Цепеш

Юний дракон свій шлях починає,

Небесну блакить він покоряє.

Помста вгамує спрагу свою,

Кров окропить землю святу.

Смерть непокірних, то добрий фундамент,

Він змусить усіх ворогів трепетати.

Палю заточить, з них висадить ліс,

Щоб страх охопив серця ворогів.

Новонароджене сонце ледь зафарбувало горизонт на сході, перш ніж сховатися поміж сірих літніх хмар. Карпатські гори послали вітер, щоб той спустився і привітав вірного сина Волощини. Влад Дракулешті вдихнув п’янкий запах батьківщини, він зістрибнув із коня, припав на обидва коліна й поцілував кам’янисту землю. У відповідь заспівала гірська річка ‒ вона вперто пробивала собі шлях крізь уламки порід, що встигли накреслити свої дивні узори. Вода пінилася й шипіла, огортаючи величезні валуни, які піднімалися над потоком лише для того, щоб донести свої води до жаданого моря ‒ далеко на заході.

Влад підняв погляд на високі гори, що здіймалися до неба, немов древні колоси. Багато століть тому потужна сила вдарила по них і розколола гірський хребет, утворивши ущелину, крізь яку й проходила його дорога. Серце молодого аристократа завмерло, а в бездонних темних очах спалахнула іскра, яка розпалить полум’я його душі. Влад підвівся, стискаючи в руці суміш землі й каміння.

Османські вояки рухалися вперед, тримаючи зброю. Вони заполонили дорогу, здіймаючи стовп пилу там, де ступала нога солдата. Дзвін металу, фиркання коней та інших тварин відбивалися від гір, утворюючи гул армії на марші.

— Про нас уже знають, ‒ доповів командир розвідувального корпусу. ‒ І на нас чекають.

— Армію на марші дуже важко не помітити, ‒ Влад провів поглядом взвод яничар, які котили вперед гармату. ‒ А коли основу війська становлять піхота й артилерія… ‒ волоський аристократ важко зітхнув. ‒ Скажи мені те, чого я не знаю, Рустаме.

— Князь Владислав збирає військо…

— І готує засідку он у тій ущелині, ‒ представник роду Дракулешті перебив розвідника і вказав рукою на гори попереду.

— Звідки ти знаєш?

— Я ‒ син своєї землі. Мій батько, Влад ІІ, був правителем цих земель. Чи ти забув?

— Звісно, звісно, ‒ пробурмотів розвідник. ‒ Представник роду Дракулешті. Справжній Син Дракона.

Влад усміхнувся у густі чорні вуса, що плавно переходили в бакенбарди. Після трьох ударів серця він продовжив:

— Обидві сторони проходу обставлені вагенбургами, де зачаїлися лучники й воїни з кулевринами, а прохід перекриватиме піхота зі списами.

— Ми можемо дати залп із гармат.

— Правильно. Тоді груди каміння заполонять дорогу, і ми ще тиждень розчищатимемо її, щоб наші вози могли пройти. Або доведеться йти в обхід — і там нам влаштують інші «сюрпризи».

— Ми їх розчавимо, ‒ пролунав третій голос, який належав старому османському офіцерові. Його вивітрене до білого волосся та борода могли ввести в оману, але Влад знав Абдулу, його військову майстерність і запальний характер. ‒ Перед нами не встояла Візантійська імперія, а що вже говорити про місцевих свинопасів.

— Це вам не Західна Анатолія, покрита ланами й степами. Тут за кожним каменем може ховатися, як ти кажеш, свинопас із арбалетом, який з радістю нашинкує вас стрілами, поки ви будете дертися по схилу…

— Це ти на що натякаєш, волоське щеня? ‒ гаркнув Абдула.

