Відлік

– А на що схожа Земля з орбіти? – маленька донечка дивиться на мене крізь холодний екран монітора. Уся краса у неї від мами, а від мене лише ямочка на підборідді та слабкий шлунок. Ми не бачилися вже понад два роки… з того самого моменту, як мене відібрали до особливої програми об’єднаних сил. Я думав, що це звичайна орбітальна місія з плановими ротаціями, а виявилось, що це секретна операція нашого Лідера. Він разом із найбагатшими та найвпливовішими людьми планети вирішили врятувати себе від нищівної пандемії на місячних базах. Засекречені списки, кораблі зоряного флоту та одномоментний зліт з космопортів залишили частину населення наодинці із хворобою.
Але тоді нам ніхто про це не сказав…
– Вона схожа на апельсин, тільки зелено-блакитний, – я показую їй язик і вона сміється. Мама теж посміхається, хоча в її очах оселився смуток. Вони досі здорові, але вірус з кожним днем підбирається ближче.
– Думаєш вони дадуть команду на пуск? – Хелен обіймає нашу дитину, а я не можу їй відповісти. Бо це загальний канал зв’язку, який прослуховується і записується.
– Ти ж знаєш, що я не можу про це говорити, – я дивлюсь на доньку і помічаю, що у неї стало забагато родимок.
– Вона бере твоє найгірше, – дружина цілує малу, ідеально зчитавши мій погляд, – хоча оця родимка мені подобається. Так вона схожа на французьку акторку.

– Вони всі чудові, – я надсилаю їй повітряний цілунок, і вони ніби ловлять його на Землі. Це наш стандартний жест в кінці кожної розмови. – Будьте здорові!
– Ми тебе любимо, – вони махають мені і я відключаюсь.
Після кожної нашої віртуальної зустрічі стіни моєї маленької каюти ніби зменшуються. І тепер вона все більше нагадує мені в’язницю. Затиснутий присягою, на одній з захисних орбітальних станцій, я маю бути готовим виконати наказ. Наш лідер називає це «лікувальною» операцією, «очищенням майбутнього», адже він переконаний, що той хто залишився унизу забруднені і безнадійні. А ще «нижні» занадто зухвалі, адже вони не хочуть вмирати як вівці, а намагаються знищити наш захист, запускаючи балістичні ракети, які вони захопили на військових базах. Оскільки ми володіємо контролем над усіма супутниками, системою зв’язку та глобального позиціювання, для нас це як укол комара для крокодила: тобто неможливо. Їхні ракети летять практично наосліп, перетворюючи наземні системи запуску на звичайні требушети.
Натомість наші системи працюють як годинник, знищуючи ці смішні загрози за декілька секунд. І це ми ще жодного разу не скористалися нашим запасом добрих ядерних ракет, які у будь-який час вважалися непоганим аргументом. Станом на зараз у нас їх біля 3000. І вони направлені на всі центри найбільшої активності «забруднених» і звичайно на військові бази, які знаходяться під їхнім контролем.
– Вони знову домовляються, майоре. Це схоже на цирк, – до каюти без стуку ввалюється Карстон Брауні – це мій заступник і друга людина на борту корабля. За ці два роки ми зрозуміли що нам обом не подобаються джаз, жовтий колір шкарпеток нашого технічного спеціаліста та порожні розмови. Саме тому ми останнім часом багато теревенимо за чашкою прісної кави в кают-компанії.
– Розумієш, Верховний хоче дочекатися поки вони всі помруть, тому і грає в ці постійні домовленості, – Брауні підливає мені напій, що нагадує каву лише за кольором. – Це їх стратегія. Перечекати та змусити їх піти на поступки. Натомість «нижні» думають, що вони розумніші і зможуть зламати нашу систему захисту та позбавити усіх козирів. Вони думають, що в нас закінчаться ресурси і ми самі попросимо про мир.
