Відьми Хмеля

Пролог
“А що Хмельницький моливсь мощам
і радився з відьмами, се, по-нашому,
чей же не провина, а загальна ціха тих
віків – і не такі люди тоді бували забобонні”.

Іван Франко у листі Пантелеймону Кулішу
Шепетівка. 2025 рік

Надворі було свято, а відтак – і вихідний день. Це ж-бо не жарт: відзначалася 377-ма річниця битви під Жовтими Водами. Першої великої перемоги, з якої прийнято рахувать початок історії спільної держави козаків, старшини та гетьманів. Та позаяк дата носила радше ритуальний характер, вся Шепетівка, відоме на всю Україну повітове місто зі своєю потужною залізницею, наразі насолоджувалася вихідним днем.

Війна з москалями точилася десь там далеко на Сході, у Слобожанських степах та околицях Юзівки й Горловки, і точилася уже далеко не першу зиму. В останні кількасот років цей стан був українцям доволі звичним. Фронтир Європи – що з нього узяти? Тому усі вільні, із правильно виправленими документами чоловіки та жінки тепер зустрічали літню спеку біля води – на перших, других, або четвертих ставках. А дехто виїхав до Горині або й навіть до Дністра, на Бакоту тощо. Люди знали, що воюватиме кожен та майже кожна, як черга прийде…

Юзик, тобто Юрій Чередніченко, онук баби Паші, надсьорбнув востаннє лишок квасу зі старого та надщербленого скляного кухля і ще раз уважно подивився через площу Виговського на обплутану плющем невисоку огорожу старої садиби, звідки щойно вийшла згорблена жіноча фігура. Поряд відкидав кострубату тінь радянський танк, одна з останніх згадок про те, що Україна була під червоною п’ятою більше ста років…

Він вийняв смартфона, востаннє глянув на світлину з портретом миловидної білявки в галереї та сховав гаджет до кишені. Підвівся, закинувши ранця на праве плече, і неспіхом, майже не озираючись, рушив у бік своєї цілі. Юзек слідкував за цим будинком давно. Та обставини змусили юнака пришвидшитися, адже звідусіль його вже почали тормошити кредитори. Стипендії за навчання в місцевій бурсі не вистачало, грошей на лісопилці теж платили не настільки багато, а йому ой як хотілося днями запросити на чай сусідську Дарину. Та й на фен останнім часом парубок багацько витрачав. А поїздка на заробітки – це не його вибір…

Впередостаннє озирнувшись праворуч-ліворуч, Юзик просунув руку крізь штахети хвіртки та натиснув на язичок клямки. Тихо клацнувши, вона прочинилася, і хлоп, наче так і треба було, ступив на кам’яну стежину до дверей господи довжиною кілька кроків. Тут потрібно було уже тягти з кишені набір відмичок. І то швидко! І хоч він й дочекався, як стара Яра, подружка його бабусі, кудись здиміє, часу втрачати не можна.

Клік-клік, і от ми всередині. Вдиратися до чужих будинків Юзеку було не вперше. Але раніше вони з пахолками таке робили не у себе вдома, а деінде: в Заславі, Проскурові, Звягелі і навіть у Старому Костянтинові, де була особливо люта варта.

Тепер можна й озирнутися. Баба Паша розповідала, що її подружка Яра має вельми небідне обійстя, можливо навіть колекціонує щось. В живописі та образотворчому мистецтві Юзек ніц не тямив, тому його цікавили речі більш приземлені. Те, що швидко можливо штовханути знайомим лихварям у Хроліні чи Славуті. Або те, що напевне можна буде продати десь на онлайн-аукціоні. Він, не витираючи ніг, посунув ліворуч, на кухню.

Техніка недешева. Юзек заходився заштовхувати усе, що мало хоч якусь цінність, до наплічника. Міксер, дорожезна аудіоколонка, електронний годинник, важка бронзова антикварна статуетка, що зображувала якусь шаманку… А ще для чогось ваза з купою, десятками, а може й сотнями срібних монет! Бездумно хлоп ухопив те все і закинув до суми з лямками. Тепер попрямуємо до вітальні.