— Не щеня, а ваша милість, ‒ Влад спопеляв поглядом старого солдата. Він міг убити його на місці, однак молодий воїн знав, яким авторитетом користувався Абдула серед яничар, і тільки це стримувало Дракулешті. ‒ Чи ти забув, кого султан поставив на чолі війська? По обличчю бачу, що не забув. Це ‒ по-перше, ‒ погляд карих очей стрілою полетів у бік ущелини. ‒ А по-друге ‒ я не збираюсь ховати добру третину армії в першій сутичці. Битва за Тирговіште ще попереду.

— Ви маєте план, пане? ‒ звернувся Рустам.

— Звісно, ‒ полководець хитро посміхнувся. ‒ Вони гадають, що знають про нашу армію все. Впевнений, торговці, які нас обганяли, вже доповіли своїм друзям усе, що бачили.

— Чому ж ти тоді це допустив, якщо все знав?! ‒ заспівав стару пісню Абдула. ‒ Га?! Наші карти відкриті ‒ теж мені…

— Ще раз переб’єш ‒ накажу висікти тебе й відправлю до султана, ‒ полум’я спалахнуло в очах Влада Дракулешті.

Бувалий воїн на мить завмер, а гримаса страху з’явилася на його обличчі, ніби сам шайтан ухопив його за душу. Лише після дюжини ударів серця він згадав, як дихати. А Син Дракона продовжив розповідати свій план:

— Вони готові до бою, але не очікують удару кінноти.

— Дякую за теплі слова, пане, ‒ почав Рустам. ‒ Але мій розвідувальний корпус навряд чи здатен завдати значної шкоди. Десяток воїнів… ‒ нотки страху вже почали грати в голосі розвідника, бо він добре розумів наслідки. ‒ Цього замало.

— Милий мій Рустаме, ‒ лагідно посміхнувся Влад. ‒ Наші вози тягнуть не звичайні коні, а повноцінні бойові жеребці, що не бояться ані списа, ані вогню. Доброї сотні вершників вистачить, аби розібратись із збіговиськом ополчення. ‒ Руки воєначальника опустилися на плечі розвідника. ‒ Ти залишаєшся в таборі як старший офіцер.

— Перепрошую?

— Я особисто поведу підрозділ у бій, ‒ вказівний і великий пальці з’єдналися, Влад засвистів щосили. ‒ Привал, ‒ скомандував воєначальник. ‒ Розпрягайте, хлопці, коней.

Сонце вийшло в зеніт, прохолодний подих гір зірвався з вершини й поспішив донизу, щоб зустріти озброєних вершників. Серця воїна та коня синхронізувалися, осліплені несамовитим шаленством, вони мчали вперед назустріч смерті. Стукіт копит підняв хмару пилу ‒ вона змусила землю тремтіти, бо рухалися вони широким строєм.

Піхота князя Владислава ІІ почала шикуватися в шеренгу. Вояки піднімали короткі списи, щоб хоч якось зупинити кінноту, хоча добре розуміли, що списи мали бути довшими для якіснішої оборони. Вся надія була на арбалетників і кулевринерів, що розмістилися на гірських кручах.

Несподівано стрій кінноти почав утворювати клин, наконечником якого був сам Син Дракона. Воїни зі списами не мали часу перегрупуватися. Кінь Влада перестрибнув наконечник списа, його копита врізалися прямісінько в череп піхотинця ‒ той хруснув, мов стиглий горіх, а спис впав на землю, так і не встигнувши нікого вбити. Шабля вершника описала дугу, воїн другої шеренги схопився за горло, намагаючись затиснути рану, але кров виривалася з його тіла нестримним потоком. Та сама доля чекала й на бідолаху в третьому ряду.

У той самий час засвистіли кулі, стріли. Кілька вершників упали на землю, щоб бути розчавленими власними ж конями, однак таких було небагато. Прорвавши стрій піхоти, клин розділився на два крила, що рушили до стрільців. Шаблі заспівали свою смертоносну пісню, повітря наповнилося запахом крові та сечі, смородом страху.

