РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Вся божественна сила зібралась в одну,
дарувати життя, що стоїть на кону.
Та перед тим, як здійснити задуманий план,
одній із сестер необхідно пройти довгий шлях.
Автор невідомий
Я живу разом зі своєю сестрою-близнючкою Мальвою. Ми як з двох різних полюсів, які зустрілися десь посередині й тепер не покидаємо одна одну. Ну, принаймні вдень я залишаюся з нею в одному будинку, і здебільшого, відсипаюся від нічних «прогулянок». Ну а що? Треба ж кудись подіти батьківські гроші, виділені спеціально на «забезпечення важливих потреб людини». Але ж розваги — це теж одна зі складових цього списку, на мою думку, найважливіша. Та й взагалі мало кого хвилює, на що ж я все-таки їх витрачаю. Наші батьки — складні люди. До їхнього серця дуже важко підібратись, повірте, ми неодноразово намагались це зробити. Різноманітними способами. Перебуваючи в постійних роз’їздах, вони годують нас лише однією фразою, яка нібито має виправдати їхню поведінку: «Ми багато працюємо заради забезпечення життя та майбутнього наших дітей», ну себто нас. Хоча всі чудово знають, що вони фінансово забезпечують лише одну з сестер — мене, так як інша ще в свої сімнадцять почала поєднувати роботу з навчанням та відмовилась від допомоги батьків. Вона ще давно зрозуміла — щастя не в грошах, але в чому тоді, так мені й не розповіла. Каже: «Підростеш, зрозумієш». Ніби й зовсім забула, що ми однолітки. І взагалі цій фразі вже більше ста років, могла б щось оригінальніше придумати.
Отож. Грошима батьків розпоряджаюсь виключно я і витрачаю тільки на себе, так як Мальва відмовляється від усього, що я могла б купити нам додому, чи то продукти, чи нова лампочка за «нечисті» гроші. Так вона зазвичай говорила про дорогоцінні папірці, зароблені нашими батьками. Після того як мама з татом відкрили спільний бізнес, вони були змушені подорожувати різними країнами, щоб відкривати нові точки продажу своєї продукції. Спілкуємось ми нечасто. Та що там — раз на місяць не більше п’ятнадцяти хвилин. Я вже звикла, а от сестра повторює одне й те саме на протязі вже двох років: «Сніжано, ти моя єдина рідна кровинушка, з якою я бажаю бути поряд все життя». Ох, і з якого вона взагалі століття? Ви б тільки почули, якими словечками вона інколи говорить. Мені навіть здається, що вона винайшла машину часу і прибула в майбутнє, щоб стати моєю сестрою.
Мальва вже давно навчилась забезпечувати себе сама і триматися подалі від нікудишніх батьків. Ну, зернинка правди в цьому є, але цього вже не виправиш. Втім, одного разу вона все-таки вирішила вийти з ними на контакт, що здивувало не тільки всіх нас, а й навіть її,як я помітила за її розгубленим поглядом. Їх розмова була недовгою, а от мовчанка затягнулася на добру частину години. Я намагалась знайти якісь точки перетину, однак все було марно. На жаль, це була їх остання розмова…
Для мами з татом це стало справжнісіньким шоком. Смерть майже двадцятирічної, молодої, здорової та повної сил дівчини — саме такий вердикт винесли лікарі та патологоанатоми. Ніяких ознак таємної хвороби, всі органи чудово функціонували, ніяких фізичних пошкоджень чи внутрішніх новоутворень не було виявлено. Також виключили можливість вбивства чи самогубства. Якби не блідий колір шкіри, ніхто б і гадки не мав, що вона більше ніколи не прокинеться.
Ці спогади не покидають мене й досі. Ще не пройшло достатньо часу з її смерті, та здається, з кожним днем біль з’їдає мене все більше. Батьки спіймали мене в такому стані в нашій з сестрою дитячій кімнаті. Тепер весь свій час я проводжу тут, не вилажу з-під ковдри і не випускаю з рук м’яку іграшку, яка ніби повертала мене в дитинство. Туди, де все здавалось таким чарівним, безтурботним і прекрасним… Туди, де ми з Мальвою були разом.