Цікаво як! Камін. Кілька картин та світлин на ньому. Багато етажерок із книжками. Вазонки. Крісло-качалка з пледом. Поряд з ним на столику люлька. Усі стіни теж завішані зображеннями, переважно портретами. Дуже-дуже старими жіночими портретами. Чоловічих було лише три. Хмеля він упізнав одразу. Для чого їй в хаті цей офіціоз? Це була стара репродукція його канонічного зображення. Козацьке бароко чи як його? Уроки культурології Юзек із друзями зазвичай прогулювали в обіймах із гальбою пива.

На другому, теж несвіжому холсті був бюст чоловіка, вельми схожого на москальського актора, що минулого століття зіграв поганця в “Огнем і Мечем” Гофмана, Юзекового тезки. Поперек третього, у сучасному плакатному поп-арт-стилі, великими письмовими літерами було щось написано. Щоб прочитати, хлопцеві довелося наблизити носа до картини. І-ван Зо-ло-та-рен-ко…

Найдивнішим у цій вітальні був стіл із ноутбуком з екраном у вертикальному положенні, накритим чи-то гігантською вишитою серветкою, чи-то маленькою скатертиною з паєтками. Біля нього віялом лежало кілька скріплених скобами степлера текстів із химерними назвами. “Чараўніца”… “Босорканя”… “Мішхайфа”…

Позаду щось голосно клацнуло. Юзек повернув голову через плече, і в нього все в нутрях обірвалось… Просто межи очі йому дивилося дуло великокаліберного дробовика.

– По-вііі-льно зні-ми на-пліч-ника і під-ве-ди ру-ки вго-ру, Ю-зи-ку! – майже ласкаво наказала баба Яра.

Чараўніца

Цій відьмі я багато чим завдячую.
Я вже її не маю за чужу.
У Польщі палять відьм.
В нас ловлять на гарячому.
А я в повазі при собі держу.

Ліна Костенко. “Берестечко”.

І

… Мій погляд упав на руки. З-під нігтів йшла кров. Нігтів, які зараз не були схожі на те, чим могла би похвалитися кохана гетьмана. Жінка, яку він любив, любить і, певна, любитиме завжди. Довелося із силою, до болю стиснути кулаки. Ще нічого не завершено. Іще все тільки розпочинається!

Я сиділа на мармурових сходах, які вели до сульжинського парку князів Заславських. Навколо чулися різкі команди, стогнали поранені, хтось неподалік стиха чортихався. Гидко штиняло порохом. Удалині гупала гармата. Напевне, ляська, у нас не було. Не так, ох не так мала закінчитися ця виправа…

Запах горілої деревини привів мене до тями. Навколо все більше і більше прибувало клубів диму. Колись приємне шляхетське містечко, тепер горіло від рук поляків, що мали ось-ось увійти сюди.

Почувся стогін. Це Соломія. Вона напівлежала на сходах трохи нижче від мене. Їй сьогодні добряче дісталося. Коли мою посестру принесли сюди, мені вистачило погляду, аби зрозуміти, що справа тут кепська. Й жодні зачерпування Сили і навіть молитви до Раю чи до пекла не допоможуть. Життя Солохи відтепер було лише в Божих руках. Та вона сама ніколи не попросить у Йса за себе!

Схопивши губами люльку та витягнувши кисета тремтливими пальцями, я повільно взяла звідти пучку тютюну та заходилася працювати кременем і кресалом. Якщо виберуся звідси живою, обов’язково знайду собі ученицю! Добре характерникам, вони не можуть померти, доки не передадуть Науку наступникам. У нас не так… Ти або природжена чараўніца, або хтось тебе довго й нудно вчить. І то за умови, що маєш до того бажання та хоч якийсь хист.

