Заголовок

— Та ви знущаєтесь, — я ледь не зірвався на лайку, коли Іван Петрович, мій керівник із відділу боротьби з магічними аномаліями, простягнув мені флешку, на якій була інформація про чергове відрядження. Я гортав сторінки PDF-ки й усе більше хмурнів: маршрут пролягав у моє рідне Поділля — район Сатанова. Юрівка, Борщівка та Кузьмин. Ну чудово, приїхали. На День Незалежності, коли половина відділу буде відпочивати, мене кидають на чергову позапланову вилазку. Я ж усім ще за пів року до 24-го казав, що братиму відпустку на той тиждень.
Старий маг, який маскувався під скромного викладача економіки, посміхнувся в сиві вуса, як у козака, й пригладив рідке волосся на голові.
— Митре, я все розумію, та кому, як не тобі? Усі по чергуванні, сам розумієш — війна. Наші ворожих магів ловлять, хтось із автоматом чергує на Донбасі чи під Сумами. Всі, хто був у відпустці — зараз викликаються. Хочеш — можеш залишитись чергувати у Львові: лагодитимеш спорядження чергових. Або — ця нескладна поїздка. Що обереш?
Я вкотре прокляв свій малий магічний дар. Оце везіння — бути на межі між повноцінним магом і звичайною людиною. Так, якісь магічні пристрої я можу зробити, але магія — тільки через костелі. Власне, тому я й працюю тут, у ЛНУ на еконфаці, під прикриттям сисадміна. Студенти б були в шоці, якби дізнались, що в нас на Свободи, 18 — ціла магічна академія. Паралельні світи творять чудеса. Зітхнув. Довелося погоджуватись.
Старий автобус довіз мене до Тернополя. Портали, як завжди, барахлили — диверсія російських магів піврічної давності досі не була усунена. Харківська магакадемія все ніяк не могла відкалібрувати кристали, щоб воно працювало стабільно.
У Тернополі, на вокзалі, було, як завжди, людно. Кілька десятків автобусів, мов кораблі в порту, готувалися до рейсу: Скала, Гусятин, Рівне… І ось, нарешті, на шостій платформі — автобус на Хмель через Сатанів. Те, що треба.
— Куди тобі? — водій, який, здавалося, не змінився за п’ятнадцять років, привітався зі мною. Почувши, що в Борщівку, лише мовчки похитав головою. Потім кинув погляд на мій наплічник із наметом і пожартував:
— Дивись, бо там кілька місяців тому один блогер лазив, відео знімав. Так місцеві прийняли його за шпигуна — так побили, що ледве втік. Ну, хто ж зараз у такому прикиді селами швендяє, над якими постійно літають ракети?
Я посміхнувся, заплатив за проїзд і пройшов до свого місця. Знав би ти, чоловіче, що, крім ракет, там іще портали відкриваються, з яких всяка гадость лізе…
Борщівка зустріла дорогою з вибоїнами й пустою, облупленою зупинкою. Ні людей, ні тварин видно не було. Поправивши лямки рюкзака й уважно оглянувши дорогу — чи немає часом когось із місцевих — я пробурмотів кілька слів прадавньою мовою й витягнув сонцезахисні окуляри — замаскований сканер потойбічної енергії. Мало не присвиснув.
Село буквально втопало в слідах залишкової магії. То тут, то там були майже непомітні навіть у окулярах зелені, сині та блакитні скупчення туману, чорні вкраплення — спроби розриву реальності, наспіх залатані кількома штрихами блокуючого закляття…
— Ти хто такий? — прокаркав голос у мене за спиною, і я буквально підскочив. Та ж нікого не було — я перевіряв ще кілька хвилин тому. Обернувся — до мене йшла бабуся в чоботях та латаній камізельці. Голову бабці вкривала трохи замизгана хустка. Стара дивилася на мене, як на шпигуна, і вичікувально постукувала палицею.
— Турист я, бабцю, он звідси… — посміхнувся і почав їй розповідати свою легенду та історії про край, які могли знати тільки місцеві. Все ж таки — одна справа плести байки, які тобі приготували, інша — знати самому.
Бабуся лише сплюнула й кахикнула.
— Бачили ми туристів… Бігав тут один, — зітхнула вона й скривилася. — Йшов би ти звідси, поки й тебе не приголубили…
Ночівля в ліску між Борщівкою та Клиновим пройшла на диво спокійно. Тут і слідів магії майже не було, хмизу старого — вдосталь. Розклавши багаття й витягнувши з рюкзака пачку маршмелоу, я із задоволенням читав на телефоні «Діти Гуріна» великого Професора й не помітив, як задрімав. Зранку, клянячи себе за те, що відволікся, не виставивши навіть слабенького сторожового закляття, я потроху почав збиратись у село. Жарти жартами, а в селі було щось неладне. Ну не буває в нормальній реальності стільки слідів від порталів.
