Три коти, не рахуючи гроші

– 1 –

Кіта щось розбудило, але що саме, він не зрозумів. Макітра гуділа як важкий чавунний дзвін. Чи мідний, з чого їх там колись робили?

Таки накидався! І заснув в одязі у вітальні просто на дивані біля журнального столика… Що цікаво – навіть на поминках і після тримав себе в руках і лишався людиною. А ось уже вчора, після оголошення заповіту… Воно й не дивно, треба бути чесним із собою, залишитись без спадку… І справа геть не в жадібності чи заздрощах. Кіт знайшов діда лише завдяки його смерті. Точніше, після смерті графа знайшли Кіта. А дід, виявляється, весь час знав і про нього, і про свою доньку, але був до них байдужим. Вважав не гідними бодай… Це стало останньою краплею в чаші гіркоти, яку змушувала доля випити до дна… Випити! Кіт відчув, що в роті, та й в усьому тілі безроздільно панує катастрофічна посуха.

Блукаючий погляд зупинився на склянці посеред журнального столика, напівповний прозорою рідиною. Непевним рухом Кіт схопив її й жадібно проковтнув одним залпом. «Трясця, те саме!» – встигло спалахнути у свідомості і він трупом повалився на диван. Але заснути не встиг. В голові знову закалатали важкі дзвони. Кіт зрозумів, що хтось дзвонить у двері. Куди поділись милозвучні дзвіночки затишного готельного номеру?

Намагаючись хоча б сісти на дивані, Кіт скомандував:

– Відчинити!

Замість крику вийшов жалюгідний стогін, але автоматичні двері зглянулись, вирішивши не вередувати, і зреагували, клацнувши замком.

Двері прочинились, і до вітальні зайшов стрункий джентльмен з тростиною і в діловому костюмі. Знявши капелюха, він не роззираючись почепив його на гачок, ніби робив це тут безліч разів із заплющеними очима. Пригладивши рукою і без того бездоганну коротку зачіску, промовив, ледь нахиливши голову:

– Якщо мені не зраджує оперативна пам’ять, сір, маю честь вітати Кіта Уласа, сімнадцятого графа Вінчеширського?

– А, це ти, Діогене, – кволо зреагував Кіт, упізнаючи гостя. – Привіт. Ну ось і весь мій спадок нарешті доставили! Тільки дарма ти мені лестиш. Згідно з принципом майорату, графом став мій дядько, якого я й не знаю до пуття. А я лишився віконтом. Та це й не важливо. Байдуже. Сідай.

Кіт мляво махнув на крісло навпроти, і Діоген слухняно сів. Сів рівно, не відкидаючись на спинку.

– Дякую, мілорде, – промовив він. – Вельми приємно. Ніколи не очікуєш, що родичі твого колишнього власника запросять присісти його пилосос чи кухонний комбайн.

– Ну-ну! – болісно посміхнувся Кіт. – Не принижуй мій і без того небагатий спадок. Ти все ж таки камердинер, а не кондиціонер. Хоча… Якщо мірошник старшому сину лишив млин, то молодшому – віслюка…

– Мушу зауважити, що ви, сір, неуважно ознайомились із заповітом, – незворушно відповів Діоген. – Ваш дядько успадкував лише маєток і бізнес, а титул графа ваш дід заповів саме вам. А щодо віслюка – якщо ви посилаєтесь на стародавню казку, сір, то насмілюсь нагадати, що віслюк дістався середньому сину. А молодший отримав кота.

– А, – кволо махнув рукою Кіт. – Ще краще! Бо кошак у мене вже є.

– Вибачте, сір, що перебиваю, – спокійно, але впевнено зауважив Діоген, підіймаючи з підлоги порожню пляшку і роздивляючись її етикетку, – але в мене складається враження, що ви зараз потребуєте негайної допомоги вашого нового кота у чоботях. З дозволу мілорда…

Діоген дістав із внутрішньої кишені пакетик і витрусив його вміст у нещодавно спорожнілу склянку. Потім, скрутивши з тростини набалдашник, залив з неї у склянку якусь рідину кольору венозної крові.

– Я непогано підготувався, сір, – прокоментував він свої дії.

Якби Кіт не довіряв камердинеру свого діда, то перелякався б, що його збираються отруїти. Але андроїд-камердинер на таке не здатен, тим паче, ставши твоєю власністю. Тим часом над столиком поплив ніжний фруктово-квітковий аромат, а рідина набула вигляду рожевого ігристого.

– Твоє зілля одним запахом вже лікує, – зауважив Кіт.