Докуривши, я знову поглянула на Соломію Донець, скривавлені груди якої важко раз-по-раз здіймалися у стогоні, а потім безсило опадали, і зморено заплющила очі та почала молитися. Не завченими під пильним поглядом сестер Ordo Sororum Sancti Dominici формулами, а молитвою, яка йшла десь із середини, від усієї душі.

… Amen.

Я розплющила очі і побачила, як навпростець через парковий майданчик поспішає Гаврило. Джура Івана Донця, полковника Любартівського полку, мав щось сказати Сінклітікії з Церешковичів.

А все ж так добре починалося…

ІІ

Народилася я 1619 року. Батько Зенон Теренецький задовго до мого народження служив родині Григорія Гнівошовича Киселя, володимирського підсудка, був особистим охоронцем сина його Адама. Разом з юнаком їздив до Замостя, де шляхтич вчився у самого Касіяна Саковича. Згодом разом із сином ґазди пахолок служив у коронному війську під командуванням Станіслава Жолкевського, бравши участь у виправах до Буші, Оринина і Цецори.

От десь між другою та третьою кампаніями й виносила матінка Секлета єдину дочку, служачи при дворі Терези Кисіль з Іваницьких. Мабуть, пані уже тоді поклала на мене оком, дізнавшись, що в материній родині уже чотири покоління не народжувалось хлопчиків. Раннє моє дитинство пройшло у фортеці Мена, резиденції майбутнього православного сенатора Речі Посполитої. Татів патрон настільки довіряв йому, що навіть рекомендував Зенона Теренецького єпископу Петрові Могилі, який через батька передавав листи зі звинуваченнями у відьомстві белзькому уніатському єпископу-душогубу Афанасію Пакості.

А потім батько загинув, і матінка рушила зі мною на південь, в околиці Чигирина, де жили далекі її родичі. Наступні літа ляхи називають двадцятиріччям козацьких бунтів – спочатку Марко Жмайло, потім через кілька років Тарас Трясило зі своїми козаками добряче подіяли на нерви католикам. Після останнього виступу вдова мого батька знову повернулася до пошту Терези Кисіль. І тоді вже ходили чутки, що матір королівського представника пана Адама займається чарами, аби кар’єра сина була успішною. І не дарма!

Згодом матінка моя померли, і пані Тереза замінила мені її. За кілька років так склалися обставини, що я знову повернулася до родичів під Чигирин. Скажу лише, що послухалася патронесу, яка вміла бачити майбутнє.
Тоді на землях Запорозьких Вольностей не в дивину були самостійні жінки різного походження – шукали полонених татарвою чоловіків, сліди зниклих родичів. Матері благословляли синів на Січ. Дружини з промислу чекали на мужів біля порогів. Сестри носили звістки туди-сюди, служачи кур’єрками. Коханки коханих, чиї імена згубилися в піснях. Вдови, що не надто й ховали від людського ока шаблю. Шинкарство, яке знало всі таємниці. Достатньо було й тих, хто ховався від терсіарок – посіпак Анни-Алоїзи Острозької, католицької відьми та мисливиці за ведунками.
Із Зиновієм ми познайомилися багато літ тому. Мені тоді ледве виповнилося шістнадцять. Це був 1635 рік від Народження Бога нашого Ісуса Христа. Якось до родини, у якій я жила, на початку серпня приїхав мужчина на ймення Іван.

Як зараз пам’ятаю той момент. Я патрала курку і побачила чоботи, в які були засунуті шаровари. Підняла голову і зустрілася очима із козаком років двадцяти п’яти. Він незмигно дивився на мене, задумливо пихкаючи люлькою.

– Чого вам? – пам’ятаю, я відчула, як шаріюсь.
– Час відпустити цапа-відбувайла. – Повільно промовив козак. Курка випала з моїх рук.

Це був умовний знак, яким пані Тереза сигналізувала мені, аби зробити все, що вимагатиме цей чоловік. Я кивнула, давши зрозуміти, що почула вказівку. За п’ять діб ми із Золотаренком подолали кіньми більше двохсот верст і опинилися навпроти гирла річки Самари в околицях фортеці Кодак.

