Перший похатько

Правда це чи ні, вже ніхто не скаже, але розповідають, що єдиний Чорт, котрий разом зі Всевишнім був співтворцем світу, зрештою засумував, бо не мав братчика. Але ж недарма Творця величають милосердним. Він дозволив Чортові вмочити пальця в живу воду й стріпнути позад себе — з тих крапель, мовляв, і з’явиться помічник. 

Однак Гаспидяка вмочив не пальця, а всю руку й став теліпати нею так, що з тих бризок утворилися міріади чортенят. Всевишньому не сподобався безлад, який вони влаштували на небесах, і Творець скинув їх усіх на землю. 

Так чорти, які впали в болото, стали називатися болотяниками, анциболотами. Кому пощастило дістатися лісу — нареклися лісовиками, хто ж застряг у полі — польовиками…

Одненький невиразний чорт, котрого вітром віднесло від основної бісівської зграї, мимохіть зачепився хвостом за осикову розсоху, що стирчала неподалік болота. Неборака вертівся, смикався, щоб звільнитися з несподіваної пастки, аж поки зрештою не відірвав собі хвоста. Потираючи забиті під час падіння боки, він притуляв оцупка назад, але той жодним чином не ліпився до тіла. На додаток невеличкі ріжки також обламалися й нечистий ледь не плакав, коли споглядав, як забавляються на болоті його братчики. Бідаха й радий був би приєднатися до них, але боявся кепкування: що ж то, мовляв, за чорт такий — безхвостий та безрогий!

Неборака хотів було податися до лісу, але там теж могли зустрітися його кревняки. Тож як у воду намочений почимчикував чорт галасвіта. І невдовзі вперся в пліт. Його, звісно, можна було й оминути, але щось привернуло увагу нечистого. Так, йому сподобалося й охайне подвір’я поза тином, і підведена червоною глиною хата. Але ще щось тримало, змушувало заглядати за плота.

— Що, теж голодний? — зненацька пролунало позаду.

Чорт з несподіванки аж здригнувся — чорний волохатий кіт сидів поруч і посміхався.

— Я б також не проти поласувати варениками, але мене до столу не кличуть, — волохатик, примружившись, зміряв оком співбесідника. — Та й тебе, дядьку, теж, упевнений, не запросять, — кіт неждано чхнув, витер носа: — Вибач, нежить причепилася. Ранки вже прохолодні — сам бачиш. 

— Еге ж, — зам’явся було чорт. — І я, до речі, не дядько, а… дідько. А скажи, звідки ти знаєш, що то вареники так пахнуть?

— Звідки, звідки! Бо спробував стягнути одного й отримав на горіхи. Там така строга господиня: ні, щоб погладити — відразу за віника хапається. Кричу їй: «Хіба можна божу тваринку деркачем шмагати?». А вона: «Божа тваринка могла б і попросити!», — гарчить. От скажи, хіба з такою домовишся? Гадав, що й зимувати в цій хаті залишусь, але бачу, що доведеться шукати інший прихисток, — кіт зітхнув. 

— То жінка розуміє твою мову? 

— Звісно! Люди — теж тварини, тільки й того що на задніх ногах ходять.

— Чуєш, муркотику, — несподівана думка змусила чорта примружитися, — а в цій хаті хазяїн є?

— Ти про чоловіка? — волохатик скривився. — Є — миршавенький такий.

— Ні, я не про людину, я про домівника, похатька, котрий піклується про хату — такого не бачив?

— Хм! — кіт замислився. — Ні, не помітив. А чого питаєш?

— Та тут, знаєш, задум з’явився, — чорт усміхнувся. — А з’єднаймо наші зусилля: щоб і варениками поласувати, і в хаті залишитися!

— То як ти це уявляєш? — муркіт аж підвівся.

— Ось, послухай, — і чорт зашепотів щось волоханю на вухо…

Трохи згодом жінка вийшла на подвір’я з мискою випраної білизни, але розвісити її не встигла — заверещала й прожогом скочила на призьбу. На її крик з хати вибіг чоловік з дрючком в руці. Перелякана жінка тицяла на траву:

— Там, там! — лепетала.

