Мартуся

(любовне фентезі)

Через дурні кущі зовсім не було видно, що він там робить, бо Мартуся так і не почула, щоб кричав.

“От халепа, — подумала вона скрушно. — І впав же цей дурень мені на голову”.

Але ж ніхто більше не з’явився, тільки оцей дивакуватий хлопець, котрий блимнув на неї блакитними очима, широко посміхнувся, розвів руками і промовив, тицьнувши їй сувій:

— Це ти шукала союзника? Я прийшов.

Вона глянула на нього підозріло. Увесь він, від старих розтоптаних чобіт до порваної у кількох місцях, але ретельно зашитої та вицвілої на сонці полотняної сорочки, здавався їй якимось непереконливим. Чесно кажучи, схожий був на опудало: біляве волосся стирчало в різні сторони, начебто він щойно спав, прокинувся, розгріб його як-небудь і почимчикував у своїх справах. Що було у нього найкращого, то це очі, глибокі, блакитні і такі гарні, що вона навіть позаздрила.

Дівчина знизала плечима, поправила волосся і буркнула:

— Ну, раз прийшов, то ходімо. Але ти пам’ятаєш: за угодою усе належить мені! Ти сам знаєш, на що зважився! Можеш обрати лише одне бажання, яке я виконаю! Якщо виживеш…

— Та пам’ятаю, — кивнув хлопець. — Мене Гедріс звати. А тебе як?

Дівчина глянула з-під лоба.

— Ти не думай, я не нав’язуюся, просто питаю для підкріплення угоди, — уточнив Гедріс.

Ах, то це він так ненав’язливо натякнув, що вони ще не уклали договір! Мартуся відповіла:

— Мартіна. Давай уже укладемо той дурний договір та й ходімо.

Хлопець простягнув широку долоню, і пальчики дівчини втонули у мозолистій правиці. Магічний вогонь одразу закружляв навколо їхнього рукостискання, і дівчина відчула на шкірі легке поколювання. Отже, союз було укладено.

А вона ж хотіла сама йти, проте правила забороняли потикатися до печери одному. Та ще й вимагали, щоб це обов’язково було все добровільно. Хлопець був із людей, яких вона недолюблювала, але вибирати не було з кого, та й слід було поспішати, бо сонце уже схилялося до горизонту.

Дівчина сиділа на площі зі самого ранку, чекаючи хоч на когось, але ніхто, ну зовсім ніхто не виявляв бажання помирати.

Її яскраве і красиве оголошення, за яке плачено не більше і не менше, а аж три золотих, всі розглядали, зацікавлено обговорювали, але коли дочитували до самого низу, де було підписано, що вона зміївна, плювалися обурено та розчаровано і йшли геть. Так, зі зміями справи ніхто не хотів мати.

Навіть брат Тухень сказав, що марно вона йде до тих печер, ніхто з нею не співпрацюватиме. Але все-таки удача посміхнулася їй. Та й чи удача?

Мартуся знову поглянула на супутника, який чимчикував поруч, спокійно й зацікавлено розглядаючи все навколо: дерева, кущі, квіти, сільські хати і корів на вигоні, неначе вперше бачив. Коли проходили повз закинутий колодязь, навіть підійшов і заглянув у нього здивовано, а потім задоволено озирнувся і промовив:

— Правду кажуть, видно зорі. Я бажання загадав.

Дівчина лише знизала плечима. Дивний він якийсь, але не було з кого вибирати, тому доводилося іти з тим, хто зголосився.

Зараз, біля печери, вона наказала йому відволікати дракона.

— Як це відволікати? — запитав напарник.

— Ну, співай там, кричи, репетуй, клич його, а я тим часом у печеру шмигну, візьму, що треба, і назад повернуся.

Вона старанно відводила очі, розуміючи, що посилає його на вірну смерть, але тут уже не було вибору: союзники знали, на що йшли. І Гедріс пішов у кущі праворуч від печери.

Дівчина роздратовано смикнула мішечок із пояса, де лежав артефакт невидимості. Одразу активувала його, зникла для всіх, неначебто ховаючись від світу і соромлячись того, що чинить жорстоко й підступно.

Але всі союзники знали, що, ідучи до печер, один із них має загинути. Але загибель ця була несправжньою: якщо союз справді був щирим, відкритим, укладеним без задніх думок, то один із них, той, котрий намічався в жертву, перероджувався. У кого або що — то інше питання.

Давно вже не відбувалося переродження, хоча коли дракон тільки з’явився, то було кілька дивовижних перевтілень. Одна дівчина, котра пішла союзницею, із негарної та кривої перетворилася на красуню. Про це трубили новинарні у всіх королівствах. А ще один старий чоловік, який уклав угоду із сином, став молодим, навіть молодшим своєї дитини. Оце було диво! Але переважно всі союзники гинули під драконячим вогнем.

І хоч охочих швидко збагатіти було дуже багато, але бажаючих бути жертвою дракона, ставало все менше. Мартусі ж вкрай потрібні були гроші, тому вона і зважилася на такий відчайдушний крок.

— Агов, драконе, виходь, поговоримо! — раптом почула Мартуся голос свого супутника. — Це я, Гедріс. Хочу повернутися. Набрид мені ваш світ. Все не так, як я уявляв.

Дівчина зацікавилася, навіть хотіла дослухати крики Гедріса до кінця, бо вигукував він незрозумілі речі, але згадала про свою місію і крадькома почала підступати за кущами до входу в печеру.

— Довго я чекав цього дня, — продовжував Гедріс тим часом далі. — Адже тільки один раз у десять років можна прийти сюди і спробувати свою долю. Бачу тут купу попелу — це ти всіх познищував? Еге ж, тобі не було нудно! Виходь! Іди вже та дихни на мене своїм вогнем!