– Це навряд, – я роблю ковток цієї чорної гидоти і відставляю чашку. За ці два роки, кава так і не стала краща, як і наш побут загалом. – Наскільки я знаю, місячна інфраструктура повністю автономна і легко може прогодувати понад 100 000 людей. Тож у них немає шансів. Ми можемо започаткувати тут нову цивілізацію, що буде пристосована до низької гравітації і просто насолоджуватися видом на земні океани.
– Було б з ким її започаткувати, – посміхається Карстон, але я не реагую на його хтиві жарти.
– Лідер ніколи з ними не домовиться, адже це прояв слабкості. А що він каже про слабкість?
– Її не існує, – Брауні позіхає. – Але ж я знаю, що вона є.
– Думаєш знаєш більше за нього? – я не люблю порушень субординації і розмов, що розхитують човен.
– Звичайно ні, – військовий змінюється в обличчі і я розумію, що страх і досі є непоганим виховним фактором.
Жонглювання долями – найкраща забавка сильних лідерів. Всі це знають. Верховний заявляє, що нас влаштує лише тотальна перемога і «очищення», адже вірус невиліковний. А «нижні» певні що ми маємо вакцину і просто хочемо залишити її собі, розв’язавши проблему перенаселення таким кардинальним способом. Не знаю, чи маємо ми вакцину, але ракети у нас є точно. З десяток встановлений на нашій станції і я відповідаю, аби вони завжди були готові до застосування.
– Ти знаєш, що вони погодилися локалізувати інфікованих під охороною в зонах відчуження, – Брауні знову повертає наш вранішній діалог у русло цікавих фактів.
– Добровільні концентраційні табори. Чудова історія, – я дозволяю собі сарказм, хоча розумію, що у жодному разі не хотів би, аби в такому таборі опинилась моя родина.
– Я бачив статистику. Швидкість розповсюдження впала, але не зупинилась. І «нижні» знову просять у нас «вакцину».
– Думаю всім було б легше, якби всі вони зібралися в одному місці і просто взяли на себе благодатний вогонь, що ми надішлемо з орбіти. Вони ж все одно всі вимруть, – Карстон посміхається. – Знаєш як казали в місцях де я виріс? Якщо ви лише погрожуєте зброєю і ніколи не стріляєте, в якийсь момент вас перестають боятися. А це найгірше, що може статися в нашій ситуації. Бо якщо вони повірять в те, що ми вразливі, вони можуть нарешті знайти спосіб нас дістати. Бо їх внизу там «мільярди», а нас… лише кілька десятків тисяч. І якщо «золоті хлопчики» думають, що вони будуть лякати їх вічно… то у них можуть бути проблеми. І якщо ми облажаємось… то майбутнє зустрінуть без нас.
Дивно, я завжди думав, що майбутнє, це щось занадто далеке. А зараз я сам можу стати його частиною. Адже мені пощастило опинитися тут. Серед тих, хто можливо має відбудувати новий світ після ядерного апокаліпсиса. Проте бути чиєюсь червоною кнопкою, функцією, що підкоряється наказам людей, що рахують себе за богів… чи для цього я тренувався всі ці роки?
– Увага, код червоний, приготуватись до запуску, – з динаміків в кают компанії лунає голос Лідера, а червоний сигнал, однозначно стверджує, що наша вранішня кава закінчена.

* * *
– Готовність – 10 хвилин. Усім зайняти свої позиції,  – голос Верховного звучить впевнено та жваво. Разом з Брауні ми женемо до бойових позицій. Він пірнає вліво до бойового відсіку, проте мені потрібно прямо, до головного містка. За дві хвилини я вже у кріслі. Перевіряю системи і переконуюсь, що все працює як слід.
– Система глобального запуску готовність підтверджує, починаємо відлік, – я слідкую за таймером, що починає бігти на нашому екрані. Невблаганні цифри, які не віщують нічого хорошого.
– Думаєш вони сьогодні дійсно це зроблять? – Гудрун, мій перший помічник і ще один щасливий власник «золотого квитка». Здорова та готова вбивати. Ідеальна комбінація людини, що має створити новий світ.
– Наша справа слідкувати за системами і підтверджувати пуск, – я знизую плечима, – але це вже 5-та повна готовність за місяць, тож я навіть не знаю. Ми маємо бути готовими до будь-яких розкладів.
