Золоте прядиво Румпельштільцхена

Маленький чоловічок з блідою шкірою нервово стискав пальці обох рук. Солідний костюм сидів на ньому, як мішок на опудалі. Маленькі вицвілі оченята бігали збоку вбік.

Невеличкі заґратовані вікна майже під стелею пропускали мало світла до кабінету з сірими стінами. Металевий стіл та два металевих стільці, задушливе повітря, охорона за дверима.

Тремор у руках заважав зосередитися. Миршавий чоловічок куйовдив своє  волосся, таке ж вицвіле, як і очі.

Навпроти нього на металевому стільці сидів високий стрункий чоловік з чорним з сивиною волоссям, красивим обличчям, спокійний та впевнений у собі. На столі перед ним лежав клубок золотих ниток.

– Влади! – задихаючись шепотів миршавий. – Я хочу влади! Мені остогидло прислужувати іншим! Я хочу сам керувати!

Румпельштільцхен посміхнувся і торкнувся пальцями клубка. «Тисячоліття змінюються, а людські бажання такі ж мізерні та огидні», – думав він.

– Гаразд, – сказав уголос, – але для цього ти мусиш здати посвідчення Штазі та повернутися додому. Тут, на чужині ти не отримаєш того, чого хочеш. Це не твоя земля.

Миршавий глянув на нього ошалілим поглядом, а потім потроху бліді очиська сфокусувалися на Румпельштільцхені. Раптом чоловічок став серйозним і спокійним. Твердим голосом спитав:

– А ти? Чого ти хочеш натомість? Яка твоя ціна?

Румпельштільцхен посміхнувся.

– Я прийду по тебе. Згодом. Мені від тебе потрібна буде лише послуга.

***

Велика кімната зі старого дерева вся була вкрита соломою. Золотаві копиці виблискували під сонячним світлом. У склі старого люстра, схожого на монітор на всю стіну, можна було споглядати криваву різню.

Румпельштільцхен споглядав екран під свою звичну справу – перетворював солому на золоте прядиво. Різьблене колесо пряхи стиха дзижчало, золота нитка накручувалася на веретено. Скільки бажань було випрядено за тисячоліття! Але всі вони однакові – влада, гроші, смерть ворогів.

Зображення змінилося: замість розбомблених міст з’явилася зала з мармуровими стінами та розкішними меблями. Миршавий чоловічок у дорогому костюмі та взутті з товстою підошвою значно постарів, набрався гнитючої впевненості у собі та своїй безкарності. Він сидів за мармуровим столом, розвалившись на стільці, і розповідав слухачам про те, як він прагне миру.

Але Румпельштільцхен бачив те, чого жоден глядач не бачив. Нутро миршавого гнило і смерділо за тисячі кілометрів. З його рота стирчали білі ікла, а з рук ріками стікала чужа кров. Вперше за тисячі років Румпельштільцхену стало гидко. Він згадав, як уперше прийшов до миршавого за платою.

«Ти більше не будеш президентом твоєї країни. Людям потрібен новий лідер», – сказав він.

Миршавий задоволено посміхнувся і відповів: «Добре. Хай так і буде. Мій народ зробить свій вибір».

Пригадалося, як тоді здивувався Румпельштільцхен, що миршавий так легко погодився. Що сталося насправді, він зрозумів лише згодом. Цей огидний вурдалак просто посадив у своє крісло маріонетку, якою керував сам. А за кілька років знову повернувся до влади.

***

Після цього миршавий захотів більшого. Він знову покликав Румпельштільцхена і зажадав гучної перемоги. Хотів, щоб його ім’я навіки вписали в історію як найуспішнішого полководця всіх часів та народів. Чародій погодився, не уявляючи, до чого призведе це бажання.

Країна, на яку напав миршавий у сліпому бажанні швидкої та великої перемоги, не скорилася. Румпельштільцхен з подивом бачив, як звичайні люди виходили проти ворога навіть без зброї. Жінки, чоловіки, діти – всі згуртувалися в єдиному бажанні – вижити і перемогти древнє зло, яке прийшло по них.

Тоді чародій вдруге прийшов по своє.

– Цього разу ти віддаси мені найдорожче, що в тебе є – твоїх людей! – сказав Румпельштільцхен.

– Забирай! Скільки тобі треба? – розсміявся миршавий. – Сто тисяч? Двісті?

– Для початку мільйон, – зі стриманим гнівом у голосі вимовив чародій.

– Та будь ласка! – продовжив миршавий. – Баби ще народять.

І ось тепер, коли його людей справді загинув мільйон, миршавий продовжує віщати на весь світ про те, як він прагне миру.

***

Екран знову показав сусідню країну. З-під уламків розбитого вщент будинку одні люди діставали інших людей. Підлітки носили великі шматки бетону, допомагаючи розбирати завал. Поміж двох брил стирчала дитяча рука, що тримала іграшку.

Румпельштільцхен зупинив пряху і зробив те, чого не робив ніколи – розкрутив її у зворотній бік. Золота нитка з веретена поверталася до пряхи й, проходячи крізь різьблене колесо, осипалася на підлогу соломою. Золоті соломинки гнили просто на очах, вкривалися пліснявою, висихали та перетворювалися на порох.

Великий екран показав миршавого та всіх його приспішників. Вони щасливо посміхалися до глядачів, махали їм руками. І вже за мить кожен з них перетворився на гнилу солому, висох та розвіявся порохом у повітрі.

Тепер на екрані було видно всю Землю. То тут, то там вихори пороху здіймалися у повітря, розсіюючись без сліду. А над країною, де володарював миршавий, пронісся потужний буревій, знищуючи все на своєму шляху.