– Так, сір, я не виключаю ефекту ароматерапії, – відповів Діоген, простягаючи склянку господареві. – Але все ж таки наполегливо раджу мілорду вжити цей препарат перорально.

Кіт у два ковтки осушив склянку і одразу ж відчув, як в пустелі починають квітнути сади.

– Ще раз перепрошую, сір, що перервав ваші міркування, – вибачився Діоген, перебираючи порожню склянку. – Продовжуйте, будь ласка.

– Нагадай, про що я? – насупився Кіт.

– Про кота, мілорде.

– А, так!.. Кіт у мене вже є, – розплився в усмішці Кіт, оживаючи. – Вірніше, дракончик. Зараз познайомлю! Рамзесе! Ходи до татуся, хлопчику!

Зі спальні, де цієї ночі мав би спати господар, нахабно позіхаючи, неквапом вичапала бірюзова химера. Будова тіла й голови найбільше нагадувала оцелота. Тільки замість плямистого хутра – зміїна луска в блакитно-зелених розводах від морди до хвоста. А відсутність вібрисів і наявність гребня викликала асоціації з ігуаною.

– О, акванезійський дракон! – усміхнувся Діоген. – Чудовий вибір, сір!

Ця фраза заскочила тварину на пів шляху до господаря. Рамзес настовбурчив вуха і миттєво зашипів, вигнувши спину і розправивши гребінь.

У Діогена так само волосся встало дибки, складаючись у гребінь, а людські зіниці перетворились на вертикальні зміїні. І шипіння теж не поступалось Рамзесовому. Котяра, вирячивши очі, вмить замовк, присів ледь не до підлоги і притис гребінь і вуха.

– Пане Рамзесе, – спокійним тоном продовжив Діоген, повертаючи собі людську подобу пристойного камердинера. – Мене звуть Діоген, для своїх можна просто Діо. Смію вас запевнити, що геть не бажаю вступати з вами в конфронтацію. Навпаки, маю тверду віру в наше дружнє співіснування. Тому на знак примирення запрошую вас на бенкет.

Діо дістав з внутрішньої кишені пакетик з кормом і помахав ним у повітрі.

– Як я вже казав, сір, я непогано підготувався.

Він крутнувся на сто вісімдесят і, не озираючись, попрямував до кухонного куточку. Рамзес ошелешено зиркнув на Кіта, облизнувся і впевнено продефілював за Діо.

– Ну ось, – приречено зітхнув Кіт, – маю тепер двох котів!

І поплентався до вбиральні.

***

Організацією бенкету для Рамзеса Діо вирішив не обмежуватись і приготував Кітові цілком пристойний сніданок з того, що знайшов у холодильнику. Зі звичайних яєць, печінкових грибів, бузкових томатів і спецій було створено смачний і ніжний омлет, на який Кіт негайно накинувся ледь не з котячим муркотінням. Сам же автор кулінарного шедевру виструнчився біля стола з білим рушником на згині ліктя, завмерши наче статуя.

– Щось мені незручно їсти, коли хтось стоїть над душею, – зам’явся раптом Кіт. – У мене ніколи досі не було прислуги, тож якось незвично. Сідай, Діо, будь ласка. В ногах правди немає.

– Дякую, мілорде, – відповів Діо, рівно сідаючи за стіл навпроти Кіта. – Тепер я точно знатиму, куди поділась уся правда світу.

– Дотепно, – посміхнувся Кіт, повертаючись до страви.

– І все ж таки, – знову перервав тишу Кіт, – я ніяк не можу позбавитись відчуття, що поруч зі мною людина, а не андроїд. Ніколи не зустрічав таких екземплярів.

– Дякую, сір, – схилив голову Діо. – Ви дуже люб’язні. І дуже спостережливі. Я дійсно унікальний екземпляр. Але дозволяю собі демонструвати таку поведінку лише наодинці з господарем.

– І навіщо ж така таємничість? – поцікавився Кіт, не відриваючись від омлету.

– З вашого дозволу, сір, розпочну пояснення дещо здалеку, якщо ви не поспішаєте.

– Валяй, – байдуже кивнув Кіт.

– Як вам напевно відомо, всі передові наукові розробки і технології щільно куруються Святою Церквою, зокрема таким її підрозділом, як Курія. І не все, що народжують інвентори, благословляється на втілення. Щось лишається для внутрішнього користування як передчасне для широкого вжитку, а щось просто забороняється. Але інвентори іноді просто божеволіють в своєму прагненні втілити власні геніальні винаходи. Саме таким і був мій творець.

– Був? – відірвався від страви Кіт. – І що з ним сталось?