— Доню, ти маєш поїхати з нами, — ласкаво проговорила мати, обережно взявши мої долоні в свої. — Тобі тут може бути важко самій у цьому будинку. Всі разом ми впораємось з втратою.
Вона обвела поглядом нашу оселю, і в очах все читалося аж занадто просто: все у цьому місці нагадуватиме мені, що трапилося. Однак все було вирішено — я залишаюсь тут.
— Я не така, мамо! Я не можу все життя втікати і вдавати, що все добре!
Після випалених на емоціях слів, я вибігла з кімнати, витираючи сльози, які невпинно стікали по моєму обличчю.
***
За рекомендаціями тітоньки Жанни, татової сестри, мені слід більше відпочивати, виходити на прогулянки, і головне, пити чай з особливої суміші: ромашки, м’яти і ще чогось солоденького, що входить до його складу. Визначити так і не вдалось, хоч і не скажу, що намагалась. Я вирішила прислухатись до неї, особливо після її надто частих візитів з перевіркою мого стану. Як-от сьогодні. Заваривши нову порцію цілющого чаю, вона сіла за кухонний стіл навпроти мене і проговорила:
— Сніжинко, тобі обов’язково стане ліпше.
Ароматний запах гарячого напою наповнював мої легені знову і знову, допоки його температура не почала спадати. Я настільки була занурена в свої думки, що так і не зробила жодного ковтка. Тітка знала, що в мене на серці, і не лише тому, що сама переживала схоже, а й завдяки її чуттєвості та схильності до емпатії. Вона була другою особою після сестри, яка знала мене як облуплену. Але наразі ми обоє розуміли, що будь-які слова: ніжні, теплі чи підбадьорливі — будуть зайвими, тож ми запросили на свої посиденьки пані Тишу. Вона швидко втекла, напевно не витримала гнітючої атмосфери, яка відчувалася в кожному подиху повітря. Несподівано піднявся потужний вітер,і слідом за ним прийшла гроза. Сильний порив відчинив і так відчинене навстіж вікно, з такою силою, ніби збирався повністю зірвати його з петель. Я відчула, як крапельки дощу одна за одною почали торкатися моєї спини, проте навіть не ворухнулася.
— Це ж треба! Стрибог без діла не сидить, ти подиви, яку негоду наслав, — викрикнула татова сестра і взялася швидко зачиняти вікна й щільно прикривати їх шторами. Після чого накинула на мене легеньке покривальце та його куточком витерла мої вологі від сліз щоки. Повернувшись на своє місце, вона продовжила: — Я розумію твій стан, але повір, твоїм батькам так само тяжко, як і тобі.
— Тяжко!? — я пирхнула, — так тяжко, що вони забули про існування ще однієї дочки? Вони ж навіть не телефонували зі свого останнього приїзду. А коли був їх візит за останні кілька років? Правильно — похорон сестри! Їм для цього необхідний особливий привід, чи що? Поїхали світ за очі…
— А ти намагалася з ними зв’язатися по телефону?
Мій погляд спустився додолу.
— Отож бо. Не сердись, зморшки з’являться, — посміхнулась мені тітка. — Я ж знаю як тебе це турбує.
Вона ніжно погладила мене по щоці, потім торкнулась мого чола своїми витонченими пальцями. Цей звичайний, на перший погляд, дотик змусив мене розслабити спочатку м’язи обличчя, а потім і всього тіла.
— Сніжинко, їх постійна зайнятість це спосіб впоратися з болем. Не найкращий звісно, але для них це працює. Завжди працювало. Ти маєш зовсім інший підхід, і в цьому теж немає нічого поганого. Хоч ми й однакові зовні, всередині кожен із нас носить свій власний всесвіт.