– Шоста, якщо бути точними, – Гудрун звіряється з журналом «червоного коду» у комп’ютері. Моя підлегла з «душніл». Вона помре за статистику.
– Говорив сьогодні зі своїми? – Гудрун раптом ставить особисте питання, хоча на неї це не схоже. Тим паче під час бойової тривоги.
– Так, – я не хочу про це говорити, адже це важко. Зараз вони там унизу, також слідкують за таймером, сподіваючись, що це буде чергова «лякалка», що змусить противника здатися або піти на істотні поступки. Раніше з дружиною так само ми дивилися на зірки, переконуючи себе, що якщо ми дивимось на них разом, нехай і з різних точок Землі – то ми стаємо ближчими. Тепер нас зближує невблаганний ядерний відлік. Яка іронія…
– Я теж, – Гудрун дивиться як біжать секунди на моніторі, – вони питали чи натисну я кнопку, якщо буде такий наказ. І тепер у мене кожного разу серце стає, коли Лідер оголошує червоний код. Вони ж розуміють, що якщо рознесуть все ядерними ракетами, то не факт, що вірус зникне. Він просто причаїться в чорних снігових пластівцях і знищеній екології. А можливо взагалі через вплив ядерних реакцій мутує у щось неймовірно сильне і нищівне…
Я мовчу. Не знаю що їй на це відповісти. Адже я відчуваю те саме, сідаючи у крісло. Розуміючи, що сам підтверджує запуск ракет, що знищать мою сім’ю. Але я давав присягу, а це важливіше за особисті погляди. І якщо Лідер каже, що «очищення» стане початком світанку нового дня, то чи маю я ставити його слова під сумнів?
– Краще б я залишилась там, – Гудрун ніби розмовляє сама з собою. – Нехай були б ці гойдалки, але б ми були разом. І померли разом в цьому довбаному благодатному вогні.
Її слова ніби відлуння моїх думок. Але вразливості немає в протоколі нашої операції.
– Сержанте, відставити розмови, – я намагаюся говорити якомога різкіше, – я буду рекомендувати вам пройти перевірку у військового психолога на відповідність вашій посаді. Зараз ви на бойовому посту і маєте виконувати наказ! – я закінчую на підвищених тонах, обриваючи цей потік слабкості, адже він робить слабшим і мене. А я не можу допустити, аби сумніви заважали виконанню завдання у важливий момент.
– У психолога свої проблеми, – позіхає Гудрун і відвертається від мене. – А ти як був мудаком, так і залишився, Фреско.
– Пане майор, Фреско, – я автоматично виправляю її.
– Так, як був мудаком, так і залишився, пане майор Фреско, – повторює Гудрун. За ці слова я можу відправити її на гауптвахту, але я не хочу цього робити. Не за 5 хвилин до кінця старого світу. Тим паче, я певен, що психолог більше не допустить її до бойових операцій.
На моніторі блимає позначка у дві хвилини. Це означає, що починається відкриття пускових капсул. Ще хвилина і процес стане невідворотним.
– Всі ми тут мудаки, що обслуговують мудаків, – тихо кажу я і позіхаю, коли червона кнопка змінюється на зелену. Ракети сьогодні не полетять.
Наш Лідер знову врятував світ. Залишив Землі шанс. І це напевно найкраща новина за весь день. Цікаво на які поступки інфіковані пішли сьогодні?
– Йди відпочинь, – я повертаюсь до Гудрун, але вона вже пішла, не дочекавшись мого наказу. І це погано, адже з таких дрібниць і починається апокаліпсис.

* * *
– Майоре, можна до Вас? – в мою каюту стукає Рені. Він головний по зв’язку та технологіям. Той самий власник жовтих шкарпеток.
– Заходь, – я вказую йому на стілець? – щось трапилося?
– Може і ні, – по його обличчю я розумію, що питання делікатне. І якщо Рені не впевнений на 100 відсотків, це означає, що у нас великі проблеми.