Влад зупинив своїх воїнів, коли стрільців зігнали до купи.

— Я не прагну марного кровопролиття, ‒ заговорив Син Дракона, сидячи на коні. ‒ Я ‒ Влад Дракулешті, син Влада ІІ, із роду Басарабів, і прагну повернути те, що по праву крові ‒ моє. Тим паче, що ви ‒ мої земляки. Тому, прошу: складіть зброю й збережіть свої життя.

— Османи грабують нашу землю, ‒ долинув голос із натовпу. ‒ А ти ведеш їх до наших домів…

— Я пробачаю тобі твоє невігластво і збережу життя лише для того, щоб ти побачив, наскільки я вірний син своєї землі, ‒ воєначальник зістрибнув із коня й підійшов ближче до стрільців. ‒ Жодне село, яке ми зустріли на своєму шляху, не постраждало. Навіть купці-шпигуни ‒ цілі, хоча я міг посадити їх на палю, що слугувало б добрим попередженням іншим, ‒ Влад обвів поглядом воїнів князя. ‒ Ми всі повинні служити нашій землі, а не воєводі-самозванцю. Тому прошу: складіть зброю.

Один за одним на землю почали падати списи й арбалети, мечі та мушкети.

— Дуже добре, дуже добре, ‒ пробурмотів собі у вуса Влад.

Місцевих ополченців розпустили по домівках, але забрали в них усю зброю. Невеликий контингент османів мав прикривати тил, тим більше, що до Тирговіште лишався всього день інтенсивного маршу.

Вечір для воєначальника минув у турботах. Він запросив до свого намету всіх радників та інженерів, щоб розробити детальний план штурму столиці. Стіни добре захищали Тирговіште, справа могла дійти й до облоги. Вони довго радилися й сперечалися, але все було марно. Гонець приїхав, коли ніч уже увійшла у свої права.

— Владислав ІІ покинув столицю. Він направився на захід.

— Що ж, ‒ посміхнувся Влад. ‒ Дуже добре, дуже добре.

Вже опівдні османська армія увійшла у ворота Тирговіште. Бояри та простий люд вийшли привітати свого нового князя. Влад виголосив перед підлеглими натхненну промову про верховенство закону, про порядок і процвітання, що чекає Волощину за його правління. Після цього молодий аристократ зайняв місце свого батька і взяв собі ім’я Влад ІІІ.

Того ж самого вечора бояри приносили клятву вірності своєму повелителю. Вони обіцяли його в усьому підтримувати, хоча ці обіцянки не вартували й шуму, що створювали і новий правитель це добре розумів. Однак, усе одно він схвально кивав головою, вислуховуючи порожні слова.

Усе змінилося, коли справа дійшла до Петра.

— Піднімись, Петро, ‒ наказав Влад і сам підійшов до боярина. ‒ Ти, наскільки мене не зраджує пам’ять, був одним із найближчих друзів мого батька.

— Саме так, пане, ‒ хитра посмішка промайнула на обличчі вельможі. ‒ Моє серце облилося кров’ю, коли я дізнався про його смерть.

— Он як? ‒ Син Дракона почав розходжуватися взад і вперед перед аристократом.

— Так, пане. Я навіть свічку поставив, ‒ Петро перехрестився. ‒ Прийми, Боже, його душу.

— А що стало з його вбивцями?

— Я… я… ‒ почав заїкатись Петро, страх схопив його за душу. ‒ Чому ви питаєте саме мене?

— Ну як же, ‒ зловісна посмішка прикрасила обличчя правителя. ‒ Ти був його вірним соратником.

Петро, бувало, зробив крок назад, але шабля Влада була швидшою. Метал блиснув у променях помираючого дня. Петро впав на коліна, крик відчаю застиг у його розрізаному горлі ‒ з рани витікала кров. Боярин відчайдушно боровся за життя, затискаючи рану руками, але доля була невблаганна. Бездиханне тіло звалилося на кам’яну підлогу, а багряна рідина розтікалася в різні боки.