Можливо тітка має рацію? Батьки завжди були такими: непосидючі, працьовиті. Звідки я взяла, що вони зміняться? Здається я починаю розуміти сестру. Мені не вистачає саме батьківської любові, а грошима цю прірву не закрити, як не намагайся. Вона зрозуміла це раніше за мене. Самотня сльозинка скотилася по моєму обличчю прямісінько в чашку недоторканого, вже холодного чаю.
— Не пий його. Я краще заварю тобі новий.
За звичкою я опинилась в дитячій кімнаті, яка колись належала нам обом, допоки ми залишались дітьми. Ініціатором переїзду в іншу кімнату стала саме я. Тринадцять років — вся така доросла, самостійна, яка потребує особистого простору. Ха! Мала бунтівниця. Хотілося б повернутись назад, коли всі ми були разом. Почути, як посеред ночі дзвенять ключі та прокручуються в замку, — це тато з мамою повернулися з чергової робочої зустрічі, та знову поринути в ніжний сон, ближче притулившись до сестри. Наразі я можу обійняти лише нашу, м’яку іграшку-єнотика, яка символізувала нашу з сестрою єдність. А інколи навіть бійку — за те, хто перший буде з нею гратися.
Я продовжила розглядати кожен куточок нашої кімнати, хапаючись за спогади з минулого, і тут мій погляд зупинився на рожевому килимку посеред кімнати. Зірвавшись з ліжка, ноги самі понесли мене до нього, змушуючи прибрати його вбік і нарешті відкрити таємницю. Ту таємницю, яку прикривав лише маленький шматочок дощечки — нашу з сестрою схованку.
Я вже бачу як в кімнату забігає шестирічна дівчинка з довгим чорним, майже смоляним волоссям. Її обличчя сяє усмішкою та хитрим блиском в очах. Маленькі рученята не витримують всю здобич, тож велика частина вже лежала на підлозі, виблискуючи яскравою обгорткою у світлі самотньої лампи. Мала пустунка висипала всі здобуті потайки від батьків цукерки в невеличку місцинку в підлозі, швидко прикриваючи її м’яким шматком тканини рожевого кольору.
В цю саму кімнату забігає вже старша дівчинка з тим самим темним волоссям і пустотливим поглядом. Цього разу схованку наповнювали різноманітні папери та листи з підписами, печатками і навіть білетами на літак чи потяг. Таким чином, ми з сестрою ховали документи від батьків, сподіваючись, що ті будуть змушені залишитися вдома і приділити час своїм донькам. Черга також доходила й до шматочків паперу різної форми з розмашистим почерком. Вони зберігали на собі цілком таємну інформацію, яка мала бути відомою лише нам, сестрам-близнючкам. Так, ми не використовували телефонів для листування, особливо якщо це стосувалося чогось особистого.
Я зазирнула всередину. Тут більше не було наших записок, важливих папірців чи солодощів, окрім одного самотнього предмета. На дні схованки лежав простий на перший погляд блокнот яскравого жовтого кольору, обрамлений квітами різних розмірів. Я вперше його бачу, тож, не чекаючи ні хвилини, відразу ж його відкрила. Моя допитливість не знає меж, це правда. Очі пробігли вниз по рядках, і я впізнала почерк Мальви; потім знову догори, де я побачила дату: 21.06.2024. Це щоденник? Особистий? Той, що належить моїй сестрі, тобто належав? Серце забилося частіше, ніж зазвичай, а думки з новою силою нахлинули на мене, пропонуючи купу різноманітних ідей стосовно інформації, яка могла причаїтися на цих сторінках. Я цілком усвідомлюю, що не можу читати особисту інформацію інших людей, але… Але якщо це єдина цінна річ, яка може залишити слід на моєму серці, зцілити душу, зблизити нас ще більше або ж повністю розбити його на дрібні шматки скорботою.