– Та кажи вже, – я натискаю кнопку і двері в каюту зачиняються, залишаючи нас наодинці.
– Зв’язок з головною базою останні три тижні здійснюється виключно через аудіоканали та текстові повідомлення. Вони і раніше так робили, тому ми не одразу звернули на це увагу. Проте ж сьогодні я переглядав звіти захисної системи і… подивіться на їх трафік – він увесь приходить з одного місця…
– І що? Яка в цьому проблема? – я дивлюся на цифри, які поки що ні про що мені не говорять.
– Ви не розумієте, майоре. Я кажу про увесь трафік… – він вказує на цифри і я намагаюся осягнути що він має на увазі, – тобто ми точно спілкуємось тільки з одним джерелом вже майже місяць. І чесно кажучи не знаю скільки було до цього… адже раніше ми не перевіряли базу за такими параметрами.
– Думаєш хтось взяв на себе повний контроль над базою і підроблює активну діяльність усієї колонії? – мені стає лячно навіть від думки, що таке може статися. – І хто ж має такі ресурси окрім головного ШІ?
– Ніхто, – Рені явно спантеличений і не знає що робити. Він прийшов до мене, аби отримати чіткі інструкції, але це нештатна ситуація яку я точно не міг передбачити.
– І це ще не все… – Рені сьогодні точно робить мій день яскравішим. – Після цього ми проаналізували взагалі увесь трафік, який надходить до нашої станції. І він теж… приходить до нас з того самого джерела на Місяці.
– Увесь трафік? – я тільки зараз усвідомив значення цього слова. Тобто і переговори з Землею теж?
– Так, і переговори з Землею.
– Як таке можливо? – я думав, у спілкуванні з рідними точно міг би помітити фейк. – Це не може бути диверсія «нижніх»? Вони не могли хакнути нашу систему? – я хочу розуміти усі ризики.
– Загалом ні, але теоретично ми не можемо виключати жоден варіант, – Рені сідає поруч і його жовті шкарпетки стають ще одним тригером, що вибішує мою нервову систему. – Наша проблема в тому, що місячні бази та охоронний ланцюг орбітальних станцій використовує єдину систему зв’язку. Якщо ШІ міг взяти під контроль сервери та маршрутизатори, перенаправивши всі дані через один вузол, то ми маємо діяти обережно. Якщо всі системи під контролем, то він знає, що ми перевірили трафік.
– Поки нікому ні слова, ­– намагаюся оговтатися від почутого, – працюємо у звичному режимі і посміхаємось. Чекай на інструкції і дій за звичними протоколами. – У нас все гуд.
– Добре, майоре, ­ – він позіхає. – Але не зволікайте з інструкціями, адже якщо база на Місяці захоплена, то ми дуже вразливі.
Я не хочу піддаватися паніці, але ситуація неприємна. І напевно єдиний спосіб перевірити нашу обороноздатність – це відправитись на Місяць. Тим паче, що у мене є й офіційний привід – Гудрун треба показати психологу.

* * *
На місяць ми летимо невеличким загоном. Пілот, двоє штурмовиків і я з Гудрун. Для всіх це має виглядати як звичайне відрядження до центральної бази. Я залишаю Брауні за головного і той явно радіє.
– Сподіваюся, що ми жахнемо по Землі саме в мою зміну, – він плескає мене по плечу, знову порушуючи субординацію, але я це ігнорую, адже розумію його захват. Ми всі хочемо, аби протистояння закінчилося і ми нарешті змогли відбути на планову ротацію.
До Місячної бази летіти не довго – близько двох годин. Ми насолоджуємося видом з ілюмінаторів. Земля така ж красива та блакитна, як з нашої станції. Але чомусь у відкритому космосі об’єм відчувається інакше. Ми ніби піщинки на ногах вічності і в будь-який момент їх може знести рукою величного творця.
– Вирішив здати мене, майор? – Гудрун налаштована досить агресивно після відсторонення від служби. За всіма ознаками вона на порозі нервового зриву.
– Лише допомогти, – я намагаюся заспокоїти її, але вона тільки більше біситься.
