив значні пошкодження сектору, де містилися горіхи-боноа, а також велику кількість дефрагментованих часток упаковки, решток горіхів і елементів ПЖ істоти».

Ні, щось не тойво. Якщо це частки, то чи можуть вони бути «дефрагментованими»? Чи правильно казати «фрагменти»?

Дідько!..

 

***

Кляті «фрагменти» завдали нам збіса клопотів. Бо всередину хури таки лізти довелося.

Навіщо? Мені спало на гадку: щоб скорпіон не влаштовував безладу, коли ми пересадимо його до кімнати відпочинку, треба накидати йому туди горіхів. Хай жере їх, а не трощить стіни.

Ми повернулися до кабіни, щоб узяти в коморі металізований брезент і линву. Брезентом я у кілька шарів замотав Ярика поверх скафандра, адже уламки шкаралущі боноа гострі й можуть навіть розпанахати той скафандр. Потім обв’язав його линвою, щоб мати змогу у разі чого витягнути зі смітника. Пхнув до рук велику торбу, склепану з брезенту, і  відправив до хури. Бо хто у нас головний герой? Отож!

Плавати у смітті, яке кружляє у невагомості, – ще та забавка. Сидячи за дверима й попускаючи линву, через систему зв’язку скафандра я чув, як Ярик лається, розпихаючи той мотлох на всі боки й отримуючи ним же ж по шолому, коли шматки, які він відіпхнув, поверталися назад. І похмуро бурчав:

– Обережно, не надто його прискорюй. А то влаштуєш торнадо.

– Я ні хріна не бачу! – гарчав Ярик. – Це гімно вже у мене на візорі!

– Все одно обережно. Не квапся.

– Та щоб тебе!.. ***! ***!!!

Але мій напарник таки герой! Він подолав сміттєвий океан і повернувся з повною торбою горіхів. Щоправда, коли я витягнув його до коридору, то ледве стримав регіт. У багатошаровій брезентовій накидці Ярик і так нагадував примару з Геловіну, а тепер тканину обліпив товстий шар павутиння, грудки скорпіонячих фекалій і різноманітні «фрагменти», прилиплі до смолянистої субстанції.

– Чого іржеш? – Ярик розчув у навушнику моє пирхання.

– Та… Ти такий красень, навіть скорпіон би тебе злякався… О, ідея!

Ідея виявилася слушною. Коли Ярик, тобто безформний клунок із брезенту, павутиння, скорпіонячого лайна і сміття завбільшки два на два метри, вломився до рубки – почвара настільки отетеріла, що навіть не намагалася нападати. Певно, їй здалося, що це також скорпіон, тільки уп’ятеро більший, і він прийшов її зжерти. Потвора вискочила з гнізда в кутку, заплигнула на купу сміття на панелі й невпевнено затупцяла, клацаючи щелепами. А тоді розвернулася й кинулася навтьоки.

Але Ярик – я ж кажу, герой! – ухопив її броньованими рукавичками за хвіст. А я підскочив збоку і пхнув до щелеп жмут зібганого поліетилену. І коли вони рефлекторно зімкнулися – накинув на почвару брезентовий лантух. Звісно, одразу на всього скорпіона він не натягнувся, і тварюка почала борсатися. Але Ярик підняв її задню частину догори за хвіст, а я запхав до лантуха лапи…

Еге ж. Двійко дужих кмітливих хлопців завжди зможуть упоратися з чужоземною почварою, хоч яка б страхітлива вона не була.

Далі ми згребли скорпіона в оберемок і перенесли до кімнати відпочинку. Він важив десь півтора центнери, проте при 0,2 «же» це не надто обтяжливо. Посеред кімнати вже лежала купа горіхів. Ми кинули клунок із тварюкою поряд, вискочили й замкнули двері. А потім їх заблокували. Ні, не автоматично – тут також діяла система безпеки а ля «пластикові виделки», тобто якщо немає розгерметизації кабіни, то автоматика цього не зробить. Але я таке передбачив і використав банальний зварювальний апарат. Так, розумію, що це псування майна компанії. Але у порівнянні з уже наявними руйнуваннями – дрібниці.

– Ти це зняв на відео? – спитав Ярик, коли я стягував з нього обценьками брезент – не буду ж я торкатися лайна рукавичками скафандра!