Я побачила земляний чотирикутний форт з двома напівбастіонами з півдня, оточений ровом і валом. Його закінчив будувати менше місяця тому француз Ґійом Левассер де Боплан. Як пояснив мені моє завдання Золотаренко, я мала потрапити всередину, приспати чотових. І потім ще вижити. Подумки подякувавши пані Терезі за науку, попрохала добу на підготовку. Це не був мій перший Ритуал, але настільки серйозно на мене ще не покладалися.

Залога фортеці складалася з двох сотень німецьких найманців на чолі з іще одним французом. У сутінках 17 серпня я під’їхала до брами форту і попросилася переночувати. Драгуни на чатах переглянулися і відвели мене до кімнати офіцера Жана Маріона, коменданта. Йому лишалось жити кілька годин… Під ранок форт захопили козаки Івана Сулими, справжньої легенди, зарізяки, як я дізналася згодом, і крадія турецьких галер. Кнехти просто не змогли прокинутися вчасно.

Після цього Іван провів зморену до кордонів Чигиринського полку, на прощання заявивши, що він обов’язково іще зустрінеться з “милою литвинкою”, тобто зі мною. Золотаренко передав панну з рук до рук іще старішому за себе, непоказному реєстровому козаку, який представився Зиновієм Хмельницьким. Нам було цікаво разом, він воював під Цецорою, як і мій татусь. Поки віз мене до родичів, встиг розповісти, що Лукаш Жолкевський мобілізовує реєстровців, у тому числі, і його самого, на упокорення повстанців. Лукаша я знала. Це був друг Адама Кисіля і онук руського воєводи, згодом – великого коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, у якого служили пан Адам та мій покійний татусь. Саме Лукаш згодом віддасть Бубнів переяславському колегіуму єзуїтів, зробивши центром польської антивідьомської боротьби.

Врешті Івана Сулиму сконали на горло у Варшаві, а Кодак почали відбудовувати та збільшувати під керівництвом шведа Фрідріха Ґетканта. Потім мені Золотаренко розповідав, що комендантом фортеці став ще один родич Лукаша, Адам, небіж гетьмана Конецпольського. На церемонії відкриття у 1639 році він спеціально запросив похнюплену реєстрову старшину до твердині, аби ще більше втоптати у багно її гідність. Не знітився лише один, відносно молодий сотник Чигиринського полку Зиновій Хмельницький, заявивши у вічі полякам: “Manu facta, manu destruo”, тобто “людьми збудоване, може людьми бути і зруйноване”. І через свій довгий язик змушений був деякий час ховатися на Січі.

Вдруге я допомогла козакам перемогти за три роки, у 1638-му, під Голтвою. Не дарма ж тоді сучасник писав: “Голтву з двох сторін омиває Псла й Хорол, і ця Псла оточує місто півколом, а в цьому півколі місто, обнесене міцним частоколом, і замок, таким же чином укріплений. Крім того козаки насипали вали… На валах розставили тисячі людей, передовий окоп упорядили артилерією; на височинах розмістили чаклунів і чародіїв”. Ми тоді у складі виправи Якова-Гіацинта Остряниці здобули вікторію над військом подільського воєводи Станіслава Потоцького.

А потім пані Тереза відправила мене вчитися до школи Ordo Sororum Sancti Dominici. Треба ж було знати своїх ворогів ув вічі!..

ІІІ

– Пані Сінко! – схвильовано промовив Гаврило. – Треба готуватися до прориву. Зараз до сестри підійде пан полковник. То прошу лишити їх наодинці.

Я повільно кивнула. Справи родинні, що поробиш…

Із Солохою ми познайомилися за кілька років, коли доля занесла мене під Полтаву. Власне, і саму Соломію Донець із Зиновієм звела я. Вона ніколи не вирізнялася тендітною статурою, завжди була в тілі, як і личить сестрі відомого козацького очільника. Її брат робив успішну кар’єру в місцевій ватазі, дослужившись напередодні Богданової війни до посади книшівського сотника, а згодом – і полковника Звягільського полку.

