МАГІЯ КАВИ

1.      ВЕЛИКИЙ КУЩ

Нічне море було тихим, чайки беззвучно погойдувалися, віддзеркалюючись у воді в слабкому світлі молодого місяця. Веслярі працювали злагоджено. Вдалині миготіли стамбульські вогники.

– Васильку, а, Васильку, підеш зі мною? – прошепотів Іван товарищу, що сидів попереду.

– Та звісно, друже, не бійся, ми всі разом підемо.

– Ні, не разом з іншими, зі мною підеш?

– Куди це? – завис Василь і збився з ритму.

– Гей, хлопці! – крикнув на них кормовий.

– Пообіцяй, що підеш, потім все розкажу…

Коли дісталися до фортеці та стали готуватися до атаки, Іван відтягнув Василя убік. Той рішуче не хотів іти від товаришів у найвідповідальнішу хвилину визволення побратимів з полону. Але Іван нагадав товаришу, що саме він розвідав де тримають полонених і привів загін сюди, що без нього і сьогоднішнього походу б не було, а також про Василеву обіцянку, дану ще на човні. І Василь поплентався слідом, щомиті озираючись і неуважно слухаючи безладну розповідь.

Батько Івана, як і гетьман Сагайдачний,  був родом з Кульчиць, що на Львівщині. Опираючись полонізації, православний шляхтич втік на Січ, згодом одружився з місцевою хуторянкою, народили хлопчика. А коли мати померла, батько забрав малого Іванка до себе на Січ, джурою. А як у бою загинув і батько, лишився Іван сам-один. Оксана, дочка бджоляра  з одного із сусідніх сіл, в якого січовики купували мед, давно припала Івану до душі. Став він їздити у те село набагато частіше, ніж потрібен був мед, хотів женитися, відновити материн хутір. Набігли татари на село, забрали ясир, а з іншими і наречену Іванову ще три роки тому. І батьки Оксани, і сам Іван докладали усіх зусиль, щоб з’ясувати де вона та витягнути з полону. Іван весь Крим об’їздив і врешті з’ясував, що забрали його красуню в числі найкращих до самого Стамбулу. Пішов на Січ, того року визвався у кошового отамана поїхати на розвідки до Стамбулу, щоб дізнатися про полонених козаків. І про свою Оксану. Та все це Василь і так знав. Їздив ще минулої осені та не знайшов її тоді, лише привернув небажану увагу своїми розпитуваннями, ледве втік звідти. І цієї весни їздив, прикинувшись батраком на торговому судні, і знайшов таки свою кохану, у палаці. Але вдома про це нікому не сказав. І не міг дочекатися коли вже товариство відправиться визволяти своїх бранців, коли вже короткі червневі ночі зміняться на довші та темніші серпневі, але ще не такі вітряні як у вересні, коли легкою чайкою можна і не вибратися зі шторму. І от нарешті вони тут. І він покличе її, і прилетить зозуленька на його зов.

– Ти впевнений? Навигадував щось собі, – засумнівався Василь.

– Та ти ж мене зовсім не слухаєш!

Знайшов тоді Оксану в самому султанському палаці. Туди ніяк не пробратися і не зазирнути, суцільні муровані стіни, висотою у два людських зросту. Але все ж в одному місці, де їхній садок палацовий, з боку вулиці росте крислате дерево з таким густим гіллям, що можна непомітно сховатися, до муру звісно не дістає, проте зазирнути можна. Ось як вліз вдосвіта, так цілий день і просидів, боявся по світлому злазити аби не помітили. І дочекався таки її. Багато там дівчат, що виходили гуляти в той садок гарний, а там і дерева, і квіти всякі чудернацькі. І охорона. Ніяк покликати не можна. Згадалося як з батькової хати викликав Оксанку – кував зозулею певну кількість разів, як було домовлено. Ризикнув, хоча і не знав водяться у цих краях чужинських зозулі чи ні. Закував як колись. Почула Оксанка, підняла обличчя. І така вона гарна, наче ще гарнішою стала, як пам’ятав її. Звісно поговорити не було змоги, але найголовніше – знайшов, побачив, жива-здорова і тепер знає, що не забув про неї її Івасик, чекає, що прийде і врятує. От і зараз чекає. А він вже і прийшов.

