Залізна Дивізія, і паливо з портвейну

29 лютого 1920 року. Замітка в газеті «Оттава Таймс»

Вино та Залізна Дивізія УНР

Вітання! З вами Джон Гіллі, спеціальний кореспондент Канадського Домініону Британської Імперії в Українській Народній Республіці. Для тих наших читачів, хто ще не знайомий із цим новим державним утворенням: УНР — це південні регіони колишньої Російської імперії, які простяглися біля західних кордонів Австро-Угорщини яка також розпалась після Великої Війни(див. позначку на доданій мапі).

Сьогоднішній репортаж присвячений незвичному, навіть дивовижному використанню портвейну вояками 3-ї Залізної Дивізії. Саме завдяки цьому неймовірному паливу вони творять справжні дива на полі бою. Повірте – тримати фронти однією дивізією проти цілої армії більшовиків, іще те диво. Варто зауважити, що портвейн як паливо, та джерело енергії потрапило до військо УНР, як і багато чого іншого в ці часи, далеко не офіційним шляхом.

Подейкують, що командир дивізії, полковник Олександр Удовиченко, свідомо послав у наукове оточення професора Іллі Мечникова свого шпигуна. Мовляв, саме він дістав формули, за якими португальський портвейн, а також його свіжий аналог із бессарабських плантацій поміщика Галагана, перетворювався на основу неймовірної бойової сили військ УНР.

Як запевнив мене у інтерв’ю сам полковник Удовиченко, усі ці чутки — не більше ніж інсинуації та вигадки. Джерела постачання портвейну в армію, так само як і люди, котрі цим займаються, — державна таємниця. І, додав із похитавши головою що, надмірна цікавість журналіста може стати причиною того, що відомство пана Чеботарьова (керівника служби внутрішньої безпеки, фактично контррозвідки УНР) зацікавиться його особою — а це у кращому випадку закінчиться видворенням із території Республіки.

Попри це, полковник запевнив мене, що все організовано «законно і легально — настільки, наскільки це взагалі можливо у час відчайдушної війни за незалежність». І справді, варто нагадати нашим читачам: нині УНР веде тяжкі бої як із «червоними» — більшовицькими загонами, що узурпували владу у центральних регіонах колишньої Російської імперії під проводом так званого товариша Леніна, так і з «білими» — монархічними рухами генерала Денікіна.

Крім того, західний кордон республіки теж не має спокою. Там тривають суперечки за кілька провінцій колишньої Австро-Угорщини з новопосталою Республікою Польською, яку відкрито підтримує Її Королівська Величність.

Звіт із табору

Під час нашої розмови полковник Удовиченко запросив мене пройтися тренувальним табором дивізії, розташованим посеред широкого поля неподалік містечка Городок-Подільський. Я став свідком видовища як кількасот молодих хлопців під проводом досвідчених офіцерів відпрацьовували марш та бойові маневри, а поруч із ними ревли й гуркотіли панцирники, що працювали на паливі з портвейну.

«Найбільша проблема в тому, — поділився зі мною старшина Петро Закусило, відповідальний за вишкіл, — що випари портвейну п’янять рекрутів. Іноді заняття доводиться переривати, поки хлопці не протверезіють».

Старшина, тридцятирічний кремезний офіцер з очима людини, яка пройшла велику війну, колишній штабс-капітан імператорської російської армії, підкрутив довгі вуса й відповідав на мої запитання обережно, підбираючи слова.

— Як вам портвейн у ролі пального? — запитав я.

— Дещо смішно, дещо незвично, — розвів руками Закусило. — Та, слава Богу, що він у нас є. Саме завдяки паливу із портвейну дивізія може задіяти в бою ту техніку, яку має. Хотілося б, аби її було більше… але й за це дякуємо.

— Чи немає у вас проблем із алкоголізмом серед вояків? І як плануєте боротися з випарами? — запитав я.

— Сказати, що проблем немає, — це було б неправдою, — відповів Закусило, обернувшись, аби привітати кавалериста, який на чолі невеличкого загону тягнув панцирник, що заглух і вимагав ремонту. — Та, як показує мій досвід, на війні проблеми завжди є. І тільки від офіцерів, їхньої дисципліни та вміння мотивувати солдат залежить, як підрозділ із ними впорається. Щодо випарів… Ми чули, що Чорні запорожці використовують протигази. У нас теж уже є чота, яка пробує тренуватися в них — це хлоці із сьомого полку який першим у дивізії почав використовувати портвейн як паливо. Але протигазів катастрофічно бракує. Сподіваємось, що або дістанемо трофеями, або тилові служби зможуть їх забезпечити.

На цьому розмову перервала поява суворого на вигляд солдата з пов’язкою СБ УНР. Він чемно, але наполегливо попросив мене пройти за ним. Мене провели до приміщення колишньої земської школи, де я мав кілька не надто приємних хвилин, заповнюючи анкети та відповідаючи на запитання. Адже, попри дипломатичні зусилля республіки, уряд Її Величності досі офіційно не визнав УНР. Ми, кількадесят журналістів, що прибули на запрошення уряду Симона Петлюри, аби донести світу правдивий стан речей, маємо доволі невизначений статус.

Після розмови мої нотатки перевірили, а мене відпустили, чемно вибачившись і пояснивши загальну напруженість у республіці. На прощання ж мене навіть вгостили місцевою стравою — варениками зі сметаною.

На цьому моє перебування в таборі 3-ї Дивізії завершилося, і я відправився до тимчасової столиці УНР — Кам’янця. Колишня столиця Київ наразі перебуває у центрі важких боїв, але про це — у наступному репортажі. Не пропустіть.

З вами був Джон Гіллі.

Городок-Подільський — Кам’янець, УНР — «Оттава Таймс»
Січень-лютий 1920 року