Проте було в ній ще дещо, чого бракувало звичайним жінкам. Якась Сила, щось безкінечно рідне мені… Коли почалася веремія, і Богдан-Зиновій попрохав про допомогу, я зрозуміла, що саме Солоха стане у пригоді. І вона стала. Та ще й як! За її широкою та щирою спиною змогли сховатися усі ми, козацькі посестри, чаравніци, відьми Хмеля. Це саме про неї ляхи шепталися, що гетьман радиться зі своєю коханкою-відьмою перед кожною битвою. Вони, дурні, не знали, що Соломія Донцева, якій було, в принципі, начхати на те, що кажуть люди, прикривала мене.

Разом із Солохою, Іроїдою, Яромирою та Богуславою добряче попрацювали під Пилявцями, вусмерть налякавши шляхетське військо. Після того, як на герці начебто загинув уманський полковник, татарчук Іван Ганжа, фланги Кривоноса, Чорноти і Півторакожуха витримали наліт польських летючих гусарів, а потім самі розпочали контратаку, за справу взялися ми, “дівчатка Золотаренка”. Захопивши греблю, піхота під своїм та чужим артилерійським вогнем, вишикувалась на лівому, “лядському” березі. Поляки запанікували, до чого добряче приклалися і відьми Хмеля зі своїм “хороводом”.

Розпочався їхній безладний відступ. Щоб уникнути повного розгрому, “латина”, “перина” і “дитина” відкликали війська до табору. Кіннота на чолі із самим Хмелем, переслідуючи їх, увірвалась до польских шатер, і відхід перетворився на панічну втечу. Увесь цей час ми стояли, піднявши руки, та насилали страх на ляхів. Звісно, після того, вороги пояснювали свою поразку саме нашою виправою. Звісно, старшина загадково посміхалася собі у вуса. Звісно, усі втаємничені мовчали… Після того я знову поїхала під Кодак.

Золотаренко, на плечі якого тоді лягло усе пов’язане з чарами (крім єпархії Богуна, що керував своїми характерниками самостійно і вважався Хмелем за козирного нижника: “Де Іван, там перемога!”), сказав: “Ця фортеця – твоє особисте, Сінклітікіє! Змогла вперше, зможеш і вдруге!” Наказ є наказ.

Ця скалка опинилася у нашому глибокому запіллі, створюючи чималеньку небезпеку. Бо ж ніхто не знав, чи здатні папісти на контрнаступ. Там сиділо до тисячі поляків та найманців, очолювані Кшиштофом Ґродзицьким. А ще офіцерські родини, ченці, інші службовці. Ми оточили Марека Собеського, брата майбутнього короля Речі Посполитої Яна III. Його через три роки, при Батозі Хмель декапітує в якості помсти за Берестечко. А ще в облозі були полководці Олександр Конецпольський, однією ногою в могилі Стефан Чарнецький, родичі коронних гетьманів Олександр Конецпольський і Ян Потоцький, майор Юрій Лончинський, шляхтичі Альберт, Бужецький, Вишинський, Томиславський…

Облога Кодака почалася в травні, але сил для штурму було недостатньо, що стало зрозуміло на практиці. На початку осені я приїхала туди разом із трьома полками Максима Нестеренка, Прокопа Шумейка та Якова Вовченка. Ми щільно заблокували твердиню. Справа йшла до здачі, але потрібно було прискорюватися, адже зайві сили ніколи зайвими не бувають. Тут і прийшла моя черга.