– На відео? Е-е-е…

Я глянув на індикацію мікро-відеокамери, вмонтованої у візор скафандра. Коли виконуєш якісь позаштатні роботи, за правилами компанії камеру належить вмикати, щоб потім довести, що ти все робив правильно. Щоб не було претензій. Але…

– Не зняв? – заревів Ярик, розгледівши через візор вираз мого обличчя. – Ти не ввімкнув камеру? Не зняв, як я тягав ту скотиняку за хвоста?! Це ж мало бути супер відео! Епічне! Таке вже ніколи в житті не повториться!

– Е-е-е… Але ж твоя камера включена, так?

– Так! Але вона в лайні! Вона нічого не показує! Бо заліплена! А ти свою не ввімкнув?! Петрику, я тебе вб’ю!..

***

…трясця, у цьому й проблема, що не залишилося відеозаписів. Яриків є, але тільки до занурення у плавучий смітник всередині хури. А потім на об’єктив його камери приліплюється шматок скорпіонячих екскрементів, і відео перетворюється на суцільне аудіо. Уявляю, як кризові експерти компанії чверть години сумлінно дивилися на чорну пляму на екрані й слухали Ярикові матюки…

Писати, писати… Дідько, щось я вже втомився!..

«Ми зайшли до рубки, спіймали інопланетну істоту за допомогою лантуха, виготовленого з брезенту, і віднесли її до кімнати відпочинку. Дотримуючись закону про недопущення жорстокого поводження з тваринами, в приміщенні, де утримувалася істота, залишили для неї запас придатної для неї їжі, тобто горіхи-боноа».

Отак! Принаймні, зоозахисники до нас уже не прискіпаються!

***

Взагалі після кріосну треба правильно харчуватися, спати і відновлюватися. Проте годинничок цокав. Корабель мчав крізь космічний простір зі швидкістю хріналіон кілометрів на секунду й неухильно наближався до точки, за якою треба вимикати автопілот і переходити на корекцію курсу. А ми навіть не знали, чи він вимкнеться, і що ми там зможемо накоригувати. І часу, щоб це з’ясувати, залишалося дедалі менше.

Тому про сон і харчування не йшлося. Ярик навіть забув про улюблену кавусю. Ми вирушили до рубки й почали роздивлятися, що там до чого.

Перший же ж побіжний погляд визначив, що роздивлятися там нема чого, окрім куп, накладених почварою. Все, що нам необхідно було побачити, розташовувалося під ними. І невідомо, чи було спроможне працювати.

Щоправда, я мав засіб це з’ясувати – планшет. Керувати кораблем з нього не можна, він виконує лише функції індикатора. Проте можливо перевірити, що працює, а що ні.

Спочатку все здалося непоганим: життєзабезпечення, двигуни, автопілот і навіть автоштурман залишалися дієздатними. Червоним світилися тільки системи зв’язку і загальний ШІ корабля. Але позаяк головні системи не вирубалися – це означало, що вони зараз підпорядковувалися не ШІ, а резервній комп’ютерній системі. На щастя, на кораблях усі мережі дубльовані. І якщо ми розчистимо доступ до автоштурмана, то зможемо вивести корабель на орбіту Землі. Звісно, на платформу без головного ШІ навряд чи посадимо, проте з орбіти можна подати сигнал по допомогу.

Щоправда, саме на тому місці, де розташовувалася керівна панель автоштурмана, громадилися найбільші купи лайна, шкаралущі й павутиння. Але навіть якщо сенсорний екран вийшов з ладу, то я зможу його відгвинтити й замінити. Головне – до того місця дістатися.

Тож ми з Яриком завзято взялися до справи.

Але невдовзі з’ясувалося, що усунути це сміття цивілізованими засобами неможливо.

Корабельний робот-прибиральник забуксував і згорів на другій хвилині роботи. Електрорізак протримався хвилин зо десять, перш ніж від тертя липка субстанція нагрілася, розм’якла й заліпила бризками всі його рухомі частини. Мийні і чистильні засоби, які ми витягнули з вантажу побутової хімії в хурі, тільки розмазувалися по смолянистій субстанції й робили її ще більш глевкою і непіддатливою. А коли спробували полити скорпіонячі фекалії кислотою, то отримали таку хмару ядучих випарів, що мало не вколошкали систему регенерації повітря – вона ж бо не розрахована на хімічні атаки. При цьому лайно замість розчинитися – навпаки, затверділо й перетворилося на камінь. Тож ці експерименти довелося швиденько припиняти.