Чоловік не встиг перепитати, що ж воно там, як волохатий чорний кіт вискочив із-за кущів, схопив у траві здоровезну мишу й став нею теліпати, наче пес ганчіркою.

— Забери її звідси! — заволала жінка, спостерігаючи, як кіт обнюхує обм’якле тіло гризуна. — Молодець, котику, молодець. Але їж її деінде!

Кіт лише зиркнув на жінку, взяв мишу в зуби й почимчикував за хату. Там він опустив здобич на траву, поплескав її по щоці:

— Агов, отямся! — промуркотів. — Агов, чуєш?

Миша зрештою розплющила очі й притьмом перетворилася на чорта.

— Ти що, сказився? — прошамкотів той, тримаючись за щелепу. — Ми ж так не домовлялися.

— Вибач, трішки захопився, — кіт винувато відвів погляд. — Але твій задум спрацював — господиня мене похвалила.

— То йди тепер підлещуйся, поки вона добра. А потім не забудь і про мене нагадати, — нечистий продовжував обмацувати себе.

Кіт зник за рогом, а чорт ще покректав, розім’явся:

— Більше на мишу не перетворюватимусь, — пробурмотів. — Бо дурна тваринка колись отак ненароком і з’їсть…

Кота не було занадто довго — вже і сонце поволі стало хилити на захід, а він все не повертався. Чорт і з-за рогу виглядав, і на подвір’я вибігав — щоб помітили. Зрештою виліз на вишню, аби зазирнути у вікно: в хаті за столом сиділи люди й муркіт — їли вареники, балакали про щось, жінка навіть реготала з котячих розповідей. 

Від побаченого в чортовому животі забурчало — він, вважай, від народження й макової росинки в роті не мав.

— Чого ж мене не кличуть? — бурмотів собі під носа неборака. — Чи кіт забув про обіцянку?

З’явилася було думка зайти до хати, вигукнути: «А ось і я!». Втім, побоювання, що його не так зрозуміють, стримувало чорта.

Зрештою він махнув рукою:

— А! Хвоста обірвав, роги обламав — то чи вже боятися якогось там деркача!

І нечистий рішуче подрібцював до відчинених дверей. Але пройти крізь них не зміг — невидима перепона не пускала в хату.

— Що за дурня? — чорт не очікував такого — вперто просовував руку, але вона ніби в стіну впиралася.

— А щоб йому! Волохатику! — заволав з відчаю бідаха. — Допоможи!

На крик з хати вискочив кіт, а слідом, роззираючись, і господарі підбігли: 

— Чого ти, Мурчику, зірвався з-за столу? — перепитали. — Що сталося?

А волохань, побачивши перед порогом чорта, знітився:

— Ой, вибач, забув про тебе, — пробурмотів. Затим обернувся до людей: — Тут ось мій гарний товариш хатнім дідьком до вас проситься. Він обіцяє бути вправним похатьком-хазяїном, — додав, пальцем вказуючи за поріг.

— Про що ти говориш, Мурчику? — роззиралася жінка. — Про якого такого хазяїна?

— Так ось же ж він — перед дверима стоїть, — тицяв на чорта кіт. — Невже не бачите?

— Ні, — ошелешено хитали головами люди. — Жодного дідька чи похатька.

— Ось тобі Гапко й шпак! — чорт з несподіванки аж упав на дупу. — А може я не існую? — ошелешено став обмацувати себе.

— Як не існуєш? Я ж тебе бачу, торкнутися можу, — кіт ущипнув небораку.

— Ай, боляче! — йойкнув нечистий. — То чого мене люди не чують, не бачать? І чому не можу пройти до хати?

— Хм! — муркіт замислився. — Може, тому що ти… невидимий для людей! А до хати пройти не можеш, бо… — Мурчик нахмурив брови, завертів носом. — Бо… Бо тебе не запросили, — зрештою вигукнув радісно.