— Такою буде плата за зраду, ‒ Влад окинув суворим поглядом інших бояр. ‒ Такою буде плата за злочин проти своєї землі.

Правитель витер свою шаблю об кафтан мертвого зрадника й повернув її до кобур. Потім, зайняв свій трон і ще раз подивився на переляканих аристократів.

— Подумайте на дозвіллі, ‒ спокійно мовив князь. ‒ Чим ви послужите рідній землі: добривом чи влучною думкою. Вирішувати вам.

Бояри відкланялись, коли зрозуміли, що аудієнція закінчилась. Яничари винесли мертвого зрадника й повісили його перед головною брамою замку ‒ на поталу мухам і крукам.

Недовго новий правитель перебував на самоті: у розпал ночі його навідали союзники-османи.

— Люд у Тирговіште вже почав перешіптуватись, ‒ порушив тишу Рустам, схрестивши на грудях руки. ‒ Як він бояр вішає, то що чекає простий люд?

— Це мені й подобається в тобі, Рустаме, ‒ мовив Влад до головного розвідника. ‒ Ти одразу береш до уваги настрої населення, моральний дух воїнів та інші чинники, що впливають на настрій людей. Тому ти мені потрібен як ніколи. Прошу тебе: відправ своїх шпигунів у всі округи, дізнайся, що турбує людей.

— Ти б краще не про селян думав, ‒ озвався Абдула, ‒ а налагоджував відносини з місцевою знаттю. Вони контролюють селян і ремісників, вони годують армію й платять податки…

— Які здирають із простого люду, ‒ перебив турецького вельможу Син Дракона. ‒ Я вже побачив голодні очі жителів столиці, хвороби й злочинність. Якщо таке відбувається тут, то які справи в провінції?

— Османська армія не буде вічно прикривати твій зад.

— Це не тобі вирішувати, ‒ Влад перевів погляд із Абдули на Рустама. ‒ Друже мій, ще одне прохання: допоможи мені навести лад у місті. Нехай усі знають: закон — це не порожнє слово.

Розвідник розуміюче кивнув.

— Дякую вам, панове, за розуміння. Гадаю, на сьогодні ‒ все. Тепер можна й відпочити.

Полишивши політичні ігри до завтра, князь відправився до спочивальні, де на нього вже чекало царство Морфея. Кімната його батька була просторою: дерев’яні поліна потріскували в пащі каміна, полум’я освітлювало ліжко, застелене шовковими простирадлами, але залишало кутки опочивальні в напівтемряві. Здавалось, Влад уловив якийсь рух у кімнаті, але то була всього лише тінь. Вірна шабля лягла біля ліжка господаря, який уже встиг пірнути під ковдру й заплющити очі.

Попри страшенну втому, сон не йшов. Новообраний правитель лежав із заплющеними очима й вслухався в пісню вогню, що лунала з каміна. Під такий акомпанемент Влад обдумував свої подальші кроки як правителя, пригадував настанови вчителів, аналізував досвід королів минулого. Шурхіт миші порушив ідилію ‒ принаймні так здалося на перший погляд. Але коли Син Дракона розплющив очі, то побачив тінь, що наближалася. Білки очей видавали в ній людину.

Лише завдяки рефлексам Влад устиг ухилитись від кинджала вбивці. Син Дракона скотився на підлогу й перехопив шаблю.

— Варта! ‒ вигукнув князь. ‒ Всі сюди!

Викривлений клинок уже загрожував недолугому нападнику. Вогонь переливався відтінками червоного на полірованому лезі. Дракулешті перегородив злочинцю шлях до втечі. Страх читався в очах незнайомця, зіниці бігали по кімнаті в пошуках порятунку, але його не було.

