Справи могильні

    «Що не кажи могильні чари – моторошні», – усміхнувся ротний Куліш наприкінці інструктажу.
Мина ніколи й не заперечував. Це вміння було з ним від народження, і з того моменту і до тепер він не навчився сприймати з’яви як належне. Проте, крім того що привиди моторошні, і мало хто з них гарна компанія, шлях катакомбами  – єдиний спосіб потрапити в Баштове і визволити магістра Баштинського – одного з головних меценатів та ідеологів становлення Незалежного Чаркраю.
Місто-фортеця під охороною Новоімперії здавалося абсолютно неприступним, поки пластуни не натрапили на таємний лаз. Одного відправили доповісти про місце, троє пішли досліджувати печери і на тиждень загубилися.
Довелося викликати Могилу, представника спілки провідників, що спілкуються з привидами. Мина знайшов бідолах живими, завдяки на вигляд десятирічному привиду, який назвався Лазарем і сказав що знає все про катакомби. Вражені способом порятунку, пластуни спитали, чи може привид провести їх до Баштового. Хлопчина був в захваті від ідеї, проте за цю послугу затребував плату. Ротний погодився на затію, оскільки кращих варіантів вирішення питання не мав. Таким чином, Мині Могилі надали додатковий контракт з завданням з доправлення групи спецпризначенців в середину міста-фортеці.
Затхле вогке повітря налипало в горлі. Гасові лампи давали слабеньке світло. Підлога була ковзкою. Солдати насторожено йшли за живим провідником, а малий привид Лазар бігав поміж ними і розповідав вигадані історії. Багато років тому хлопчина, граючись, заблукав у катакомбах і ніколи не був знайдений.
–  Я тут вже, певне, вічність! Знаю кожен камінчик, – усміхався хлопчак, – Зараз будуть сходи!
Мина трохи зашпортався і повідомив свою групу про спуск.
Йшли довго. Вгору та вниз. Звертали ліворуч та праворуч. Можливо, ходили по колу. Час від часу Могила чув стурбований шепіт.
–  Що як привид злий? Веде нас на смерть?
Хоч і поривалися, врятовані пластуни замість додаткового завдання відправилися до лікарні. Групу для завдання зібрали з найменш скептичних воїнів роти. Та це не означало, що вони абсолютно довіряли процесу.
Спершу хлопчик-привид не зважав на стурбовані коментарі. Потім піджартовував так їдко, як це робиться коли точно знаєш, що інша людина не чує. Та шлях був довгим і ставав все більш плутаним, скарг більшало, а ентузіазму у Лазара меншало.
– Він нас не в місто, а до себе в могилу веде, – пробубонів собі під носа котрийсь з солдатів
Так тихо, щоб ніхто не почув.
З живих ніхто й не почув.
Та Лазар підскочив до того хто базікав. І стусонув ногою так люто, що Мина аж очі вирячив. Нічого не відбувалося. Лазар буцав каменюку. Та не піддавалася. Хлопчик почав вимахувати руками і ногами, бажаючи заподіяти шкоду, та в фізичному світі нічого не змінилося. Після котроїсь з кільканадцяти спроб хлопчик всівся і заплакав.
– Кажуть… хлип… треба дорости…шморг… щоб… торкатися будь-чого! А я! Хник… Ніколи-ніколи… шморг… не виросту!
–  Шкода еге ж… – згідно, покивав Мина
Хлопчик продовжив заливатися сльозами.
– Ще навчишся, правда, – спробував втішити Могила, – Знаєш у тебе ще, дійсно, багато часу… Справжня вічність
–  Я вже тут вічність!
–   І будеш ще стільки ж! І більше… За такий час навчишся і ліпших викрутасів ніж камінці буцати!
–  Що може бути ліпше?
– Я знав привида… – завів Мина, – Вона вміла брати речі в руки! Не надто важкі, але ж… Бавилася тим що міняла книжки місцями в бібліотеці.
– Мені тут нема чого перекладати! – обурився вражений Лазар, – Я навіть з катакомб вийти не можу!
– Ми ж бо домовилися – ти заводиш і виводиш нас з катакомб, а я переношу твої рештки куди скажеш.
– Справді, куди скажу?
– Справді.
– І навіть на гору?
– І на гору.
– А на море?
–  Або на море.
– А якщо я не визначуся?
– Доведеться, бо якщо не вмієш камінця копнути то ділити тебе, щоб ти переміщався між своїми кістками буде небезпечно.
– Чув від цього божеволіють, – погодився хлопчик і усміхнувся, – Тільки в найсильніших одна нога може бути тут, а друга там.
– Веди далі.
–  А я вже розповідав про те як мій дід без ноги лишився?
– Ні, розповіси дорогою далі.
– Завжди ви смертні поспішаєте.
Лазар фиркнув  і підвівся:
– І я справді вас до міста веду. Я знаю, що там вороги. І що ви хочете їх прогнати. Те що привиди відірвані від тіла не означає, що ми не маємо коріння. Не розрізняємо де свій а де чужий.
Несподівано дорослий, він розвернувся і попрямував далі. Могила усміхнувся. Він раптом відчув наче опинився в надійних руках. Повернувся до команди і промовив:
– Не сумнівайтеся більше в привидових намірах. Вони не менш шляхетні ніж ваші. Живий чи мертвий свій завжди лишається своїм. Не змушуйте мене знову його вмовляти
Солдати збентежилися. Для них ніякої розмови не було. Лише зупинка, і напружена мовчанка з дивакуватим напівшарлатаном, що веде їх на смерть. Меншість з них вірила в успіх, але спасувати і піти наразі було страшніше, ніж продовжувати шлях. Та у напівмороці катакомб раптом зародилася нова іскра. Відчайдушний вияв довіри повів групу вперед.
Досі було вогко та слизько. Підлога не радувала пологими схилами та підйомами. Повороти з’являлися та зникали, поки за одним з них не опинилися важкі двері.
Воїни опинилися в саду біля Баштинської каплиці. На небі засяяла перша зірка. Ніч обіцяла зміни на їхню користь.