Я схопила краєчок папірця, що виглядав із внутрішнього переплету блокнота, та розгорнула сніжно-білий конверт:
Люба сестро,
Ти не уявляєш як сильно я б хотіла спалити цей лист дотла, щоб ти ніколи його не прочитала. Я б віддала все на світі, щоб стерти твої сльози, та знову побачити усмішку, що завжди осяювала моє життя. Однак, в нашій ситуації це неможливо. Ми обоє знаємо, що сталося, і, на жаль, цього не змінити.
Як би дивно не було допомагати мерцеві, але саме цього я і прошу від тебе. Прочитай цей блокнот від початку до кінця, не пропускаючи жодної дати й жодної сторінки. Навіть якщо текст тобі здаватиметься безсенсовим, будь ласка, продовжуй читати. Звісно, я не перевірю цього, як раніше перевіряла, чи вивчила ти шкільний вірш напам’ять, але головне, що я тобі вірю. Ми проходили крізь це життя разом, і я бажаю, щоб його останній рік ти побачила не лише збоку, а й прямо — моїми очима та крізь моє сприйняття.
Я пам’ятаю твої жарти в мій бік стосовно особистого щоденника, та що там — навіть разом із тобою сміялася над собою. Водночас я завжди хотіла залишити свій слід на цій землі таким чином. Моя мрія збулася, хоч і не так, як я того бажала…
Витерши сльози, я відразу ж взялася за читання першого запису. Це був наш дев’ятнадцятий день народження. Я чітко та ясно його пам’ятаю. Тітка готувала нам святковий торт і знову забавляла історіями про Сонцеворот. Оскільки ми з сестрою народились в день літнього сонцестояння, вона завжди повторювала, що це хороший знак. А інколи й подекувала, що це справжній подарунок долі, який ми маємо цінувати.
— Мальво, цей золотий амулет я дарую тобі, — жінка підійшла до сестри та допомогла застебнути прикрасу на ланцюжку. Помилувавшись хвильку цією красою, вона підійшла до мене, простягнувши срібну підвіску, яку також застібнула ззаду на моїй шиї.
— Тепер це ваші обереги. Запам’ятайте: вони символізують вашу єдність і сестринську любов.
— Але ж вони зовсім різні, — не втримавшись, вигукнула я. — Про яку єдність може йти мова?
Амулет Мальви, що повністю виготовлений із золота, набув форму сонця, вінок якого оповитий різноманітними квітами. Від нього так і віяло теплом. На хвильку мені навіть здалося, що воно засяяло яскравіше, як тільки-но прикраса торкнулася її шиї. Від мого ж віяло срібним холодом. Це був півмісяць, поряд з яким сяяла самотня сніжинка.
— Я розумію твоє обурення, Сніжано. Срібло нині не так сильно цінується, як золото, але сам по собі будь-який предмет не має жодної цінності, незалежно від металу, з якого він виготовлений. Це просто річ: сьогодні є, а завтра немає. Справжня цінність залежить від самого власника та сенсу, який він вкладає в свою річ. Ці амулети стануть вашими оберегами. Ви дві абсолютно різні особистості, з двох різних полюсів, проте ці кулони стануть нагадуванням, що ваша сестринська любов об’єднує вас попри все. Ви розумієте одна одну як ніхто інший. Ви знаєте, що завжди будете поруч, незважаючи на те, скільки кілометрів чи метрів вас розділятиме. Хіба не це найголовніша цінність?
Я помітила, як посмішка сестри стала ширшою, а очі загорілися вдячністю й теплом, тоді як у моїх залишився холод. Ми дійсно були дуже різними, і все-таки я й до сьогодні не могла второпати, навіщо акцентувати увагу саме на цьому — на нашій несхожості. Я й так чудово знала, що ми не станемо однаковими внутрішньо, тоді чому ж цього так хотіли всі? Вона завжди була найяскравішою зіронькою в нашій сім’ї: хороші манери, чудові оцінки, вища освіта… З того часу сестра носила його не знімаючи, а я, в свою чергу, заховала прикрасу в найдальший куток своєї шухляди.