Довелося згадати свою юність, лісові виправи під час навчання у Терези та свого чигиринського “козакування”. Вночі, відвівши очі чатовим, я за допомогою “кішки” та мотузки піднялася на стіну. Мала знайти давнього знайомого з часів своєї юності. Приставивши довге лезо до шиї якогось пахолка, змусила його знайти потрібного пана. Олександр Конецпольский не спав у таку годину, намагаючись вичитати з книги щось під світлом одинокої свічки. Він був на рік молодшим за мене, але навіть у напівтемряві було видно, що життя не вельми щадило його…

– Пане Олександре. – Олександр підвів очі, намагаючись зрозуміти, хто до нього звертається. А коли побачив, то дуже здивувався. – Сінклітікіє?! Це ти?
– Маю до тебе листа з-за стіни.
– То ти тепер із тими схизматиками?! – набурмосився він. – Від кого лист?
– Від гетьмана Богдана Хмельницького.
– Он як тепер він себе називає… – Проговорив повільно. Але листа до рук узяв.

Я далі не стала чекати його реакції, а просто дмухнула “чорною мрією” шляхтичу в обличчя, змусивши того майже миттєво знепритомніти. Шлях назад уже знала і без пахолка, який лежав з перерізаною горлянкою під кімнатою Конецпольського.

Ми з гарнізоном 1 жовтня уклали почесні умови капітуляції. Він разом із тілом Стефана Потоцького та цивільними вийшов із форту озброєним і рушив у бік Чигирина. Козакам лишилися прапори та гармати, а я поїхала до Золотаренка. Пізніше Хмель наказав арештувати поляків через те, що їхні колеги на іншій ділянці бойових дій порушили свої зобов’язання. Згодом їх обміняли на полонених козаків.

IV

Я стояла і дивилась, як Іван Донець прощається із сестрою. Не чула слів, але за жестами обох все було і так зрозуміло. Солоха змушувала молодшого брата лишити себе тут, щоб прикривала відхід козаків. Він спочатку заперечував, потім кричав, падав на коліна, закривав у розпачі обличчя рукою… Потім до нього знову підбіг Гаврило. Полковник на мить зупинився, потім присів біля ще живої сестри та рвучко її обійняв. Підвівся і, не оглядаючись, швидко рушив до своєї полкової старшини.

У таку ситуацію міг потрапити будь-хто. Туман війни – жорстока штука. Коли я разом із Солохою приєдналася до загону її брата на новий 1649 рік, ніхто з нас не знав, що декому лишилось жити кілька місяців. У січні якраз його призначили полковником Звягільського полку, і в цьому статусі ми зустрічали посольство Адама Киселя, що їхало в бік Переяслава. Патрон мого батька, побачивши мене, приязно посміхнувся: “Сінко! Ходили чутки, тебе зарізали під час погромів”…

А вже в квітні Донця перекинули до Любартова створювати новий бойовий організм. Направду це було лише народне ополчення, якому далеко було до старих козацьких частин. Другий любартівський полк очолив корсунець Михайло Таборенко. А вже в травні козаки отримали наказ завадити полякам, які йшли до Заслава з півночі, переправитися через Горинь.

Під Острогом кальвіністський реґіментар Анджей Фірлей розпочав збір польських військ, які мали передислокуватися до річки Горинь і Старого Костянтинова. Там же планувався збір і козаків. 29 травня коронне військо у Межирічах отримало наказ перейти річку і 31 числа виконало, ставши табором під Заславом. Донець і Таборенко не встигли їм завадити. Але 500 людей коронного полку Анджея Суходольського раптом налетіли на наші сили. Не зумівши перемогти «два сильні полки» козацького ополчення, ляхи зайнялися ретирадою. Тут би і нам відступити, бо з Солохою побачили, що Доля віщує нам кепське майбутнє…

Коли Анджей Фірлей 1 червня надіслав на підкріплення 8 корогов, 800 драгунів, кілька сотень челяді та 2 гармати і військо вишикувалося перед козаками, на герць після нашого спільного невдалого ворожіння виїхала Солоха. Ох, вже ці мені козацькі витребеньки! Я вже бачила, як загинув під Пилявцями Ганжа, а ще мені якось наснилося, що так сконає і пан наш, Іван Золотаренко…

Ще жодного герцю на моїй пам’яті не програвала Соломія Донець. Та цього разу проти неї виїхала… терціарка. Така сама немолода, як і Солоха, але міцної статури жінка у звичайному вбранні середньої руки шляхтянки спішилася за десять кроків від козачки, і, доки та обсипала її лайками та матюками, рушила до ворога. Мовчки. І від цього мені стало страшно. В руках тримала буздиган на довгому держаку. За мить він зіткнувся з козацькою шаблею Донцевої.