– Ти думаєш відсторонивши мене, ти допомагаєш? Служба – це єдине за що я тримаюсь!
– Тоді треба краще виконувати свою роботу, – я закінчую цей діалог в якому немає сенсу. Солдати, що не можуть контролювати себе не можуть сидіти в центрі запуску ядерних ракет.
За кілька хвилин оживає радіозв’язок. З бази запитують наш номер та код доступу. Пілот відправляє усі дані і нам погоджують посадку. Поки нічого підозрілого. Все як завжди.
– Нам чомусь наказують сідати на крайню платформу. Зазвичай там паркуються транспортні човни, – у голосі пілота звучить явний подив.
– Виконуй, – я не хочу зараз порушити наказ бази і викликати на себе вогонь захисних систем. З поверхні у нас буде більше шансів розібратися в ситуації.
Ми сідаємо за пів години. На дальній платформі жодної душі, лише роботизовані системи, що допомагають зафіксувати корабель. Тепер я розумію чому для нас обрали саме це місце.
– Де всі люди? ­– Гудрун дивиться на тьмяні вогні космопорту, які зазвичай сповнені драйву та життя. – Що відбувається, майоре?
– Я ще не знаю, але будьте обережні, – я не хочу брехати своїм людям, адже під час військової операції – це перший крок до безславної смерті.
Вони мовчать і не ставлять купу зайвих питань. Мені це подобається.
Ми виходимо на поверхню вчотирьох. Пілота я залишаю у кораблі і прошу його бути готовим до термінового старту під вогнем.
Біля корабля чекає автономний шатл, що має доставити нас на базу. Ми обережно сідаємо в нього і він вирушає.
– Вітаю Вас на місяці, – на екрані з’являється обличчя нашого Лідера. – Яка мета вашого незапланованого візиту?
– Я Майор Патрік Фреско. Командир захисної станції H5109. Хто наразі контролює базу?
Я знаю, що за протоколом безпеки ШІ має відповідати старшому офіцеру. І якщо на Місяці щось трапилося, то він має доповісти.
– Станція контролюється штучним інтелектом, що діє в автономному режимі, за узгодженим протоколом N6790.
– Що це за протокол? – я вже розумію це, але хочу почути цю інформацію від комп’ютера.
– Це протокол, що набирає чинності, після «замороження найцінніших активів». На базі запущений процес «кріозберігання» для особового та командного складу». У мене є чіткі інструкції та вказівки стосовно подальших дій, а також погоджена програма модулювання функціонування усіх систем.
– Майоре, про що це він говорить? – інформація з динаміка, трансформує істерику Гудрун в зацікавленість та збентеженість. Вони вже розуміють що відбувається, але не хочуть у це вірити.
– Як старший офіцер, я беру командування на себе, – я намагаюся чітко слідувати протоколу.
– Відмова, – Лідер на моніторі посміхається. – Запущена програма може бути зупинена лише лідером об’єднаних сил після виходу з режиму кріосну. Ви маєте повернутися на свою позицію і продовжувати виконувати накази.
– Тривалість кріосну? Яка кількість особового складу на базі?
– Вам відмовлено в доступі до цієї інформації.
– Чи є на базі хтось живий? – я кричу на монітор, але обличчя Лідера немов кам’яна маска.
– Вам відмовлено в доступі до цієї інформації.
– Статус розповсюдження вірусу на Землі. Останній апдейт?
– Дані відсутні, – на обличчі на моніторі проскакує швидкий глітч. – Рекомендовані дії – «очищення». За моїми підрахунками після масованого ядерного удару за 50 років планета повністю відновить свій потенціал і зможе бути знову заселена.
– Чи буде відновлено зв’язок із Землею для орбітальних станцій?
– Вам відмовлено в доступі до цієї інформації, – голос лідера позбавлений емоцій. Зараз за нього говорить штучний інтелект, а сам він разом із своїми «золотими хлопчиками» спокійно спить, сподіваючись прокинутись у світі, який буде належати тільки йому.