– І що тепер робити? – з розпачем спитав Ярик.

– Не панікувати, – пробурчав я. – Я там бачив у коморі шпателі…

Еге ж. Єдине, чому так-сяк піддавалася липка речовина – це суто механічному зішкрябуванню. Щоправда, моя інженерна натура прагнула хоч якоїсь автоматизації, тому я спробував причепити шпатель до шуруповерта. Однак перший шпатель загрузнув і розламався, а на другому шуруповерт також згорів. І більше невеличких двигунців, здатних полегшити тупу ручну працю, на кораблі не залишилося.

То що ми мали робити? Тільки одне: взяли шпателі й почали зчищати ними з пультів скорпіоняче лайно. Руцями, мов первісні люди. По шматочку. А ці грузькі шматочки ліпили на аркуш поліетилену, аби потім загорнути й віднести подалі.

– У мене руки вже не рухаються, – понуро повідомив Ярик за певний час. Не знаю, який. Я не рахував.

Я зітхнув. У мене теж уже хапало спазмами усі м’язи до плечей. Трясця!

Ярик роздратовано кинув шпатель, сів на церату, розстелену на підлозі, схрестив ноги й похмуро втупився в мене.

– Петрику, це все до дупи! Скільки ми вже довбемося? Шість годин? І який результат?

Я теж опустився навпроти нього і понуро глипнув на розчищену ділянку панелі. Вона виявилася лячно маленькою у порівнянні з тим, що ще залишалося. Простий математичний розрахунок підказував, що до часу «ікс» ми не впораємося. Ніяк. Навіть якщо гаруватимемо без перерви на їжу й сон.

Але у мене від утоми вже трусилися руки й ноги і скимів поперек. У Ярика, певно, теж. Було цілковито очевидно, що підтримувати навіть нинішній кволий темп ми надалі не зможемо.

А це означало, що нам гаплик.

Причому страшенно прикрий гаплик. Бо корабель не пошкоджено. От тільки ми, курво, не можемо дістатися до систем керування!

А без керування не зможемо дістатися Землі.

Чому? Тому що наша вантажівка входитиме до Сонячної системи під кутом у сімдесят градусів до площини екліптики. А космос – це не те, що схематично малюють на картинках, зображуючи планети кульками. Реальні пропорції тут зовсім інші. Це велетенська порожнеча, в якій планети – лише крихітні цяточки, котрі неозброєним оком і здаля важко відрізнити одну від одної. І вони не перебувають на місці, а ганяють довкола Сонця з величезною швидкістю й на величезні відстані.

Тож якщо не спрацює гальмування – ми просто пролетимо повз Землю, навіть її не побачивши, перетнемо площину екліптики й гайнемо далі у відкритий космос. У ту його частину, де космічний транспорт не літає. І з кінцями. Некерований вантажник пре з такою швидкістю, що відстежити і затримати його нереально, навіть якщо знаєш траєкторію. Вже не кажучи про систему відстрілу астероїдів, через яку до нього не можна наблизитися. Щоправда, атомні двигуни і система регенерації повітря й води працюватимуть ще довго. Проте харчів у нас обмаль, а в хурі нічого їстівного немає. Тобто на нас очікує повільна смерть від голоду – якщо тільки ми не збожеволіємо і не переб’ємо один одного раніше. Можна ще лягти в кріосон, проте це все одно що смерть.

Рятувальної капсули на вантажнику немає. Його кабіна з рубкою й крихітним житлоблоком і є «рятувальною капсулою». Але навіть якщо ми скинемо вантажний відсік – а це технічно можливо зробити – то з цього нуль користі, якщо «капсулою» неможливо керувати.

Ще на рівні площини екліптиці можна викинути аварійний «маячок». Але він теж рухатиметься за інерцією, тому його навряд чи запеленгують. А якщо й запеленгують, то на той момент ми будемо вже настільки далеко, що ніхто нас не наздожене і не знайде. Цей сигнал хіба засвідчить факт нашої загибелі.

Я відчув, що в животі починає холонути. Мене не назвеш лякливим, але перспективи паскудні…

Скоса глянув на Ярика. Той сидів, схиливши голову й втупившись у власні стиснуті кулаки в рукавичках. Та раптом звів голову й рішуче повернувся до мене.

– Петрику, це все дурня!

– Що? – насилу вичавив я.