21.06.2024
У дитинстві я завжди вірила, що ми з сестрою особливі. Звісно, цьому посприяли слова тітки Жанни, які вона повторювала на кожному нашому дні народженні. У звичайні дні вона нам цього не говорила, однак у наш щорічний особливий день постійно нагадувала про це. Так само, як і сьогодні. Батьки, як завжди, навіть не зателефонували, надіславши лише картинку з привітаннями в месенджері. Принаймні, лише сестра отримала повідомлення, адже їхні контакти в мене заблоковані. Незважаючи на такі обставини, тітка Жанна вирішила нас порадувати святковим тортом, зазначивши, що ми маємо обов’язково святкувати наші дні народження і разом із цим вшановувати пам’ять літнього сонцестояння.
Цього разу її слова запали мені в душу, як ніколи раніше. Найімовірніше, цю інформацію я сприймала просто як побажання, та сьогодні я щиро їй повірила і захотіла дізнатися більше про цей день. І не лише як астрологічне явище, а як щось більш містичне. Її подарунок виявився для мене найціннішим, який я коли-небудь отримувала. У той момент я відчула, як у мені зародилася хвиля піднесення й легкості. Сподіваюся, що в якийсь момент ці прикраси дійсно стануть фізичним нагадуванням сестринської любові для нас обох.
Я не втрачаю надії, що Сніжана зрозуміє: ніхто крім неї самої не вважає її білою вороною в нашій сім’ї. Навпаки, вона була і залишається моїм промінчиком світла в темряві, що дає мені надію на краще майбутнє. Наші батьки не дали нам достатньої кількості уваги та турботи, проте разом із сестрою я наповнювалася цими потребами по самі вінця. І те, що ми зовнішньо однакові, а всередині надто різні, зовсім не заважає мені любити її понад усе на світі.
— А тепер швиденько збирайтесь! — неочікувано викрикнула тітка Жанна, запакувавши святковий торт. — Я маю для вас ще один сюрприз.
Невеличке покривальце знайшло собі місцинку прямісінько біля річки. Незабаром на ньому з’явилися різноманітні закуски, напої та наш з сестрою святковий десерт, смак якого ми так і не дізналися.
— Сто років не була на пікніку, — Сніжана витягнулася на покривалі в повний зріст, і таким чином зайняла все вільне місце.
Ми з тіткою розсміялися.
— Гей, Сніжинко, залиш і нам трохи простору, а то ми всі залишимось без їжі, — пальцем вона вказала на торт, який опинився прямісінько біля ліктя сестри, ризикувавши бути зачепленим.
Зручно вмостившись, ми приступили до трапези. Я насолоджувалася заходом сонця та його відображенням у спокійній прозорій річці. Мені часто нагадували, що я можу розгледіти красу навіть у дрібницях, але природа не може бути якоюсь дрібничкою, правда ж? В ній є щось глибоке, таємниче і безумовно прекрасне. Часто саме вона відновлювала мене від хвилювань сучасного світу й тієї темноти, яка останнім часом бажає мене поглинути.
Витончена рука близнючки потягнулася за наступним шматочком торта. Отримавши легенького ляпаса від тітки Жанни, вона розсміялася, намагаючись усіма способами досягти солодкої винагороди. Мимоволі посміхнулася і я, відганяючи від себе негативні думки.
— Сніжинко, зачекай хвильку. Я маю вам розповісти дещо важливе, після чого, можеш з’їсти хоч і весь торт.
Переводячи уважний погляд з мене на сестру, вона глибоко вдихнула й почала свою промову:
— У давні часи літнє сонцестояння сприймалося нашим народом як щось особливе. В цей день люди віддавали шану величному сонцю, без якого наше життя перебувало б у суцільній темряві. Водночас вони звеличували природу, без якої людське існування було б неможливим. Згодомце перетворилося на один з найважливіших слов’янських обрядів, відомий як Купайло, або ж у сучасній традиції — свято Івана Купала.