– Мені потрібна консультація психолога, чи можемо ми побачити лікаря? – я диктую йому номер запиту, але знову отримую відмову.
– Ви маєте повернутися на бойову позицію, майоре…, – рекомендує мені штучний інтелект, – у разі відмови я буду змушений ліквідувати вас і вашу команду.
Вибір у нас невеликий. Я дивлюся на мій загін, що перебуває у легкому шоці і припиняю боротися.
– Підтверджуємо повернення на бойову позицію. Просимо повернути нас на транспорт.
– Без проблем, майоре, – обличчя лідера посміхається, – ви зробили правильний вибір і я пишаюсь Вами!

* * *
Ми повертаємось на базу за кілька годин і я одразу організовую загальну нараду. Ми збираємось у багажному відділені якомога далі від комп’ютерів і систем. Не знаю наскільки це захистить нас від ШІ, але така конспірація додає нам спокою.
– Вони кинули нас, – Брауні озвучує і мої думки. Лягли у капсули, і дали завдання комп’ютеру прийняти рішення про ліквідацію. Як зручно.
– Жодної відповідальності, – Гудрун нервує, – і найголовніше ми не розуміємо що відбувається унизу. Ця машина – вона підробила наших рідних, наших дітей. Це все фейк. Вони змушують нас думати, що все нормально, але ж нічого не НОРМАЛЬНО! – вона кричить і кілька людей з команди обіймають її, намагаючись заспокоїти.
– Чи можемо ми відключитися від системи? – я дивлюсь на Рені. – І гіпотетично запустити ракети в ручному режимі?
На секунду в приміщенні зависає гнітюча пауза. Усі розуміють, що я задумав і це настільки шалено, що всім стає ще страшніше.
– Вгатити по базі? Ти серйозно, майоре? Це ж державна зрада!
– Чи можемо ми обійти систему, Рені? – я повторюю запитання, намагаючись продемонструвати цілковитий спокій.  – Адже відключити центральний сервер можна тільки зсередини. Я правий?
– Правий, майоре. Але ж там люди?
– Люди, які передали керування ядерною зброєю штучному інтелекту і кинули всіх нас – це не державна зрада? Вони хочуть знищити Землю. Все знищити. І потім прокинутись у новому світі без проблем.
– А якщо там внизу вже всі мертві? – Брауні озвучує думку, яку всі бояться промовити вголос. – Якщо там немає що захищати. Що тоді? Навіть якщо нам вдасться знищити місячну базу, то ми залишимось самі на цій орбіті. І помремо рано чи пізно. Ти готовий провести тут залишок свого життя майоре?
Я дивлюся на очі підлеглих. Вони налякані. І вони ставлять дуже вірні питання. Я не знаю чи готовий я провести тут залишок свого життя. Але чи готовий я знищити Землю, знаючи, що є шанс її врятувати. Чи готовий я натиснути цю довбану кнопку?
– Я пропоную проголосувати, – військові зібрані і непохитні. – Я не можу наказувати вам в такій ситуації. Але це має бути наше спільне рішення. Адже якщо все піде не так ми загинемо дуже швидко. – Чи готові ви піти проти системи?

* * *
Підготовка до операції ведеться в режимі загальної конспірації. Ми домовились замаскувати реальну атаку на місяць під черговий «червоний код». Адже розгортання ракет на всіх станціях оборони зможе чудово заховати нашу диверсію. Ми підрахували, що для знищення місячної бази вистачить лише двох ракет. Але за військовою звичкою вирішили подвоїти кількість. Аби точно спрацювало.
Система ППО Місяця не розрахована на перехоплення ядерних ракет. Адже увесь захист бази відбувається з зовнішнього боку. Ніхто не розраховував що захисні орбітальні станції можуть бути захоплені. Це зіграє нам на руку.
– Координати введені? – сьогодні у багажному відділені лише я і Рені. Вчора він мав ввести координати цілей безпосередньо для кожної з обраних нами ракет. Тепер це наша таємна зброя, що шукає чекає на свій шанс.