Іван і Василь кружляли вузькими темними вуличками.

– Куди тепер? – вкотре спитав Василь. – Заблукали?

– Не заблукали, – сердито прошепотів Іван, – десь тут наче… От же ж накрутили, кляті бусурмани!

– Не гарячкуй, знайдемо.

– Не гарячкуй! – скинувся Іван та відразу схопившись затулив рота рукам, а далі вже пошепки, – треба встигнути до молитви їхньої, вони тоді не бачать і не чують ніц нічого навкруги. Інакше все марно.

Іван раптом зупинився, схопив Василя за рукав, мовчки вказав на щось угорі. Крислате дерево.

– Полізли. Та підсади ж мене, здоровило.

***

– Ку-ку-ку! Ку-ку-ку! – дзвінко закувала пташка надворі.

Оксана скинулася, глянула на темне небо та тонкий місяць у відчиненому вікні. Боязко позираючи навсібіч чи ніхто не помітив, загорнулася у багаторозшиту шовкову хустку та попрямувала до виходу. Але дорогу їй заступила літня Хазнедар.

– Куди це ти зібралася, Хатун? Ніч на дворі.

– У сад, подихати свіжим повітрям, душно мені, погано, – відповіла Оксана, показуючи на свій кругленький животик.

Хазнедар неохоче відступила вбік:

– Але дивись, швиденько, вже скоро іша.

– Я лише на хвильку.

– Вийшла б із тобою та часу нема, – невдоволено відказала жінка і почалапала збирати дівчат до пізньої молитви.

Оксана йшла садом з усіх сил стримуючи крок, серце калатало об ребра шаленою пташкою, що рвалася з клітки назустріч тій зозулиці.

– Оксаночко, – почулося з густої крони дерева, де тільки-но кувала птаха.

– Іванку, – ледь чутно видихнула вона.

– Кохана моя, я прийшов за тобою.

– Не можу я, Іваночку.

– Я кожну хвилинку думав про тебе, Оксанко, всі ці роки! Чи ти забула мене, розлюбила, на нехристя проміняла?

– Не забула, ні на мить не забувала, коханий мій.

– Зараз скину мотузочку, обв’яжись міцніше, я тебе через мур витягну – і гайда додому!

– Не можу, – повторила вона. – Дитинка моя тут у заручниках, дочка султанова. Як втечу – вб’ють її бідолашну.

Хотіла додати, що за втрату вагітної наложниці стратять ще безліч людей, але не сказала, яке йому до того діло.

– Навіть нелюд не вб’є власне маля! А я не піду без тебе. Не уявляєш через що я пройшов, щоб дістатися сюди! Я спускаюся!

Гілки затріщали. Вільний кінець мотузки, розмотуючить, ковзнув вниз муром.

– Стій, Іваночку! Як побачать – і мене вб’ють, і тебе теж.

– Оксаночко, я без тебе і жити не хочу. Хай ідуть – всіх покладу і сам не здамся.

– Тихше. Слухай уважно. Не дарма я тут свій хліб гіркий їла: дізналася велику таємницю – у чому сила султана і міць усієї його імперії. Тут, у цьому саду, є чарівний кущ, так захований серед сотень інших, що неможливо відрізнити, але я знаю який, підгледіла. Зараз до молитви покличуть – скористайся тим малим часом. Забери звідси того куща, спали чи кинь у море – зруйнуй цю кляту імперію! Буду йти – покладу на нього хустину білу, а під нього свої прикраси. Поклонися моїм матінці та батькові, передай, що Оксанка їхня жива-здорова, хай візьмуть це золото і живуть безбідно. Тільки за онуку їм не кажи…

У темному небі протяжно проспівав невидимий муедзин.

– Ох, маю бігти. Прощавай, Іванчику, любий мій.

І зникла серед заростей. Поспішала назад, ковтаючи сльози, гіркі-гіркі сльози.