– Ніхто не знає – незворушно відповів Діо. – Він просто зник.

– І що ж було далі?

– Ваш покірний слуга теж мав зникнути. Але сір Кіт Вествуд, ваш дідусь, якимось дивом примудрився влаштувати підміну. Замість мене утилізували звичайного андроїда. А я з тих пір маю вигляд моделі АМ-13 і про чужі очі поводжуся відповідно.

– І як же це йому вдалося? – зацікавлено запитав Кіт.

– Даруйте сір, але я не був посвячений в деталі цієї справи. Можу лише зазначити, що старий граф володів непересічним даром переконувати. Хоча користувався цим дуже зрідка і вельми обережно. Тому що він був екстремпатом.

– Вони що, дійсно існують? – завмер Кіт, задерши брови. – Я думав, що це байки.

– Так сір, вони дійсно існують. Але старанно переховуються. Випереджаючи ваше запитання, поясню. Потрапляння екстремпата в поле зору Святої Церкви призводить лише до двох варіантів. Або робота на Святе Колесо, або… Хвороби, нещасні випадки, просто зникнення. Екзекуція давно вже нікого демонстративно не спалює на центральних площах міст. Благість і гуманність виявились ефективнішим маркетингом, ніж залякування.

Далі Кіт їв мовчки й повільно, наче більше перетравлював інформацію, ніж їжу. Закінчивши, він задумливо глянув на Діо й промовив:

– Не дуже вкладається в голові, як це екстремпату не вистачило звичайної людської емпатії, щоб прийняти названого на його честь онука… Нехай і народженого поза шлюбом.

– З усією повагою, мілорде, дозвольте з вами не погодитись, – безпристрасно заперечив Діоген, збираючи посуд. – Виключно заради справедливості. Розпочавши знайомити вас із родинними таємницями, мушу довести справу до кінця. Річ у тому, що ані ваш дядечко, ані матінка не успадкували здібностей вашого дідуся. Але як сильний екстремпат він розгледів цей дар у свого онука ще до того, як ви почали розмовляти…

– То я теж екстремпат?! – перебив його Кіт, не стримавшись.

– Дякувати богу ні, сір. Точніше, дякувати вашому дідусю. Він якимось чином заблокував ці здібності.

– Тоді чому ж він нас із матінкою вигнав аж за кордон?

– Сір Вествуд був неординарною особистістю. Я можу тільки висловити власні припущення щодо його мотивації. Він просто волів захистити улюбленого онука. Якби графа викрили, обов’язково б почали шукати екстремпатів серед нащадків. Імовірно, він не був до кінця впевнений в надійності свого блокування. Але він не кинув вас геть напризволяще. Ось це я вже знаю точно. Не без моєї участі сір Вествуд таємно фінансував як лікування вашої матінки, так і ваше навчання в академії.

– В академії, – замислено повторив Кіт. – Цікаво, що я був найкращим студентом на курсі нейро-емпатійної взаємодії… Може блок із часом слабшає?

– Якщо дозволите пораду, мілорде, в цій ситуації краще сподіватись на протилежне, – нахилив голову Діо і поніс посуд до кухонного куточку.

Рамзес, який до цього дрімав на дивані, потягнувся, солодко позіхнув на всю пащу і з гуркотом зістрибнув на підлогу. Діставшись до ніг господаря, заходився тертися об них з бурчанням потужного електродвигуна.

– І що ж далі?.. – задумливо прошепотів Кіт, чи то звертаючись до себе, чи то питаючи поради в кота.

– Якщо пан Рамзес дозволить мені відповісти за нього, – відгукнувся Діоген, повертаючись, – то не варто квапити події й заглядати далеко наперед. Для початку не зайвим буде просто увійти у володіння своєю спадщиною.

– Тобою і графським титулом? – сумно зіронізував Кіт.

– Справа в тому, мілорде, – незворушно сприйняв іронію Діо, – що разом з графським титулом вам по праву належить і Вествуд-холл. Звісно, не зрівняти з палацом, в якому давно вже мешкає ваш дядечко віконт Рой Вествуд. Скромне родове шато. Але старий граф його дуже любив і жив там до останніх днів. До того ж ваш теперішній камердинер там усе достеменно знає.

– Отакої! – вигукнув Кіт. – Сюрприз за сюрпризом! Завтра ж вирушаємо!

– Ррр-няв! – з ентузіазмом підтримав господаря Рамзес.

– Слухаюсь, панове, – схилив голову Діоген. – Я приготую все необхідне для подорожі.