– Коли запалає «червоний код» у нас буде лише 10 хвилин. Я підготував одну невеличку програму, що зможе відволікти систему. Але не можу гарантувати успіх на 100 відсотків.
– А на скільки можеш? – я посміхаюсь, хоча мені зовсім не весело.
– Відсотків 30 і це з запасом. – Рені завжди був чесним і мені це в ньому подобається.
– Це досить непогані цифри для такої операції, хлопче, – я не хочу називати це самогубством, але третина – це більший відсоток ніж я очікував.
Останні кілька днів перетворюються на цілковиту вервечку очікувань. Ми виконуємо поточні завдання, щосекунди сподіваючись почути голос Лідера, що запалить червону кнопку. Аби показати, що ми повністю підкорюємось системі ми навіть провели заплановані зустрічі з фейковими родичами. Я дивився на коханих і не міг повірити, що все це згенеровані зображення, що рухаються та розмовляють завдяки аналізу десятків відео, що зберігалися в системі.
– Я сумую, – надсилаю згенерованому зображенню повітряний цілунок, і воно ловить його. Сподіваюсь, що мої рідні там на Землі ще живі, але без зв’язку цього ніколи не дізнатись. І можливо скоро ми зможемо відновити зв’язок.
– Ми тебе любимо, – штучний інтелект махає мені згенерованими руками і я відключаюсь.
В щотижневих новинах передають про чергові перемовини між Лідером об’єднаних сил та «нижніми». Схоже на Землі знову йдуть на поступки, а ми перемагаємо. Згенерована реальність, людей з золотих холодильників.
–  Увага, «код червоний» лунає з динаміків і ми посміхаємось. Адже це означає, що ми отримаємо шанс на новий світ.

* * *
– Система глобального запуску готовність підтверджує, починаємо відлік, – я слідкую за таймером, що починає бігти на екрані. Тепер це найважливіші цифри, які показують час до невідворотного моменту. Я бачу зібрані пози колег, їх рішучі очі, в яких немає слабкості. Наш ідеальний загін, що віщує епоху непокори.
– 2 хвилини до пуску, майоре, – оголошує Гудрун і я даю добро на відкриття вихідних капсул. А потім ми починаємо свій відлік.
– Приготуватися до пуску, – я гучно оголошую команду, що є сигналом для Рені та Брауні. – Нехай на них зійде благодатний вогонь! 5,4,3,2,1… –
Чотири ракети вириваються зі станції і миттєво беруть курс на ціль. За кілька секунд, вони не зустрівши опору місячного ППО перетворюють базу на історію. Величезний гриб посеред безмежного космосу породжує вибухову хвилю що зносить наші орбітальні станції і запускає їх у вільне падіння. Добре, що станції оснащені власними двигунами і ми приймаємо цей виклик за кілька хвилин стабілізуючи свій стан.
Усі системи працюють в автономному або ручному режимі, а на офіційному каналі тиша. Невже ми перемогли?
– Брауні статус? – у бойовому відсіку мені підтверджують знищення цілі. Відхилення від координат мінімальне. Бази більше не існує.  – Рені, статус? – я зв’язуюсь з техніком і він доповідає що зв’язок з ШІ втрачено. Канали мовчать. Він мертвий.
Ми нарешті натиснули на червону кнопку і влаштували великий вибух. Та чи було це «очищення»?
– Ми це зробили, – я оголошую про нашу державну зраду по гучномовцю і команда відповідає мені оплесками і криками.
Я знаю, що далі на нас чекає довга дорога. Що нам треба буде пояснити іншим загонам на захисних станціях, чому ми перетворили базу нашого Лідера на чорну діру. Чому ми зрадили присязі і зробили цей вибір. Навіщо підставили всіх заради забруднених «нижніх».
Але це буде потім.
– Рені, можеш налагодити зв’язок із Землею? – я прошу про це з острахом, адже не знаю, чого чекати. Я лише сподіваюсь, що хоча б частина цих мільярдів унизу змогла вижити. І може навіть розробити вакцину.
І я хочу вірити, що серед них, там на Землі, є дві людини, які чекають на зв’язок так само сильно як і я.