Замітив зверху де біла хустина і – вперед. Обв’язався мотузкою, з дерева на мур, з мура на землю, Василь тримав, страхував. Відчепив Іван мотузку і побіг садом, пригинаючись і ховаючись у кущах. От і хусточка. Зняв з гілки, поцілував і в торбу, туди ж золоті кульчики і браслети, що знайшов під кущем. А що з цим кущем робити, як знищити? Витяг ножа, думав зрубати, але це виявилося не так просто. А часу обмаль. Скільки там ця молитва триває, хвилин десять-п’ятнадцять, не більше. Став ножиком копати землю навколо куща, викорчовувати. І так поспішав, що з розмаху встромився у щось тверде і зламав лезо. Прокляття! Чи не кинути це? Але Оксанка заповіла. Хто ж він буде після цього: і її не врятував, і прикраси привласнив, і кущ не забрав. Ну ні! Треба Василя на поміч кликати. Відбіг трохи, звернув на іншу стежку і зрозумів, що як піде, не знайде вже шлях в темряві до потрібного куща. Кинувся назад, перевірив за свіжою землею, знов поклав хусточку на верхні гілки і побіг по Василя. З’ясувалося, копати вдвох не набагато швидше, бо ніж все одно був один. Тверда поверхня, об яку Іван зламав свого ножа, виявилася вінцями горщика, точніше, діжечки з двома ручками, очевидно для того, щоб було легко переносити кущ з місця на місце і пересаджувати, не пошкоджуючи цінну рослину – потрібно було просто викопати діжку і зарити в іншому місці. За ті ручки і дотягли до муру. Далі складніше, бо вони не планували опинятися в цьому саду вдвох. Іван і товариша з собою звав, щоб той допоміг злізти та вилізти, бо самому – ніяк. Підсадив Василь Івана, але до верху муру не дотягтися. Поліз по мотузці, яка лишилася прив’язаною до дерева, що на вулиці. Видерся на мур, всівся верхи і спустив мотузку Василю. Той прив’язав кущ за ручку горщика. Іван витяг кущ нагору. Балансувати на гребені муру разом з рослиною і тягнути важезного Василя нереально. Кинути кущ на вулицю – розіб’ється керамічна діжка, і чорт би з нею, але звук приверне увагу. Придумав: протягнув мотузку в одну з ручок і на петлі став спускати кущ на землю. Один кінець мотузки прив’язаний до гілки дерева, інший Іван відпускає потроху-потроху. Довелося перехилитися назовні, наскільки можливо витягнути руку вниз, але довжини все одно трохи не вистачило. Іван відпустив мотузку. “Бемц!” – негучно стукнув горщик об бруківку. Василь, що лежав на клумбі, аж зіщулився. Як тепер перебратися з мура на дерево? Якщо Іван цього не зможе, то не зможе і витягти Василя. А час немилосердно спливає. Не вистачало ще, щоб через його походеньки загинув товариш. Став на ноги, балансуючи і похитуючись, зібрався пружиною і стрибнув на дерево. Як тільки розчепірені пальці торкнулися гілок, вчепився у них, як мавпа. Доповз до товстішого сука, всівся зручніше і  дістав до мотузки, що звисала з гілки донизу, перекинув її через мур Василеві. Тільки б встигнути витягти його! Ось нарешті обидва на твердій землі, на вулиці. Мотузку довелося залишити, прив’язаною до дерева. Шкода, що побачать вороги сліди злочину, але немає часу на обманні хитрощі, тепер аби вшитися вчасно. Все одно рано чи пізно виявлять зникнення куща.

Зворотній шлях у плутаних вуличках старого міста знайти було нескладно: де море – туди і путь. Василь тягнув на собі незрозуміле зелене одоробло, відпльовуючи листя, що лізло в обличчя, та безперервно чортихаючись під ніс. Дрібненький Іван, який ніс лише клумочок з мотузкою та Оксаниними прикрасами, ледь встигав за своїм могутнім товаришем. Дріботів поруч, повторюючи: “аби встигнути, аби встигнути”. Встигли. Одна з чайок вже загрузилася та відпливла від берега, в іншу якраз гарячково розміщувалися козаки та їхні звільнені побратими. Та щось було недобре.

– Ходи, ходи, ну! – несамовито кричав отаман, розмахуючи руками, а побачивши кущ лише сплюнув. – Знайшли час цупити, негідники.

Але всім було не до Івана та Василя, навіть не зрозуміли чи помітили їхню відсутність.  А недобрим було ось що – постріли позаду – нарешті зрозумів Іван. “Отже хтось із хлопців лишився захищати відступ” – недобре стиснулося серце.

– Хутко, хутко, рушай!

