робот та кішка

Тихо завиває вітер, ворушить шибки. Десь поскрипують віконниці. Вечірня прохолода вривається в спорожнілий напівзруйнований будинок, підіймає дрібні ворсинки проти сонця і розбавляє важкий запах занедбаності. Робот акуратно відчиняє двері, притримуючи, щоб вони не звалились з петель, та блимає насичено-синіми пікселями — на нижній панелі з’являється ледь помітна посмішка. Те, що він відчуває щоразу, як переступає цей поріг, люди називають затишком. Їх давно вже тут нема.

Чорна кішка з білим пузом зістрибує зі стільниці. Мурчить. Потирається об прохолодну сталь ноги. Шерстинки чіпляються до зношеної часом та брудом обшивки.

— Я вд-д-дома, — глухо, з механічними нотками, вимовляє Аксель.

Чомусь йому згадується, як господаря дратував цей голос. Він казав: ти так гидко скрипиш, поміняй уже собі озвучку або краще взагалі замовкни. Бажання говорити знову пропадає. Яку програму потрібно використовувати у такому разі? Він не знає. У пам’яті немає відповіді. Замикання в плечі обсипає стару підлогу іскрами, голова сіпається убік. Кішка тривожно нявкає. Наче намагається прогнати спогади.

Пошук у мережі марний — світовий канал зв’язку мовчить уже багато місяців. Відколи вибух на атомній станції накрив небо багряним світлом, а війна між двома країнами обірвалася сама собою. У його матриці відсутні інструкції на такий випадок.

Що робити далі чи взагалі — йому незрозуміло. Аксель важко, повільно ступає всередину будинку. Все, що він пам’ятає, — це те, що Мурка хоче їсти. Вона весь час має щось їсти. Навіть якщо за кормом доведеться йти в інше місто — кішка має жити.

Це його останнє завдання. Список не поповнюється новими пунктами.

Аксель давно не бачив живих людей. Тільки трухлі останки кісток та, нечасто, тварини в провулках — виснажені, обережні, втомлені. Такі, що вижили серед розрухи.

Він повинен зробити все можливе, щоб Мурка не захворіла і не померла з голоду, щоб не виглядала, як ті скалічені, пошарпані життям душі. Йому потрібно про неї добре дбати. Хоча б тому, що вона стала для Акселя першим другом. Та й…

Дім він теж не покине. Друзів та батьківщину не кидають. Люди завжди повинні вмирати вдома, у тиші, спокої та в оточенні сім’ї — так одного пізнього вечора говорила маленька пані, засинаючи в нього на руках. Аксель це пам’ятає. Як пам’ятає, які квіти вона дуже любила й просила вирощувати. Надворі, підпираючи паркан, ростуть блакитні незабудки.

Аксель і про них добре дбає. Тому що маленька пані веліла завжди їх доглядати. А ще тому, що хоче, щоб вона знову приїхала і, побачивши клумбу, посміхнулася. Чи може він хотіти? Аксель не знає точно, але думає, що цілком розуміє, як це має відчуватися. Люди в центрі, де його створили, розповідали про почуття.

Кішка нетерпляче топче лапами хиткі половиці. Тут майже кожен крок і кожен дотик до меблів супроводжується скрипом. Червона миска наповнюється кормом.

Вона, востаннє стукнувши його чолом, приймається їсти.

— Їж, м-молодець. Це с-смач-чно, — каже Аксель, дбайливо гладячи її по спині.

Від нахилу знову заїдає, іскрить бік, дрібні спалахи обсипаються на підлогу. Мурка старанно муркає та смачно лакає вологу гірку. Синя посмішка Акселя відсвічує від забруднених, перекошених дверцят тумбочки. Розгинаючись, він ловить вид своїх квадратних очей у відображенні побитого скла — навісна шафа скоро не витримає власної ваги й впаде з гучним гуркотом. Аксель не хоче цього бачити. Але обов’язково прибере усі уламки. Велика пані сумувала, коли було брудно. Або коли хтось щось ламав.

Або коли вибухи лякали маленьку пані до сліз.

Останніми роками тут завжди тихо. Аксель не знає, скільки ще зможе жити у цьому будинку чи скільки ще йому вдасться побачити та вивчити. Як абсолютно не знає, що буде з кішкою, коли закінчаться запаси електрики і він перестане існувати.

Але поки Аксель може шукати корм, поки його зустрічає Мурка, що скучила за вірним другом, він готовий витрачати останні крихти свого часу на турботу про неї.

Він готовий вибирати кішку на шкоду власному життю.

Як колись вибрав висмикнути її з-під коліс машини, хоча мав слідувати наказу. Кинувши стригти кущі в саду, Аксель уперше відчув ці дивні імпульси в голові. І вперше подумав, що міг би поділяти людські почуття. Майстер, набагато пізніше за цей випадок, сказав господареві: збоїть у кодах. Коротко. Перезапуск програм нічого не виправив. З того часу він відчуває щось схоже на описи з Інтернету. А ще вірить, що Мурка теж уміє відчувати та розуміти, як люди. І саме тому вона завжди терпляче чекає його вдома і навіть інколи приносить дрібних гризунів чи ящірок із заднього двору, що не так давно повернулися до їхніх країв, до міста. Вона немов дбає про нього у відповідь.

Аксель сподівається, що кішка зможе вижити самостійно, коли доведеться.

Ситно облизавши забруднений рожевий ніс, вона вдячно муркає і прямує у бік своєї лежанки. Озирається на робота, ніби питаючи, чи йде він чухати її за боки, і ще за метр знову нявкає. Запрошує, тому він важко ступає слідом, порушуючи тишу будинку несправними кроками. З гучним стуком сідає під шафу, що тепер лежить горою дощок, відсуває запорошену штору і зависає поглядом на порожньому горизонті.

Мурка м’яко дряпає його нижче колін і прилаштовується на стегнах. Вітер все так же тихо свистить за вікном, легко пригинає до землі квіти. Час продовжує бігти вперед.

Аксель переходить в режим економії енергії, залишивши долоню поруч з її спиною.