Мартуся навіть про вхід до печери забула, звідки почувся якийсь шум та незадоволене гудіння, бо раптом усвідомила, що союзництво з Гедрісом дивне у них виходить. Вона думала, що це вона головна, навіть хвилювалася, нервувала, а виявилося, що хлопець її сюди начебто привів. Гм.

З печери тим часом почувся уже досить незадоволений гул, і на світ з’явився дракон, великий та червоний. Мартуся навіть замилувалася ним, а потім отямилася, що стоїть із роззявленим ротом, притиснулася до кам’яної стіни й почала повільно і тихо рухатися до входу.

Дракон, гупаючи лапами і створюючи невеликий землетрус, пішов на голос Гедріса. Дівчина глибоко зітхнула і шмигнула досередини печери.

Тут було темно, але вона очима активувала нічний зір. Про все це теж подумала, і перед цим використала краплі спеціальні, куплені за величезні гроші у артефактора.

Одразу ж побачила велику купу скарбів, навалену у кутку, й побігла туди. Золото, дорогоцінне каміння, купа артефактів, коштовні речі різних ґатунків тьмяно блимали, вимагаючи, щоб дівчина схопила що-небудь. В цей же момент вона почула шум і гамір за стінами печери, і серце неприємно кольнуло. Зрозуміла, що дракон вже знищив Гедріса і зараз повернеться, тому слід поспішати.

Вона одразу ж схопила перше, що натрапило під руку: великий зливок золота, який був страшенно важкий, але вистачило б його на кілька життів без бідного існування.

Рвучко розвернулася до виходу і побачила… зацікавлені очі червоного дракона.

Невже він її бачить? Дівчина мацнула артефакт на грудях і зрозуміла, що він розряджений. Ох, як же вона могла забути, що на драконячій території миттєво розряджаються усі магічні речі?! Так прагнула швидко все зробити, думала, що встигне!

Дівчина витягнула меч, який висів при поясі, й приготувалася дорого продати своє життя. Так, вела на страту того хлопця, а стала сама жертвою. Десертом, так би мовити. Хай подавиться нею ця тварюка!

Мартуся витягнула вперед меч гостряком уперед і просичала:

— Ну! С-с-с-спробуй!

— Та не буду я тебе їсти, — раптом промовив дракон. — І спопеляти не буду. Бери, що хотіла, та йди звідси.

Дівчина мало не сіла там, де стояла, від здивування.

— Що-о-о?! — вирвалося в неї. О боги, дракон говорив! Та ще й відпускав її на всі чотири сторони!

— Іди, — прогудів дракон, — справу зроблено. Дякую, що допомогла…

Дракон повільно впхався у печеру, і в ній одразу стало тісно. Мартуся насторожено і повільно обійшла звіра й зупинилася біля виходу. Видно, спантеличення й нерозуміння блукали на її обличчі, тому що дракон, усівшись біля гори своїх скарбів, раптом промовив:

— Ми давно уклали договір із Гедрісом, що я займу його тіло і трохи поблукаю по вашому світові у вигляді людини. Гедріс смертельно хворий був і мав померти з дня на день. Він усі ці десять років жив у моєму тілі, яке здорове і людським хворобам непідвладне. Я прив’язав його магічно, щоб не міг далеко відходити, а їжею йому бажаючі поживитися моїм золотом ставали. Погодься, що це чесно, бо крадіїв треба карати. А зараз я повернувся, набридло мені у вас. Люди всі злі та жорсткі. От, навіть ти хлопця на поталу привела.

Мартуся опустила очі й пробурмотіла:

— Мені дуже треба гроші…

— Та всім щось завжди треба, — незадоволено гарикнув дракон і блимнув на дівчину яскравими блакитними очима. Очима Гедріса.

— Але ж і ти жорстокий та злий! — раптом розгнівалася дівчина, відчуваючи себе ображеною. — Скількох людей знищив! І Гедріса! — додала вона.

— Та живий твій Гедріс! І навіть здоровий! Через десять років вся хвороба зникла! Геть іди! Я в інший світ піду, може, там цікавіше! — дракон раптом почав танути у повітрі, а разом із ним і велика гора золота.

Незабаром печера була порожньою. Лише золотий зливок у руці Мартусі нагадував, що це був справді не сон і не вигадка, отой дракон та його коштовності.

Дівчина вийшла з Печери і побачила Гедріса, котрий, прихилившись до стовбура дерева, зацікавлено розглядав її.

— Ну, що, — спитав він. — він пішов?

— Так, — кивнула Мартуся, зауваживши що справжній Гедріс теж має блакитні очі. Ніскільки не гірші від драконових.

— Мене Гедріс звати, — знову представився хлопець. — А тебе як?

Мартуся хотіла обуритися, підозрюючи, що він жартує, знову запитуючи її ім’я, але потім згадала, що знайомилася все-таки з драконом, а не з ним.

— Мартіна.

— То що, Мартіно, за умовами нашого договору і тимчасового союзу ти маєш виконати моє бажання? — підморгнув хлопець і кивнув на золото в її руці. — Адже скарб ти вже здобула!

Ох, вона зовсім забула про цю умову.

— Ну-у-у… так, — протягнула вона невпевнено.

— Тоді моїм бажанням буде один твій поцілунок! Десять років я про таке мріяв! — ступив хлопець ближче.

Дівчина хотіла обуритися, але Гедріс раптом згріб дівчину в обійми і знайшов своїми губами її вуста.

А потім було багато-багато поцілунків, і Мартуся подумала, що союзництво не така вже й погана штука, якщо в результаті ти отримуєш багато-багато поцілунків і райдужні плани на майбутнє…