На третій день спостережень за селом я був у замішанні. Все було як завжди: нових слідів порталів не з’являлось, люди поводилися звичайно. Ті кілька “шпигунчиків” — невеликі кульки світла, які ми використовували, щоб знайти свіжі сліди порталів — нічого не виявили. Іван Петрович, якому я регулярно надсилав звіти, також нічого не помітив. Він навіть запропонував повертатись — у Підкамені з каменя вилізло кілька мар, і їх досі не зловили — але залишати загадку таємничих порталів мені не хотілося.
І ще за два дні — двадцять третього серпня — один із “шпигунчиків” завив, як дикий. На зупинці щось відбувалося. Обережно покинувши свій лісок, я обережно вирушив на місце аномалії. Без окулярів здавалося, що все, як завжди. Але в них… я почав лаятись. Реальність рвалася, мов повітряна кулька від великого напору повітря, в багатьох місцях. Гул, який спершу здавався шумом літака десь далеко, поступово ставав усе гучнішим — запізніло я зрозумів, що відкритий портал готується когось випустити.
Не встиг я нічого зробити, як просто переді мною з’явився високий, під два метри, чоловік у довгому пальті та старомодному капелюсі. Поки прибулець кліпав очима, звикаючи до сонця, я, не довго думаючи, вперіщив його посохом, що був замаскований під трекінгову палицю. Чоловік завив — і втратив людську подобу. Враз став ще вищим і худішим, його обличчя прикрасили довгі ікла, як в упиря, а довга сива борода, зав’язана вузлом, потяглася в мій бік, мовби жива.
«С-ка, ліпше б у Підкамінь поїхав… Це ж Кощій!» — пролетіла думка, і я не встиг нічого сказати, як відлетів на кілька метрів, боляче врізавшись у зупинку. Кощій тим часом розреготався.
— Так вон воно що, кто протів меня, — почвара махнула рукою, й мене мовби вдарили молотом. Я спробував було сховатися за стіну зупинки, але противник лише посміхнувся — і мене пришпилило до неї кістяними ножами. Гарячково думаючи, що ж робити, я спробував спрямувати в Кощія одного зі “шпигунчиків”, але істота з легкістю його перехопила й проковтнула.
— Спасіба за угощєніє, вітязь, — у його голосі пролунала насмішка. Різко, мов тінь, Кощій опинився поруч, і вже заніс руку з кістяним ножем, як тут у нього щось гахнуло — і істота похитнулась. Кістяні ножі зникли самі собою, і я відчув, що сили поступово повертаються до мене.
Пролунав якийсь наспів. На краю вулиці, що вела в глиб села, стояла та бабця, яка раніше проганяла мене, разом із молодою дівчиною. Обоє щось наспівували й робили паси руками.
Кощій важко крякнув і поволі підвівся. Хижо заревів і змахнув руками. Лише дивом я ухилився від кістяного ножа, що летів просто в мене. Дівчина виставила руку — і ножі, мовби їх віднесло вітром, попадали на землю з глухими звуками.
— Літавіці, щоб вас Гарініч сажрал! — сплюнула потвора й кулею метнулась до них, на ходу формуючи кістяного меча. Жінки виставили руки — в Кощія вдарив вітер, та монстр із боліт виявився сильнішим. Мить — і вони зі зойком відлетіли в різні боки. Старша боляче врізалася в дерево, молодша ж різко відкотилась і почала кидати в потвору кульки вітру.
Я, лаючись, рився в рюкзаку, намагаючись знайти хоч щось корисне. Так… зефір, скільки його в мене… якийсь амулет від відьми Ольги — фігня, камінь із Говерли — це, здається, проти Того, що в камені живе… осиновий кілок — ні, це ж не упир…
Риючись у рюкзаку, я прогледів, як істота підскочила до мене й завдала удару. Відлетівши, я знову врізався в зупинку й почав підводитись. Кощій хотів було вдарити ще раз, та натрапив на посох, який я якимось чудом витягнув із магічної кишені. Пролунав хлюпкій звук — він зашипів, і в ту ж мить його голову зрізало потоком повітря.
Важко дихаючи, до мене підійшла дівчина. Футболка з написом “LOTR”, потерті джинси з дірками на колінах, русяве волосся, заплетене в дві коси, і дещо завеликий ніс — і не скажеш, що перед тобою чи то відьма, чи справжня літавиця…
— А казав бабусі, що турист, — дівчина присіла біля мене й з цікавістю почала оглядати посох. — Хм… Львів чи Переяслав? Ні, певно таки Львів. Любите ви піжонство.
До нас, важко шаркаючи ногами, підійшла бабця й потицяла мене палицею.
— Передай своїм, що це наш край, і ми справляємось. Нема чого до нас присилати всяких недоучок та партачів, — засміялася, побачивши, як мої вуха почервоніли. — Відволік ти його добре. Ми б самі не впорались. Але, хлопче — маг ти ніякий. Тільки чудом вижив. Вертайся в місто й святкуй там День Незалежності, як другий день народження. І готуйся. Наш край рідко коли пробачає слабкість. А ворогів у нас вистачає. Ще й оці з боліт…