Це таємниче дійство вважалося одним із ключових у слов’янському календарі, адже воно було глибоко пов’язане з природним ритмом життя та стихійними силами. Особливе значення надавалось саме вогню та воді, ось чому в святкуванні часто можна побачити перестрибування через вогнище та купання — так звані «обряди очищення». У цей день, коли сили природи досягали свого піку, виникали перекази про появу міфічних істот — мавок, лісовиків та інших, які зазвичай не покидали своїх сховищ. Це пояснювали просто: межа між реальним і потойбічним світами ставала майже стертою.
Я вірю, що ваше народження саме в цей день — не випадковість, а справжня доля. А разом ваша сутність розкривається ще більше: ви потрібні одна одній не лише тому, що ви рідні кровинушки — тут приховане дещо більше…
Як тільки настали сутінки, ми почали збиратись додому. Тітка Жанна переключилась на розмову про буденні речі сучасного світу. Сніжана відразу ж підхопила її, розповідаючи про свої амбітні плани та проблемні ситуації, які, ймовірно, перешкоджатимуть їх втіленню. Вечірня промова татової сестри залишила слід, як мені здалося, лише на мені і навіть сильніше, ніж я того очікувала.
Після душу я швиденько переодяглася в нічну сорочку та легенько промокнула волосся м’яким рушником. При цьому я продовжувала прокручувати в голові її слова, намагалася зрозуміти їх, а, можливо, й навіть відчути… У відображенні на мене дивилася миловидна дівчина з довгим, темним та вологим волоссям. Очі здавалися ще більш зеленими, ніж коли-небудь, як трава в літню пору року. Обличчя поступово наливалося теплом, і на ньому почала проступати легка засмага, якої моя зазвичай бліда шкіра не приймала навіть під палючим сонцем. Губи також почали змінюватись, набуваючи глибокого червоного кольору, як у стиглої черешні. Вони розтягнулися в усмішці, та в очах я побачила сум. У якийсь момент моє волосся почало світліти: русяві пасма закручувались у хвилі, ніби їх дбайливо вкладала невидима рука. На голові з’явився вінок зі свіжих польових квітів і міфічної папороті, що виблискувала своєю красою в проміжках між пелюстками. На мені більше не було нічної сорочки, замість неї моє тіло вкрила літня сукня такого ж кольору, як і очі незнайомки. Але це була не я. У відображенні дзеркала на мене дивилась зовсім інша дівчина. Вона повторювала кожен мій рух, проте в кожному з них відчувалась ніжність та грація. Я ж зовсім не така. З її обличчя не сходила усмішка, а з очей — печаль.
Сильне запаморочення з’явилося миттєво. Аби не впасти, я схопилася за умивальник, не зводячи погляду з неї. Серцебиття пришвидшилося, а дихання стало поверхневим. Спочатку легкі іскри головного болю ставали дедалі сильнішими, а в мозку розпочався справжній хаос. Спалахи невідомих мені фрагментів, ніби з кінострічки, переключалися з неймовірною швидкістю, один за одним. Ось маленька дівчинка біжить по вологій від ранкової роси траві. З кожним кроком босих ніжок від неї відлітав дзвінкий сміх. Далі з’являлася доросла дівчина, яка насолоджувалася самотнім танцем посеред галявини, а після її змінювала зовсім інша, що збирала квіточки в полі, наспівуючи незнайому мелодію. Їх було незліченно, і всі вони такі різні, але дещо одне їх об’єднувало — щире захоплення природою.
Я розплющила очі й знову побачила її, ту дівчину, що була схожа на саму весну й зовсім не походила на мене. Хвиля жаху стрімко накочувалася, не витримуючи всіх симптомів — як фізичних, так і психологічних, — я просто впала додолу. Я вхопилася за волосся, відтягуючи його назад із усієї сили, намагаючись зупинити паніку, а сльози полилися струмком, заливаючи холодну плитку солоною водою.