От і їхня чайка відчалила. Василь примостив кущ поруч з Іваном, який займав менше місця. Схопилися за весла.

– І-і раз, і-і раз!

Віддалялося прокляте невільницьке місто. Додому, додому.

Висипали яничари на берег. Бігають, метушаться, палять з рушниць. Як не поспішали, як не налягали на весла, але ще недалеко відійшли. Кулі раз у раз свистіли над козацькими головами. Аж хтось болісно скрикнув на іншому борті. Іван повернув голову подивитися хто, витягнув шию, бо нічого не бачив з-за широкої спини Василя, як враз щось вдарило Івана у скроню. В голові задзвеніло, зірки пішли обертом, застигли на мить і знов поїхали кудись вбік. Падаючи горілиць, оглушений Іван вдарився потилицею об наступне весло і остаточно втратив свідомість.

Отямився від холоду. Голова гуділа, як вулик. Хотів було піднятися, однією рукою вперся у якісь гілки (і звідки це в морі взялися гілки?), другою потрапив у щось вогке, тепле, липке. Обережно повернув голову і зустрівся поглядом з непорушним мертвим поглядом блакитних очей. Його друг Василько лежав з відкритими очима, дивився кудись поверх Івана, а з розірваної турецькою кулею шиї все ще сочилася кров. Іван закрив очі, відвернувся від цього видовища, з усіх сил вчепився в гілки, занурив обличчя в листя і знов знепритомнів.

Очуняв вже у рідному коші. Дізнався від товаришів, що врятував його щасливий випадок і… Василь. Куля, що пробила шию Василя, сплющилася і наостанок вдарила Івана у скроню, не пробивши кістку, лише контузила. Василь на жаль стік кров’ю, поховали його, як годиться, на рідному березі. Кущ хотіли викинути, але непритомний Іван так у нього вп’явся, що вирішили не чіпати.

Довго відлежувався Іван у своєму курені, але повністю так і не відновився. Чи так вплинула на нього остаточна втрата коханої та друга, що своєю смертю врятував його життя, чи справді щось порушилося в голові від тієї проклятущої кулі, але став жвавий колись Іван млявим, неговірким і пригніченим. Ніякий тепер з нього вояка. Вирішив піти з Січі, на хутір свій повернутися. Перед від’їздом вкотре зайшов до січового знахаря з тією самою скаргою – болить голова. Знахар всі свої зіллячка на Івані перепробував, але вони або геть не діяли, або давали тимчасовий ефект.

– Дай, друже, якогось відвару на дорогу, щоб легше доїхати, а то ця башка зараз лусне, – промовив Іван після привітання.

– Чекай, Іване, – зрадів знахар, що останнім часом бачити не міг надокучливого пацієнта, – маю одну думку. Знаєш мабуть, що за кущ ти привіз?

Іван тільки знизав плечима.Він вже і думати забув про цю дурну рослину, що викликала в нього лише сумні спогади.

– Ти як марив, все повторював “чарівний кущ” та “сила султанова”. Я все думав, що це за чарівна рослина ? І листя пробував варити – гірке. І ягоди досліджував, не отруйні, тож спочатку дав собаці, так той сказився, з ланцюгу зірвався та втік. Шкода Бровка, здох мабуть. Головне я знав, що турки оцією своєю кавою головний біль лікують. Але я не знав, що це кавовий кущ. Не бачив ніколи раніше, воно ж у наших землях не росте. Сідай.

Іван слухняно сів на лаву.

– Ти не бійся, – торохтів знахар, пораючись зі своїм приладдям, – воно не отруйне, тільки треба знати як правильно зготувати. Я тепер вже знаю. Зараз зроблю відвар – подивимося на твій головний біль.

Очевидно знахарю самому було цікаво. Івану ні. Тьмяний затуманений світ, тупий виснажливий біль, який заважав думати, хотіти і навіть боятися, надокучливий шум у вухах, що не стихав ні на мить. Кімнатою поплив різкий специфічний запах. Іван пригадав, що вже чув подібний у Стамбулі на розвідках і засумував ще дужче. Запашний димок лоскотав ніздрі, уносячи думки далеко звідси.

– На, пий. Помаленьку – гаряче. Як вип’єш – полеж тут, – знахар вказав не широку лавку. – Я скоро повернуся. Як буде погано – клич, я на дворі.