Розуміючи безвихідь, вбивця кинувся на правителя. Влад зробив крок убік і вивернув шаблю ‒ незагострена частина клинка вдарила по зап’ястку нападника. Кинджал вилетів із його рук і покотився по кам’яній підлозі. Незнайомець упав на коліна й закричав від болю. Дракулешті припинив крик ударом кулака, що відправив супротивника в нокаут. Варта підоспіла вчасно, як завжди.

— Заберіть його.

Яничари ледь вклонились і потягли за собою непритомне тіло. Залишившись наодинці з ніччю, Влад вирішив, що на сьогодні досить пригод і повернувся до ліжка.

Сонце щойно визирнуло з-за Карпатських гір, а на головній площі Тирговіште вже зібрався чималий натовп. Високий ешафот для публічних страт слугував за сцену, з якої Син Дракона міг донести свою думку й показати народові правосуддя. Очі Влада блукали по обличчях міщан, змучених недоїданням і безсонням, втомлених ремісників та пихатих бояр. Усі вони дивились на нього. У кутку ешафоту, під вартою яничарів, на свою долю чекали троє людей ‒ зв’язані по руках і ногах, з мішками на головах.

— Жителі Тирговіште, ‒ голос Влада відлунював від будівель навколо площі. Він розходжував по ешафоту, ніби маятник, у плащі з чорного оксамиту, гіпнотизуючи натовп. ‒ Сьогодні лише другий день мого правління, а я вже змушений вершити суд як ваш князь. Розбрат і беззаконня штовхають Волощину в обійми хаосу, бідності, голоду. Я не можу цього допустити. З вашої підтримки і з Божою поміччю, ми відродимо наш край.

Жестом Влад наказав яничарам вивести невільників на середину. Зв’язані люди стояли на колінах. По силуету було видно, що одна з постатей ‒ жінка, одягнена в довгу лляну сорочку. Син Дракона підійшов до неї й зняв мішок з її голови. Копна золотавого волосся вирвалась на волю, а гримаса страху спотворила обличчя ще молодої дівчини. Сльози котились по її щоках.

— Це ж Марішка, ‒ долинув чийсь голос із юрби. ‒ Боже милостивий.

— Що вона наробила? ‒ доєднався інший.

Гомін натовпу не вщухав.

— Перед вами ‒ злодійка. Вона вкрала три яблука на базарній площі й п’ять яєць.

Галас почав наростати. Влад підійшов до іншого невільника й зняв із нього мішок. З’явився чоловік ‒ по рисах суворого обличчя було помітно, що то був душогуб. Він сидів мовчки, опустивши погляд.

— Це ‒ вбивця, який чатував на мене в опочивальні.

— А це ‒ той, хто позіхнув на святе, ‒ Влад Дракулешті зробив швидкий крок і відкрив обличчя останнього бранця. ‒ Він прагнув величі та багатства. Більше влади, більше золота.

— Це ж господар Віт, — озвався хтось із юрби. ‒ Жадібний покидьок…

— Наволоч…

Галас піднявся такий, що Влад Дракулешті не чув навіть власного голосу. Син Дракона взяв мушкет у яничара й вистрілив у повітря. Голос рушниці змусив юрбу втихомиритися, а вітер розніс запах спаленого пороху. Лише один боярин не заспокоювався:

— Княже, я ж присягав! ‒ завивав він, давлячись слізьми. ‒ Я ваш вірний слуга…

— Жителі Тирговіште, перед вами ‒ люди різного віку та стану. Але всі вони ‒ злочинці, і всі заслуговують на покарання.

— Помилуй Марішку! ‒ долинуло з натовпу. ‒ То все ‒ голод і відчай. У неї маленька дитинка на руках.

— Помилуй, помилуй! ‒ підхопила юрба.

— Княже, я був соратником твого батька! ‒ намагався перекричати людей Віт. ‒ Я був його другом!

— Я ‒ не мій батько. Я ‒ Влад ІІІ.

З цими словами Дракулешті взяв до рук кинджал і підійшов до злодійки.

Синопсис