Я відразу ж захлопнула щоденник і відкинула його подалі від себе. Хвилини тяглися, а мої нігті ставали більш покусаними. Дурнувата звичка — гризти нігті, коли хвилюєшся. Я кілька разів намагалася заснути, та сон не йшов — через настирливі думки, що так і лізли до моєї голови, пропонуючи різні варіанти пояснень до першого запису. Якщо так продовжуватиметься, то я не зможу його прочитати, не витримаю цього. Її страждання…
— Що з тобою відбувалось? Ч-чому т-ти не поділилися цим зі мною? — тихо прошепотіла я, ковтаючи сльози й прислухаючись до стукоту крапель дощу по підвіконню.
Зранку переді мною знову лежав розкритий щоденник. Один прочитаний запис, зроблений у наш день народження, а останній — у день її смерті, нашого двадцятиріччя. Я так і не наважилась прочитати бодай ще одну сторінку. Безсонна ніч залишила на мені помітний слід, і я клювала носом на кухні, допоки не булькнулась ним у каву, що не дало мені остаточно заснути. Крапельки напою тут же розтеклися по столу, але щоденник уцілів. Я швидко заховала його собі на коліна, щойно почувши тіткин голос:
— Сніжинко, зазвичай каву п’ють, а не купаються в ній, — вона засміялась і швидко протерла поверхню столу. — Не спала через грозу? Ох, я теж не виспалась, така негода… Треба подивитись в новинах, хоч би біди не сталося.
Замість звичного чорного екрану на телевізорі з’явилися яскраві швидко змінювані кадри. Ось ведуча розповідає, що сталось уночі, а далі показують наслідки: розбиті машини, вибиті вікна житлових будинків та офісів, обірвані дроти… Половина міста залишилася без світла, дороги перекриті через велику кількість дерев, що не витримали нічної бурі. На щастя й диво постраждалих немає.
Тітка Жанна, вхопившись за серце, почала великими ковтками заливати в себе чай, намагаючись заспокоїтись. Жінка з телевізора продовжила свою промову:
— Як повідомляють синоптики, за останні двадцять років це сталося вперше. Циклон почав насуватися ще з минулого тижня, а точніше — з ночі літнього сонцестояння, і триває досі. Все починалося з легкого вітру, який поступово переріс у буревій та грозу. Синоптики застерігають жителів і просять бути максимально обережними, оскільки кліматичні зміни, за прогнозами, лише посилюватимуться.
— Що ж це коїться! — цокаючи язиком, викрикнула тітка. — Стільки років такого не траплялося, і тут на тобі. Ох… Боги розгнівалися чи що?
Вона поспіхом вийшла з кімнати, продовжуючи щось бубоніти собі під ніс, а я залишилась сама з недопитою чашкою збадьорливого напою та єдиною цінною річчю, що зберігає в собі пам’ять про мою сестру. Екран телевізору знову став чорним.
Підійшовши до вікна, я зробила кілька глибоких вдихів свіжого повітря, аби заспокоїтись. Яскраві сонячні промені так і просилися, щоб я їх впустила. Не втримавшись, я підставила їм своє обличчя, гріючись їхнім теплом та ніжністю. Така чудова погода, і без жодного натяку на нічні природні негаразди.
06.07.2024
Сьогодні відбулося одне з найкращих святкувань Івана Купала, яке я коли-небудь мала в своєму житті. Я безмежно рада, що Сніжана все-таки погодилася провести свято разом — по-сімейному, ностальгійно, традиційно. Мені було боляче, коли я підслухала її розмову з друзями. Вона усіма способами намагалася пояснити, чому пропустить «Найбільшу вечірку року», яка насправді відбувалася щомісяця, але була не менш важливою, ніж усі попередні. Почуття провини змушувало мене відпустити сестру, але я надто сильно сумувала за нашими спільними святкуваннями. Я завжди полюбляла весняні й літні свята, але те, як ми святкували їх усі разом у дитинстві, — це були незабутні дні. Підготовка до свята була не менш цікавою. За один день нам потрібно було знайти традиційний український одяг, а також самостійно сплести один одному вінки. Ми прекрасно з цим упоралися, а за широкою посмішкою та дзвінким сміхом сестри я зрозуміла, що їй це теж до вподоби.