Іван зробив ковток і охнув – гаряча жижа обпекла рота. Напій був препоганющий – гіркий та противний, ледь не вивернуло від нього. Але що поробиш – ліки. Посидів, поплямкав. Ще ковток, іще. У напівтемній знахарській хаті стало ясно, наче дах прибрали. Іван побачив одночасно безліч мисок, пляшок, склянок та незнайомих предметів, багато різних трав та корінців під стелею та на стінах, прості дерев’яні меблі і одяг у кутку – все, чого не помічав ще хвилину назад. Побачив кожну ворсинку на плетеному килимку, кожну пилинку, що танцювала в косих сонячних променях, і застиг від здивування. Відчув як прискорено закалатало серце, а далі все повільніше і повільніше, але чіткіше, наче годинник. Раптом почув басистий гул і побачив, що прямо на нього летить якась нечисть, схожа на муху. Але це не могла бути муха – занадто низький тон дзижчання, надто повільний рух у повітрі, видно, як кожне крильце рухається окремо і в той же час всі разом. Іван схопив зі стіни шаблю і з нальоту розрубав маленьке чудовисько навпіл. Придивився до рештків на підлозі – звичайнісінька муха. От дивина! А ще дивніше і приємніше було те, що нарешті перестала Іванові боліти голова. Стала легка і ясна, наче хтось одним рухом повимітав тирсу, що накопичувалася тривалий час, заважаючи думати та відчувати. Такої ясності та швидкості думок Іван не пам’ятав відколи народився, а його завжди вважали метким хлопом. Оце так чудесні турецькі ліки, права була Оксанка – чарівний кущ. Треба покликати знахаря і все йому розповісти. Але швидкі думки все стрибали поперед Івана, осяюючи світ новим світлом.

Коли знахар повернувся, Іван так само сидів на лаві, позіхав.

– Дякую, мені справді трохи краще, – відповів він на запитальний погляд знахаря. – Певно заберу свій кущ із собою, буду вдома доліковуватися. Тільки навчи, як той відвар готувати.

І поїхав Іван з Січі на свій хутір, оселився там, завів хазяйство, оженився, либонь забув про свою Оксанку. За деякий час знов прийшов до січового знахаря, що кавою його лікував, поклонився, попрохав у науку взяти. Вчився блискавично, все хапав на льоту, як ту найпершу муху. За кілька тижнів засвоїв усе, чому зазвичай вчаться роками. Здивований знахар тільки розводив руками: “Більше, брате, не маю чому тебе навчити, маєш їхати у Карпати до наймудрішого мольфара”.

Так Іван і зробив. Дорогою заїхав у Кульчиці побачитися з ріднею, вклонитися могилам. Вчився у карпатського відлюдника-чарівника, чому навчився один Бог знає, але після повернення і сам став лікувати. Різні чутки ходили про Івана: хто знахарем його називав, хто характерником, а хто і чаклуном. Жив із сім’єю на своєму хуторі відлюдькувато, більше до січового життя не повертався, але коли козаки кликали на допомогу, ніколи не відмовляв: і важкопоранених лікував, і в якісь секретні розвідки їздив.

Як прийшов час, передав Іван характерницьку майстерність своєму синові. Хотів і онукові передати, але не встиг. А онук не надто і хотів, непосидючим був хлопчик Юрко. І хоч легко запам’ятовував, що дід, а потім батько навчали, але нудився із травками, не мріяв все життя провести на віддаленому хуторі у безкрайому степу, як підріс – пустився у мандри світом.

2. СОЛЬОВИЙ СПАС

Розмова між двома чоловіками за широким дубовим столом точилася напружена, проте у шумному трактирі ніхто не звертав на них уваги. Сухорлявий голомозий турок подався вперед, спершись кулачками на стіл, навпроти нього спокійно сидів молодий пан з темно-каштановою чуприною і такими ж вусами та повільно пив каву, час від часу переводячи погляд із нервового співрозмовника на двох амбалів боснійців за його спиною.

– Не будь дурнем! – ламаною сербською прогарчав турок.

– Не роби з мене дурня, – холодно відповів пишновусий. – Я чудово знаю скільки коштує кожна з цих тканин. Оце моя остаточна ціна.