– 2 –

Наступного дня Кіт, Діо і звичайно ж Рамзес взяли напрокат електричний аерокар і, полишивши позаду міську забудову Хезерхілгарда, вирвались у вільний повітряний простір над зеленими пагорбами, лісами і полями. За кермом, зрозуміло, сидів Діоген, поруч байдикував Кіт, з цікавістю розглядаючи з висоти простори Вінчеширу. Рамзес, усівшись на задньому сидінні, з суворою пильністю оглядав крізь вікно пейзажі, що пропливали низом. І важко було визначити, чи висота польоту його лякає і напружує, чи надає відчуття зверхності й величі. Хай там як, але він поводив себе гідно і статечно.

За кілька хвилин подорожі трохи в стороні від маршруту мандрівникам відкрився вид на розкішне обійстя з розташованим у центрі величним палацом у стилі неоампір. Центральний корпус хизувався масивними колонами з пишними капітелями і вибагливими барельєфами на фронтоні. Бокові крила палацу рясніли балконами з балюстрадами і статуями.

– Зізнавайся, ти ж не це мав на увазі, коли казав про маленьке скромне родове шато? – пожартував Кіт, указуючи Діогенові на помпезний витвір архітектури.

– О ні, сір, – цілком серйозно відповів Діо. – Це якраз палац вашого дядечка віконта Роя Вествуда. Я неодноразово бував усередині, супроводжуючи вашого дідуся. І мушу зазначити, що внутрішнє оздоблення пишнотою навіть перевершує зовнішнє. Не мені, звісно, судити, але старий граф називав це «еклектичною одою марнославству».

– Ну добре, – усміхнувся Кіт. – Інакше я б таке одразу ж виставив на продаж, навіть не заселяючись. До речі, а утримання мого шато не потребує шалених грошей?

– Не хвилюйтесь, сір. Основні видатки – це комірне. А щодо прислуги – то її єдиний представник, ваш покірний камердинер, на платню не претендує.

– Чудово, – кивнув Кіт. – Хоча, з іншого боку, отримати у спадщину археологію замість архітектури теж не надто приваблює. Сподіваюсь, моє шато не в стані древніх руїн?

– Скоро ви все самі побачите, сір. Ми вже майже прибули.

За кілька хвилин аерокар уже спускався на зелену галявину точно посередині між парадним входом невеличкого старовинного замку попереду і воротами кованого паркану позаду. Праворуч і ліворуч галявини розташовувались геометричні візерунки з рівно підстрижених вічнозелених кущів в половину людського зросту.

– Тут іще й садівник працює? – поцікавився Кіт, вилізаючи з аерокара.

– Ні, мілорде, – відгукнувся Діо, дістаючи багаж. – Весь спектр хатніх робіт виконує ваш покірний слуга. Сір Кіт Вествуд вважав, що я непогано справляюсь.

Нічого не сказавши у відповідь, Кіт перейшов до розглядання замку. Старезна двоповерхова споруда, складена з масивних сірих брил мала хоч і похмурий, але доволі міцний вигляд. Подекуди між вузьких стрільчастих вікон тьмяно зеленіли плями моху, а з одного боку будівлі ледь не до стріхи тягнулися незаймані зарості плюща, майже приховуючи невеличкий балкон.

Перехопивши погляд, а може й думки Кіта, Діоген, запускаючи автопілот аерокара на зворотний шлях, зауважив:

– Старий граф просив мене не чіпати мох і плющ, але якщо мілорд накаже, я без проблем приберу все, що ви вважатимете зайвим.

– Поживемо – побачимо, – задумливо відповів Кіт. – Не будемо поспішати.

В цей час десь далеко в небі глухо гримнуло. Звівши очі, Кіт побачив просто над головою чорнющу грозову хмару.

– Так, сір, – підхопив Діо, – З реформами не будемо поспішати. А от сховатись під дах варто поквапитись, бо зараз хлине злива!

Добігши підтюпцем до ґанку, Кіт з подивом виявив, що старовинні масивні дубові двері вміють автоматично прочинятись перед господарем, та ще й майже беззвучно.

Одразу слідом за Кітом до передпокою шато забіг із валізами Діо, а за спинами в них вже розпочався шурхіт дощу.

– Вітаю в родовому кубельці, мілорде! – проголосив Діо, додавши в голос навіть нотки урочистої церемоніальності.

– Трясця! – раптом вигукнув Кіт. – Ми забули Рамзеса!

– Не хвилюйтесь, сір, ми не забули, – розплився в усмішці Діо, вказуючи пальцем собі під ноги. – Я ні на мить не втрачав пана Рамзеса з поля зору.