– Все, що ми робимо. Оцей твій автоштурман. Ми його не розчистимо до скону. Треба шкрябати отам, – він тицьнув пальцем у протилежний кут. – Відчистити систему ручного керування. На ній бруду менше. Якщо встигнемо її реанімувати, я зможу довести корабель до Землі.

Я сіпнувся, відчуваючи, як повертається надія. І знову гасне.

– Але… а розрахунки траєкторії?

– Зробиш вручну.

– Але… я…

– Зробиш, курво! Вручну! А я доведу корабель! Теж вручну! Зрозумів? Це наказ! Виконувати!

Я мовчки кивнув.

Врешті-решт, капітан вантажівки формально він.

***

«…коли для нас стала очевидною неможливість відчистити від ПЖ пульт керування автоматичними системами, капітан корабля Бойчук ухвалив рішення відновити роботу аварійної системи ручного керування кораблем з метою використання її для порятунку транспортного засобу шляхом виведення його на земну орбіту і за можливості швартування до придатних для цього поверхонь в межах орбітальної системи Земля-Місяць»…

Так, це було рішення Ярика. Цілковито божевільне. Велетенські міжпланетні вантажівки ніхто ніколи не водив і не саджав вручну, без ШІ, за всю історію їхнього існування. Але що нам ще залишалося?

***

В цивілізованому світі прибирання – не надто марудна справа. Для повсякденного невеличкого забруднення є роботи-чистильники, а якщо вони щось проґавили, то достатньо побризкати мийним засобом, потерти щіткою або губкою – і вже все блищить.

Але зовсім інша справа – величезні купи лайна, котре накопичувалося товстими шарами казна-відколи. Лайна, схожого на жирну, липку, затверділу замазку, перемішану із жорстким, непіддатливим павутинням і гострими, наче ніж, уламками горіхів. Лайно було всюди, в кожному вигині й щілині апаратури керування кораблем. І здавалося нездоланним – значно більш нездоланним, ніж істота, яка його навалила.

Еге ж. Набагато простіше подолати бридку чужорідну почвару, ніж вичистили купи лайна, які вона після себе залишила.

Але ми мусили його вичистити. Бо від того, чи зможемо звільнити від цієї гидоти доступ до керівних систем корабля, напряму залежало наше життя.

І ми шкрябали, дряпали, терли його щосили, майже не даючи собі передиху.

Лайно пручалося. Липнуло до рукавичок і одягу, пружно тягнулося за шпателями й пливко переповзало з забруднених місць на вже вичищені. Заліплювало й забивало щітки, металеві губки й наждак. Розмазувалося по колінах, захисних окулярах і навіть волоссю. Захисні рукавички роздиралися на мотлох, і коли їхні запаси скінчилися, ми почали замотувати розтерті, вкриті саднами руки шматками поліетилену. Коли зламалися всі шпателі, я зробив для них держаки з порізаного пластикового посуду й саморізів. Коли зламалися держаки, ми продовжували працювати уламками, затискаючи їх обценьками.

На щастя, аварійна штурвальна колонка була захищена кожухом, тому всередину лайно не затекло. Але всі важелі й перемикачі на панелі заблокувало намертво. Поки Ярик відтирав дисплеї, щоб можна було розгледіти технічні покажчики, я вигвинчував кожен перемикач, відчищав його й перепаював роз’їдені контакти.

І ми таки встигли! Коли настав «час ікс» – уже сиділи в компресійних кріслах блоку ручного керування, готові до всього. І коли вимкнувся автопілот, я запустив автономну комп’ютерну штурманську систему й задав Ярикові параметри гальмування…

Ще за дві доби ми вийшли у площину екліптики. Тобто, прилади показали, що це вже екліптика, адже у просторі не намальовано ніякої лінії, яка б про це свідчила. І довелося добряче понервувати – а чи ми взагалі там, де треба? Бо востаннє я робив розрахунки траєкторій вручну на другому курсі Академії, а потім благополучно забув, як це робиться. Не мав потреби, в рейсах все це виконував головний ШІ корабля.

Але нарешті ми побачили здаля блакитну цяточку Землі з крихітною крапочкою Місяця неподалік…

А потім ще треба було правильно націлитися на Землю. В космосі все ганяє по складних траєкторіях зі швидкістю хріналіон кілометрів на секунду, тому не можна просто навестися на планету візуально й гнати до неї по прямій. Поки ти диркотитимеш у її напрямку, вона вже відлетить казна-куди. І це теж треба було похапцем розраховувати. Добре, хоч не на пальцях, а в комп’ютерній штурманській програмі, та поки я впорався – мізки мало не вибухнули.