За декілька хвилин стало зрозуміло, що полька перемагає. Солоха закричала братові, щоб тікав, а потім вкотре пропустивши удар, упала. Терціарка, навіть не подивившись, що сталося з опоненткою, розвернулася і неспішно із незворушним виразом обличчям рушила до своєї шкапи. А ляхи, переможно волаючи, розпочали атаку.
Наступ коронних корогв супроводжувався канонадою і нальотом кінних драгунів. Витримуючи запеклий рукопаш, козаки відійшли до Сульжинців, до парку Заславських, де замкнулись для оборони. Ополченці змогли забрати всередину і ледь притомну Солоху з переламаними буздиганом кістками.

Канонада посилилася. Коли Донець пішов, рушила до посестри. Підбігши до пораненої, я зрозуміла, що їй лишилось зовсім недовго…
– Сінко! – прошепотіли потріскані, скривавлені губи. – Пообіцяй врятувати Івана!
– Обіцяю!
– А тепер поможи мені викликати дощ…

Ми вийняли свої ножі, нашвидкоруч проговорили Формули, дивлячись в очі, та надрізали передпліччя одна одній. Жахнула блискавка, потім ще одна і ще… Вона із удячністю востаннє потисла мою руку. Одинока сльоза котилася її щокою. Потім я поцілувала свою Соломію в лоба, підвелася та побігла до вірної кобили.

Такої зливи я не бачила ніколи за все своє життя ані до, ані після…

V

Полки Донця та Таборенка огризаючись відступали до Любартова, щоб потім рушити на схід на з’єднання з основними козацькими силами. Згодом вони візьмуть участь у битві під Збаражем.

Потім до мене доходили чутки про смерть Солохи. Її знайшли поляки. Подейкують, жінку піддали тортурам, але вона нібито весь час засинала. Після цього мою посестру спалили.

Ми добряче помстилися ворогам і під Збаражем, де сидів окаянний Вишневецький разом з тим самим Фірлеєм, і біля Зброва. У розпал літа півтора десятка тисяч військ магната Яреми відступили до фортеці, де німецькі та угорські кнехти разом із поляками почали насипати додаткові земляні фортифікації. Коли ми підійшли туди, розпочалися дощі, і мені вдалося спрямувати одну з блискавок у бік королівського штандарта ворожої інфантерії. Блискавиця роздерла тканину, не зачепивши дреговища, що прекрасним чином вплинуло на настрої ляхів.

У перший день генерального штурму козаки захопили обоз і до чотирьох тисяч полоненої челяді. Потім ми влаштували багатоденний обстріл із солідного числа гармат, захоплених минулого року. Через день, 3 липня, почався наступний, дводенний етап штурму польського табору. Потім 10-14 липня тривала безупинна канонада, і 20 липня ляхи відійшли до третього, останнього рубежу оборони перед замком. 21 числа козаки ледь не увірвалися туди.

Потім було ще два штурми 27 і 29 липня, але поляки змогли відкинути татар і козаків. Весь цей час у середовищі наших ворогів продовжувалася епідемія кривавої червінки – не надто весело їм було, коли згодом виявилося, що більшість папістів загинуло від проносу, а не куль. У нас же були важко поранені Богун та Кіндрат Бурляй, загинув полковник Нестор Морозенко. Облогу православні зняли частково, щоб зустріти під Зборовом військо Яна Казимира. І якби не татарва й угода Іслам-Гірея з королем за спиною Хмеля, перемога була б нашою.

Та ми з посестрами і так були задоволені результатом – адже зовсім небагатьом з обложених у Збаражі ляхів вдалося вижити, вельми чимало померло від наслідків голоду…

Синопсис