— Та ну! — скривився чорт. — Хочеш сказати, що тебе запрошували, коли вареника вкрасти хотів?

— Ти не тули горбатого до стінки! Я — кіт, — Мурчик знехотя задрав носа. — Мене запрошувати не треба. Я ходжу куди хочу, й коли хочу. Отже, так, — волохань подивився на людей: — Якщо вам дійсно потрібен охоронець дому, справжній хазяїн і мудрий помічник…

— Мурчику, це ти про себе? — жінка усміхалася.

— Ні. Тобто, так… Не перебивайте! — скривився кіт. — Я, звісно, міг би все це виконувати, але, на жаль, не вічний, — волохань шморгнув носом. — А хата повинна мати хазяїна, котрий піклуватиметься і про вас, і про ваших дітей та онуків. Ось тут перед порогом стоїть такий… дідько-похатько. Якщо довіряєте моїм словам, то запросіть його всередину — сам він зайти не здатен. І запевняю — не пошкодуєте. 

— Але ж, — засумнівалася жінка, — як ми можемо впустити того, кого не бачимо? Та й не впевнені, що він принесе із собою добро.

— Даю голову на відсіч, що це найдобріший дух. До того ж метикуватий, — кіт підморгнув чортові. — Втім, вам вирішувати: мишей-то я виведу, а от з нечистю — не впевнений, що впораюся.

— Ну-у, — зам’ялася жінка. — Гаразд, умовив — що нам слід казати?

Кіт нахмурив брови, якусь мить сидів тихо й лише його хвіст смикався, мабуть, від хвилювання. 

— Кажіть ось так, — Мурчик зрештою усміхнувся. — «Запрошуємо тебе, дідьку, в хату — світлу й багату. Щоб в ній були радість, кохання, веселощі й регіт, а злиднів з бідою не чули ми скрегіт». Простягніть за поріг долоні, аби похатько всівся на них, і промовляйте.

Жінка з чоловіком так і зробили. Кіт підморгнув чортові, мовляв, залазь, не бійся. Новоявлений дідько вмостився на людських долонях і про всяк випадок заплющив очі. Після промовляння запропонованих котом слів люди перенесли невидимого домівника до хати, опустили долоні біля лавки й коли Мурчик кивнув їм, випросталися.

— То похатько вже тут? — поцікавилася жінка.

— Тут, — кіт усміхався. — До речі, він теж полюбляє вареники. І молочко. Тому, поки я показуватиму домівнику його володіння, приготуйте тарілочку з ласощами — домівник віддячить за це, я впевнений…

Отак колишній невиразний чорт став дідьком-похатьком. З котом вони зазвичай ладнали, але бувало й таке, що волохань зненацька настовбурчував шерсть і шипів у порожнечу.

— Мурчику, ти чого? — питала господиня.

— Не зважайте, — бурчав на це кіт. — У нас із похатьком виникли деякі світоглядні розбіжності. Але хата від цього не постраждає, запевняю…

Чутки про нового хатнього духа розлетілися округою й до обійстя, де мешкали кіт з дідьком, почали навідуватися чорти-невдахи, котрі не бажали творити зло. Так на подвір’ї з’явився дворовик-стрига зі споришем — своїм безрогим чортиком-помічником; у повітці став хазяйнувати хлівник; знайшлося місце і льоховикові, і огуменникові. Дідько ж до себе в хату прилаштував запічника й покутника. 

Не всі чорти були згодні заради нової посади відривати собі хвости та ламати роги. Але тут згодився гострий Мурчиків розум: він порадив новим домашнім духам змайструвати собі одежину — щоб сховати хвоста, — а на голову вмостити бриля, аби прикрити ріжки…

З часом котяче поріддя перестало говорити з людьми однією мовою, але Мурчикові нащадки й досі бачать домашніх духів. Тож якщо помітите, що ваш пухнастий улюбленець дивиться в одну точку й не реагує, скоріш за все він бачить дідька-похатька й намагається порозумітися з ним…