Святкування в маленьких містечках та селах значно відрізняються від тих, що відбуваються в мегаполісах. Однак саме в цьому й таїться вся магія Івана Купала, чи не так?
На перший погляд ми ніяк не відрізнялися від інших, які зібралися вшановувати традиції наших пращурів. Я почувалася навіть трохи ніяково в натовпі людей, близьких по духу, хоч і лише на одну ніч. Але всіх нас об’єднувало свято — я це відчувала кожною частинкою своєї душі, і моє тіло поринуло в танок. Кожен рух наповнював мене новою порцією радощів та задоволення. Довге плаття зовсім не сковувало жодного сміливого руху, а довгі рукава доповнювали цю чарівну картину. Акуратно сплетений вінок чудово обрамляв моє довге розпущене волосся, а різнокольорові стрічки, що спадали на мої плечі, рухалися в такт музиці. Всі погляди були прикуті до нашого з сестрою танцю. Ми були як одне ціле. Здавалося, що сама наша присутність наповнювала повітря свіжістю літньої ночі та ароматом свіжих квітів і пахучої трави.
— Нумо танцювати! — неочікувано вигукнула Сніжана, запрошуючи усіх глядачів доєднатись до веселощів. Вони охоче погоджувались і добровольців ставало все більше.
— Сестро, я піду вип’ю соку й тобі принесу. — Після кількох танців я відчула невелику втому, тож вирішила трохи перепочити.
Вона у відповідь кивнула, продовжуючи теревенити з якимось хлопцем. Присівши на лавку з освіжаючим напоєм у руці, мій погляд блукав по всій поляні, де святкова подія розквітала на очах. Попереду нас чекала ще ціла ніч, наповнена традиційними обрядами, які символізували Івана Купала. Єднання з природою, виражене через танець і пісню, сміх молодиць та молодиків… Це саме те святкування, якого я з нетерпінням чекала всі ці довгі роки з нашого останнього свята, де ми з сестрою були ще зовсім дітьми. Такого щастя годі було навіть уявити.
Якоїсь миті всі яскраві вогники від ліхтарів та основного вогнища почали роздвоюватися в моїх очах. Концентрація на будь-якому об’єкті, навіть на власних руках, закінчилася поразкою. Пронизливий головний біль стиснув усе тіло, і я змушена була скрутитися навпіл. Дзвін у вухах ставав усе гучнішим. Раніше музика, що викликала в мене задоволення та бажання танцювати, почала їх різати, і це було нестерпно. Міцно вхопившись за голову, я побігла в сторону водойми, не розбираючи шляху. Я опинилася біля річки. Галас змінився тишею та спокоєм, але біль не вщухав
— Ні, ні… Тільки не знову… Будь ласка… — Я відразу ж згадала про минулі події у ванній кімнаті на свій день народження, і хвиля жаху повністю накрила мене. Незважаючи на мої благання, щоб усе припинилося, приглушені крики та схлипи почали розбавлятися раптовими спалахами прожектора.
Незнайомі образи виникали в голові одна за одною і не давали вхопитися хоч за щось конкретне. Все відбувалося з надзвичайною швидкістю, до якої людський мозок ще не встиг пристосуватися. Ноги більше не витримували моєї ваги, і я впала на коліна. По воді розійшлися брижі, після чого моє звичне відображення змінилося на відображення тієї дівчини в дзеркалі. Проте цього разу все було по-іншому. Я її впізнала.
— Л-лада… — ледь відчутно промовила я, і менш ніж за секунду опинилася під водою.