Він підсунув шматок паперу ближче до співрозмовника. Юсуф ледь зиркнув на папірець і відкинувся назад, випроставши спину.

– Ти ще пошкодуєш, – проскреготів ага.

А далі, не поворухнувши і пальцем, аби не привертати увагу пана, прошипів до своїх посіпак турецькою:

– Приберіть з очей моїх цього пихатого поляка. Назавжди.

“Пихатий” не подав виду, що зрозумів слова аги, поквапно допив останній ковток своєї кави та широко посміхнувся. М’язи ледь помітно напружилися, готові до бою.

Амбали одночасно почали обходити стіл з обох боків, але встигли зрушити хіба на крок, як пан проворно підскочив, блискавично схопив за ніжку табурет, на якому тільки що сидів, та з розмаху вдарив ближчого з нападників прямісінько в ніс. Той охнув і почав осідати, випустивши з рук ножа. Додавши контрольний удар ніжкою табурета в тім’я, чоловік у ту ж мить розвернувся до іншого охоронця, але той вже був напоготові і встиг вихопить пістоль. Та не встиг його підняти для пострілу.

Спритний пан миттєво схопив глек з водою зі столу, жбурнув у стрільця і скориставшись секундною затримкою, сковзнув столом, скидаючи дорогою посуд, та неочікуваним ударом знизу вибив з рук амбала пістоль. А далі і зовсім чудасія – блискавично ухиляючись від кулачищ, прудкий пан обійшов навколо столу, маневруючи, допоки переслідувач не спіткнувся об лежачого товариша. Аж тут і покинутий табурет згодився: оглушливий удар у вухо – і обидва боснійця на підлозі із совиними очима. І не угледіти, як швидко пан підняв з підлоги пістоль та підступив до завмерлого турка.

– Не треба, не треба, – забелькотів ага, повільно підіймаючи руки. – Я все зрозумів. Готовий переглянути умови і домовимося.

– Нема мені з тобою про що домовлятися, – і раптом штовхнув турка в груди. Той полетів зі свого стільця на підлогу. Лежав на спині, зло кліпаючи на цього не по-людському спритного шайтана, що нахилився над ним із пістолем у руках. Вусань кинув на підлогу шкіряний гаманець, що брязнув просто біля вуха, примусивши Юсуфа мимоволі здригнутися. Нечисленні монети розкотились увсібіч.

– До речі, я не поляк, я – українець, –  промовив він незрозумілі слова незрозумілою мовою і швидко вибіг надвір.

Треба було вшиватися, поки амбали, що вже помалу оговтувалися, не оклигали остаточно. Тому пан швиденько попрямував до стайні, що при корчмі, і заходився готувати в путь свого гнідого коника. Вже і за вузду взявся, аж тут швидше відчув, ніж почув, за спиною чиїсь кроки, підпустив нападника поближче і миттєво обернувся, викидаючи кулак назустріч, одночасно почувши ввічливе привітання. Стиснуті пальці завмерли в кількох міліметрах від носа переляканого рудуватого чоловіка, що отетеріло кліпав круглими блакитними очима.

– Ві-таю, земляче, – тремтячим голосом пробурмотів він українською.

Вусатий відвів кулак та неввічливо спитав:

– Ти хто такий?

– Я… Цей… Цейво.., – почав затинатися рудий. – Цейвошек, Ярослав Цейвошек, купець із Лінца. Почув рідну мову – хотів познайомитися. Вибач, що налякав.

– Та ні, це ти вибач. Юрій Кульчицький. Радий знайомству. Я теж купець, – щиро посміхнувся він.

– Купець? А я думав ти цей… – Ярослав замахав руками, імітуючи бійку. – Ти так вправно тих здорованів поклав. Грішним ділом подумав я найняти тебе для охорони свого обозу, бо охоронець мій захворів і лишиться у Белграді. А шляхи тут такі небезпечні. Може тоді разом поїдемо, якщо нам по дорозі?

– Я б і не проти, але дуже поспішаю, – скочивши на коня, сказав Юрій.

У стайню як раз зазирнула здоровецька харя із свіжим фінгалом під оком.

– Дуже-дуже. Вибач, друже, – крикнув Кульчицький вже на ходу.

Цейвошек розгублено дивився услід новому знайомому.

Синопсис