– Ррряв! – осудливо озвався Рамзес, вкладаючи в цю коротку заяву все своє обурення. Мовляв, як сам про себе не подбаєш, то ці двоногі егоїсти ще й під дощем кинуть!

– Що ж, панове господарі, прошу проходити до вітальні! – закликав слідувати за собою Діо.

Доки Діо займався розпакуванням багажу, а Рамзес – методичним дослідженням усіх кутів, Кіт заходився розглядати вітальню. Не надто велика, але й не маленька, зала все ж здавалась досить просторою завдяки високій стелі і білим мармуровим плитам, що вкривали стіни, додаючи світла і простору. Такі ж мармурові сходини на другий поверх. Масивні меблі з лакованого дерева, крісла й дивани з брунатної замші. І повна відсутність зайвих елементів оздоблення. Жодної позолоти, жодної ліпнини. Лише кілька гобеленів і картин на стінах, невеличка кількість стародавньої холодної зброї. Про колоніальне минуле колишньої імперії тут нагадувала хіба що низенька, але широка чинхайська порцелянова ваза з вибагливими візерунками. Розкіш у вітальні була стриманою і затишною. Освітлення забезпечувала електрична люстра, стилізована знову ж під старовину. А ще затишку додавав камін, потріскуючи живим вогнищем.

– Діо, а хто і коли вже встиг розпалити камін? – здивувався Кіт.

– Вибачте, сір, я не попередив, – відгукнувся Діоген, на мить відволікаючись від своєї справи. – Щоб швидше прогріти будинок, я ще на підльоті дистанційно запустив розпалення. Бачте, в шато багато корисних дрібничок, які допомагають мені впоратися з усім обсягом робіт. Як казали давні детерміністи, у світі всі дрібнички мають значення, якщо це тільки не ділення на нуль.

Задовольнившись відповіддю, Кіт підсунув крісло ближче до каміна і розвалився в ньому, насолоджуючись диким теплом живого вогню. Його блукаючий погляд зупинився на картині на стіні навпроти. Там був зображений молодий чоловік у крислатому капелюсі й пончо з багатодульним револьвером в руці. На задньому плані в небі над скелястими горами плив дивакуватий дирижабль. У Кіта в голові раптом наче хтось клацнув пальцями, і він на мить дуже виразно відчув себе тим авантюристом-шибайголовою в гондолі дирижабля. Оговтавшись від цього марення і усвідомивши себе знову в кріслі біля каміну, Кіт схвильовано вигукнув:

– Діо, а що це за один на картині?

– А, це… Це ваш прямий предок, сір. Граф Марк Вествуд, один зі славетних ватажків визвольних змагань в Рокленді за часів демократичної революції. Що характерно, історія не знає прикладів, щоб повстання рабів призводило до знищення рабства. В кращому випадку вчорашні раби ставали новими рабовласниками. Реальну боротьбу за свободу і рівність завжди очолювали по-справжньому вільні люди. Саме таким і був Марк Вествуд.

– Це ж треба, які в мене видатні пращури!

– До речі, мілорд, зовнішнє ви схожі на нього як ніхто інший!

Підхопившись із крісла, Кіт підскочив до великого масивного дзеркала в повний зріст і кілька секунд переводив погляд то на картину, то на власне віддзеркалення. Дивовижно, але Діо не надто вже й перебільшив!

***

Щойно екскурсія всіма приміщеннями маєтку, яку Діо влаштував для Кіта і, звісно ж, Рамзеса, повернулась до вітальні, як у передпокої пролунав вхідний дзвоник.

– З вашого дозволу, сір, я піду відчиню, – запропонував Діо і, отримавши схвальний кивок, попрямував до передпокою.

Відчинивши двері, він впустив у будинок сивобородого літнього, але все ще міцного і жвавого чоловіка, вщерть промоклого попри плащ і парасольку.

– О, Діогене! – упізнав андроїда старий, передаючи йому капелюха, парасольку і плащ. – Радий бачити тебе, залізяко, знову на звичному посту! Служиш новому господарю?

– Так, пане Кетфіш, – лаконічно погодився Діо. – Я доповім про вас графу.

– Мілорде! – проголосив він рівним неживим голосом, ступаючи до вітальні. – До вас містер Патрік Кетфіш, давній приятель його ясності графа Вествуда.

При цьому рухи Діо втратили звичну невимушеність, а міміка й геть злетіла з помертвілого обличчя. Важко було впізнати в цьому типовому андроїді-істукані колишнього Діо.

Стримавши зрадницьку посмішку, Кіт підвівся назустріч гостю, простягаючи руку для рукостискання:

– Радий познайомитись, пане Кетфіш. Кіт Улас.