Та зрештою ми наблизилися до Землі. Вписалися в її гравітаційне поле і вийшли на високу орбіту. Коли почали знижуватися, навушники вибухнули воланням диспетчерів, котрі бачили на своїх дисплеях наші дивні маневри й намагалися з нами зв’язатися. Ми їх чули, але вони нас – ні. А далі Ярик побачив, що на платформі для великих міжпланетних вантажівок інших кораблів зараз немає, і попер туди без жодних дозволів.

І тут мене мало не вхопив інфаркт. Я згадав, що з усіма цими клопотами ми геть забули про протиастероїдний захист…

Я заволав так, що Ярик мимоволі сіпнувся, смикнув штурвал і натиснув кудись не туди. А позаяк штурвал повертає маневрові двигуни, то нас поперло на чималеньку відстань убік. Просто туди, де торохкотів човник-прибиральник, котрий виловлює космічне сміття поблизу платформ. Диспетчери, схоже, намагалися відігнати його подалі від нас, але не встигли. Добре, що він був безпілотний. Бо наші захисні гармати негайно ожили, і… Не знаю, куди запулило рештки того човника, але сміття з нього розлетілося на пів парсеки довкола. А детектори гармат сприйняли це як напад і почали гатити, мов навіжені…

Диспетчери ніколи не висловлюються нецензурно в етері – натреновані на професійну етику. Але те, що ми тоді почули в навушниках, було навіть крутіше за Ярикові улюблені вислови.

На щастя, мені вдалося похапцем знайти резервну систему керування протиастероїдкою та вимкнути її.  І зробити це до того, як сенсори гармат «намацали» посадкову платформу і вирішили, що це також великий і небезпечний шматок сміття. Бо за ту кляту платформу ми не розрахувалися б навіть за десять життів.

Втім, ще до того, як наша вантажівка пришвартувалася, на нас згори спікірували два дрони з охоронної служби платформи, з усіх боків уже неслася військова техніка, а в секторі космосу довкола космопорту об’явили надзвичайний стан…

***

Треба вже завершувати, набридло!

«Нам вдалося деблокувати систему аварійного керування і привести її у працездатний стан. Завдяки цьому ми завершили рейс і пришвартувалися на вантажній орбітальній платформі згідно з планом польоту».

Нє, а що не так? За планом ми й мали швартуватися на цій платформі. Ми ж не поперлися до причалу для приватних яхт, еге ж? І Ярик посадив корабель так вправно, що нічого там не попсував. А що перед цим трошки стався феєрверк – то таке…

***

Я понуро зітхнув і пробігся поглядом по тексту на екрані. Здається, все написав…

От трясця! Ми й справді врятувалися дивом. Ще й врятували корабель з усім вантажем – тобто, майже всім. Не так багато та почвара і з’їла! Однак нам уже висунули цілу купу звинувачень: «нелегальне перевезення інопланетної форми життя і порушення правил міжпланетної біологічної безпеки», «псування майна компанії і торгівельних контрагентів», «порушення правил ТБ при перебуванні в зоні космопорту», «знищення майна, яке перебувало на балансі космопорту», тобто того самого човника-прибиральника… Зоозахисники, щоправда, вже відчепилися – після того, як ми довели, що хоч і тримали тваринку в ув’язненні, але добре її годували.

Трясця! Схоже, у декого в цьому світі в головах нагиджено не гірше, ніж у нашому кораблі після бенкетів скорпіона!

Щоправда, наші адвокати кажуть, що все це дурня, і обіцяють довести, що ми діяли в умовах форс-мажору. Але чи доведуть?

Еге ж, зараз ми з Яриком обидва живі, здорові й на Землі. Але рідна планета щось не надто тішить. Інколи мимоволі спадає на гадку: може, не варто було взагалі повертатися? Може, краще б ми розвернули корабель і гайнули назад на Барвінок? А там знайшли суперкарго, котрий проґавив скорпіона у нашому вантажі. І…

Ні, ми б його не били. То занадто легке покарання. Ми б змусили його зробити на кораблі генеральне прибирання. Вичистити звідти скорпіоняче лайно до останньої цяточки. Руцями…