– Дуже приємно, мілорде, – щиро усміхнувся Патрік і одразу зашарівся. – І прошу вибачення, що мав нахабство нагрянути без запрошення.

– Пусте, не переймайтеся, – відмахнувся Кіт, уже починаючи відчувати симпатію до старого. – Я ще не встиг обрости чванством і снобізмом високородності.

Крізь сиву бороду Кетфіша знову пробилась тепла усмішка:

– Як це схоже на старого Кіта… Ох, даруйте! Який я склеротик! Мілорде, прийміть мої щирі співчуття з приводу…

– Так, дякую, – зітхнувши, перебив його Кіт. – Хоча направду це я маю висловити вам співчуття. Я ж діда геть не знав, а ви, як я розумію, були друзями. І досить зайвих церемонностей. Мені усіх цих «мілорд» і «сір» і від Діогена вистачає. Мене звати Кіт Улас. А ви, між іншим, добряче промокли. Сідайте краще ближче до вогню, зігрійтеся.

– Дякую, мі… пане Уласе.

– Діогене, що в нас є запропонувати гостеві для внутрішнього підігріву?

– Можу запропонувати грог, пунш, коктейль «корсар», – незворушно почав перелічувати андроїд.

– Годі, Діо, – перебив його Кетфіш. – Ти ж знаєш старого Пата! Склянка простого віскі мене цілком задовольнить.

– Добре, – підсумував Кіт, сідаючи в крісло біля каміна у півоберта до Кетфіша. – Мені те саме.

– Отже, пане Кетфіш, – продовжив він, коли Діо попрямував до кухні, – яка ж нагальна справа змусила вас у таку негоду мчати до Вествуд-холлу?

– О, пусте, пане Уласе, – відмахнувся старий. – Хіба це негода? Ви просто ще не звикли. Чув, що у вас в Леонії клімат значно тепліший і сухіший. Але не звертайте увагу на старече базікання. Я дійсно у важливій справі.

– Уважно вас слухаю.

В цей момент до вітальні неживою ходою увійшов Діо. Залишивши на журнальному столику пляшку віскі й дві напівповні склянки, він вклонився і чинно залишив кімнату.

– Бачте, пане Уласе, – почав старий, відсьорбнувши зі склянки, – ваш покійний дід обіймав дуже важливу, я б навіть сказав найвпливовішу посаду в нашому окрузі. Він був верховним окружним суддею. Тепер, через його таку наглу і неочікувану смерть, виникла потреба в негайних виборах нового верховного судді. Вибачте, я не достеменно представився. Мій візит – не тільки візит друга сіра Кіта Вествуда, а ще й секретаря комітету виборників Вінчеширу. Для всієї нашої громади, ба навіть для всього округу, було би високою честю продовжити традицію і мати верховним суддею графа Вінчеширського… Власне, побачивши ваше прибуття до родового маєтку, я й поспішив із візитом без запрошення… Бо часу на роздуми не так багато…

– Але ж ви мене мало знаєте, – засумнівався Кіт. – Та й усі виборці геть не знають. Невже спадковість настільки важлива?

– І це також, – усміхнувся Кетфіш. – В нашій спільноті традиції іноді межують із консерватизмом. Але головне – наш комітет впевнений, що онук Кіта Вествуда буде гідним пам’яті свого діда, якого наша спільнота дуже поважала.

– Звідки ж така впевненість?

– Справа в тому, пане Уласе, що до пенсії я працював інспектором поліції. І наш комісар високо цінив мою здатність розбиратися в людях. Я був на похоронах і панахиді старого Кіта. І мушу зізнатись, скористався нагодою трохи придивитись до вас. Ви викликаєте довіру. На додачу – у вас блискуча юридична освіта, комітет поцікавився цим питанням. Врешті-решт, існує доволі простий механізм відкликання з виборних посад. Але я впевнений, що у випадку з вами необхідності в цій процедурі не виникне.

В цей час до вітальні безшумною ходою прокрався Рамзес і, угледівши незнайомця, завмер, трохи настовбурчивши гребінь. Помітивши звіра, Кетфіш тепло усміхнувся:

– Який у вас чудовий дракончик!

– Знайомтесь, його звати Рамзес, – представив Кіт.

– Дуже приємно, – відповів старий, злегка кивнувши головою, звертаючись до кота. – А я Патрік.

Рамзес після короткого вагання опустив гребінь і з дружнім урчанням заходився тертися об ногу Кетфіша.

– Ну все, хлопчику, годі, – зауважив Кіт. – Поводься чемно, облиш нашого гостя, у нас серйозна розмова.

Рамзес кинув несхвальний погляд на Кіта, але сперечатись не став і попрямував на пошуки свого камердинера.

– То що я маю робити? – повернувся до розмови Кіт, відсьорбнувши зі склянки.

– Щодо виборів – нічого складного, – запевнив Кетфіш. – Зареєструватись кандидатом і один раз виступити на дебатах… Якщо ж ви питаєте про подальшу працю… Ми сильно сподіваємось, що ви продовжите лінію вашого діда в інтересах громади. Наприклад, старий Кіт, вічного раю, довгий час блокував плани побудови дамби гідроелектростанції на території графства… Як я вже казав, спільнота в нас доволі консервативна і більшість населення проти таких радикальних змін попри обіцянки щедрих компенсацій. А ваш дід з повагою ставився до думки громади.

На цьому Кіт замислився, а старий докинув залишки віскі зі склянки і, хлопнувши долонями по бильцях крісла, заявив:

– Ну все, пане Уласе. Радий був познайомитись і дякую за люб’язність. Я вже достатньо зігрівся, а місію свою вважаю виконаною. Тож не буду зловживати вашою гостинністю. Час мені вже й честь знати. З вашого дозволу я завітаю післязавтра за відповіддю.

– Домовились, – задумливо кивнув Кіт і проводив гостя до передпокою. Там уже в усій красі стояв мертвим манекеном Діо з речами гостя в руках. Об його незворушливі ноги з настирливою відданістю терся Рамзес. Кіту знову довелось стримувати зрадницьку посмішку.

– Чудовий у вас кіт! – іще раз захопливо зауважив Кетфіш. – Вперше бачу таку любов тварини до андроїда!

Щойно гість полишив Вествуд-холл, як у Кіта в голові вдруге клацнули пальці, заскочивши його на пів шляху до вітальні. Вся розмова зі старим знову пронеслась перед його очима, яскраво підсвічуючи раніше не помічені дрібниці, включаючи кожен рух і жест, не кажучи вже про тембри й інтонації.

– 3 –

Прокинувшись наступного ранку, Кіт не одразу втямив, де він. А, так, це ж його нова графська спальня на другому поверсі родинного маєтку! Невеличка, але настільки затишна, що сама по собі схиляла до сну. І треба віддати належне – Кіт чудово виспався.

Ледве він встиг сісти на ліжку, як над столом звилась голограма голови Діо.

– Доброго ранку, мілорде! Сподіваюсь, сьогодні ви гарно виспались. Ваш сніданок чекає на вас у вітальні. Маю вибачитись за свою відсутність. Ми з паном Рамзесом вирішили не гаяти часу дарма і зараз косимо траву на галявині заднього двору обійстя. Але запевняю, не встигнете ви покінчити з ранковими процедурами і спустись до вітальні, як ми з колегою вже будемо на місці, щоб наживо побажати вам смачного!

Це повідомлення змусило Кіта усміхнутись. І не кваплячись на згадані вище ранкові процедури, він просто підійшов до вікна, знаючи, що воно виходить саме на задній двір маєтку. Пізній ранок ранньої осені подарував йому казковий краєвид залитого сонцем невеличкого ландшафтного парку. Компактний хаос здавалося б дикого ландшафту насправді являв собою ретельно сплановану художню композицію з каменю, кущів і садового бонсай. Естетику видовища підсилювало різнобарв’я – серед буйної зелені там і сям вже починали пломеніти жовтим і багряним окремі дерева. Кіт зауважив про себе дивовижний контраст із геометричним лабіринтом парадного парку, який бачив учора.

Замилувавшись цією дикою красою, він не одразу звернув увагу на простір між будівлею і парком. А цей простір займала вкрита виключно травою видовжена зелена галявина, що плавно завертаючи, оточувала парк праворуч і ліворуч. Галявиною методично сунула машина, являючи собою щось середнє між газонокосаркою і гольф-каром. Кермував, звісно, Діоген, а поруч з виглядом дуже важливої персони сидів пан Рамзес, повільно поводячи головою з боку в бік, наче оцінюючи якість виконаних робіт. Щойно Кіт звернув увагу на машину, як Діо задер голову, помахав рукою на знак вітання і зупинив косарку. Кіт зрозумів, що саме час приступати до ранкових процедур.

Коли ж Кіт нарешті спустився до вітальні, на столі його вже очікував сніданок, а його вірний почет вишикувався у терплячому очікуванні. Камердинер Діоген із білим рушником на лікті мав класичний урочисто-церемоніальний вигляд, а пан Рамзес просто виглядав із широкого гирла низької чинхайської вази. Свої побоювання щодо безпеки порцелянового раритету Кіт задавив в зародку, запевнивши себе, що Діо контролює ситуацію. Якщо вже дозволив цьому бандиту окупувати шедевр імперської епохи.

– Смачного, сір! – протокольно проголосив Діо.

– Р-ряв! – підтримав його Рамзес.

Меню сніданку також мало помітні ознаки впливу колоніальної доби. Проігнорувавши тухлі яйця, пліснявий сир і морських тарганів (креветки, здається?), Кіт із задоволенням знищив всі запаси смаженого батату і млинців із блакитною ікрою, запиваючи все це шоколадною кавою. Цікаво буде нічого не казати про це Діо. Як швидко він зверне увагу і припинить подавати екзотичні делікатеси? А може колись ще й вареники здогадається ліпити?

– А що, друже Діо, – покінчивши зі сніданком, запитав Кіт, – що це за дивна автівка, якою ви з Рамзесом каталися галявиною?

– Як я вам уже казав, сір, ваш дідусь був неординарною особистістю. Він мав схильність до мінімалізму і універсальності. Ця машина – гібрид газонокосарки і гольф-кара. В залежності від режиму. Старий граф іноді грав з друзями у гольф на цій галявині.

– Справді? – пожвавився Кіт. – То треба розуміти, ви з Рамзесом підготували галявину для гри в гольф, а в хазяйстві маємо весь необхідний реманент?

– Саме так, сір.

– Чудово! Сподіваюсь, ти не відмовишся скласти мені компанію?

– Із задоволенням, сір. Я все підготую.

На галявину для розваги гравці вийшли втрьох, але Діо прихопив лише дві ключки для гольфу.

– Мілорде, прошу обирати, – промовив Діо, простягаючи ключки Кітові наче дуельні пістолі.

Одразу помітивши різницю, Кіт здивувався:

– Ти ж знаєш, Діо, що я правша. Навіщо ти пропонуєш мені ключку для шульги?

– Вибачте, сір, – почав пояснювати Діоген, – але мушу так зробити, бо насправді ви від народження – шульга. Коли ваш дід це помітив, він наполіг, щоб вас перевчили. Це може здатися негуманним, але він дбав перш за все про безпеку. Бо це одна з ознак екстремпата. Звісно, не кожний шульга має цей дар, але всі екстремпати народжуються шульгами.

– Ну, гаразд, – відповів Кіт. – Я все одно обираю правобічну. Але як щодо тебе? Тобі буде зручно грати ключкою для шульги?

– О, мілорде! – усміхнувся Діо. – Щодо цього можете не перейматись. Я так само, як і всі андроїди, – амбідекстер, тож мені однаково.

Зробивши так само вибір між червоним і жовтим м’ячиками, гравці перейшли до жеребкування черговості. Для справедливості Діо запропонував, що монетку підкине він, а спіймає Кіт. Випав реверс, що означало, що першим б’є Діо.

– Є в мене сумніви, – награно насупився Кіт, – що навіть тут не обійшлось без андроїдської спритності.

Всупереч очікуванням, Діоген не став по-андроїдськи заперечувати, а лише широко посміхнувся, віддавши належне Кітовому жарту.

Встановивши на рубежі свій жовтий м’яч на т-підставку, Діо послав його ключкою вперед без будь-якої підготовки.

– Заради справедливості я гратиму впівсили, мілорде, – заявив він при цьому. – Старий граф зазвичай обирав для гри інших партнерів. Зі зрозумілих причин.

Але Кіт неочікувано зреагував на цю заяву щирим сміхом. Справа в тому, що в момент удару третій гравець кулею зірвався з місця і помчав за м’ячиком. Мить – і пан Рамзес уже крутився перед Діо з м’ячем у зубах, вихляючи хвостом.

– Виявляється, прихильність улюбленця іноді може зіграти злий жарт! – тамуючи сміх виснував Кіт. – Тож можеш грати на повну силу. Подивимось, як ти впораєшся з таким форс-мажором!

Але наступний удар – удар Кіта, – призвів до того ж результату, за винятком кольору м’ячика. Вочевидь, пан Рамзес чхати хотів на якусь вибіркову прихильність. Малий просто зрадів можливості погратися, при цьому розуміючи правила гри по-своєму. Сміючись, двоногі гравці погодились прийняти котячі правила і вирушили просто прогулятися парком, періодично кидаючи свої м’ячі поміж дерев і густих хащів на радість хвостатого гольфіста.

Синопсис